book_ukr

Лекція 16

УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (СЕРПЕНЬ 1914 – ЛИСТОПАД 1918 РОКУ)

План лекції

1.Українські землі в планах Антанти і країн Четверного союзу. Політика Австро-Угорщини й Росії щодо України.

2.Головна українська рада, її політична платформа та практична діяльність. Українські січові стрільці.

3."Союз визволення України", його мета й діяльність.

4.Перебіг воєнних дій на території України в 1914–1917 рр. Вплив війни на Україну.

1.УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

УПЛАНАХ АНТАНТИ І КРАЇН ЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ. ПОЛІТИКА АВСТРО-УГОРЩИНИ Й РОСІЇ ЩОДО УКРАЇНИ

Більшість дослідників небезпідставно вважає, що саме Перша світова війна 1914–1918 рр., яку називають Великою війною, відкрила у світовій і вітчизняній історії новітню добу, що триває і нині.

Кілька разів наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. світ стояв на грані війни, але приводом до неї судилося стати вбивству Г. Принципом австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда 28 червня 1914 р. у боснійському місті Сараєві. Австрія звинуватила в цьому злочині Сербію і урядові цієї держави було вручено ультиматум, проте вона не прийняла його. Тоді Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Монархію Габсбургів підтримала Німеччина, а на захист Сербії виступила Російська імперія. З оголошенням 1 серпня 1914 р. Німеччиною війни Росії, конфлікт на Балканах переростає у світову війну. 6 серпня війну Росії оголосила й Австро-Угорщина.

241

Війна була зумовлена глибокими суперечностями (економічними, політичними, військовими) між двома протилежними блоками провідних країн. З одного боку – Троїстий союз (Австро-Угорщина, Німеччина, Італія), який після виходу з нього Італії та входження Туреччини й Болгарії перетворився на Четверний союз (його ще називають Центральним блоком). Йому протистояло інше угруповання країн – Троїста згода, або Антанта (Велика Британія, Франція і Росія), до якої в ході війни приєдналися Японія, Італія, Румунія тощо, а в 1917 р. – США. Усього у війну було втягнуто 38 країн з населенням у 1,5 млрд. Те, що деякі країни, наприклад Бельгія та Чорногорія, вели справедливу війну, суттєво не впливало на загальний несправедливий з обох боків характер цієї кривавої бійні. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті самі цілі: загарбання чужих територій, утвердження власного домінування у світі, установлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, знешкодження опозиційних політичних сил, ослаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Українські землі опинилися в колі першочергових інтересів ворогуючих держав. Росія, прикриваючись ідеєю "об'єднання всіх руських земель" під владою російського царя, прагнула загарбати Галичину, Буковину й Закарпаття, знищити тут "український П'ємонт". Австро–Угорщина претендувала на розширення своїх володінь на Волині й Поділлі, а також планувала захопити частину земель Правобережної України. На приєднання до себе українських земель Бессарабії й частини Буковини за сприятливого розвитку військового конфлікту сподівалася Румунія. Німеччина прагнула створити Пангерманський союз і претендувала на протекторат над рештою української території (крім того, на Прибалтику, Білорусію та Кавказ), щоб мати сухопутний торговий шлях у Персію й Середню Азію. Про це свідчать слова "сталевого короля" Німеччини Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції..., частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям..."

Посилена увага до українського питання пояснювалась не лише далекосяжними планами територіальних надбань, але й стратегічними розрахунками на ближчу перспективу. Так, майбутні військові суперники прагнули підірвати потенціал, могутність протилежної сторони через свідоме провокування в її стані сепаратистських рухів. Наприклад, значну увагу до України напередодні війни виявляли міністерства закордонних справ і преса Англії та Франції. Вони прагнули так "зрежисерувати" прийдешні події, щоб у результаті розгортання українського сепаратистського руху ослабилася Австро-Угорщина.

242

На момент початку світової війни українські землі продовжували залишатися поділеними між двома імперіями – Російською та АвстроУгорською. Імперіалістична війна поглибила трагедію позбавленого державності й роз'єднаного українського народу. Ця трагедія полягала в тому, що величезна кількість українців (у російській армії їх нараховувалося близько 3,5 млн осіб, в австрійській – 250 тис.) змушена була боротися і вмирати за інтереси імперій, що ігнорували їхні нагальні проблеми та придушували прагнення до незалежності.

Зпочатком війни в Австро-Угорській імперії розгорнулися дії, спрямовані проти українців. За найменшою підозрою в русофільстві їх арештовували, висилали, а то й піддавали смертній карі. Тисячі людей було відправлено до спеціальних таборів, розташованих у Австрії. За далеко не повними даними, 36 тис. цивільних українців, у тому числі старих і жінок, було розстріляно й повішено, стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концентраційних таборах.

