book_ukr

Лекція 14

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

План лекції

1.Соціально-економічний розвиток.

2.Суспільно-політичний рух. Розвиток національного руху.

3.Україна під час російської революції 1905–1907 рр.

4.Земська реформа П. Столипіна в Україні. Україна напередодні першої світової війни (1914–1918 рр.).

1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Розвиток ринкових відносин в усіх галузях народного господарства перетворив Україну на початку XX ст. у найрозвиненіший регіон Російської імперії. Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий і Південно-Західний цукробуряковий райони стали великими індустріальними центрами.

Економіка України в різних її районах розвивалася нерівномірно. Так, на Півдні швидкими темпами розвивалися капіталістичне виробництво й сільське господарство, а на Лівобережжі зростанню продуктивних сил заважали численні залишки кріпосництва. Характерним для України було сусідство великих сучасних заводів, фабрик і шахт з убогими селами, мешканці яких мали менше п'яти десятин надільної землі кожний. Україна, посідаючи одне з перших місць у світі за темпами промислового виробництва, залишалася переважно аграрним регіоном з промисловим потенціалом середнього ступеня розвитку.

На стан продуктивних сил, освіти, культури в Україні негативно впливало тяжке соціально-політичне й національне гноблення. Цим можна пояснити невисоку активність українців у процесах індустріалізації та урбанізації рідного краю, багатонаціональність пролетаріату й міського населення. За переписом 1897 р., із 316 тис. робітників промисловості та залізничного транспорту українці становили 52,2 %, серед шахтарів їх було 30, металістів – 31, залізничників – 41 %. Серед населення міст України українці не перевищували 32 %.

211

Слід зауважити, що на початку XX ст. Україна була ареною активної підприємницької діяльності іноземних капіталістів. Промисловий розвиток Донецького та Криворізького районів був нерозривно пов'язаний зі значним припливом іноземного капіталу. Російські комерційні банки тримали основні пакети акцій у таких провідних металургійних товариствах, як Таганрозький, Нікополь-Маріупольський, Брянський заводи.

У вугільній промисловості України в 1912 р. питома вага російського капіталу зросла до 26 %. Майже 80 % видобутого антрациту контролювали банки Москви та Санкт-Петербурга. З українською цукровою промисловістю були тісно пов'язані Російський торгово-промисловий і Азовсько-Донецький банки. Українські капіталісти-цукрозаводчики Симиренки, Харитоненки, Терещенки посідали третє місце в цій галузі, поступаючись єврейським і польським підприємцям. Магнатами капіталу, що діяв в Україні, були Авдаков, фон Дітмар, Ясюкевич, Бродський, Гальперін, Ярошинський.

Нагромадження капіталів, постійне надходження інвестицій, у тому числі іноземних, сприяли будівництву залізниць в Україні. За 1890–1900 рр. було прокладено 20 тис. кілометрів колій, завдяки яким було сполучено її головні промислові центри. До того ж промислове піднесення створювало великий попит на вугілля, нафту, метал, ліс, устаткування, сприяло розвиткові відповідних галузей промисловості, забезпечуючи компаніям великі прибутки. Капіталовкладення в розширення транспортної мережі за цей період досягли 2,5 млрд крб. Майже стільки було вкладено в усі разом узяті галузі промислового виробництва.

Швидкі темпи капіталістичного розвитку сприяли значним зрушенням у соціальній структурі населення. Так, чисельність найманих робітників у 1910 р. становила близько 475 тис. осіб, а в 1917 р. – 892 тис., з них у важкій промисловості – 640 тис., не враховуючи тих, хто працював на транспорті. Найшвидшими темпами робітничий клас формувався в північно-східних районах України, промисловість яких була найрозвиненішою.

Як і в попередні роки, основним джерелом зростання робітничого класу було розорене селянство, а також кустарі та робітники з Росії. Характерним було те, що російські робітники зосереджувалися у провідних галузях промисловості, а також на великих підприємствах, що мало значний політичний вплив на формування українського робітничого класу. З одного боку, вихідці з Росії були носіями революційних настроїв, а з іншого – впливали на нього своїми ідеями та русифікували.

