book_ukr

Польської держави із включенням до її складу споконвічних українських земель. Румунські консервативна та націонал-демократична партії здійснювали проавстрійську політику й також обстоювали поміщицьке землеволодіння. У Закарпатті угорська ліберальна партія та деякі інші організації проводили націоналістичну політику, вороже ставились до національно-визвольного руху українців. Національні інтереси захищали і єврейські партії – Бунд, ПоалейЦіон, організації яких діяли в західноукраїнському краї.

3. УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ

Наприкінці XIX – на початку XX ст. зростання національної організованості українців у Галичині зумовлювалося конституційним устроєм Австрії, що надавав їм певні права і свободи, наступом поляків на них, які захищали свої національні інтереси, активною участю греко-католицького духовенства та світської української інтелігенції в національному русі.

Важливим напрямом домагань західних українців наприкінці XIX – на початку XX ст. була боротьба за рівноправність української мови в державних і урядових інституціях, а також за поширення українського шкільництва.

Українські діячі поставили собі чітке практичне завдання – створити на базі "Просвіти" суцільну мережу економічно-просвітніх організацій і отримати для них допомогу з державного бюджету. Унаслідок активної діяльності в цьому напрямі "Просвіта" стала центром українського життя. Спрямувавши свою роботу на піднесення культурного й освітнього рівня селянства, це товариство за допомогою сільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині мережу читалень і бібліотек. Популярність цих читалень зросла, коли з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Це було вагомим внеском у піднесення політичної та національної свідомості селянства.

Особливо гострою була боротьба за український університет у Львові. Ця ідея захопила українське суспільство, навіть селян, і на її підтримку почали скликати багатолюдні мітинги, а українські депутати в галицькому сеймі й віденському парламенті закликали уряд розв'язати це питання. Український університет став ареною відкритої та завзятої конфронтації в Галичині, боротьба за його

231

відкриття перетворилася на міжнаціональну ворожнечу, яка нерідко завершувалася бійками між польськими й українськими студентами. Однак перша світова війна позбавила українських студентів цієї можливості.

Боротьба західноукраїнського населення проти утисків у галузі освіти була складовою частиною національного руху. У 1905 р. на адресу австрійських властей надходили численні звернення та заяви від жителів сіл і міст Галичини, Буковини, Закарпаття з вимогами відкриття шкіл чи класів з українською мовою навчання. Виступаючи на мітингу в Тернополі, І. Франко закликав присутніх боротися за те, щоб зробити освіту й науку доступними для всіх. Вимога скасування дискримінації української школи звучала й на зібраннях і конференціях, які відбулися у 1906 р. у багатьох повітах Східної Галичини та Буковини. Проте поступово українське шкільництво досягло значних результатів. Напередодні першої світової війни в Галичині існувало 3 тис. народних українських шкіл.

Певних здобутків досягли українці в галузі середньої освіти. Усього з 1897 по 1914 р. українцям удалося примусити уряд відкрити чотири гімназії, що фінансувалися державою. Перед війною українці мали вже шість державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл. На Буковині, де Відень проводив політику протиставлення українців румунам, наприкінці XIX ст. існувала досить добре організована система освіти. Перед війною на 300 тис. українського населення Буковини припадало три українські гімназії, одна учительська семінарія, а українська народна школа була в кожному селі. У селах діяло багато читалень.

Про піднесення українського руху наприкінці XIX – на початку XX ст. свідчили активне обстоювання українцями вимог забезпечення автономії та посилення їхнього впливу на державне життя імперії.

Тривале перебування західноукраїнських земель у складі іншої держави не могло не позначитися на державницькій ідеї українців. Деякі діячі українського руху й українських політичних партій пов'я- зували державність західних українських земель з автономією в межах Австро-Угорщини. Саме тому федералістсько-автономістські ідеї вкоренилися у свідомості західноукраїнської громадськості.

