book_ukr

Проте радянська влада змогла зосередити проти білогвардійців на Кримському півострові значні військові формування. Вирішальні бої між ними за Крим розгорнулися в листопаді 1920 р. і закінчилися перемогою більшовицьких військ. Вони захопили Сімферополь, Севастополь, Керч, Ялту. Залишки формувань Білої армії морським шляхом евакуювалася до Туреччини.

Тим часом 21–24 квітня 1920 р. УНР змушена була підписати загальну конвенцію з Польщею, яка отримала назву "Варшавська угода". Відповідно до неї польський уряд визнавав незалежне існування УНР у межах, зазначених договорами із сусідніми країнами. Кордон між Польщею та УНР установлювався таким чином, що Польща залишала за собою Холмщину, Посяння й Лемківщину, західну частину Полісся та всю Галичину. Водночас Польща відмовлялася від претензій поширити свою територію до кордонів Речі Посполитої, до її першого поділу – 1772 р.

Конвенція передбачала погоджені дії польських і українських частин у спільному поході проти радянської Росії: Керівництво збройними силами УНР і залізницями України переходило до військового командування Польщі. Директорія зобов'язувалася постачати польські війська продовольством з часу їхнього вступу на українську територію, а поляки – озброювати петлюрівські дивізії.

Отже, щоб відстояти УНР у боротьбі з радянською Росією, керівник УНР С. Петлюра погоджувався на залежність від Польщі. При цьому він жертвував територією ЗУНР на користь цієї держави. Варшавська угода була засуджена багатьма українським політичними партіями в еміграції.

Інтервенція польських військ проти радянської Росії розпочалася 25 квітня 1920 р. Їхня чисельність була майже 150 тис. вояків та ще 15 тис. петлюрівських бійців, які долучилися до них. Погано озброєні та споряджені червоні війська змушені були відступати, а поляки наприкінці квітня захопили Овруч, Коростень, Житомир, Бердичів, станцію Козятин, а в травні вступили до Києва. На Південно-Захід- ному фронті більшовицькі частини закріпилися на лінії Бровари – Бориспіль і Біла Церква – Ямпіль.

Але обіцяного Петлюрою народного вибуху проти більшовиків і Радянської влади в Україні не сталося. Навпаки, вторгнення інтервентів викликало глибоке обурення населення республіки. Серед населення успішно йшла мобілізація до Червоної армії. До її лав вступали й добровольці. З перших днів окупації розгорнувся партизанський рух проти поляків.

281

Тим часом Москва на боротьбу з поляками перекидала найбільші боєздатні формування: 1-а Кінна армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаєвська дивізія та ін. Контрнаступ радянських армій розпочався 5 червня 1920 р. Було звільнено Житомир, Бердичів, Білу Церкву. Польські солдати залишили Київ, куди 12 червня ввійшли червоноармійці. У ході їхнього наступу розпочався відступ і військ УНР. 17 червня була взята Вінниця, 19 червня – Жмеринка, 9 липня – Проскурів (нині Хмельницький). Директорія УНР змушена була покинути Україну та евакуюватися до Варшави.

Наприкінці червня 1920 р. розгорнувся контрнаступ радянських військ проти поляків. Червоні частини увійшли в Польщу та підійшли до Варшави, але не взяли її. Польщі надала допомогу Франція. Поляки стали на захист своєї батьківщини. У серпні польська армія перейшла у контрнаступ і перемогла Червону армію. Ця подія названа "Дивом над Віслою". Вона дала можливість польсько-українським силам почати наступ проти червоних частин.

12 жовтня 1920 р. між Польщею в радянською Росією було підписано перемир'я. Пізніше, 18 березня 1921 р., у Ризі між ними був укладений мирний договір. Польща визнала незалежність радянської України, проте до неї відійшла Західна Україна й Західна Білорусія. Долю Галичини було вирішено тільки 1923 р. в Парижі. Представники Антанти ухвалили залишити її за Польщею з наданням їй автономних прав. Директорія покинула Україну, а її війська були інтерновані до польських таборів.

