book_ukr

зрушення відбулися у співвідношенні між великою промисловістю, яка організаційно об'єднувала підприємства великої машинної індустрії, і дрібною промисловістю, до складу якої входили переважно ку- старно-ремісничі заклади та окремі товаровиробники. Питома вага великої промисловості в усьому промисловому виробництві збільшилася за власною продукцією з понад 68 % у 1925–1926 рр. до 92,5 % у 1938 р., а за чисельністю робітників – відповідно з понад 43 до 83 %.

За роки індустріалізації істотних змін в українській промисловості не сталося. Кошти виділялися на найбільш розвинуті з дореволюційних часів Донбас і Придніпров'я на нарощування потужностей традиційних галузей, насамперед видобувної промисловості. У Харкові, Києві й Одесі швидко розвивалося машинобудування. У результаті Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) з виплавки чавуну й четверте місце у світі з видобутку вугілля. Що стосується виробництва металу й машин, то в цій галузі вона йшла попереду Франції та Італії, наздоганяла Англію. Однак промисловість Правобережної України й Полісся залишалася вкрай нерозвинутою.

Будь-якого впливу на характер і темпи індустріального розвитку України республіканські керівні інстанції не мали. Стало важко навіть зрозуміти характер економічних процесів у республіці за браком відповідної інформації: на початку 30-х рр. з поля зору центральних відомств, які зосередили під своїм контролем майже всю українську промисловість, зник республіканський аспект. Промисловість поділяється на дві підгрупи – "А" (виробництво засобів виробництва) і "Б" (виробництво предметів споживання). Перша з них була поставлена у привілейоване становище за всіма показниками – обсягом капіталовкладень, валютним забезпеченням, матеріально-технічним постачанням, рівнем заробітної плати працівників тощо. Група ж "Б" в умовах дефіциту ресурсів, насамперед фінансових і сировинних, ледь животіла. Обсяг вироблених нею товарів народного споживання відставав від потреб. З ліквідацією ринкових зв'язків між галузями промисловості група "А" відірвалася від кінцевого споживача, а тому втратила природні стимули розвитку.

Покладений в основу директивного планування помилковий стереотип про необхідність випереджувального продукування засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання зробив виробничі цикли всередині групи "А" самодостатніми. Нові заводи потребували величезної кількості кваліфікованих робітників. Щоб не уповільнити темпів індустріалізації, було вирішено готувати кадри безпосередньо на виробництві. У результаті на підприємствах різко зросли аварії, погіршилася якість продукції. На всіх підприємствах без

301

винятку з весни 1929 р. почалося змагання робітників за кращі показники продуктивності праці, собівартості продукції, обсягів і якості виробництва. У прийнятій 9 травня 1929 р. постанові ЦК ВКП(б) "Про соціалістичне змагання фабрик і заводів" зазначалося, що це – не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Однак в умовах абсолютної матеріальної незацікавленості робітників змагання вироджувалося в суто формальну справу.

У 1932–1933 рр. в радянській економіці склалося неймовірно тяжке становище. Волюнтаристське форсування темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної зацікавленості як у місті, так і, особливо, у селі, а головне – суцільна дезорганізація виробництва в результаті марних намагань побудувати економічно неможливу безринкову народногосподарську модель – усе це призвело до економічної катастрофи. Сталін не зміг її відвернути, він переніс її вістря на село.

Після 1933 р. політика комуністичного штурму припинилася. На другу п'ятирічку були запропоновані середньорічні темпи приросту промислової продукції в розмірі 13–14 %. При зменшенні капіталовкладень у групу "А" істотно збільшилися кошти, які виділялися на групу "Б". Припинився інфляційний випуск паперових грошей. Почала розвиватися торгівля – як державна, так і базарна, останню тепер називали "колгоспною". Було скасовано карткову систему постачання жителів міст і трудівників новобудов. Усе це мало своїм наслідком пом'якшення народногосподарських диспропорцій. У нових умовах з'явилася можливість приділити увагу проблемам освоєння нової техніки, підготовці кваліфікованих кадрів, поліпшенню якісних показників промислового виробництва. Партія на своїх з'їздах, конференціях і пленумах ЦК з року в рік "з подачі" генерального секретаря затверджувала нереальні плани, а потім під них виділялися цілком реальні бюджетні кошти, джерело яких становили горілчана монополія, папе- рово-грошова емісія, а найбільшою мірою – нееквівалентний обмін між містом і селом (точніше – пограбування села).

