book_ukr

4. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Суспільно-політичне життя характеризувалося розмаїттям угруповань, які брали участь у ньому, суперечливістю їхніх переконань, опорою на різні верстви населення. Одним із рухів було москвофільство, представники якого 1865 р. у львівській газеті "Слово" опублікували свою програму. Основними причинами появи цієї групи були зневіра частини буржуазної галицької інтелігенції, духівництва, селянства, сільських і міських підприємців у можливості розв'язати місцеві проблеми власними силами та за допомогою австрійських властей, прагнення зупинити процес полонізації, віра в економічну й військову могутність і домінуючу роль царської Росії в житті сло- в'янських народів.

Москвофіли заперечували право українського народу на національне існування, твердили про наявність єдиної неділимої російської народності, пропагували реакційну концепцію єдиного народу – від Карпат до Камчатки. Це цілковито влаштовувало російський царизм, який надавав їм грошову допомогу для поширення їхніх поглядів у західноукраїнському суспільстві. Визначними лідерами москвофільства в Галичині були Д. Зубрицький, М. Качковський, на Північній Буковині – К. Богатирець, у Закарпатті – А. Добрянський та ін. У 1870 р. вони заснували політичну організацію – Руську раду, яка виражала інтереси місцевого українського населення.

Москвофіли не визнавали мовний діалект галичан, а намагалися створити й нав'язати українцям так зване "язичіє" – безладну суміш церковнослов'янської, російської, польської та української мов, яка подавалася як престижна "руська" мова. Щоб нав'язати селянам це нововведення, було розпочато видання серії популярних книжок на "язичії" з різною тематикою, розгорнуто активну боротьбу з пияцтвом, створено братства тверезості, що справді мало важливе значення для підвищення культурно-освітнього рівня місцевого населення. Проте методи, якими запроваджувалися ці починання, викликали певну неприязнь селянства і в цілому не відповідали інтересам українського народу.

На початку 60-х рр. XIX ст. у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях виник народовський рух. Він об'єднував переважно студентство, вчителів, молодих священиків, представників світської інтелігенції. Народовці не сприймали поглядів москвофілів щодо месіанської ролі Росії, а орієнтувалися на український народ. Вони доводили, що українці – це окрема нація, яка проживає на просторах від Кавказу до Карпат і гостро потребує захисту своїх національних і політичних прав.

201

Великий вплив на діяльність народовців мала ідейна та творча спадщина класиків української літератури Т. Шевченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка. Наддніпрянські громадівці – В. Антонович, П. Куліш, М. Драгоманов – їздили на Галичину встановлювати особисті контакти з однодумцями, керівниками цього руху для координації спільних дій. Лідерами народовства в Галичині були В. Барвінський, Ю. Романчук, Д. Танячкевич, на Північній Буковині – С. Смаль-Стоць- кий, М. Василько, у Закарпатті – Ю. Жаткевич, А. Волошин та ін.

На початку своєї діяльності народовці проводили культурницьку роботу. Вони мали власні періодичні видання: журнали "Вечорниці" (1862–1863), "Мета" (1863–1865), "Русалка" (1868), "Правда" (1867–1898);

газети "Діло" (1880–1939), "Буковина" (1885–1910). Після проведення антиукраїнських заходів – Валуєвського циркуляра (1863) і Емського акта (1876) – східноукраїнські автори Марко Вовчок, Є. Гребінка, Л. Глібов, Панас Мирний, М. Костомаров та інші зрештою мали можливість друкуватися в галицьких часописах.

Народовський рух пропагував національні ідеї через створювані його представниками різні установи, гуртки, культурно-освітні заклади. У 1864 р. вони заснували перший український професійний театр у Львові, а в 1868 р. – товариство "Просвіта", яке на власні кошти підтримувало такі кооперативні організації, як "Народна торгівля", "Сільський господар", страхова компанія "Дністер" та ін.

Завдяки зближенню громадівців Наддніпрянської України з народовцями Галичини 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство імені Т.Г. Шевченка. Засноване в 1892 р. на його ґрунті Наукове товариство імені Шевченка стало першою установою такого типу в Україні. Важливу роль у формуванні національної свідомості українців відігравали організовані народовцями гуртки художньої самодіяльності, концерти, театральні вистави. У 1885 р. народовці обрали своїм представницьким органом Народну раду як спадкоємицю Головної руської ради.