Певна частина найманих робітників мешкала в містах, але більшість із них проживали у промислових селищах. Злиденність і зубожіння були повсюдним явищем. Становище українських робітників було дуже тяжким: робочий день тривав понад 11 год. на добу, широко застосовувалися понаднормові роботи, штрафи. Заробітна пла-

212

та робітників не забезпечувала необхідного прожиткового мінімуму їхнім сім'ям. Низьким був рівень охорони праці, техніки безпеки, медичного обслуговування на виробництві. Більшість працівників мешкали в антисанітарних умовах бараків, землянок, практично були позбавлені соціального захисту.

Розвиток сільського господарства відбувався в жорстокій боротьбі з пережитками кріпосницької структури виробництва, її основи – поміщицького землеволодіння. В Україні майже 9 млн десятин землі належало дворянам, що становило 20 % земельного фонду. Серед земельних магнатів були представники давніх польських і російських власників – Браницькі, Потоцькі, Бобринські, герцог Макленбург-Стрелицький, української козацької старшини – Кочубеї, Ханенки, Скоропадські та ін. Напередодні 1905 р. в Україні нараховувалось 35,2 тис. поміщицьких господарств, але їхня питома вага в землеволодінні скорочувалася.

"Новими українцями" тоді виступали Терещенки, Харитоненки, Симиренки. В їхніх економіях і на підприємствах капіталістичного типу, як і в господарствах єврейських власників, наприклад Д. Бронштейна (батька Л. Троцького), були зайняті сотні наймитів, що працювали на бурякових ланах, токах, млинах, на цукроварнях, ґуральнях тощо. Їх нещадно експлуатували, годували низькокалорійною їжею, утримували в жахливих умовах. Тих, хто не витримував таких умов праці, швидко звільняли, а на їхнє місце наймали нових на ринках робочої сили.

У процесі розвитку ринкових відносин на селі основна маса селян поступово втрачала наділи, отримані ними після реформи 1861 р. Не маючи можливості самостійно вести господарство, щоб утримувати сім'ю, вони змушені були продавати або здавати в оренду свою землю заможним господарям. Так, якщо 1905 р. в Україні частка малоземельних і безземельних трудівників становила 55,7, то вже в 1917 р. – 80,5 %. Унаслідок цього створювалася армія безробітних на селі, які поновлювали лави сільськогосподарських робітників, що в основному йшли на заробітки на південь України, Кубань, Північний Кавказ або шукали кращої долі в містах. Продовжувався процес переселення селян на Середнє Поволжя, до Сибіру, на Далекий Схід.

2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ. РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ

Соціально-економічний розвиток країни, зокрема загальноекономічна криза на початку XX ст., призвів до посилення революційних настроїв у імперії. У Харкові 1900 р. відбулася багатотисячна травнева політична демонстрація. У 1901–1902 рр. політичні страйки та демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові. Величезного загострення набув загальний політичний страйк 1903 р., який почався на Закавказзі, а потім перекинувся в Україну, де охопив по-

213

над 100 тис. людей. У багатьох містах відбулися великі робітничі демонстрації й мітинги, а в Києві та Катеринославі вони супроводжувалися збройними сутичками з поліцією і царськими військами.

Піднесенню робітничого руху в Україні сприяла активна діяльність соціал-демократів, які того часу в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Одесі мали комітети РСДРП, створеної в березні 1898 р. Однак теоретики російської соціал-демократії, зокрема В. Ленін, перебільшували роль пролетаріату країни у суспільному розвитку та ступінь класової і соціалістичної свідомості українських робітників.

Унаслідок тяжких умов життя селянства зростав революційний рух і на селі. У 1900–1902 рр. в Україні було зареєстровано 670 селянських виступів, які відбувалися в Полтавській, Київській, Харківській губерніях. Селяни спалювали поміщицькі садиби, руйнували цукроварні, млини, вирубували ліси, забирали сільськогосподарський реманент, захоплювали панські землі. Проти повсталих було вислано царські війська, які без судових рішень карали їх шомполами. Усе це сприяло посиленню невдоволення селян царизмом, до боротьби з яким їх закликали революційні партії.

Водночас із наростанням робітничих і селянських виступів відбулося піднесення політичної активності ліберально-демократичних верств населення. Цей опозиційний рух розвивався головним чином у межах земських установ. Земські ліберали – агрономи, лікарі, вчителі та інші фахівці-інтелігенти – виявляли незадоволення внутрішньою політикою уряду. Вони підтримували вимоги викладання в школах рідною мовою, видання українською мовою навчальної та художньої літератури.

