book_ukr

в імперії, Йосиф II урівняв його в правах з римо-католицькою церквою. Польські феодали не мали права втручатися в призначення парафіяльних священиків, які тепер отримували платню від уряду. Було відновлено чин митрополита галицького, а також відкрито дві греко-католицькі семінарії у Львові й Відні.

2. ФОРМИ АНТИКРІПОСНИЦЬКОЇ БОРОТЬБИ

Селянські маси Галичини не могли терпіти свавілля поміщиківземлевласників. Антикріпосницька боротьба набирала різних форм: скарг сільських громад на поміщиків перед органами адміністративної влади, тривалих судових процесів громад з панськими маєтками, втечі селян від жорстоких магнатів, потрави панських посівів і підпалювання маєтків, розправ над двірською адміністрацією і сільською старшиною тощо.

Великого розмаху на Прикарпатті набув опришківський рух. Його головною силою виступали безземельні та малоземельні селяни. Про боротьбу народного месника Олекси Довбуша селяни складали пісні.

Адміністрації доводилося викликати військові підрозділи, щоб придушити виступи селян у селах Чортківщини (1809), Комарківщини (1819–1822), Сколівщини (1824–1826). Занепокоєння властей викликав рух за переселення на Буковину. У 1838 р. масові заворушення почалися на Чортківщині, коли селяни 39 громад відмовилися відбувати панщину та працювати за примусовим наймом на невигідних для них умовах. На деяких територіях повсталі усували старшину, звільняли заарештованих товаришів, розправлялися з представниками панської адміністрації. Повстання селян Східної Словаччини влітку 1831 р. знайшло підтримку в Закарпатті.

У Північній Буковині одним із наймасовіших був виступ селян Русько-Довгопільської дільниці в 1843–1844 рр., очолюваний Лук'я- ном Кобилицею. У цій місцевості 22 громади з різних маєтків рішуче виступили проти свавілля поміщиків. На знак протесту вони припинили виконувати всі повинності, переобрали сільського старосту, захопили у власне користування ліси й пасовиська, вимагали перевести їх до стану державних селян.

Повстання, яке в 1846 р. охопило Західну й частково Східну Галичину, урядові вдалося придушити лише кривавими репресіями. Селяни організовували збройні загони, громили панські фільварки,

171

виловлювали та вбивали управителів, не виконували повинностей. Уряд змушений був скасувати роботи за примусовим наймом, гужову повинність, спростити процедуру оскарження дій поміщиків, розширити права селян щодо земельних наділів, передбачити часткове зменшення панщини.

3. УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У цей же час на західноукраїнських землях відбувається процес національного відродження, а його збудниками виступала інтелігенція. Основну частину інтелігенції тут становили сільські священики, які за своїм інтелектуальним рівнем ледве підіймалися над селянами. Вони не наважувалися виступати проти австрійського й польського засилля, відкрито виявляти любов до національної мови та культури. У Львівському університеті на україномовному факультеті навчалося чимало майбутніх церковнослужителів. Саме з їхньої ініціативи

у1809 р. факультет було закрито. Вони вважали для себе престижнішим навчатися німецькою та польською мовами.

Лише невелика частина місцевого духовенства, зосереджена в таких містах, як Львів і Перемишль, дедалі більше переймалася національною ідеєю та пропагувала українську мову. Серед них – митрополит Михайло Левицький, який звернувся до галицького губернатора

зпроханням запровадити викладання в школах українською мовою,

учому йому було категорично відмовлено. Єпископ греко-католицької церкви в Перемишлі Іван Могильницький 1816 р. вперше в Галичині заснував так зване "Клерикальне товариство", яке ставило за мету вдосконалення рідної мови та друкування нею брошур для селянства. Він також видав "Граматику" з української мови (1829).

Великий вплив на розвиток національної самосвідомості галичан мало збирання українських народних пісень. Зоріан Деленча-Хода- ковський протягом 1814–1818 рр. обійшов Польщу, Білорусію, Галичину, частину Східної України й записав майже 1400 українських пісенних текстів. Денис Зубрицький у 1852–1855 рр. опублікував тритомну "Історію Галицько-Руського князівства". У цій праці він виступав проти твердження, нібито Східна Галичина й Західна Волинь є одвічними польськими землями.

