book_ukr

Лекція 18

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

(КІНЕЦЬ 1918 – 1920 РІК)

План лекції

1.Утвердження Директорії Української Народної Республіки. Труднощі у здійсненні політичного курсу й соціально-економічних заходів.

2.Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Проголошення Західно-Української Народної Республіки. Проблеми взаємовідносин УНР і ЗУНР.

3.Більшовицька агресія проти Директорії УНР. Політика "воєнного комунізму" в Україні.

1.Денікінський режим в Україні. Контрнаступ радянських військ. Поразка Директорії УНР. Відновлення радянської влади в Україні.

2.Українська культура в 1917–1920 рр.

1. УТВЕРДЖЕННЯ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. ТРУДНОЩІ У ЗДІЙСНЕННІ ПОЛІТИЧНОГО КУРСУ Й СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ЗАХОДІВ

26 грудня 1918 р. Директорія опублікувала свій програмний політичний документ – Декларацію. У ній проголошувалося про ліквідацію режиму П. Скоропадського, відновлення незалежної Української Народної Республіки. Було обіцяно скасування всіх непопулярних законів, запроваджених урядом Української Держави, експропріацію державних, церковних і великих приватних землеволодінь для розподілу їх серед селян, відновлення 8-годинного робочого дня. Намічалися вибори до Трудового Конгресу, якому буде належати законодавча влада. Того ж дня призначено уряд – Раду міністрів УНР, який повинен обстоювати інтереси робітників, селян і "трудової інтелігенції".

271

Проте здійснювати намічені заходи Директорії доводилося у складній міжнародній обстановці. У листопаді–грудні 1918 р. в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися війська Антанти (французькі, англійські. грецькі, румунські, польські), загальна кількість яких становила 60 тис. осіб. Вони перебували на території України до березня–квітня 1919 р. і мали намір надати військову допомогу антибільшовицьким силам Білої армії під командуванням генерала Денікіна. Ці сили готувалися на Дону до війни за відновлення "єдиної й неподільної Росії" і вороже ставилися до Директорії. Дедалі агресивнішими ставали наміри радянської Росії виступити проти Директорії зі зброєю в руках і повалити її режим в Україні.

Нелегким було й внутрішнє становище в УНР. Селянство виражало незадоволення тим, що продекламована ліквідація приватної власності на землю не здійснювалася. Опублікований 8 січня 1919 р. відповідний закон не роз'яснював, коли це має відбутися. Земельна власність іноземних поміщиків (польських, німецьких, австрійських) оголошувалася недоторканою, як і 15-десятинні господарства. Не підтримував Директорію і робітничий клас. Для нього проблематичним було впровадження 8-годинного робочого дня. Місцева влада придушувала страйки, забороняла робітничі організації політичного характеру, розганяла профспілки.

Директорія практично не могла ефективно управляти своїми військовими з'єднаннями. Вони були неорганізованими і являли собою напівпартизанські селянські загони. Під час повалення гетьманщини в їхніх лавах нараховувалося 100 тис. осіб, а наприкінці січня 1919 р. кількість людей катастрофічно зменшилась і перед здачею Києва становила лише 21 тис. На бік більшовиків перейшли: одне з найбільших збройних угруповань під командою М. Григор'єва, яке діяло в Південній Україні, великий загін під керівництвом Н. Махна, що базувався від Гуляй-Поля до Катеринослава. Ще більше значення мала втрата Дніпровської дивізії, яка стояла під Києвом, на чолі з Д. Терпилом (Зеленим). Україна була поділена між повстанськими групами, які не визнавали владу Директорії. Вони діяли самочинно практично в кожній губернії. До того ж вплив головного отамана УНР С. Петлюри на ситуацію в республіці виявився обмеженим.