Революційна боротьба народних низів посилила опозиційний рух демократичного студентства. Студенти вищих навчальних закладів Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава на зборах і мітингах, а також під час вуличних демонстрацій висували вимоги академічних свобод. 7 грудня 1900 р. у Київському університеті Св. Володимира відбулася сходка, на якій було вирішено після різдвяних канікул провести страйк протесту проти сваволі царських чиновників. Після страйку в січні 1901 р. царський уряд віддав у солдати 183 його учасника. Зросла опозиційна діяльність гімназистів, учнів реальних училищ і технічних шкіл, які організовували масові виступи, мітинги, читали та розповсюджували революційну літературу.

В умовах громадсько-політичного піднесення в Україні посилився національний рух. Велике значення мали загальноросійські археологічні з'їзди, що відбулися в Києві, Харкові, Катеринославі й Чернігові, а також відкриття влітку 1903 р. в Полтаві пам'ятника І. Котляревському, який було збудовано на кошти широких верств населення. Виступаючи на урочистому засіданні Полтавської місцевої думи, М. Коцюбинський наголосив на тому, що відкриття пам'ятника є визначною подією, справжнім святом українського слова.

214

У грудні 1903 р. в Києві урочисто відзначалося 35-річчя музичної діяльності композитора М. Лисенка, наступного року відбулося вшанування І. Нечуя-Левицького з нагоди 35-річчя його літературної діяльності. Учасники урочистого засідання в телеграмі міністру внутрішніх справ висловили вимоги надання прав і свобод українській літературі, запровадження в навчальних закладах України викладання рідною мовою.

Велике обурення викликала заборона уряду доповідати українською мовою на XII археологічному з'їзді в Харкові та під час привітань на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. У рішеннях з'їздів агрономів, технічного й театрального з'їздів, які тоді відбулися, було висунуто вимоги про скасування обмежень для української мови. З протестом проти переслідувань української мови виступали вчені Київського й Харківського університетів, інтелігенти-демократи Полтави, Чернігова, Одеси, Катеринослава та інших міст. Їх підтримала Санкт-Петербурзька академія наук, керівництво якої в підготовленій з цього приводу спеціальній записці на адресу уряду переконливо довело, що українське населення має право на користування рідною мовою.

Розвиток національного руху сприяв утворенню перших політичних партій. Наприкінці січня 1900 р. у Харкові члени студентських українофільських гуртків Д. Антонович, О. Коваленко, Ю. Коллард, Л. Мацієвич, Д. Познанський та інші провели спільне засідання, на якому заснували Революційну українську партію (РУП). До неї увійшли "вільні громади", що складалися в основному зі студентів, семінаристів, народних учителів Харкова, Києва, Полтави, Чернігова, Ніжина, Лубен.

Через деякий час було засновано закордонні бюро РУП у Львові та Чернівцях. Партія видавала часописи "Гасло" й "Селянин". Радикальну рупівську молодь приваблювали романтика революційного руху, ідеї марксизму, які пов'язували революцію з пролетаріатом. Водночас членів цієї партії турбували проблеми національно-визвольного руху, доля багатомільйонного селянства.

Першим програмним документом партії стала видана у Львові брошура "Самостійна Україна", яку написав харківський адвокат М. Міхновський у 1900 р. У ній засвідчувалась пріоритетність ідеї національного визволення в діяльності РУП. У праці слушно вказувалося на згубність для України тривалої імперської політики русифікації. Наголошувалося на головному завданні української інтелігенції – розбудити "народ рабів", оживити національний рух, повести рішучу боротьбу за єдину, неподільну, вільну, самостійну державу "від гір Карпатських до Кавказьких".

У 1902–1903 рр. у партії відбувся розкол. Група М. Міхновського вийшла з РУП і заснувала Українську народну партію (УНП). Група, очолювана Б. Ярошевським, утворила Українську соціалістичну партію (УСП). Інші на початку 1905 р. утворили Українську соціалдемократичну спілку (УСДС) під керівництвом М. Меленевського, яка незабаром на автономних правах увійшла до складу РСДРП.

215

Угрудні 1905 р. група рупівців, до керівного складу якої належали В. Винниченко, С. Петлюра і М. Порш, трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її програма за змістом нагадувала ту, яку виробили західноєвропейські соціалдемократи. У ній не було положення про диктатуру пролетаріату, висувалися вимоги демократичних свобод, парламентаризму, ідея автономії України в межах Російської імперії.