На початку 30-х рр. XIX ст. центром національного відродження став Львів. У місцевому університеті навчалися Маркіян Шашкевич (1811–1843 рр.), майбутній поет Галичини Яків Головацький (1814–1888),

172

Іван Вагилевич (1811–1866), які започаткували створення "Руської трійці" та об'єднали навколо себе групу патріотично настроєних студентів. Їм вдалося налагодити зв'язок з однодумцями на Наддніпрянській Україні – Михайлом Максимовичем, Ізмаїлом Срезневським, Осипом Бодянським, у Чехії та Словаччині – з Карелом Гавлічеком, Яном Коларом, Павлом Шафариком, у Словенії – з Бартоломеєм Копітаром та ін.

"Руська трійця" щиро вболівала за долю народу, дбаючи про те, щоб він, маючи героїчне минуле, не втрачав притаманної йому гідності, відчував свою нездоланну силу. Вона приділяла багато уваги пошукам не тільки історичних пам'яток, а й пісень, переказів, національного одягу, предметів побуту в Галичині, Буковині та Закарпатті, проводила дослідницьку діяльність, обстоювала право на існування народної мови, очищення її від церковнослов'янських і чужомовних вишуканостей", піднесення її до рівня літературної.

Діяльність "Руської трійці" проходила в умовах протиборства з австрійськими властями та церковними ієрархами. Підготовлений нею до друку в 1834 р. на основі фольклорних записів, публіцистичних статей альманах "Зоря" було заборонено, і він не побачив світ. Другий збірник "Русалка Дністрова" вдалося надрукувати 1837 р. в Угорщині. Проте більшість його примірників було конфісковано поліцією. Видавцям цієї праці було оголошено сувору догану й узято під нагляд поліції. Громадськість Галичини познайомилася з "Русалкою Дністровою" тільки в 1848 р.

4. РЕВОЛЮЦІЯ 1848–1849 РОКІВ У АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

Бурхливе національне відродження Галичини почалося в період революції в Австрійській імперії, яка вибухнула навесні 1848 р. Після звістки про повстання у Відні було створено Польську раду народову, яка домагалася перетворення Галичини в Польську автономну провінцію, заперечуючи при цьому право на окремий національний розвиток українців Східної Галичини. У травні цього року представники української інтелігенції та греко-католицького духовенства заснували на чолі з Григорієм Яхимовичем Головну руську раду з філіями на місцях, яка стала друкувати газету "Зоря Галицька".

Головна руська рада та її філії були організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) і перетворення її на територіальну автономію у складі Австрії, за створення української національної гвардії, демократизацію народної освіти та викладання в усіх навчальних закладах українсь-

173

кою мовою. З перелічених вимог уряд погодився на запровадження в 1848 р. навчання в народних школах українською мовою, викладання її як обов'язкового предмета в гімназіях, а в 1849 р. було відкрито кафедру української мови при Львівському університеті. Про пожвавлення культурно-освітнього руху в Галичині свідчило утворення "Собору руських вчених", заснування "Галицько-руської матиці", яка пропагувала українську народну мову.

Революція створила передумови для розв'язання селянського питання в Галичині. У квітні 1848 р. уряд оголосив у краї про скасування феодальної залежності селян і панщини. Була передбачена виплата землевласникам компенсації за втрачену робочу силу, значну частину якої пізніше мали відшкодувати самі селяни. Нерозв'язаним залишалося питання, кому мають належати ліси й пасовиська (з часом їх захопили поміщики). Наділені селянам землі були настільки малими, що їх ледь вистачало, щоб прогодувати родину. Тому так гостро обговорювалися ці та інші проблеми на скликаному в 1848 р. імперському парламенті, де були й представники українського населення Галичини. Незважаючи на протести селянського депутата Івана Капущака та інших проти виплати компенсації феодалам за скасування панщини, більшістю голосів цю пропозицію було ухвалено.

Революційні події охопили й Північну Буковину, хоча в значно менших масштабах, ніж Галичину. Відбулося кілька селянських повстань під проводом депутата австрійського рейхстагу Лук'яна Кобилиці. Продовжувався рух народних мас за адміністративну єдність з Галичиною. Уряд, ідучи назустріч панівній румунській верхівці, на початку 1849 р. відокремив Буковину від Галичини.