Затяжний характер війни, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, придушення опозиції, численних репресивних акцій.

Царський уряд уже в перші дні війни розпочав широкомасштабні антиукраїнські акції, ставлячи за мету знищити національно-визволь- ний рух, вважаючи його "сепаратизмом" і "мазепинством". Вістря цих акцій було спрямовано насамперед проти засобів друку, "Просвіти", клубів. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання "Рада", "Дзвін", "Україна", "Літературний вістник" та ін. Лідера українського руху М. Грушевського заслано до Симбірська, а потім до Казані під негласний нагляд поліції, де він перебував до початку революційних подій 1917 р.

Зокупованих територій царський уряд утворив Галицько-Буковин- ське генерал-губернаторство, на чолі якого став чорносотенець граф О. Бобринський. Призначений генерал-губернатором завойованих територій, він не приховував своїх намірів проводити політику царизму. Услід за цим було запроваджено новий адміністративний поділ земель. Генерал-губернаторство поділено на чотири губернії – Львівську, Перемишльську, Тернопільську та Чернівецьку. Їх очолили далеко не кращі російські чиновники й місцеві москвофіли, які розпочали репресії проти українства.

Уже в жовтні 1914 р. у генерал-губернаторстві почав діяти жандармський відділ. Він переслідував українських громадських діячів. Тільки через київські тюрми на шляху на Схід було вивезено понад 12 тис. осіб. Особливо жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква. Російська адміністрація арештовувала греко-католицьких священнослужителів і висилала їх до Сибіру. 19 вересня 1914 р. під варту було узято главу Церкви Андрія Шептицького й депортовано до Суздаля.

243

Ще більшим трагізмом обернувся для українства відступ російських військ. Відступаючи, вони нещадно руйнували та спустошували край, масово виганяли й вивозили на схід населення. Було пограбовано багато українських установ культури, серед них Наукове товариство імені Т. Шевченка; вивезено найцінніші речі з бібліотеки й музею Народного дому у Львові, заарештовано багатьох українських діячів.

Австрійські війська, які тіснили російську армію, провадили таку саму політику: переслідування українців, арешти й ув'язнення населення за звинуваченнями у шпигунстві на користь росіян, суди й розстріли мирних жителів, нищення культури тощо.

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва. Вона перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а жителів – на учасників братовбивчого протистояння.

2.ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА РАДА,

ЇЇПОЛІТИЧНА ПЛАТФОРМА Й ПРАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ.

УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій – на прибічників і на противників переможної війни. На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві "Карпато-руський визвольний комітет", який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Більшість українських партій Наддніпрянщини підтримували Росію у війні. Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло й Товариство українських поступовців. Згодом частина його діячів стала прихильниками антивоєнних поглядів і дотримування у війні нейтралітету. Частина УСДРП на чолі з В. Винниченком засудила війну й виступила за поразку Росії.

Відверто проавстрійські позиції зайняло міжпартійне об'єднання Головна українська рада (ГУР), створене 1 серпня 1914 р. у Львові з метою консолідації національно-визвольних сил представниками трьох головних українських політичних партій Галичини й Буковини: радикальною, націонал-демократичною та соціал-демократичною. Очолили об'єднання К. Левицький (голова), М. Павлик, М. Ганкевич (заступники голови), В. Бачинський, С. Баран (секретарі). У Маніфесті,

244

випущеному ГУР 3 серпня 1914 р. на сторінках львівського часопису "Діло", зазначалось: "Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю, яке знайшло захист у конституційному ладі австрійської держави". Головною політичною вимогою об'єднання було виборення державної самостійності України. У Маніфесті говорилося, що Росія є "історичним ворогом України", війна "кличе український нарід стати однодушно проти царської імперії. Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України".

Програма ГУР серед основних завдань передбачала вироблення загального напряму української політики, вирішення національнополітичних справ у зв'язку з війною, виступ у ролі єдиного політичного представника галицьких українців на міжнародному рівні, формування національного війська. ГУР зверталася до уряду АвстроУгорщини, адміністрації Галичини з петиціями, в яких обстоювала інтереси українського народу, зносилася з представниками центральних держав, привертаючи увагу до українського питання як одного з найактуальніших для європейської політики.