За допомогою надзвичайних заходів можна було інакше, ніж через ринок, тобто значно вигідніше для держави, розподілити вироблену сільськогосподарську продукцію. Однак ці заходи були нездатні змусити селянина-господаря виробляти продукцію в потрібній для держави кількості. Справу могло владнати тільки вилучення в селян засобів виробництва і перетворення їх у найману робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом. Зручним шляхом для цього була комунізація селянства. Ось чому вже в 1927 р., тобто до запровадження надзвичайних заходів, генсек сформулював незвичний термін – "всеосяжна колективізація".

302

Сталін не наполягав на стовідсотковій колективізації, хоч відстоював її суцільність. Це – не парадокс. Справа в тому, що генсек чудово розумів: селянин міг змиритися з відчуженням власності тільки під реальною загрозою взагалі втратити її, а тому потребував "заохочувального" прикладу розкуркулення сусіда. У запланованих "соціалістичних" перетвореннях найзаможнішій частині селян випало зіграти роль куркулів. Якщо проти колгоспів протестували найбідніші селяни, соціальне становище їх не рятувало. Спеціально для такого випадку вигадливі апаратні чиновники знайшли новий політичний жупел – "підкуркульник".

Хлібозаготівельна криза 1927–1928 рр. супроводжувалася надзвичайними заходами: з допомогою обшуків, величезних штрафів, розпродажу майна неплатників податків і боржників хлібозаготівель, депортації найнепокірніших селян у віддалені регіони країни. Усі ці акції з арсеналу "воєнного комунізму" під суворим наглядом ОДПУ проводили місцеві органи влади – від сільрад до окружкомів (губернські структури були ліквідовані після жовтня 1924). Деякий час, ще в 1927–1928 рр., воєнно-комуністичним засобам вилучення хліба у селян протидіяли виборні органи земельних громад. Спочатку земельні громади усунули від проведення податкової політики, а в 1928–1930 рр. і зовсім розпустили. З 1 березня 1929 р. було введено картки на хліб.

Уселах люди знову стали недоїдати. Намагаючись вийти зі скрути, влада в червні 1929 р. фактично відновила продрозкладку. У лютому 1930 р. в Україні пройшла перша хвиля розкуркулення.

Зкінця 1930 р. в багатьох країнах Європи й Північної Америки пройшли масові кампанії, спрямовані на обмеження радянського експорту у зв'язку з демпінговими цінами. Світова громадськість протестувала також проти масового застосування примусової праці в'язнів, яке восени 1929 р. стало в Радянському Союзі буденним явищем.

Курс на суцільну колективізацію офіційно проголосив листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б). На ньому було заслухано окрему доповідь Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі".

Увідповідній постанові відзначалося, що Україна має розвинуту ма- теріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. Партійно-державному керівництву України пропонувалося посилити

темпи колективізації. Орієнтуючись на позицію генсека, Молотов і Каганович на пленумі висловилися за здійснення суцільної колективізації протягом року. З ними солідаризувався Косіор. Однак інші учасники пленуму наполягали на тому, щоб завершити колективізацію за більш тривалий строк, у межах п'ятирічки. Пленум вирішив утворити комісію під керівництвом наркомзему СРСР Яковлєва для

303

розробки питань, пов'язаних з колективізацією. Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву". Україну віднесли до регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Колективізація була задумана Сталіним як комунізація, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. Щоправда, в офіційних партійно-державних документах ішлося про артільну форму господарств, але в інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль ця мала вигляд комуни. Під час колективізації почали усуспільнювати корів, дрібну худобу, птицю. Це зустріло рішучий опір селянських мас і різко загострило політичне становище. Проголошення колгоспів перехідною до комуни формою (у постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р.) викликало шалений опір усього селянства. Найактивніше й масово проти колективізації виступили ті села, котрі виявляли бунтівний характер у 1905–1907 рр. і після Лютневої революції 1917 р. Загроза селянських заворушень, масових повстань зникла лише всередині 1932 р.