Відбувалося пожвавлення політичної активності в Закарпатті. Восени та влітку 1848 р. селяни гірських районів виходили з-під контролю феодалів-угорців і органів місцевої влади. Вони не платили податків, захоплювали панське майно. Після поразки революції опозиційні виступи було жорстоко придушено.

5.УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ВПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ

Щоб задовольнити потреби Російської імперії в освічених кадрах, царський уряд розпочав реорганізацію системи освіти. Університетська освіта підпорядковувалася адміністрації Харківського, Київського й Одеського навчальних округів. Певна частина навчальних закладів підпорядковувалася військовому, морському, духовному та іншим відомствам. Уся система освіти орієнтувалася на виховання в учнів відданості самодержавному устрою.

174

В Україні було запроваджено новий тип станових навчальних закладів. Для нижчих верств населення створювалися парафіяльні двокласні школи, для дітей дворян, купців, службовців і заможних міщан – повітові училища, гімназії, ліцеї та університети.

Матеріальне забезпечення початкової ланки освіти було незадовільним. Не вистачало коштів на утримання парафіяльних шкіл, повітових училищ. Відсутність навчального приладдя, потрібної кількості підручників і посібників не сприяла їхньому нормальному функціонуванню. В Україні не всі діти шкільного віку мали змогу отримати початкову освіту. На середину XIX ст. у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях із населенням, яке становило 7 млн осіб, було 10 тис. учнів. Лише третина з них були дітьми селян та нижчих верств.

Потреба у фахівцях змушувала уряд створювати мережу закладів професійної освіти. 1807 р. було відкрито землемірне училище у Кременці, 1823 р. – школу чисто-писців у Полтаві, 1818 р. – школу бджільництва в с. Пальчики на Чернігівщині, 1834 р. – училище мореплавства в Херсоні. Діяли училища сільськогосподарського напряму в Криму, Катеринославі, Одесі, Миколаєві та інших містах.

Середню освіту надавали гімназії. У першій половині XIX ст. в Україні їх функціонувало 19 – у Києві, Одесі, Катеринославі, Кам'янці-Подільському, Луцьку та інших містах. Крім державних діяли й приватні навчальні заклади – пансіонати і школи. У них готували дітей дворян до вступу в середні та вищі навчальні заклади. Загальна кількість гімназистів не перевищувала 4 тис.

Важливу роль у культурному житті України відігравала вища школа. У 1805 р. було засновано Харківський університет, 1834 р. перших студентів прийняв Київський університет Св. Володимира. Вищу освіту надавали й ліцеї: Рішельєвський (з 1817 р.), Волинський (з 1805 р.), Ніжинська гімназія вищих наук (з 1820 р.). Завдяки їхній діяльності поступово зростала чисельність національної інтелігенції.

На західноукраїнських землях діяли початкові трикласні народні школи, в яких українська мова поступово витіснялася польською та німецькою. Після революції 1848 р. було створено реальну школу, а курс навчання в народній школі збільшився на рік. Почали відкриватися недільні школи для дорослих.

У гімназіях теж відбувався процес онімечення, ополячення та окатоличення учнів. Він особливо активізувався після урядового указу 1856 р. про скасування в цих навчальних закладах обов'язкового вивчення української мови. Вищу освіту можна було отримати у Львівському університеті, Реальній (1817) та Технічній (1844) академіях у Львові, Чернівецькому ліцеї (1820).

175

Науковими дослідженнями головним чином займалися викладачі університетів і ліцеїв. Одним з авторитетних наукових центрів став Харківський університет. У цьому вищому навчальному закладі успішно працювали в галузі філософії його перший ректор І. Римський, у галузі точних наук – Т. Осиповський, фундаментальна праця якого "Основи математики" тривалий час була основним підручником для студентів, у галузі медицини – П. Шумський, І. Каменський, економічної теорії – С. Степанов, який видав тритомну роботу "Записки з політичної економії". Своєю діяльністю щодо запровадження результатів своїх розвідок вони сприяли підготовці кваліфікованих спеціалістів для подальшого поступу української культури.