Отже, державотворча діяльність Директорії УНР унаслідок воєнних баталій, повстанського руху селян, ешелонованої більшовицької та білої денікінської інтервенції, відкритого воєнного й політичного тиску держав Антанти поступово була зведена нанівець. Директорія засвідчила свою нездатність розв'язувати нагальні проблеми своєї внутрішньої та зовнішньої політики.

Успішній діяльності Директорії заважали міжпартійні чвари, політичні дискусії. Вони врешті стали головною причиною руйнації цього вищого державного органу. Відсутність чіткої програми боротьби за незалежну державу, урядовий безлад, недостатнє усвідомлення, а також нерозуміння ролі її спрямованості визвольних змагань призвело до краху самої Директорії та до загибелі УНР як незалежної держави.

Громадянська війна ще не завершилась, а радянська влада відновлювалася в Україні. 11 грудня 1919 р. було утворено Всеукраїнський революційний комітет – Центральний тимчасовий надзвичайний орган радянської влади в Україні. Він перебував у Харкові,

282

тодішній столиці республіки. На місцях діяли губернські, волосні та сільські революційні комітети. Їхнім головним завданням залишалося зміцнення "диктатури пролетаріату й союзу робітничого класу з трудящим селянством". Передбачалося "всіма засобами сприяти усуненню перешкод до вільного розвитку української мови і культури". Вона мала стати "могутнім і дійсним засобом визволення українських трудящих від темряви і неуцтва". Намічалося реально забезпечувати право трудящих учитися і розмовляти рідною мовою. Вона повинна була вживатися в усіх державних установах нарівні з російською.

У лютому 1920 р. Всеукрревком і його органи на місцях припинили існування. Натомість почали діяти Рада Народних Комісарів (Раднарком) і Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. Більшовики пам'ятали, що радянська влада була ліквідована не тільки денікінцями, а й селянськими повстанцями проти політики "воєнного комунізму". Треба було завоювати довіру "не тільки селянської бідноти, а й верств середнього селянства" та не припуститися попередніх помилок. Урочисто проголошувалося запровадження продрозкладки "тільки в суворо обмеженому розмірі". Гарантувалося дотримання принципу добровільності у справі об'єднання селян у комуни й артілі. Це питання мали вирішувати самі селяни. Заборонялося примушувати їх створювати колективні господарства.

У лютому 1920 р. Раднарком видав закон про хлібну розкладку для господарств, що мали більше трьох десятин землі. Це викликало незадоволення селян. Вони чинили опір конфіскації хліба та іншої сільськогосподарської продукції. Тому під час заготівель владі доводилося застосовувати військову силу. У першій половині 1920 р. продрозкладка майже провалилася, а в другій половині заготівлі хліба вдалося збільшити. Істотну допомогу в цьому надавали створені у травні 1922 р. комітети незаможних селян (комнезами), які мали сприяти сільським радам у здійсненні заходів радянської влади.

Більшовицька влада націоналізувала провідні галузі виробництва, транспорт, головні засоби зв'язку, було введено оподаткування населення, особливо буржуазних елементів. Але ці заходи не зупинили господарської катастрофи в республіці. Так, у 1920 р. із 22-х металургійних заводів України давали невелику кількість продукції лише 9. Різко впав видобуток вугілля, що негативно позначився на становищі міст. Незайняті робітники шукали засобів до існування в сільській місцевості. У катастрофічному стані перебували залізниці.

Щоб подолати кризу в економіці, радянські органи в Україні запровадили мілітаризацію економіки, загальну трудову повинність

283

та інші надзвичайні заходи. Здійснювалися трудові мобілізації робітників. Частини Червоної армії переводилися на становище трудових армій. Частини трудармій, усі робітники та службовці працювали після своєї основної роботи. Вважалося, що виробничому ентузіазму працюючих сприяла їхня участь у комуністичних суботниках (недільниках), а потім трудових тижнях. Практично продовжувалася політика "воєнного комунізму", яка повинна була сприяти утвердженню радянської влади України.

5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В 1917–1920 РОКАХ

Для керівництва освітою в радянському уряді України було створено Народний комісаріат освіти на чолі з В. Затонським. В усіх середніх навчальних закладах ліквідовували посади директорів, інспекторів, начальниць, інспектрис, класних дам, помічників класних наставників. Замість них уводили виборні посади педагогічної ради.