Сталін змушений був відступити. У статті "Запаморочення від успіхів", надрукованій у газеті "Правда" на початку березня 1930 р., він назвав порушення добровільності при вступі в колгосп та ігнорування присадибної ділянки колгоспника "перегинами" і поклав відповідальність за них на місцеві власті. Маневр заспокоїв селянство, а потім колективізація продовжувалася вже в артільній формі.

Майже повна відсутність матеріальної зацікавленості в колгоспах і надмірно високий рівень держзаготівель змусили селян приховувати зерно, не звертати уваги на значні втрати при збиранні врожаю. Було утворено хлібозаготівельну комісію під керівництвом Молотова з надзвичайними повноваженнями, яка діяла з 30 жовтня 1932 р. до останніх днів січня 1933 р., коли в республіку приїхав на постійну роботу з диктаторськими повноваженнями секретар ЦК ВКП(б) Постишев. Прийнята під тиском Молотова постанова Раднаркому України "Про заходи щодо посилення хлібозаготівель" від 20 листопада 1932 р., якою місцеві власті змушені були керуватися під час хлібозаготівельної кампанії взимку 1932/33 рр., містила пункт про застосування "натуральних штрафів", санкціонувала масові обшуки в населення, вилучення не лише захованого колгоспного зерна, але й будь-яких запасів продовольства. Якщо зимові хлібозаготівлі 1931/32 рр. спричинилися до великого голоду, то результатом тотальної конфіскації їстівних припасів селянства взимку 1932/33 рр. став страхітливий голодомор, що являв собою "виховний" захід, про що красномовно свідчить лист С. Косіора від 15 березня 1933 р.

304

Запровадження з грудня 1932 р. паспортного режиму та інституту прописки для населення міст і новобудов адміністративно закріплювало селян у колгоспах. Водночас до мінімуму скорочувалися присадибні ділянки, щоб колгоспники не могли існувати без праці в громадському господарстві. Специфіка голодомору початку 30-х рр. полягала в тому, що офіційна влада його не тільки не визнавала, уряд СРСР навіть не давав дозволу на перетин кордоном іноземної допомоги. Повні демографічні втрати, включали катастрофічне (майже десятикратне) зниження народжуваності у сільській місцевості, сягають у 1932–1934 рр. 5–7 млн осіб. Продрозкладку, яка за три роки довела сільське господарство до руїни, було скасовано в січні 1933 р. Замість неї запроваджувалися обов'язкові поставки хліба державі колгоспами та одноосібниками. Усім тим, що вироблялося понад твердо зафіксований податок, селяни могли вільно розпоряджатися, включаючи реалізацію лишків через колгоспну торгівлю. Цим створювалася певна заінтересованість колгоспників у розвитку громадського господарства.

Підсумовуючи розгляд цього питання, необхідно зауважити, що сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації лише наприкінці 30-х рр.

3.КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

В1920–1930-ті РОКИ

Уставленні більшовиків до національних проблем у ході громадянської війни відбулася своєрідна еволюція. Щоб завоювати довір'я українських мас і національної інтелігенції, у резолюції VІІІ Всеросійської партійної конференції "Про радянську владу на Україні" говорилося про обов'язок членів РКП(б) справді гарантувати право трудящих учитися й розмовляти в радянських установах рідною мовою. Х. Раковський у березні 1920 р., ініціював завдання створення національного пролетаріату, українізацію шкільної освіти, організацію Центральної школи червоних старшин, де навчання провадилось українською мовою, формування українізованих військових частин. При існуванні майже цілком українського села (серед національних меншин селянськими за природою залишалися також молдавани, німці, болгари, греки, білоруси, на відміну від росіян і євреїв) і зрусифікованих міст (у семи губернських центрах України, крім Поділля й Волині, проживало лише 14 % українців, зате 35 % євреїв і 44 % росіян) "оволодіння" селянством означало: нести ідеї комунізму українською мовою.