На початку серпня 1914 р. австрійські власті, терплячи невдачі на фронтах, дали дозвіл ГУР утворити у складі австрійської армії українські військові формування. 4 серпня 1914 р. Головна українська рада прийняла постанову про створення з добровольців українського легіону, що одержав назву Українських січових стрільців (УСС). 6 серпня 1914 р. ГУР оголосила про створення Української бойової управи – керівного органу Українських січових стрільців. Ентузіазм серед молоді з приводу можливості створити власне українське військо був величезний. У перші дні до легіону подали заяви близько 28 тис. добровольців. Це була справді подія великого значення, оскільки ще з часів запорозького козацтва і Хмельниччини Україна свого війська не мала. Адже національне військо – не лише реальна, організована сила будь-якого народу, держави. Це й надія, символ захисту незалежності народу, втілення його свободи навіть тоді, коли немає потреби з кимсь воювати.

На початку вересня 1914 р. у зв'язку з наступом російських військ ГУР перебралася до Відня, де проіснувала до початку травня 1915 р., коли була перетворена на Загальну українську раду (ЗУР), до складу якої увійшли 21 представник від політичних сил Галичини, 7 – від Буковини та 3 – від Союзу визволення України.

На прохання відкликати з австрійських військ 100 українських старшин командування викликало тільки 16. Австрійсько-польська адміністрація Галичини, польські політичні кола в погодженні з урядом і верховним командуванням, побоюючись створення українсько-

245

го війська, обмежили чисельність Легіону січових стрільців до 2,5 тис. вояків. Крім цього, основну масу галичан – понад 100 тис. – було мобілізовано в частини, які відправили подалі від України, на італійський фронт. Ненавчених січовиків австрійське командування вирішило відразу ж кинути в бій з російськими військами, які наступали, де Легіон очікувала неминуча загибель. Але тодішній тимчасовий командир Т. Рожанковський відмовився виконувати наказ, за що був усунутий з посади.

Під командуванням нового командира М. Галущинського 3 вересня 1914 р. новобранці принесли в Стрию присягу на вірність австрійському імператорові й відбули на доукомплектування в закарпатські села під Мукачевим. Ядро Легіону складали активісти січового, сокольського та пластового руху, учорашні гімназисти і студенти. Наприкінці вересня 1914 р. стрілецькі сотні вступили в перші бої з російськими козачими частинами поблизу Верецького й Ужецького перевалів. На початку березня 1915 р. січові стрільці зайняли позиції на схилах гори Маківки. Найбільшого напруження бої досягли 1–2 травня. На Маківці загинули 42 січовики, 76 одержали поранення, 35 потрапили в полон. Наприкінці серпня 1915 р. галицькі курені знову втяглися в запеклі бої у подільських степах. 2 листопада зусиллями стрілецьких куренів був ліквідований прорив російських військ на Бережани. В околицях міста, на схилах Лисоні, щойно реорганізований полк УСС (командир Г. Коссак) утратив убитими, полоненими й пораненими понад тисячу старшин і стрільців. Зиму 1915–1916 рр. полк УСС перебув у тилу, займаючись вишколом і культурно-освіт- ньою роботою. Восени 1916 р. стрілецькі старшини на чолі з Д. Вітовським почали велику культурно-освітню місію на Волині, куди вони були направлені для організації комісаріатів (Ковель, Луцьк, Володи- мир-Волинський) з набору рекрутів у австрійську армію. На фронт під Бережани полк повернувся в лютому 1917 р. У березні–жовтні 1918 р. полк УСС під командуванням В. Микитки, відповідно до умов Брестського миру 1918 р., у складі австро-німецьких військ здійснив похід у Наддніпрянську Україну. За Збручем полк практично не брав участі в бойових операціях, приділяючи головну увагу культурно-освітнім заходам серед українців. При легіоні УСС був Кіш УСС – запасна частина, що займалася набором і муштрою новобранців. При ньому діяли бібліотека, стрілецький хор і оркестр під керівництвом композитора М. Гайворонського. На початку жовтня 1918 р. УСС було передислоковано з Херсонщини на Буковину, у Чернівці. Після утворення Західно-Української Народної Республіки в листопаді 1918 р. полк перевели до Львова, де він став ядром Галицької армії.

246

3. "СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ", ЙОГО МЕТА Й ДІЯЛЬНІСТЬ

Група діячів українського визвольного руху Наддніпрянщини, які змушені були в різні часи емігрувати з Російської імперії, у тому числі частина членів УСДРП і Спілки, заснувала 4 серпня 1914 р. у Львові позапартійну організацію – "Союз визволення України" (СВУ). На чолі цієї організації стали Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Залізняк, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський та ін. Союз орієнтувався на Німеччину та Австро-Угорщину, а головну ставку робив на німецьку армію, вбачаючи в ній силу, здатну знищити Російську імперію. Організаційною діяльністю СВУ займалися понад 80 співробітників, центр містився у Відні, найбільші філіали – у Берліні, Львові, Лозанні та Стамбулі, у десяти країнах були його представники. Правда, не вдалось створити організаційну мережу Союзу на Сході України.