Народний комісаріат освіти ставив завдання створити трудову двоступеневу загальноосвітню школу: 1–4-й і 5–7-й класи. Після закінчення навчання її випускники могли отримувати освіту в середніх профе- сійно-технічних навчальних закладах. На кінець 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося понад 2 млн учнів і працювало 75 тис. учителів. Зросла кількість середніх професійно-технічних навчальних закладів – технікумів і профтехшкіл, було створено мережу дитячих дошкільних закладів і позашкільних установ – садків і дитбудинків.

У травні 1919 р. у вищій школі було скасовано всі наукові ступені та звання. Залишилися лише посади педагог-викладач і педагогасистент. Щоб забезпечити доступ до освіти дітям робітників і селян, при вступі їх до вищих навчальних закладів заборонялося вимагати від них дипломи чи будь-які документи, крім посвідчення особи. У 1920 р. почали відкриватися робітничі факультети (робітфаки) для підготовки трудящої молоді до навчання у вищому навчальному закладі.

На основі університетів створювалися спеціальні галузеві інститути, зокрема інститути народної освіти. Наприкінці 1920 р. в Україні розпочали роботу 38 інститутів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Керівництво вищими навчальними закладами здійснювали комісари.

Проводилася робота щодо ліквідації неписьменності, підвищення культурно-освітнього рівня дорослого населення. Для цього при місцевих радах було створено комісії з позашкільного навчання. Вони

284

засновували бібліотеки, курси, вечірні, недільні та професійні школи, народні університети. У 1920 р. в УСРР функціонувало 7 тис. таких закладів, які охоплювали 200 тис. осіб, а понад 50 тис. – навчалися

віндивідуальному порядку.

Уреспубліці було створено Народний комісаріат радянської пропаганди, який налагоджував роботу хат-читалень, бібліотек, клубів, народних будинків, агітпунктів. У них організовувалися лекції, бесіди, читання газет уголос, проводилися мітинги та збори за участю компартійних і радянських працівників. "Просвіти", які діяли ще з дореволюційних часів, перебудовувалися на радянський лад.

Дієвим засобом політичної пропаганди й агітації стала преса. Регулярно виходили партійно-радянські видання – "Киевский коммунист", "Коммунист", "Известия", "Вісті", "Пролетарская правда", "Селянська біднота" та ін. Поширювалися центральні газети "Правда", "Известия ВЦИК", "Беднота". Усього в 1920 р. в Україні видавалося 360 газет.

Народний секретаріат освіти запропонував радам узяти під свій нагляд театри і спрямовувати їхню діяльність у комуністичному напрямі. Театри було націоналізовано. У 1920 р. в Україні працювало понад 20 стаціонарних і пересувних театрів, де творили видатні майстри сцени П. Саксаганський, М. Заньковецька, Л. Курбас, Г. Юра, А. Бучма та ін.

УКиєві було засновано Республіканський симфонічний оркестр імені М. Лисенка і Державну капелу "Думка". Продовжували працювати композитори М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошииський та ін. Розвивалося прикладне та образотворче мистецтво – живопис, скульптура.

285

Контрольні запитання

1.Яка соціальна база Директорії УНР?

2.Назвіть політичні помилки Директорії.

3.Які рішення прийняв Український Трудовий конгрес?

4.У чому полягає значення злуки від 22 січня 1919 р.?

5.Які були соціальні підвалини селянсько-повстанського руху?

6.У чому полягає сутність політики воєнного комунізму?

286

Лекція 19

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У 20–30-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

План лекції

1.Нова економічна політика в радянській Україні у 20-х рр. ХХ ст.

2.Сталінська політика будівництва соціалізму в СРСР.

3.Культурне життя в радянській Україні у 20–30-ті рр. ХХ ст.

1.НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

У20-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Вісторії радянської України 1920-ті рр. мають особливе значення. Закінчилася громадянська війна. Треба було відбудувати зруйноване народне господарство. Політика воєнного комунізму себе повністю вичерпала: населення різко висловлювало незадоволення своїм украй тяжким становищем, зокрема й щодо забезпечення товарами першої необхідності. Селянство виступало проти реквізицій хліба, чинило опір продовольчим загонам, які часто не залишали сільському населенню навіть мінімуму продовольства. Загальне обурення політикою більшовицької партії призводило до робітничих страйків, селянських повстань, які охопили й Україну.