Початок XX ст. ознаменувався для галицьких українців посиленням боротьби за відокремлення Східної – української – Галичини від Західної – польської. Зокрема, у 1900 р. в Галичині й Буковині відбулися численні віча під гаслами поділу Галичини на українську та польську, об'єднання української частини й Буковини з метою створення суцільного українського краю.

232

Національно-територіальну автономію для українців Українська радикальна й Національно-демократична партії обстоювали до самого початку першої світової війни. У передвоєнній Галичині відбулися з'їзди цих партій (1913), які засвідчили їхню вірність ідеї автономії, а також прагнення об'єднати Галичину з Буковиною.

Частина прихильників поділу Галичини на польську й українську інколи, ураховуючи значне загострення польсько-українських відносин, відмовлялася від цієї вимоги, ішла на компроміс із поляками, сподіваючись, що останні підуть шляхом забезпечення рівноправності обох народів. За відмову від домагання поділу Галичини на польську й українську вони бажали заборони полонізації, запровадження української мови на Східній Галичині.

Наприкінці XIX ст. серед західних українців усе більшого поширення набував самостійницький напрям, який передбачав як стратегічну кінцеву мету створення самостійної Української держави. Необхідною передумовою висунення цієї ідеї було визнання спільності західних і наддніпрянських українців, які становили єдиний український народ.

Уперше стали обстоювати ідею єднання всіх українців у незалежній державі радикали. Висунута раніше партією вимога перебудови найближчим часом Австро-Угорщини на федеративних засадах (зокрема, "утворення окремої руської політичної території з руських частин Галичини і Буковини з якнайширшою автономією") доповнювалася положенням про державну самостійність України. Однак політична самостійність українського народу розглядалася ними як стратегічна мета. Своєю довготривалою метою визначали незалежність України галицькі соціал-демократи й націонал-демократи.

Поєднання в програмах політичних партій Західної України вимоги самостійності України із завданням забезпечення для українців Австро-Угорщини національно-територіальної автономії свідчило, що українські політики розуміли: порушувати питання про створення самостійної Української держави на той час було передчасно.

Перед першою світовою війною західні українці, зокрема галичани, широко розгорнули громадсько-політичну діяльність. Вони перетворилися на самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Національний рух західних українців зарекомендував себе як явище багатогранне й соціально, культурно та політично обґрунтоване.

233

4.УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ЙДУХОВНЕ ЖИТТЯ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Культурний процес в Україні відбувався у складних умовах. Під впливом піднесення національно-визвольного руху значно урізноманітнилися тематика та спрямованість української літератури. Письменники все гостріше висловлювали своє ставлення до соціальних проблем.

Прикладом реалістичного підходу до зображення життя українського суспільства була творчість В. Винниченка. У творах "Краса і сила", "Голота", "Талісман", написаних напередодні та в період з 1905 р. по 1907 р. Із притаманною йому образністю він відобразив життя мешканців провінційних містечок, сільськогосподарських робітників, підприємців, жахи солдатчини та царських в'язниць. Численні відгуки, інколи протилежні, викликали його "Записки кирпатого Мефістофеля", в яких він змалював інтелігента, егоїста-циніка, який не розмежовує порядність і підлість, а ладен піти на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають його почуттям і переконанням.

Яскравою постаттю серед українських літераторів того часу був М. Коцюбинський. У повісті "Раtа тогgапа" він показав себе блискучим знавцем життя сільського трударя, його споконвічних запитів і потреб. Соціальні суперечності на селі напередодні й під час революції 1905–1907 рр. зображені ним як загальнодержавне явище. У його творах відображено пафос революційної боротьби. Він викривав самодержавство, контрреволюцію, славив незламність і непохитну віру в перемогу народу. Творчість М. Коцюбинського відіграла велику роль у розвитку української літератури.