Виникнення "Союзу визволення України" було підготовлено теоретичною діяльністю організованого в 1911 р. Українського інформаційного комітету, який займався популяризацією та роз'ясненнями суті української проблеми. Осередки пропаганди комітету в Англії, Чехії, Болгарії, Швеції згодом перетворились на філіали СВУ.

У серпні–вересні 1914 р. СВУ опублікував свої програмні документи – "Наша платформа", звернення "До українського народу", "До громадської думки Європи", якими передбачалося за допомогою австрійської влади створити політичні передумови утворення на території Російської імперії самостійної Української держави з конституційним монархом-гетьманом, з демократичним внутрішнім устроєм, однопалатним парламентом, громадянськими, мовними та релігійними свободами, самостійною українською церквою. Здійснення цієї мети, як підкреслювалося у програмі СВУ, було в інтересах не тільки українського народу, а й народів Центральної та Західної Європи, для яких Українська держава стала б могутнім бар'єром проти російсько-імперської експансії на захід.

СВУ співпрацював з Головною українською радою, а з травня 1915 р. – із Загальною українською радою у Відні, у складі якої мав трьох своїх делегатів. Проте більшість українських політиків і партій ставились до СВУ негативно або навіть вороже. Неприхильний був до Союзу М. Грушевський. Один із лідерів УСДРП С. Петлюра назвав ідею відриву України від Росії сепаратизмом. Різко критикувала діяльність Союзу невеличка група "лівих" українських соціал-демократів – Л. Юркевич, О. Лола, П. Дятлов. Свої погляди на вирішення "українського питання" вони висловлювали на сторінках україномовного місяч-

247

ника "Боротьба", який як "орган Закордонної організації УСДРП" видавали в Лозанні (Швейцарія). Тут обстоювалася вимога автономії України у складі демократичної Росії, засуджувався "український сепаратизм" у програмі СВУ, викривалися загарбницькі щодо України плани "австро-німецького імперіалізму". Окремі діячі звинувачували членів СВУ в корупції, некомпетентності, навіть у психічній неповноцінності.

Насправді ж "Союзом визволення України" проводилась значна робота. СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Женеві, Римі, Стокгольмі, Осло. Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів Російської імперії, ці представники вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, у тому числі з більшовиками та меншовиками.

На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини (ця матеріальна допомога зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України, причому, коли прийшов до влади гетьман П. Скоропадський, він зобов'язався повернути ці субсидії для СВУ, але не встиг). СВУ, який зі Львова перебрався до Відня, а потім – до Берліна, розгорнув велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями. Союз видавав багато літератури, періодику, що поширювалася серед українського населення країн Четверного союзу, емігрантів і військовополонених. Центральним друкованим органом організації був тижневик "Вісник Союзу визволення України". Виходив також тижневик "Рідне слово". Статті друкувалися не лише в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії. Наприклад,

уСофії, столиці Болгарії, з 1915 р. діячі Союзу почали видавати газету українською мовою "Робітничий прапор".

Союз визволення України налагодив регулярне видання українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською, чеською, хорватською, італійською та шведською мовами десятки науковопопулярних брошур з матеріалами, в яких висвітлювалося історичне минуле та сучасність України. Серед друкованих видань СВУ – "Кобзар" Т. Шевченка, праці істориків М. Костомарова, М. Грушевського, В. Антоновича, Ф. Вовка, вченого-географа С. Рудницького, публіциста М. Лозинського, письменника Б. Лепкого та ін.

Зусиллями СВУ вдалося сконцентрувати полонених українців

уокремих таборах: близько 30 тис. в Австрії та 50 тис. у Німеччині, в яких велась велика пропагандистська й культурно-просвітницька робота. У таборах військовополонених засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно проводилася робота з виховання української національної самосвідомості, непримиренної ненависті до Російсь-

248

кої імперії як поневолювача й гнобителя українського народу. За допомогою країн Четверного блоку "Союз визволення України" в 1918 р. сформував із цих людей Сірожупанну та Синьожупанну гайдамацькі дивізії (близько 20 тис. осіб), які згодом взяли участь у боротьбі за Українську державність.