У 1919–1920 р. Україну охопили криваві єврейський погроми. За оцінками деяких істориків у цей час на території республіки загинуло від 35 до 50 тис. осіб. Десятки тисяч людей у містечках Правобережжя, Чернігівщини та інших губерній залишилися без засобів до існування. Вони були приречені на голод, фізичні страждання, поневіряння. Директорія була неспроможна запобігти цьому лиху. Єврейське населення опинилося в безвихідному становищі, почалася хвиля його еміграції в інші країни.

272

У самій Директорії не було одностайності в питанні, якою має бути державна влада у відновленій УНР. Висловлювалися пропозиції про утворення військового тріумвірату із С. Петлюри, Є. Коновальця, А. Мельника та надання йому великих повноважень, про парламентський шлях організації влади в центрі й на місцях, або ж про негайне встановлення радянської влади в республіці.

За таких умов з 23 по 29 січня в Києві працювала сесія Трудового конгресу України. На ній вирішено до скликання парламенту України довірити законодавчу владу в ній Директорії УНР. 22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві в урочистій обстановці було проголошено злуку УНР і ЗУНР. Цей акт мав велике значення в історії українського народу. Але в складній міжнародній і внутрішній обстановці Директорія не змогла втілити злуку в життя, розв'язати питання про об'єднання українських земель в одну державу.

2. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ.

ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН УНР І ЗУНР

Зазнавши поразки в Першій світовій війні "клаптикова АвстроУгорська імперія восени 1918 р. почала розпадатися. Національновизвольний рух, який охопив також західноукраїнські землі, зумовлювався бажанням місцевого населення створити власну державу. Його надихав приклад єдинокровних братів із Наддніпрянщини. Але на перешкоді стали поляки. Вони теж претендували на Східну Галичину і робили все можливе, щоб утвердитися на її території та врешті приєднати до Польщі.

18 жовтня 1918 р. загальні збори політичних і громадських діячів Східної Галичини та Буковини, церковні ієрархи на чолі з А. Шептицьким утворили Українську Національну Раду як представницький орган майбутньої держави. Вони оголосили про намір об'єднати в одне ціле Східну Галичину, Лемківщину, Північно-Західну частину Буковини й Закарпаття. Уже тоді висловлювалося бажання про їхню майбутню злуку з Українською Народною Республікою.

Але здійснювати задумане доводилося в запеклій боротьбі з відродженою Польщею, яка теж готувалася захопити Східну Галичину. 1 листопада 1918 р. українські військові заволоділи Львовом, але між ними й польськими загонами почалися запеклі бої, а потім і на значній частині Західної України. У такій складній обстановці Національ-

273

на рада 9 листопада 1918 р. призначила тимчасовий уряд – Державний Секретаріат, на чолі з К. Левицьким, а 13 листопада було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).

22 листопада 1918 р. молода держава, яка щойно народилася, зазнала могутнього удару від поляків. Галицькі вояки після напружених боїв були змушені здати їм Львів. Уряд переїхав спочатку до Тернополя, а потім, наприкінці грудня – до Станіслава. 22–23 листопада відбулися вибори депутатів до Української Національної Ради

ускладі 150 осіб. Вони представляли інтереси інтелігенції, міщанства, духовенства, селянства, абсолютна більшість із них були українцями й дотримувалися помірковано-національних поглядів. Президентом республіки став Є. Петрушевич.

На своїй території новій державі вдалося забезпечити певний порядок і стабільність, створити органи місцевого управління, залучити до роботи в них спеціалістів різних національностей. Важливим здобутком у галузі соціально-економічної політики її уряду було роз- в'язання земельного питання. Усі великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріювалися й розподілялися між бідним селянством. Ефективним законодавчим актом Національної Ради було надання гарантії виборчих прав усім громадянам ЗУНР, широких прав національним меншинам. Їм було забезпечено 30 % місць

умайбутньому парламенті.

Керівництво молодої держави послідовно заявляло про своє рішення "перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою". Як уже зазначалося, 22 січня в Києві було проголошено злуку Галичини, Буковини, Угорської Русі й Наддніпрянської України в Українську Народну Республіку. З того часу ЗУНР прийняла назву – Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР).