305

Популярний у 1917–1920 рр. серед національно-демократичних сил термін "українізація" після "завоювання України більшовиками" (вираз В. Леніна навесні 1919 р.) означав формування національного за складом адміністративного апарату, який би безумовно підкорявся московському центру, і вимушене ослаблення контролю за етніч- но-культурними процесами. Адже відновлення єдності країни у формі Радянського Союзу вимагало деякої компенсації республікам у вигляді радянізованої ідеї культурно-етнічної автономії. Крім того,

вумовах диктатури більшовицької партії сам хід етнічно-культурного відродження давав можливість поступової більшовизації сфери освіти (учительство республіки перейшло на платформу радянської влади

в1923–1924 рр.), науки й культури, виховання "нової людини", виявлення національно "занадто заангажованих" громадян з метою подальшої ізоляції їх від суспільства. Проте в ситуації 20-х рр. ішлося фактично не про українізацію, насправді це була дерусифікація. Адже навесні 1919 р. в УСРР на все українське населення припадало понад 10 % середніх шкіл, зате росіяни мали їх понад 84 %. Із загальної кількості 5 тис. професорів українці становили жалюгідну меншість –

0,5 %. У складі КП(б)У, не без підстав охрещеній М. Бухаріним і Г. Зінов'євим російсько-єврейською, у 1923 р. лише 11 % комуністів володіли українською мовою. Керівна верхівка ДПУ України в січні 1923 р. складалася з 18 осіб, але тільки двоє з них були українцями, до того ж обрусілими. Можна констатувати, що робітники й селяни республіки мали різницю в мові та культурі.

До прийняття ХІІ з'їздом РКП(б) і ІV нарадою з національних питань ідеї Й. Сталіна про "коренізацію", тобто "націоналізацію державних і партійних установ у республіках і областях" керівництво УСРР у вересні 1920 р. прийняло закон про обов'язкове вивчення у школах української мови, історії та географії України. Через три місяці після завершення роботи ХІІ з'їзду РКП(б), 27 липня 1923 р., вийшов декрет Раднаркому України "Про заходи по українізації навча- льно-виховних і культурно-освітніх установ", почалося фактичне впровадження в Україні політики коренізації. Вона мала такі основні положення: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; урахування національних факторів при формуванні партійного та державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; вивчення національної історії, відродження національних традицій і культури.

Політика коренізації була зумовлена комплексом зовнішніх і внутрішніх причин: висування "білоруського", а ще більшою мірою "українського" питання в епіцентр європейської політики, оскільки

306

врахування цього стало необхідним елементом внутрішньої політики СРСР задля формування привабливого іміджу країни на міжнародній арені через державне піклування про національні меншини; а також розгляд коренізації як засобу пошуку спільної мови із селянством, залучення національної інтелігенції через розповсюдження ідей непу на сферу національних відносин; можливість зняття в перспективі протиріч між народними масами і бюрократичним апаратом (партійним, радянським, державним); спроба керівництва і контролю центральною владою над процесом національного відродження на окраїнах; зміцнення новоутвореної державної структури – Радянського Союзу: надання прав "культурно-національної автономії", часткової компенсації республікам за втрату політичного суверенітету.

Отже, сутність коренізації – заохочування розвитку національних культур в інтересах зміцнення більшовицького режиму. В Україні проявилися дві тенденції цієї політики: українізація (декрети ВУЦВК 27 липня та 1 серпня 1923 р.), що була обмеженою, та створення необхідних політичних, економічних умов для розвитку національних меншин. Однак політика українізації почала згортатися після виховання національних кадрів більшовицької номенклатури й викорінення національної опозиції та "націонал-ухильників" у КП(б)У; не була завершена в масовій культурно-освітній діяльності.

На базі попередньо згадуваного декрету РНК України були розроблені заходи щодо забезпечення рівноправності мов і сприяння розвитку української мови. Хоч у них передбачалося виконати завдання українізації впродовж року, містилася й вказівка про заборону брати на керівну роботу осіб, які не оволоділи українською мовою, перший секретар ЦК КП(б)У (з березня 1925 р. – Генеральний секретар) Е. Квірінг майже два роки гальмував процес дерусифікації. Лише з прибуттям в УСРР Л. Кагановича, який замінив його, пленум ЦК КП(б)У терміново створив у квітні 1925 р. комісію з українізації. Це рішення 30 квітня продублював ВУЦВК, сформувавши Всеукраїнську Центральну комісію з українізації радянського апарату (голова – В. Чубар) і видав постанову "Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату".