Гідна захоплення, сповнена енергії та оптимізму, глибока й витончена поезія Лесі Українки. Написані нею того часу поетичні твори "Осіння казка", "В катакомбах", "Пісні про волю" порушували такі проблеми, як конфлікт між владою і свободою, взаємини між поетом і народом, становлення борця за інтереси трудящих. Одним із найкращих драматичних творів поетеси є драма-феєрія "Лісова пісня", в якій із вражаючою художньою силою розкриваються суперечності між високим ідеалом і похмурою дійсністю.

Реально відображав життя тогочасного села А. Тесленко. Боротьбу селян проти гнобительських порядків переконливо змальовував у своїх творах С. Васильченко. Неперевершеним майстром психологічної новели, в якій віддзеркалювалося злиденне життя селянства, був В. Стефаник. Близькими за змістом до його творів були оповідання М. Черемшини, Л. Мартовича. Надзвичайно яскраво розкрила психологію дрібних власників-селян, їхнє непереборне прагнення мати свою землю, працювати на ній О. Кобилянська в повісті "Зем-

234

ля". Цю повість слід вважати однією з кращих серед творів світової літератури про селянство.

Українська освіта розвивалася у складних соціально-політичних умовах. У початкових, неповних середніх і середніх школах України навчалося надзвичайно мало учнів. У 1910 р. в Київському навчальному окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, освіту отримували лише 10 % дітей шкільного віку. У 1914–1915 рр. на території Наддніпрянської України існувало 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів, 27 вищих навчальних закладів, де здобували освіту 35,2 тис. студентів.

На західноукраїнських землях стан народної освіти був не кращим. На початку XX ст. у третині галицьких сіл не було початкових, а в кожному шостому – будь-яких шкіл узагалі. На Галичині нараховувалося 49 середніх шкіл, і тільки в чотирьох із них навчання велося українською мовою. У Північній Буковині існувала лише одна українська гімназія, на Закарпатті в початкових школах викладання велося угорською мовою.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання і жодної української школи на державному утриманні. Навіть під час революційних подій 1905–1907 рр. царським урядом заборонялося викладати у школах України рідною мовою.

Особливо активно за впровадження курсів лекцій та практичних занять з історії України, української мови та літератури в 1905–1907 рр. виступали студенти Київського та Одеського університетів. Однак після поразки революції читання таких курсів було категорично заборонено. Обурення громадськості вищих навчальних закладів викликала "милість" царських властей, за якою дозволялося викладання "малоросійської словесності" виключно російською мовою і

внеобов'язковому порядку.

Унаукових дослідженнях на перший план вийшла історична наука. Одну з перших узагальнюючих популярних праць з історії України "Нарис історії українського народу" видав у Петербурзі М. Грушевський. Популярний підручник "Стародавня історія східних народів" написала Леся Українка. Дослідницький талант продемонстрував М. Коцюбинський, виступаючи в 1908 р. на XIV Всеросійському археологічному з'їзді.

В історичній науці продовжувала успішно працювати О. Єфименко, "Історія українського народу" якої побачила світ російською мовою

вПетербурзі. Там само вийшла й популярна "Історія України-Руси" М. Аркаса. Вагомий внесок у дослідження історії Лівобережжя зробив

235

В. Барвінський, Слобідської України – Д. Багалій. Знаним спеціалістом соціально-економічної історії Франції був О. Лучицький. Широкий інтерес наукової громадськості викликали монографії про Київ і селянський рух у Київській губернії на початку XX ст., видані в 1904–1905 рр. В. Іконниковим.

Істотним був внесок українських учених в інші галузі науки. Так, видатний український епідеміолог Д. Заболотний першим у світовій практиці відкрив шляхи поширення чуми й запропонував ефективні методи боротьби з нею. Разом із М. Гамалією, В. Високовичем та іншими вченими він брав участь в експедиціях з вивчення чуми в Індії, Китаї, Аравії, Месопотамії. В Індії, у Бомбеї, і нині працює бактеріологічний інститут, заснований вихідцем з України В. Хавкіним, який носить його ім'я.