І саме тоді країна постала перед вибором подальшого шляху свого розвитку: або потрапити в глухий кут через політику воєнного комунізму, або повернутися до ринкових відносин і вивести суспільство із кризи.

По закінченні громадянської війни політика воєнного комунізму не тільки не послабилася, а навпаки, запроваджувалися нові її утопічні форми. Так, декретом від 6 грудня 1920 р. було введено безкоштовний відпуск продуктів населенню по картках. Постановою від 27 грудня того самого року відмінено грошові розрахунки за користування поштою, телеграфом, телефоном тощо, а державні підприємст-

287

ва звільнено від оплати за паливо. На початку 1921 р. користування комунальними й комунікаційними послугами, транспортом ставало безкоштовним. У лютому припинили обкладання грошовими податками. Почалася підготовка до цілковитого скасування грошей, ліквідації Центрального банку. Наведені факти свідчать про здійснення ленінської політики переходу до комуністичного виробництва й розподілу. Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовицькою політикою, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які на початку 1921 р. охопили Україну та Росію. Селянство, яке терпіло й здебільшого мирилося з продрозкладкою в роки громадянської війни, після її закінчення почало виступати проти неї. Погіршилося ставлення селян-середняків до радянської влади.

Наприкінці грудня 1920 р. уряд висунув пропозицію замінити продрозкладку продподатком, однак не знайшов повної підтримки серед більшовиків. Дискусії з цього питання ставали дедалі гострішими, а становище в Україні тим часом ускладнювалося. У січні 1921 р. через припинення залізнично-транспортного сполучення у великі міста перестало надходити продовольство, зібране реквізиційним шляхом. Незважаючи на активну діяльність продовольчих загонів, комітетів незаможних селян та допомогу їм військових сил і каральних загонів ЧК, здійснити в 1920 р. заплановане вилучення продовольства у селян ставало щодалі важче. Навесні 1921 р. продрозкладку з урожаю попереднього року в Україні було виконано менш ніж на 40 %. Радянський уряд змушений був закуповувати продовольство за кордоном. Унаслідок цього продовольчі пайки робітникам були зменшені, що викликало у них невдоволення політикою радянського уряду. Постала необхідність коректив щодо затвердженого у грудні 1920 р. на VIII Всеросійському з'їзді Рад перспективного плану відбудови й розвитку народного господарства на основі електрифікації (ГОЕЛРО). Занепало сільське господарство, а від нього залежало відновлення промисловості та транспорту, соціальна стабільність у суспільстві. Таким чином, економіка сільського господарства весною 1921 р. перетворилася на політику.

Дискусії з проблеми аграрно-економічної політики між основними політичними партіями в країні розпочалися з жовтневих подій 1917 р. Уже тоді стояло питання про розробку нової аграрної політики. Але оскільки більшовицька партія здобула владу, то вона не прислуховувалася до голосу селянина, який ураховувався в аграрних програмах меншовиків і есерів. Більшовики наполегливо впроваджували на селі свій аграрний курс.

288

Однак уже в 1921 р. деякі більшовики, зокрема М. Калінін, не заперечували теоретичної першості меншовиків і есерів у розробці нової економічної політики. Економічну платформу меншовиків під назвою "Що робити?", яку розробила комісія у складі відомих економістів В. Гроссмана, М. Череваніна, Л. Хінчука було прийнято 12 липня 1919 р. як принципову основу для згоди з більшовиками. Її зміст визначали три основні ідеї: 1) багатоукладність народного господарства, відсутність умов негайної соціалізації; 2) передбачалося, що в перехідний період економіка носитиме змішаний характер і визначатиметься конкуренцією різного типу господарств; 3) єдиний критерій для панування тієї чи іншої форми власності або організації праці вбачався у високій економічній ефективності виробництва, а не в ідеологічних формулах. Меншовики вимагали повністю змінити економічну політику, зберегти в руках держави ті галузі, які В. Ленін пізніше назве "командними висотами" в економіці. Для підвищення ефективності виробництва допускалося застосування приватного капіталу в поєднанні його з державним. Вони вважали, що денаціоналізація дрібних підприємств повинні проводитися шляхом здачі в оренду кооперативам чи новим підприємцям або ж вони мають бути повернені попереднім власникам. Держава ж мусила регулювати їхню діяльність.