Але спроби форсованого проведення фактично дерусифікації зустріли опір як партійно-радянської номенклатури, так і значної частини населення. Створені для державних службовців триабо чотиримісячні курси з вивчення української мови в більшості міст функціонували формально, хоч над слухачами й нависала загроза звільнення з роботи, якщо на випускному екзамені вони дістануть незадовільну оцінку.

307

Українізація гальмувалася через нестачу вчителів, тому що з 1921 по 1923 рр. вчительський корпус України зменшився майже вдвічі – із 85 до 45 тис. Не достатня кількість підручників, словників, відсутність термінології весь час були її болючими моментами. Для багатьох чиновників ("совбурів", як їх називало населення, – скорочено від російського словосполучення "советские буржуи") українізація була мімікрією, викрутасом, несерйозним і кон'юнктурним заходом. Центральне керівництво в Москві по-різному реагувало на труднощі, які виникли при реалізації національної політики: Сталін вимагав "перебороти іронію та скептицизм у питанні про українську культуру", а Зінов'єв вважав, що українізація "б'є по нашій лінії стосовно даного питання, допомагає петлюрівщині". Та Генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович неухильно виконував вказівки Сталіна, щоправда, для нього не мало вирішального значення, що саме провадити в життя – русифікацію чи українізацію.

Досить важливо, що символи "українізації" й боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" були двома сторонами єдиної політики. Украй повільно проходила українізація в комсомолі України, де на 1 травня 1924 р. українців нараховувалось понад 21 %, росіян понад 10 %, євреїв понад 65 %, інших етносів понад 2 %. Не краще просувалися справи і в дислокованих на території УСРР військових частинах, особливо серед командного складу. Причина тут теж була на поверхні: із 42 начдивів і військових комісарів лише двоє були українцями, 21 – росіянами, 10 – євреями, 9 – латишами, а в штабі Українського військового округу з понад 240 працівників було лише шестеро українців. Разом з тим треба наголосити, що 1924 р. більш ніж 60 відомих діячів української еміграції схвалили українізацію, заявивши у зв'язку з цим про лояльне ставлення до радянської влади. Повернувся на батьківщину й М. Грушевський, упевнившись у тому, що за його життя нової революції не буде, тому треба формувати свідомість українського народу з допомогою історії.

Найактивніше українізація проходила лише в галузі початкової освіти, багато рішень були непродуманими, задоволення культурних запитів перетворилося на "промивання мозку", ліквідацію національних традицій, перемоги "суржику" в деяких губерніях. Разом з тим не можна заперечити, що завдяки зусиллям української інтелігенції, на- ціонал-комуністів О. Шумського, М. Скрипника, М. Хвильового та інших у республіці стався справжній розквіт національної культури, процес українізації міст. Прогрес було видно й щодо кількості: на українську мову викладання до осені 1927 р. перейшла чверть вищих навчальних закладів, близько половини технікумів, 80 % періодичних

308

видань стали "україномовними", понад 92 % першокласників почали навчання в українських класах. У 1931 р. 79 % підручників для вищих навчальних закладів видавалися українською мовою.

Але надто помітною була нерівномірність рівня дерусифікації по регіонах, галузях, типах освітніх установ. Можна продовжити такі порівняння: педтехнікуми забезпечувалися літературою українською мовою на 60 %, а медичні й сільськогосподарські вузи – ледь на чверть від необхідного. Реальні зміни відбулися і на тій території Слобожанщини, де компактно проживало українське населення, але в адміністративних межах Росії – у Курській, Воронезькій і Брянській губерніях. Тут у 1927 р. функціонували вісім українських педтехнікумів, Воронезький університет готував учителів української мови й літератури, у трьох технікумах увели українознавство, 13 районних газет виходили українською мовою до 1932 р. У цих регіонах планувалося дерусифікувати 26 районів з переважно українським населенням. Не відставала й Кубань: до 1930 р. тут відкрили 240 українських шкіл, український педінститут, два педтехнікуми, українські відділення в сільськогосподарському інституті та на робочому факультеті (робітфаку).