Восени 1904 р. було засновано Українську демократичну партію (УДП), близьку за своїми поглядами і програмою до російського "Союзу визволення" – майбутньої партії кадетів. Ще до остаточного оформлення УДП від неї відокремились радикально настроєні діячі, які проголосили створення Української радикальної партії (УРП). Однак уже в 1905 р. обидві організації об'єдналися в Українську радикаль- но-демократичну партію (УРДП), програма якої передбачала боротьбу за автономну Україну у складі конституційної Росії. Партію очолили С. Єфремов, Б. Грінченко, Є. Чикаленко.

Чимало русифікованих, а також і національно свідомих українців вступали до лав загальноросійських політичних партій, які тоді створювалися. У 1901 р. новітня модифікація колишніх народників вилилась у партію соціалістів-революціонерів. Їхня ідеологія поєднувала народницькі принципи з марксистськими ідеями, а тактика включала терор як один із засобів досягнення кінцевої мети.

У1903 р. відбувся ІІ з'їзд РСДРП. Партія розкололася, з неї виокремилася ліва, радикальна група на чолі з В. Леніним. Поява на історичній арені Леніна та керованих ним більшовиків була подією великої ваги для Росії й України.

РСДРП домагалася широкого місцевого та обласного самоврядування для окремих регіонів країни, рівноправності громадян незалежно від статі, релігії та національності. Вона визнавала право населення здобувати освіту й користуватися у місцевих громадських

ідержавних установах рідною мовою, а також право націй, що входили до складу Російської імперії, на самовизначення.

Центральною ідеєю більшовиків було інтернаціональне згуртування пролетаріату країни незалежно від національності для спільної боротьби проти капіталу й царського самодержавства. Більшовицькі організації, що працювали в Україні, не торкалися українського національного питання. Натомість неукраїнські партії – Польська соціалістична, єврейські Бунд і Поалей-Ціон, які боролися за національно-культурні права своїх народів, ставилися з розумінням до прагнень українців.

Внутрішня боротьба всередині українських партій, а також участь українців у неукраїнських партіях послаблювали національний рух, спрямований проти великодержавної політики царизму. Однак з початком російсько-японської війни (1904–1905) революційний і національний рух став наростати. Війна виявила слабкість самодержавного ладу, посилила невдоволення широких мас існуючим режимом. У Росії склалася революційна ситуація.

216

3. УКРАЇНА ПІД ЧАС РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

1905–1907 РОКІВ

На початку січня 1905 р. спалахнув страйк робітників на Путилівському заводі в Петербурзі. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, установлення гарантованого мінімуму зарплати, поліпшення умов праці, визнання представництва робітничих організацій. Звістка про виступ дійшла до робітників інших підприємств столиці, які підтримали путиловців. Через кілька днів застрайкувало 100 тис. чоловік.

9 січня 1905 р. у Петербурзі було розстріляно багатотисячну мирну демонстрацію робітників, які направлялися до Зимового палацу, щоб передати цареві петицію з проханням про покращення їхнього життя. Звістка про криваву розправу над трудящими знайшла широкий відгук в Україні.

12 січня розпочався страйк протесту на двох найбільших заводах Києва – Південноросійському машинобудівному та заводі Гретера і Криванека. Їхній приклад наслідували робітники Катеринослава, Одеси, Харкова, Миколаєва. За три місяці – із січня по березень – страйками в Україні було охоплено 320 заводів, фабрик, майстерень, на яких працювало понад 140 тис. людей. По всій Росії кількість страйкуючих сягнула близько 800 тис.

Разом із робітниками на боротьбу піднялося й селянство. Перше велике заворушення на селі відбулося в Чернігівській губернії. У ніч на 22 лютого селяни Глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток Терещенка на хуторі Михайлівському. Селянським рухом були охоплені й інші губернії. Повстанці спалювали поміщицькі садиби, господарські будівлі, забирали худобу, реманент, посівне зерно тощо. Усього за перші три місяці 1905 р. в Україні відбулося близько 140 селянських виступів.

Під впливом революційної боротьби робітників і селян розгорнувся рух протесту в царській армії. Цьому сприяли постійні невдачі в росій- сько-японській війні. Збройна опора існуючого ладу захиталася, почалися хвилювання серед солдатів і матросів. Навесні 1905 р. на Чорноморському флоті матроси готувалися до повстання. Вони мали намір заарештувати офіцерів і йти до Одеси. Повстання почалося 14 червня на панцернику "Князь Потьомкін Таврійський". Воно зазнало поразки, але відіграло позитивну роль у розгортанні революційної боротьби.