Перші збройні сутички з поляками примусили західноукраїнський уряд подбати про створення власної Галицької армії. Завдяки проведеній загальній мобілізації в лавах армії нараховувалося 100 тис. вояків. До них приєдналися солдати-українці, які служили в австрійських військах і поверталися з італійського фронту. Для розв'язання проблеми офіцерських кадрів доводилося звертатися за допомогою до уряду УНР. Частково на посади командирів призначались колишні офіцери австрійської, німецької, а також царської армій. Важко було з постачанням військових зброєю, набоями та іншими боєприпасами, яких постійно не вистачало.

Війна ЗУНР з поляками продовжувалася зі змінними успіхами – переломний період настав, коли проти Галицької армії виступив 60-тисяч- ний корпус, сформований у Франції з польських військовополонених.

274

Їх готували для боротьби з більшовиками на території колишньої Російської імперії. Але він був використаний Польщею в боротьбі з українцями. На початку липня 1919 р. знекровлені галицькі вояки змушені були визнати свою поразку. Є. Петрушевич і уряд ЗУНР вступили до Наддніпрянської України. Галицька армія злилася з військовими частинами Директорії. Відтепер чисельність армії УНР і ЗУНР досягла 80 тис. осіб. За належного командування це значно зміцнювало її здатність воювати проти ворогів української державності.

Проте єдності між представниками УНР і ЗУНР в керівництві державою та армією досягти не вдалося. Також не вдалося погасити взаємні звинувачення в нерозумінні спільних завдань, проведенні внутрішньої політики, створенні належного адміністративного апарату, боротьбі з зовнішнім ворогом. 30 серпня 1919 р. у щойно залишений більшовиками Київ увійшли галицькі формування. Війська Директорії готувалися це зробити наступного дня, на який були призначені парад і урочистості з приводу даної події. Проте цього ж дня до міста вступили передові частини Денікіна й галичани залишили столицю. Через кілька днів відвойовувати Київ було вже пізно. Обидві армії, незадоволені одна одною, почали відступати на захід. Їхня боєготовність значно погіршилась.

24 вересня 1919 р. керівництво ЗУНР і УНР у підписаній ним декларації закликало український народ до боротьби з Денікіним. Бої з частинами Білої армії йшли з перемінним успіхом. Однак на початку листопада 1919 р. керівництво Галицької армії припинило воєнні дії й підписало договір з білогвардійцями. Галичани в повному складі переходили в розпорядження головного командування Білої армії. Проте ними було висунуто умову, що вони не будуть воювати з іншими українцями.

Тим часом поляки окупували майже всю Галичину, Західну Волинь. Вони жорстоко придушували будь-який опір місцевого населення. У цей період на Паризькій мирній конференції вирішувалася доля Європи після Першої світової війни. Завдяки підтримці Польщі Францією 25 червня 1919 р. Антанта визнала за нею право на окупацію Східної Галичини. Але про включення її до складу Польщі не йшлося. Польща отримала право управляти цим краєм тимчасово, якщо вона поважатиме права місцевого населення і буде надавати йому певну автономію.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала вісім місяців. Її населення продемонструвало приклади національної свідомості й розуміння інтересів держави. У боротьбі за її становлення практично об'єдналися всі політичні сили та громадські угрупуван-

275

ня, різні за своїми поглядами й переконаннями. На певний час відкладалася розв'язання найгостріших проблем, скажімо, наділення селян поміщицькою землею. У республіці не було значних соціальних суперечок, великих виступів чи повстань. Та незважаючи на всі зусилля, ЗУНР не змогла протистояти Польщі. Ця країна в цілому мала перевагу в політичному та соціально-економічному розвитку. ЗУНР не отримувала належної матеріальної та військової допомоги від українців Наддніпрянщини, формальним актом була їхня злука. Недостатньо активним у своїй діяльності було й керівництво ЗУНР, неефективною виявилася її дипломатична діяльність. Не на користь західних українців закінчилася дискусія між країнами Антанти щодо подальшої долі їхньої державності.