Однак з часом рішення національного питання в напрямку українізації дедалі більше вступало в суперечність з необхідністю уніфікації національних культур у СРСР, ідеєю пролетарського інтернаціоналізму. Дедалі більшого впливу набувала догматична й помилкова формула "соціалістична за змістом, національна за формою культура". Тривав опір українізації: у Сталінському окрузі Донбасу з 82 міських шкіл тільки дві були українськими. Серед значної частини суспільства продовжувала домінувати думка про те, що Україна насправді є частиною Росії, багато хто розглядав українську мову, як "вигадку галичан".

У республіці набула поширення сумнозвісна теорія "боротьби двох культур", суть якої зводилася до того, що "пролетарська Росія" протиставлялася "селянській Україні", і на основі цього робився висновок: українізація не потрібна, оскільки врешті-решт українську (сільську) культуру неодмінно переможе російська (міська) культура. Партійні інстанції, сам Л. Каганович постійно нагадували, що в процесі українізації не припиняється ідейна боротьба, причому буржуазно-націона- лістична ідеологія, антирадянська культура за темпом розвитку начебто випереджає пролетарську ідеологію і радянську культуру. Для Сталіна й Кагановича українізація, як і весь процес коренізації, була тимчасовим тактичним відступом, політичною грою. Сам Каганович володів українською мовою, однак у своїй роботі нехтував нею. Навіть у "розпал" українізації – у грудні 1925 р. – свою промову на ІХ з'їзді КП(б)У він виголосив російською, хоча незадовго до цього мав намір – і обіцяв це – виступати українською. Не користувалися українською мовою на з'їзді й інші делегати, які володіли нею.

309

Уже з початку 1926 р. почалися нападки на найпослідовнішого прихильника дерусифікації та справжньої суверенності радянської України, особливо при вирішенні кадрових питань, наркома освіти О. Шумського, якого вислали у вересні 1927 р. на роботу до Росії. Упереджене ставлення генсека до українізації наклало відбиток на весь подальший її хід. Каганович швидко втрачає до неї будь-який інтерес. Уже 2 липня 1926 р. він через рішення Політбюро ЦК КП(б)У склав із себе повноваження голови комісії Політбюро з українізації, новим головою якої призначили Затонського. Від цього моменту Політбюро ЦК КП(б)У вкрай рідко обговорювало питання, пов'язані з українізацією. Курс на її здійснення поступово згортався, ставав дедалі більш формалізованим; турбота про розвиток української культури (радянської) замінювалася "турботою" про боротьбу проти існуючого й неіснуючого українського націоналізму (буржуазного).

Крім жупела "шумськизм", який верхівка партії трактувала як "національний ухил", з'явилися також "хвильовизм" і "волобуєвщина". Останнє явище особливо налякало догматиків: в одній зі своїх праць 1927 р. 24-річний комуніст М. Волобуєв-Артемов, не заперечуючи партійної програми, розглядав Україну як історично сформований народногосподарський організм, який має власні шляхи прогресу. Спираючись на офіційні дані радянської статистики, він показав споживацьке ставлення центру до України, вимагаючи забезпечити за її національними установами права й можливості дійсного, а не формального керівництва економікою республіки, без будь-яких винятків на користь союзних інстанцій, ліквідувати провінційний статус української мови, літератури й культури в цілому. Хоча і О. Шумський, і М. Волобуєв були заарештовані лише в 1933 р. (М. Хвильовий у травні 1933 р. наклав на себе руки), їхні позиції суттєво вплинули на подальшу долю українізації, яка стала синонімом сепаратизму. Адже проблему українізації неможливо було відірвати від дилеми розвитку продуктивних сил України, її індустріалізації й модернізації, а подальше поглиблення національної самосвідомості могло породити схильність до економічної, а далі й політичної самостійності.

Партійного рішення стосовно припинення в УСРР дерусифікації прийнято не було, але працював механізм гальмування. Так, з 1926/27 навчального року від складання випускних іспитів з української мови були звільнені студенти соціально-історичних відділень факультетів професійної освіти, бо серед них було багато комуністів, що не знали її. У квітні 1928 р. Раднарком, вивчивши стан справ, дійшов висновку про відчутне зростання кількості службовців, які не знають української мови. А підбиваючи підсумки про хід хлібозаготі-

310