Апогеєм революційних виступів літа й осені став політичний страйк 7 жовтня 1905 р., ініціаторами якого виступили залізничники Москви. За кілька днів виступ переріс у всеросійський, учасниками якого стали понад 2 млн людей. В Україні страйкувало 120 тис. залізничників. Першими припинили роботу робітники та службовці Київського, Харківського, Катеринославського залізничних вузлів. Страйки супроводжувалися мітингами й демонстраціями, кривавими сутичками з поліцією та військами.

217

Ужовтневі дні 1905 р. було створено ради робітничих депутатів.

ВУкраїні вони почали діяти в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Єнакієвому, Юзівці та Кременчуці. Водночас серед робіт-

ництва посилився рух за створення професійних спілок. Першою

вУкраїні організацією такого типу став комітет Південно-Західного відділення Всеросійського залізничного союзу в Києві. Усього виникло близько 80 профспілок, які об'єднували кілька десятків тисяч чоловік.

Селянський рух посилився після жовтневого політичного страйку. У багатьох селах створювалися революційні селянські комітети, організовувалися бойові дружини, які паралізували роботу державного апарату. У Чернігівській і Полтавській губерніях відбулися справжні повстання. Найбільшим був виступ у селі Великі Сорочинці на Полтавщині, який царська влада жорстоко придушила. Криваву розправу над повстанцями затаврував В. Короленко у своєму творі "Сорочинська трагедія". Восени 1905 р. селянський рух охоплював в Україні 64 повіти з 94.

Спалахнули повстання матросів у Кронштадті й Севастополі. На Чорноморському флоті його очолив лейтенант П. Шмідт. Однак цей виступ зазнав поразки, а Шмідта і багатьох матросів було страчено. У листопаді 1905 р. у Києві повстали сапери. На вулиці міста вийшли солдати під проводом поручика Б. Жаданівського, щоб з'єднатися з іншими військовими частинами. Відбулися постання у військах, розквартированих у Полтаві, Харкові, Чернігові, Черкасах, Білій Церкві, Умані, Смілі.

Переломним етапом у російській революції можна зважати царський маніфест 17 жовтня 1905 р. Народові було "даровано" громадянські свободи, недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Було декларовано скликання законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення.

Після проголошення маніфесту в багатьох містах України розпочалися мітинги, на яких люди вимагали повалення монархічного ладу. "Патріотичні" демонстрації на підтримку царя перетворювалися на криваві розправи з революціонерами. У Києві, Катеринославі, Одесі відбувалися погроми єврейського населення. Водночас у деяких населених пунктах створювалися єврейські загони самооборони, які намагалися захистити самих себе від звірячої розправи чорносотенців.

Найбільшої сили страйки та збройні виступи проти самодержавства набули у грудні 1905 р. 8 грудня загальний політичний страйк

вУкраїні розпочали робітники Катеринослава. Для керівництва боротьбою при раді робітничих депутатів було створено Бойовий страйковий комітет, до якого ввійшли члени виконавчого комітету ради, представники від соціал-демократів, есерів, бундівців та ін.

Під керівництвом Бойового страйкового комітету робітничі дружини взяли під свій контроль вокзал, телеграф, заводи й фабрики, почали роззброювати поліцейських.

218

ВОлександрівську повсталі протягом двох днів вели запеклі бої

зцарськими військами і чорносотенцями. Особливу активність виявили робітники донецьких міст та селищ – Гришиного, Горлівки, Дебальцева, Ясинуватої та ін. Вирішальним став бій у Горлівці. Однак через

недосвідченість та погане озброєння повстанці зазнали поразки.

Вінших містах України повстання також були жорстоко придушені. Грудневі збройні повстання були найвищою точкою революції.

Після їхньої поразки почався поступовий спад. Проте значення цих повстань для наступних подій було величезним. Зокрема, революція, в якій брала участь велика кількість трудящих, сприяла піднесенню національної самосвідомості українського народу, подальшому розвитку визвольного руху, боротьбі за самовизначення та відновлення національної державності.