Улистопаді 1890 р. лідери галицьких народовців на чолі з Ю. Романчуком проголосили "нову еру" у взаємовідносинах з місцевими австрійськими властями, уклавши з ними угоду. Вони зобов'язувалися підтримувати політику уряду, за що їм було надано кілька місць у парламенті, можливість відкриття українських гімназій і збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті. У1892 р. галицькі народовці оприлюднили, програму, в якій ставили за мету зміцнення панівного ладу через надання українцям певних поступок, що врешті призвело до появи серед них радикального крила.

У1890 р. радикально настроєні діячі визвольного руху в Галичині створили Русько-українську радикальну партію, засновниками якої були Іван Франко, Михайло Павлик, Євген Левицький. Вони прагнули

202

до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, піднесення національної свідомості серед українського народу. Була проголошена також низка заходів, спрямованих на поліпшення економічного становища селянства, зокрема справедливе розв'язання земельного питання. У 1895 р. було заявлено, що реалізація соціалістичних ідеалів реальна лише за умови повної політичної самостійності народу України. Щоправда, фундатори партії не повністю поділяли вчення К. Маркса і Ф. Енгельса щодо провідної ролі робітничого класу в оновленні суспільства.

Радикали видавали для селян газети "Громада" і "Хлібороб", проводили пропагандистську роботу в громадських читальнях, намагаючись перетворити їх на свої осередки. Виступаючи перед читачами та на мітингах, вони критикували існуючі в імперії порядки, дискутували з москвофілами, ганьбили "новоерівців". Наприкінці XIX ст. радикальна партія переживала кризу. Частина її членів утворила Національнодемократичну партію, а реформістське крило в 1899 р. приєдналося до Української соціал-демократичної партії.

У суспільно-політичному житті на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. стала розвиватися й соціалістична ідея. Одним із перших галицьких соціалістів був Олександр Терлецький. Активним популяризатором марксизму був Іван Франко, який написав "Катехізм економічного соціалізму". Разом з Михайлом Павликом вони заснували в 1878 р. газету "Правда" для поширення марксистського вчення. У 1899 р. галицькі соціал-демократи утворили Українську соціал-демократичну партію, яку очолили Микола Ганкевич, Семен Вітик, Володимир Охримович.

5.УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

УДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Основою для реформування освіти в Україні стало "Положення про початкові народні училища", видане царським урядом у 1864 р. Відповідно до цього документа розширювалася мережа початкових освітніх закладів, у яких велику роль відігравали земства. Вони дбали про фінансове та матеріальне забезпечення, створення належних умов для праці вчителів, поповнення бібліотек літературою тощо. Місцеві шкільні комітети, які нерідко складалися з чиновників прогресивних поглядів, в окремих випадках дозволяли викладати українською мовою або офіційно вводити її в шкільні програми. В Україні наприкінці 90-х рр. існувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх типів, але відсоток письменних у різних губерніях становив від 15,5 до 27,9.

203

Тому в пореформені роки в Україні було організовано позашкільну освіту для дорослих. Завдяки діяльності прогресивної громадськості формувалася мережа недільних шкіл. Робітники й селяни мали можливість навчатися грамоті у вечірніх школах, які були тоді вельми популярними. Існували класи, в яких можна було повторити раніше набуті знання, поповнити їх у ширшому обсязі. Такі форми позашкільної освіти викликали невдоволення царизму, і викладачі мали працювати під пильним наглядом чиновників Міністерства освіти, а пізніше – і духовенства.

На початку 60-х рр. у деяких містах України почали проводити народні читання, для чого використовували переважно світську літературу, зокрема оповідання, поеми, казки, байки. Відкривалися перші народні бібліотеки, яким доводилося витримувати утиски з боку Міністерства внутрішніх справ, Міністерства освіти, духовного відомства. Їх, як і недільні школи, періодично закривали, вилучали заборонену українську літературу, звільняли з роботи або арештовували працівників. У містах продовжували існувати публічні бібліотеки.

На західноукраїнських землях початкова освіта розвивалася відповідно до проведеної урядом Австро-Угорщини в 1869 р. шкільної реформи. Для дітей з 6 до 14 років було введено обов'язкове початкове навчання. З 1896 р. всі школи поділено на два типи – нижчі (1–3 класи) і вищі (4–6 класи), яких було надзвичайно мало. Незважаючи на офіційний дозвіл цісарських властей викладати у школах українську мову, сфера користування нею була невеликою. Натомість учням на- в'язували чужу мову: в Галичині – польську, у Закарпатті – угорську, а в Північній Буковині – румунську. На 1890 р. близько 66 % населення краю залишалося взагалі неписьменним.