Україна пишається талановитим ученим, засновником школи вітчизняних доменщиків М. Курако. На металургійних заводах Росії й України він за власними проектами домігся спорудження доменних печей, що не поступалися кращим західноєвропейським зразкам. Складена інженером Л. Лагутіним геологічна карта Донбасу була відзначена в 1911 р. золотою медаллю на Всесвітній виставці. Досягнення П. Нестерова, який уперше у світі виконав у повітрі на літаку "мертву петлю" та здійснив кілька рекордно далеких перельотів, мали велике значення для розвитку авіації. У 1909–1910 рр. було зроблено вагомий внесок у вітчизняне літакобудування: літальні апарати власної конструкції побудували в Києві Д. Григорович, І. Сікорський, Ф. Андрес, у Харкові – С. Гризодубов.

На початку XX ст. зросла роль українського професійного театру. Його основоположники – М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, II. Саксаганський, М. Садовський, М. Заньковецька – вбачали в ньому ефективний засіб національного виховання народних мас. Перший стаціонарний український театр у 1907 р. заснував М. Садовський у Києві.

У музиці продовжував плідну творчу діяльність видатний український композитор М. Лисенко. У 1911 р. в театрі Садовського було поставлено його оперу "Енеїда". Надзвичайно популярним серед прогресивної громадськості був створений ним хор-гімн "Вічний революціонер" на слова І. Франка. Продовжувала виховувати митців заснована Лисенком у Києві музично-драматична школа, зі стін якої вийшло багато диригентів, співаків, виконавців гри на народних інструментах, режисерів, акторів.

Безпосереднім продовжувачем творчих традицій М. Лисенка в музичній культурі став К. Стеценко, який збирав, вивчав, пропагував українську народну пісню. Оригінальні композиції на основі народ-

236

ного фольклору створив М. Леонтович, монументальну кантату "Кавказ" на слова Т. Шевченка написав С. Людкевич, він також організував видання "Артистичного вісника" – першого україномовного мистецтвознавчого журналу. До висот світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії С. Крушельницька.

Визначною подією в культурному житті України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована в 1905 р. у Львові, на якій було представлено твори художників західних і східних земель. Великим успіхом у відвідувачів користувалася картина "Гість з Запоріжжя", написана Ф. Красицьким, небожем Т. Шевченка. На всеросійських виставках, за кордоном – у Парижі, Берліні, Римі, Мюнхені – експонувалися полотна М. Пимоненка. Пов'язане з народом реалістичне українське образотворче мистецтво представляли видатні живописці П. Левченко, О. Мурашко, М. Яровий, К. Костанді.

Вагомим внеском у розвиток українського образотворчого мистецтва стали монументальні картини "Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів", "Чумацький Ромаданівський шлях" та "Бій козака Голоти з татарином", які написали С. Васильківський, С. Самокиш, М. Беркос, М Уваров. Ці полотна прикрасили в 1907 р. збудований за проектом архітекторів В. Кричевського і К. Жукова будинок Полтавського земства.

Багато прекрасних будівель, під час спорудження яких використовувалися елементи класичного, модерного та інших стилів, з'явилося в різних містах України: у Києві – Педагогічний музей на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин, 1909–1913), Бессарабський ринок (архітектор Г. Гай, 1910), будинок бібліотеки Київського університету (архітектор В. Осьмак, 1914–1929), у Харкові – приміщення медичного товариства та страхового протипожежного товариства "Росія" (архітектор О. Бекетов, 1910), у Севастополі – будинок панорами "Оборона Севастополя" (архітектор В. Фельдман, 1905) та ін.

237

1902, червень–серпень – У Східній Галичині відбулися масові антипоміщицькі виступи селян.

Контрольні запитання

1.Як розвивалося суспільно – політичне життя на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорщини на початку ХХ ст.

2.Що свідчило про піднесення національного руху на західноукраїнських землях на початку ХХ ст.

3.Як розвивалася економіка західноукраїнських землях на початку ХХ ст.?

4.Які політичні партії діяли на західноукраїнських землях на початку ХХ ст.?

238