Революційні події цього періоду сприяли пожвавленню суспільнополітичного життя в Україні. У серпні 1905 р. Київський університет, як і багато інших навчальних закладів Росії, знову отримав автономію. В університетах було засновано кафедри українознавства. Земства знову порушили питання про викладання в народних школах українською мовою. Українські театральні трупи отримали дозвіл влаштовувати вистави в усіх містах України. У листопаді 1905 р. у Лубнах вийшла перша газета українською мовою "Хлібороб", а на початок 1906 р. їх існувало вже 17, зокрема "Громадська думка" (яка згодом дістала назву "Рада"), "Рідний край", "Село", "Засів" та інші; журнали "Вільна Україна", "Нова громада", "Українська хата".

У 1905–1907 рр. виникають культурно-освітні громадські організації "Просвіта" в Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Кам'янціПодільському, Ніжині та інших містах. Усього їх було 35. Кожна з організацій мала філії у сільській місцевості. Вони засновували бібліотеки й читальні, організовували літературні та музичні вечори, лекції, видавали українською мовою книги, брошури, газети. В їхній діяльності активну участь брали М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Панас Мирний, Д. Яворницький та інші прогресивні діячі науки й культури.

Активну діяльність розгорнули українські політичні партії, зокрема "Спілка". Вона мобілізовувала на страйки та демонстрації селян, залучаючи їх до своїх лав. Про розширення своєї соціальної бази дбала УСДРП, яка у своїх програмних документах висловлювалася за право нації на культурне й політичне самовизначення, за автономію України з окремим представницьким органом (сеймом). За автономію України, створення національної школи, вживання української мови в державних установах виступала УРДП. Про посилення націо- нально-визвольного руху в Україні свідчила діяльність Української думської громади в І і II Державних думах, яка об'єднувала відповідно 45 і 47 депутатів-українців. Її політичною платформою, яку допомагав створювати М. Грушевський, були вимоги про надання

219

Україні автономії, запровадження української мови в школах, особливо в початкових, а також судах і місцевій адміністрації. Думська громада мала свої друковані органи: журнал "Украинский вестник", у редагуванні якого брали участь М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, І. Франко, О. Русов та інші, а також газету "Рідна справа" ("Вісті з Думи").

Ці Думи проіснували недовго: І – 72 дні, а II – 103. 3 червня 1907 р. Микола II розпустив II Думу. Згідно з новим законом про вибори до III Думи близько 80 % населення позбавлялося виборчих прав. Закон, який фактично відновлював самодержавний спосіб правління, цар прийняв без згоди законодавчого органу, що суперечило його маніфесту 17 жовтня 1905 р. Отже, цар здійснив державний переворот.

Українське питання розглядалося і в III Державній думі. Так, у 1908 р. на її розгляд було винесено проект закону про навчання українською мовою. У 1909 р. висунута професором Київського університету І. Лучицьким пропозиція про вживання української мови в судах України зовсім не розглядалася. У 1913 р. депутати IV Думи П. Мілюков, О. Керенський, Г. Петровський та інші порушили питання про свободу національного розвитку та автономію України.

Сама постановка цього питання в Державній думі Російської імперії, з інших трибун, у пресі мала широкий політичний резонанс як усередині країни, так і за її межами, збуджувала і зміцнювала національну свідомість широких мас українців. Досвід боротьби за національні права, нагромаджений ними за роки першої російської революції, став могутньою зброєю в наступний період – української революції та відродження державності.

Царський уряд скористався поразкою грудневих страйків і збройних повстань, щоб здобути повну перемогу над революційними масами. За звинуваченнями у політичних злочинах було засуджено понад 25 тис. громадян, з яких до страти – 5 тис. Активно діяли чорносотенні організації – "Союз російського народу", "Союз Михаїла Архангела" та ін. Закривалися профспілкові й легальні установи робітників. Було скасовано автономію вищих навчальних закладів, а студентів, які брали участь у заворушеннях, виключали без права поновлення

у 1906 р. і 55 тис. у 1907 р. У боротьбі з пролетарями підприємці застосовували локаути й "чорні списки", куди записували неблагонадійних. Порівняно з 1905 р. у 1906–1907 рр. відбулося в 1,4 раза менше селянських виступів. Жорстоко придушувалися розрізнені заворушення в армії та на флоті.

Політична реакція негативно позначилася на становищі українських політичних партій. У 1908 р. багато діячів національного руху об'єдналися незалежно від партійних програм у Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідери М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чика-

220