Значним дипломатичним успіхом СВУ була виголошена в листопаді 1914 р. заява турецького міністра Талаат-паші про потребу визволення України й запевнення про допомогу турецького уряду в здобутті самостійності України.

Проте надії Союзу на серйозну підтримку ідеї української державності з боку країн Центрального блоку не виправдалися. Австрійський уряд, задовольняючи другорядні вимоги СВУ, у своїх стратегічних планах не надавав серйозної ваги українському питанню. Важливішим для Відня здавалось польське питання. 5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного Польського королівства, складеного з польських земель Російської імперії (на той час окупованих німцями). Водночас Галичина дістала повну автономію без поділу на східну (українську) і західну (польську) частини. Це рішення ставило під великий сумнів доцільність орієнтації українців на держави Центрального блоку. Поступово зменшувалася матеріальна підтримка діяльності СВУ, звужувалася сфера його діяльності, планувалося перенесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної країни. Згодом від "Союзу визволення України" відмежувався й уряд Німеччини. За таких обставин влітку 1918 р. СВУ самоліквідувався.

4. ПЕРЕБІГ ВОЄННИХ ДІЙ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В 1914–1917 РОКАХ.

ВПЛИВ ВІЙНИ НА УКРАЇНУ

Основним тереном воєнних дій Першої світової війни стали західноукраїнські землі. Бої на Східному фронті розпочалися успішним наступом російських армій у Східну Пруссію та Галичину. Протягом серпня–вересня 1914 р. російські війська зайняли Східну Галичину й Північну Буковину зі Львовом і Чернівцями. У цій грандіозній битві, названій Галицькою, австрійські війська, які протистояли російським, зазнали нищівної поразки: їхні втрати становили 400 тис. осіб, з яких 100 тис. було взято в полон. Ще 120 тис. австрійських вояків потрапили в полон унаслідок 100-денної облоги російськими військами

249

фортеці Перемишль, яка припинила опір на початок весни 1915 р. Багатостраждальний Перемишль за період війни п'ять разів переходив із рук у руки. На цей час російські війська вийшли на основні перевали Карпат, але далі просуватися не наважились. Побоювання, що російські війська захоплять Берлін і Відень, змусили німецьке командування передислокувати свої війська із Західного фронту. Відтак, Східний фронт став для Німеччини головним.

Панування росіян у Галичині виявилось нетривалим. У 1915 р. на Східному фронті німецькі та австрійські війська перейшли в наступ, ставлячи за мету розгромити Росію. "Горлицький прорив" армій Центрального блоку у травні 1915 р. був досить успішним. І хоча їм вдалося захопити величезну територію, розгрому Росії не сталося. Для того, щоб не допустити оточення своїх військ між Віслою і Бугом, російське командування розпочало загальний відступ. До осені 1915 р. російські війська залишили Польщу, Литву, частину Латвії та Білорусії. Австро-німецькі війська зайняли українські землі: Східну Галичину, Північну Буковину, а також п'ять повітів Волині. Війна затягувалася, ставала позиційною, перетворювалася на війну економічних потенціалів держав, що воюють.

У1916 р. на Західному фронті розпочався успішний наступ німецьких військ. Особливо запеклими були бої під Верденом ("Верденська м'ясорубка") та на р. Соммі в Північній Франції, де обома сторонами було втрачено близько 2 млн вояків. Франція, яка зазнавала поразки, попросила Росію активізувати воєнні дії на Східному фронті.

4 червня (22 травня) 1916 р. війська російського Південно-Захід- ного фронту під командуванням генерала Брусилова здійснили операцію прориву на всьому фронті, який простягнувся на 480 км. Унаслідок "Брусиловського прориву" було звільнено Буковину і Північну Галичину. Згодом російські війська звільнили від австрійських військ Південну Галичину й підійшли до карпатських перевалів. Але через непідготовленість, нестачу резервів і боєприпасів, а також унаслідок того, що Німеччина передислокувала на Східний фронт 11 своїх і 6 австрійських дивізій, наступ російської армії було припинено.

Усерпні 1916 р. у війну проти Четверного союзу вступила Румунія, але була швидко окупована німецькими військами. На кінець 1916 р. на всіх своїх фронтах Перша світова війна знову набула позиційного характеру. Лінія фронту залишалася незмінною до червня 1917 р., коли вже не царизм, а Тимчасовий уряд розпочав новий наступ на Південно-Західному фронті, який завершився крахом.

Успіх будь-якої з воюючих сторін ставав трагедією для українського населення. Відступаючи з українських земель, австро-угорське командування вдавалося до масових репресій проти місцевих жителів.

250