А на територію Буковини з центром у Чернівцях претендувала Румунія. У листопаді 1918 р. вона захопила цю українську землю, а держави Антанти визнали цей акт правомірним. Через деякий час румуни окупували й Бессарабію, яка належала Росії. У 1919 р. до складу Чехословаччини було приєднано Закарпаття.

3.БІЛЬШОВИЦЬКА АГРЕСІЯ ПРОТИ ДИРЕКТОРІЇ УНР. ПОЛІТИКА "ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ" В УКРАЇНІ

Улистопаді 1918 р. радянська Росія анулювала Брестський мир

зНімеччиною і стала готуватися до чергового вторгнення в Україну. Вона вже не розглядалася більшовиками як самостійна держава. Було створено Українську революційну військову раду у складі Й. Сталіна, Г. П'ятакова, В. Затонського і В. Антонова-Овсієнка й поставлено завдання "голими руками брати те, що потім доведеться брати лобом".

Угрупу радянських військ входили дві українські повстанські дивізії, сформовані на кордоні між Україною та Росією. 28 листопада 1918 р. за ініціативою ЦК РКП (б) було утворено Тимчасовий робітничоселянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим.

На початку грудня 1918 р. радянські війська розпочали наступ на

Чернігів, Київ, Бєлгород, Харків і поступово просувалися уперед. 16 січня 1919 р. уряд УНР оголосив війну радянській Росії. Але це не вплинуло на хід воєнних дій. 3 січня червоні частини увійшли в Харків, 12 січня – у Чернігів, 19 січня узято Полтаву, 27 січня – Катеринослав, а 5 лютого вступили до української столиці. Директорія змушена була покинути Київ і переїхати до Вінниці.

276

За таких умов сили Директорії танули, у військах зростало дезертирство, занепадала дисципліна. У лютому–березні 1919 р. радянські війська, що наступали, відрізали частини УНР від військ Антанти. На початку березня Директорія переїхала з Вінниці до Жмеринки, потім до Проскурова, Рівного, Радзивілова, Красного, Тернополя. На початку липня 1919 р. вона опинилась у Кам'янці-Подільському.

На початку лютого 1919 р. радянська влада в Україні розпочала свою діяльність. Радянський уряд відмовився від назви УНР, установивши нову – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 11 лютого 1919 р. уряд переїхав з Харкова до Києва. Його головою замість Г. П'ятакова став Х. Раковський. Відбулися зміни у структурі уряду: його відділи стали називатися народними комісаріатами, а їхні керівники – наркомами.

Уберезні 1919 р. відбувся ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому було прийнято першу радянську Конституцію республіки, а також рішення щодо організації державних органів УСРР. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет Рад України на чолі з Г. Петровським, затверджено уряд – Раду Народних Комісарів. У губернських центрах працювали ради, а в більшості міст і сіл створювалися революційні комітети. Вони офіційно проголошувалися органами диктатури пролетаріату. Це означало встановлення панування більшовицької партії. У сільській місцевості значні повноваження мали комітети бідноти. "Караючим мечем революції" для всіх незадоволених радянською владою виступала Всеукраїнська Надзвичайна Комісія.

Усічні 1919 р. радянський уряд України офіційно продекларував програму політичних і соціально-економічних перетворень у республіці. Вважалося за необхідне визволити трудящих з-під гніту експлуатації. Для цього намічалося провести націоналізацію промисловості, вироблення законодавства з охорони праці, страхування та пенсійного забезпечення робітників. Проголошувалася ліквідація поміщицького, куркульського та монастирського землеволодінь. Передбачалися також заходи щодо реорганізації культурно-освітніх установ. Дані заходи мали сприяти зміцненню держави, посиленню

їїавторитету серед робітників і селян, а вони повинні були надавати їм усебічну допомогу.