Досить важливою стала аграрна частина програми меншовиків, яка складалася з чотирьох головних завдань: закріплення за селянами на колективних або індивідуальних засадах цієї землі, якою вони фактично володіли; здача в оренду окремим господарям або товариствам їхніх земель, у тому числі й земель нерентабельних радгоспів, крім зразкових господарств; негайна ліквідація комітетів бідноти й аналогічних їм позаекономічних організацій, відмова від примусового насадження сільськогосподарських комун; рівні права для всіх селян у виборі форми землекористування, у доступі до розподілу державних ресурсів. В аграрній програмі меншовиків передбачалося замінити діючу систему продовольства на нову, яка ґрунтувалася б на закупівлі зерна за договірними цінами з широким застосуванням товарообміну. Пропонувалося відмовитися від державної регламентації торгівлі, надати свободу дії кооперації та приватним особам, крім розподілу дефіцитних товарів життєвої необхідності.

Ідея використання елементів ринку для подолання господарської розрухи та збереження політичної влади більшовиками викликала заперечення частини керівного складу партії та господарників, внесла розкол у їхнє середовище. Проти відновлення й розвитку товарногрошових відносин рішуче виступали деякі відповідальні працівники

289

наркомпроду. Осинський і Фрумкін, наприклад, вважали, що товар- но-грошові відносини приведуть народне господарство до загибелі. Не вірив у можливості непу як шлях до соціалізму і Є. Преображенський. У питанні про перехід до продподатку консервативну позицію зайняв лютневий (1921) пленум ЦК КП(б)У (проходив під головуванням тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У В. Молотова). У постанові пленуму, ухваленій незначною більшістю голосів, ішлося про недоцільність у всеросійському масштабі й непридатність для України заміни продрозкладки продподатком.

Погляди на ринок як на засіб відбудови зруйнованого господарства поділяли М. Бухарін, О. Риков та ін. Найактивніше відстоював ідею використання ринкових відносин у радянському господарстві саме М. Бухарін. Від доктрини безгрошового розподілу матеріальних благ, ідеї відмирання товарно-грошових відносин при соціалізмі він дійшов до визнання останніх як шляху до соціалізму. В Україні й Росії

у20-х рр. ХХ ст. збереглася ще дореволюційна школа талановитих економістів (в Україні – це К. Воблий, Є. Слуцький, Я. Діманштейн та ін.), науковий доробок яких використовувався у світі. Більшовики мали можливість не лише скористатися теоретичними побудовами цих учених, але й залучити їх до розробки нагальних проблем ринку, які виникали у процесі його відродження. Однак цю можливість вони реалізували лише почасти.

Над проблемами відновлення і розбудови ринкових відносин

у20-ті рр. плідно працювали М. Кондратьєв, В. Громан, О. Чаянов та ін. Частину науковців, що групувалися навколо журналу "Економіст", за їхні погляди й оцінки економічної політики більшовики в 1922 р. примусово депортували з Росії. Серед виселених економістів, окрім Б. Бруцкуса, були М. Пумп'янський, С. Прокопович, С. Кон. Великий внесок у розробку й реалізацію непу зробив Л. Юровський, політеконом, фахівець у галузі грошового обігу та історії фінансів. Високоосвічена людина, він і до жовтня 1917 р., і в роки "воєнного комунізму",

ітим більше в період непу обстоював думку про неможливість знищення товарно-грошових відносин. Учений розглядав радянську економіку як товарну систему господарства з відповідними законами функціонування та розвитку. Аналізуючи держбюджет радянської Росії, Юровський розумів необхідність фінансової реформи, визначив шляхи її здійснення.

Початок непу супроводжувався голодомором 1921–1923 рр., причиною якого була не стільки посуха і, як наслідок, неврожай 1921 р., а непомірно високі плани хлібозаготівель, установлені "зверху". Із Москви надходили телеграми з вимогою відправляти хліб на Північ,

290