Активно займалися науковою роботою викладачі та співробітники Київського університету. Перший ректор університету Михайло Максимович був автором понад 100 різнопланових за проблематикою праць з археології, етнографії, фольклористики, ботаніки, філології та мовознавства. Його справедливо називали одним із перших ученихеволюціоністів у Росії. Він також розгорнув широку діяльність щодо залучення аматорів і спеціалістів до вивчення минулого Києва. З його ініціативи 1835 р. розпочав роботу Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей, на основі якого в 1843 р. створено Тимчасову комісію з розгляду давніх актів.

Помітним явищем в історичній науці став вихід у світ п'ятитомної "Історії Малоросії" Миколи Маркевича. Видатний учений позитивно висвітлив боротьбу народних мас під проводом Т. Трясила, С. Наливайка, Б. Хмельницького та інших ватажків за право України на самостійний розвиток, вступив у дискусію з М. Карамзіним, М. Погодіним, М. Устряловим, які у своїх творах заперечували існування українського народу та ігнорували його національні інтереси.

Культурне життя України у першій половині XIX ст. визначалося й розвитком художньої літератури. Слід назвати твори Івана Котляревського: вже згадувану "Енеїду" (повністю вийшла в 1842 р.), п'єсу "Наталка Полтавка" (1835), "Москаль-чарівник" (1841). Розкрився талант байкаря Петра Гулака-Артемовського, який езопівською мовою таврував самодурство, аморальність, зажерливість, жорстокість панів, критикував кріпосницькі порядки в Росії, уболівав за долю кріпаків. Викривав вади тогочасного суспільства Григорій КвіткаОснов'янепко в повісті "Пан Халявський", п'єсі "Сватання на Гончарівці" та ін. Серед різних верств населення користувалися популярністю байки Євгена Гребінки. Перу Левка Боровиковського належить чимало ліричних поезій, балад, а також байок на побутові теми.

Українське письменництво виступало виразником національної самосвідомості, що блискуче довів своєю творчістю Тарас Шевченко. Оспівуючи патріотичні почуття, збуджуючи ненависть до екс-

176

плуататорів різних національностей, він обурювався зневажливим ставленням частини українського панства до рідної мови, про що йшлося в посланні "І мертвим, і живим...". Глибока любов до своєї Батьківщини у нього поєднувалася з розумінням таких самих почуттів у представників слов'янських та інших народів. Великий Кобзар не пропагував національної замкненості, у його словах "чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь" закладене чітке сприйняття загальнолюдського змісту культури.

Палким прихильником національно-культурного відродження України був Пантелеймон Куліш, автор двотомної збірки історичних і фольклорних матеріалів "Записки про Південну Русь" та соціальноісторичного роману "Чорна рада. Хроніка 1663 року". Він досить плідно працював як поет, проповідуючи просвітительські та християнські ідеали. З іншими письменниками його об'єднувало бажання розвивати українську літературу на національному ґрунті, сприяти інтелектуальному розвитку нації, підкреслюючи при цьому свій моральний обов'язок бути разом з нею.

Упершій половині XIX ст. відбулися певні зміни в архітектурі. Громадські споруди в Україні почали зводитися в дусі академічного стилю класицизму, який прийшов на зміну пишноті бароко. Це позначилося на плануванні міст, у центрі яких розміщувалися урядові установи. Квартали вулиць були прямокутними, композиції окремих ансамблів, споруд, паркових ландшафтів мали відкритий характер. Саме такий зовнішній вигляд мали міста Маріуполь, Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Одеса та інші, засновані наприкінці XVIII ст.

Реконструювалися міста Слобожанщини та Придніпров'я. У Києві було споруджено пам'ятник на честь поновлення магдебурзького права, церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі. У 1837–1842 рр. за проектом відомого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Київського університету. У Харкові відкрився Успенський собор на честь героїчної боротьби проти наполеонівського вторгнення 1812 р.

Руками талановитих українських майстрів створювалися чудові зразки палацо-паркової архітектури: палац Розумовського в Батурині

вмальовничій місцевості над Сеймом, палац Ґалаґана в с. Сокиринцях на Чернігівщині, парк "Олександрія" на березі Росі в Білій Церкві, ансамбль "Софіївка" в Умані.