Але радянський уряд України у своїй діяльності припустився ряду помилок. Українська мова вилучалася з ужитку державних, культур- но-освітніх установах, що було негативно сприйнято місцевою інтелігенцією. Боротьбу з контрреволюційними елементами проводили каральні органи, а їхні співробітники робили обшуки, розстрілювали за доносами, без суду та слідства, арештовували за належність до "колишніх", "буржуїв", контрреволюційних офіцерів і т. д.

277

Соціально-економічні перетворення радянської влади в Україні, як і в Росії, здійснювалися на основі політики "воєнного комунізму". Для неї були характерними: заміна ринкової економіки безтоварним, директивно керованим з одного центру виробництвом. Держава централізовано вказувала, що, де і скільки виробляти, а потім розподіляла продукти серед тих, хто їх потребував. В умовах війни йшлося про мінімальне забезпечення потреб населення. Вважалося, що саме такі заходи сприяють будівництву нового, комуністичного суспільства.

Надзвичайно жорсткою була політика радянської держави щодо села. Підкреслювалось, що "найголовнішим завданням земельної політики є перехід від одноосібного господарства до товариського. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі та інші види товариського землекористування є найкращими засобами досягнення соціалізму в землеробстві". Неприйнятним для села заходом стало впровадження у квітні 1919 р. продовольчої розкладки із селянських господарств. Для кожного з них визначалася кількість зерна, яку необхідно здати державі. Базарна торгівля хлібом заборонялася. Селяни мали продавати за твердими цінами лишки своєї продукції безпосередньо державі, а собі залишати норму, необхідну для власного харчування та ведення господарства. Ішлося не про справжні лишки, а про ту кількість зерна, якої потребувала держава.

Продрозкладку здійснювали робітничі продовольчі загони. Вони прибували в Україну з Москви й Петрограда. Щоб перешкодити нелегальній торгівлі хлібом за нормальним цінами створювалися загороджувальні загони на залізницях і водних шляхах. У республіці встановлювався жорстокий режим, проти якого заборонялося чинити опір.

Але вже з березня–квітня 1919 р. в Україні починаються виступи селян проти політики воєнного комунізму під гаслами "Геть комуну!", "За Радянську владу без комуністів!" У середині 1919 р. повстаннями були охоплені Київська, Катеринославська, Херсонська, Чернігівська та інші губернії республіки. До селян приєднувалися чимало колишніх партизанських загонів, включених до складу Червоної армії.

Радянська влада оцінювала селянський повстанський рух як вияв куркульської контрреволюції, яку необхідно придушити. У липні 1919 р. уряд прийняв постанову "Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі". Пропонувалося запроваджувати кругову поруку серед мешканців села чи району, репресувати їх за переховування зброї, застосувати військову блокаду тощо. Проти повстанців діяли регулярні військові частини. Але повстанський рух селян в УСРР не вдалося придушити. Цими сприятливими обставинами скористалися Добровольча армія генерала Денікіна, яка влітку 1919 р. перейшла в активний наступ.

278

4. ДЕНІКІНСЬКИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ. КОНТРНАСТУП РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК.

ПОРАЗКА ДИРЕКТОРІЇ УНР. ВІДНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Генерал Денікін став на чолі Добровольчої армії у квітні 1919 р. До нього на Дон і Кубань з багатьох районів Росії прибували добровольці – колишні царські офіцери. На захоплених територіях було проведено мобілізацію, щоб поповнити формування білогвардійців. Великі надії на денікінську армію покладала Антанта. Вона вважала її головною опорою в боротьбі з більшовизмом на півдні Росії, надавала їй необхідну матеріальну й фінансову допомогу, спорядження та зброю. Підтримували Денікіна й антибільшовицькі сили всередині Росії, їхні представницькі організації за кордоном.