Упершій половині XIX ст. успішно розвивалося українське образотворче мистецтво. Утвердженню реалістичного напряму в мистецтві сприяв своєю творчістю К. Павлов, який залишив після себе портрети видатних людей свого часу, автопортрет і відому картину "Тесляр". Чимало талановитих художників, які перебували в кріпосній залежності, зокрема І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексєєв, працювали в поміщицьких

177

маєтках, створюючи сімейні портрети своїх господарів. Відомий російський живописець В. Тропінін 20 років жив у маєтку подільського поміщика, відтворюючи жанрові сцени із селянського життя.

Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко реалістично відображали мальовничу природу нашого краю. Нове слово в живопис вніс Т. Шевченко. У його творчості чітко простежуються соціальні мотиви. Він правдиво зображав тяжке життя селянина свого поневоленого народу. Такими є його картини "Циганка-ворожка", "Катерина", "Селянська родина". Глибоким психологізмом, відтворенням душі та настрою людини, оригінальними кольорами відрізняються написані ним портрети сучасників та співвітчизників.

Високим був рівень музично-пісенної творчості в Україні. Навчанню молоді нотної грамоти й теорії музики приділяли увагу духовні навчальні заклади, гімназії, ліцеї, університети, приватні пансіони. Чимало професійних музикантів діставали спеціальну освіту в церковних хорах, наприклад Київської академії, Переяславської семінарії. Вони створювали аматорські та професійні колективи, виступали на концертах, літературних вечорах у містах, маєтках поміщиків, знатних осіб. Музичне життя пожвавлювалося під час проведення ярмарків.

Міське та сільське населення добре розумілося на різноманітних за жанром піснях – ліричних, жартівливих, колискових, весільних, веснянках, колядках, які виконувалися соло, дуетом, хором у супроводі бандури, скрипки, гітари. Широкою популярністю користувалися пісні "Їхав козак за Дунай", "Віють вітри", створені на слова Т. Шевченка "Думи мої думи", "Заповіт", історичні пісні про Байду, Богдана Хмельницького, Івана Ґонту, Петра Дорошенка, Максима Кривоноса, "Там де Ятрань круто в'ється", "Дівчино, рибчино, серденько моє" та ін. Слухачі захоплювалися співом талановитих кобзарів, лірників – Андрія Шута, Остапа Вересая.

178

Контрольні запитання

1.Наведіть приклади, які свідчать про антикріпосницьку боротьбу на західноукраїнських землях у першій половині ХІХ ст.

2.Що свідчило про початок національного відродження на західноукраїнських землях у складі Австрії в першій половині ХІХ ст.?

3.Який вплив мала революція 1848–1849 рр. в Австрії на суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях?

4.Коли на західноукраїнських землях у складі Австрії було скасовано феодальну залежність селян?

179

Лекція 12

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

План лекції

1.Скасування кріпосного права в Росії. Реформи 60–70-х рр. ХІХ ст.

2.Розвиток сільського господарства та промисловості в Наддніпрянській Україні в 60–90-х рр. ХІХ ст.

3.Суспільно-політичне життя в Наддніпрянській Україні у другій половині – на початку 90-х рр. ХІХ ст.

1. СКАСУВАННЯ КРІПОСНОГО ПРАВА В РОСІЇ. РЕФОРМИ 60–70-х РОКАХ ХІХ СТОЛІТТЯ

Кримська війна 1854–1856 рр. негативно позначилася на становищі України. Тисячі новобранців з її губерній поповнювали Полтавський, Чернігівський, Житомирський, Подільський, Одеський та інші полки, а також флотські підрозділи, які воювали на півострові. Місцеве селянство мало забезпечувати армію продовольством і фуражем, транспортними засобами, перевозити військові вантажі, нехтуючи роботою у власних господарствах, які поступово занепадали, робити все для перемоги російського царизму, який утримував селян

укріпосній залежності.

Вімперії наростало незадоволення, воно набувало масового характеру й посилювалося з кожною поразкою на фронті. Царські війська, незважаючи на героїчну оборону Севастополя, усе ж зазнали поразки. У березні 1856 р. в Парижі Росія підписала мирний договір, за яким втратила право на власний флот і бази на Чорному морі.

Ганебна поразка у Кримській війні стала вирішальним поштовхом на шляху до скасування кріпосного права та здійснення реформ щодо внутрішнього устрою країни.

180