Навесні 1919 р. Біла армія пішла в наступ. Протистояння білогвардійців і частин Червоної армії зосередилися в Донбасі. На початку 1919 р. білі зайняли Луганськ, а через деякий час – весь Донбас. У червні вони заволоділи Харковом. Шлях на Москву був відкритий і Денікін дав наказ розпочати переможний похід на столицю радянської Росії. Водночас частина добровольців-денікінців наступала вздовж Волги, інші – на воронезькому напрямку, а останні йшли по лівому флангу, уздовж Дніпра. Відчутного опору радянських військ вони не зустрічали.

Після захоплення Харкова наступ продовжувався на Полтаву. На Правобережжі України денікінці швидко просувались від Катеринослава до Миколаєва, а також уздовж Чорноморського узбережжя в напрямку Одеси. 30 серпня 1919 р. більшовицькі частини змушені були залишити Київ. Радянський уряд України поспішно евакуйовувався зі столиці. У місто ввійшли денікінці

йрозпочали там панувати.

ВУкраїні встановився денікінський окупаційний режим, який існував з літа по осінь 1919 р. Скрізь на захоплених територіях республіки поміщикам поверталися їхні маєтки, землі, інвентар, на селі встановлювався продовольчий податок. Він був не менший за обсягом, ніж більшовицька продрозкладка. Селяни повинні були віддавати землевласникам хліб, сіно, платити за користування наділами тощо. Така політика відштовхнула селян від нової влади.

Проти неї розпочалася партизанська боротьба. Уже восени 1919 р. у повстанських загонах різного політичного спрямування налічувалося не менше 100 тис. бійців.

279

Умістах капіталістам поверталися підприємства, відновлювалася посилена експлуатація робітничого класу. Робочий день на фабриках

ізаводах тривав 11–12 год, а мізерна заробітна плата не забезпечувала прожиткового мінімуму. Через зруйнованість або припинення багатьох виробництва в Україні існувало масове безробіття. Провідні галузі промисловості в Донбасі – кам'яновугільна, металургійна – ледве животіли. Занепадав транспорт. Розпускалися профспілки робітників, які все ще намагалися захищати свої економічні інтереси.

Денікін не визнавав існування самостійної України. Він був прихильником запровадження великодержавної російської влади, У тому числі її території. Його адміністрація придушувала прояви українського національного життя. Було заборонено назву "Україна". Тепер вона називалася "Південь Росії", "Малоросія". Ліквідовувалися українські школи, університети, Академія наук, інші заклади, натомість засновувалися російські. Не дозволялося розмовляти, видавати книги

іжурнали українською мовою. Скрізь знищували бюсти Т. Шевченка, забороняли вивішувати його портрети в усіх установах.

Звичайним явищем стали єврейські погроми. Віддані на поталу місцевим каральним командам, єврейські трудящі десятками тисяч гинули під час цих кривавих подій. За кілька місяців панування денікінської адміністрації в Україні наслідки єврейських погромів перевершили ті біди та нещастя, які роками чинили в єврейських містечках місцеві жителі, військові й напіввійськові формування.

Ужовтні 1919 р. червоні війська досягли значної чисельної переваги над білими частинами в живій силі та артилерії. До того ж на окупованих білими територіях значно активізували свої дії партизани й повстанці. У жорстокій і тривалій битві під Кромами ударне більшовицьке угрупування за участю кінноти повністю знищило три дивізії Добровольчої армії.

На початку листопада 1919 р. Червона армія зайняла Чернігів, 30 листопада – Суми, 12 грудня – Харків і Полтаву, 16 грудня – Київ.

На початку 1920 р. червоні війська увійшли в Південну Україну, 7 лютого – в Одесу, оволоділи підступами до Кримського півострова. Проте корпус білогвардійського генерала Я. Слащова порушив їхні плани з ходу увірватися в Крим, який перетворився на неприступну фортецю.

Антанта надавала білогвардійцям, які перебували на Кримському півострові, нові види озброєнь, у тому числі танки й літаки. На півострів прибували інші частини Білої армії. Вони готувалися для подальшої запеклої боротьби з більшовиками. В їхні плани входило захоплення значної частини України й надання допомоги полкам, які розпочали війну з радянською Росією.

280