Продовжувалося реформування середньої освіти. Відповідно до Статуту гімназій і прогімназій, прийнятого в 1871 р., усі чоловічі гімназії перетворювалися на класичні, а реальні – ліквідовувалися. У 80-ті рр. сталися значні зміни в середній освіті: було підвищено плату за освіту, у 1887 р. видано "Циркуляр про кухарчиних дітей", згідно з яким практично заборонявся вступ до гімназій і прогімназій дітям прислуги, дрібних крамарів та ін. Саме тоді було відкрито училища комерційного, сільськогосподарського, педагогічного, медичного профілю. Готували спеціалістів також музичні та художні навчальні заклади.

Доповнюючи чинний документ 1860 р. про створення жіночих училищ із три- і шестирічним навчанням, уряд у 1870 р. видав "Положення про жіночі гімназії", згідно з яким навчання тривало вісім років, а випускниці цих закладів отримували право вступу до університетів. Залишалися функціонувати жіночі прогімназії з чотирирічним терміном навчання. Середню освіту можна було отримати в інститутах шляхетних дівчат, а також у приватних пансіонах для дітей заможних верств.

204

Уних навчалося дуже мало українців. На Східній Галичині діяло п'ять реальних середніх шкіл. Ще гіршим було становище середньої освіти в Закарпатті, Північній Буковині.

1865 р. до двох університетів на Наддніпрянській Україні приєднався Новоросійський в Одесі. Кількість студентів у них була незначною: у 1865 р. – близько тисячі, у 1890 р. – 4 тис. У зв'язку з активізацією студентського руху після вбивства Олександра II, у 1884 р. царський уряд ліквідував автономію університетів, виборність адміністративних і викладацьких посад, запровадив перевірку професор- сько-викладацького складу на благонадійність. Багато викладачів, особливо популярних серед студентської молоді, потрапили під нагляд таємної політичної поліції.

Потреба в підготовлених кадрах з вищою освітою в різних галузях соціально-економічного життя зумовила відкриття в Україні інститутів: Ніжинського історико-філологічного (1875), Південноросійського технологічного в Харкові (1885), Київського політехнічного (1898), Катеринославського вищого гірничого училища (1899).

Унавчальних закладах зростала кількість студентів, зокрема вихідців з духовенства, купецтва, буржуазії, а також із селян і робітників, хоча навчання було платним.

На західноукраїнських землях вищу освіту надавали Львівський і Чернівецький університети, Львівська технічна академія, яку 1877 р. було перейменовано в політехнічний інститут, а також створена в цьому місті в 1897 р. Академія ветеринарної медицини.

Досить рідко у вищих навчальних закладах навчалися вихідці з народних мас, особливо українці.

Поступальним, хоча складним і суперечливим, був розвиток наукових досліджень в Україні. Професор О. Ляпунов із Харківського університету створив сучасну теорію стійкості руху, його праці стосуються математичної фізики й теорії ймовірностей, професориматематики Київського університету М. Ващенко-Захарченко та В. Єрмаков стали засновниками нової алгебраїчної теоретичної школи, професор М. Умов з Новоросійського (Одеського) університету досяг значних успіхів у дослідженні проблем хвильових процесів і земного магнетизму, М. Авенаріус із Київського університету заснував наукову школу з молекулярної фізики, професор Харківського університету М. Пильчаков став одним із піонерів рентгенографії в Росії, астрофізичні дослідження в Новоросійському університеті проводив професор О. Кононович.

Інтенсивно розвивалася в Україні біологічна наука. Плідно працював у Новоросійському університеті професор І. Мечников. У 1886 р. разом з мікробіологом М. Гамалією вони заснували в Одесі першу в Росії та другу у світі бактеріологічну станцію. У 1888 р. Мечников

205

на запрошення Л. Пастера переїхав до Парижа, де організував лабораторію при Пастерівському інституті. За відкриття у галузі медицини у 1908 р. йому було присуджено Нобелівську премію. До золотого фонду медицини ввійшли праці київського хірурга Ю. Шимановського. У Київському університеті працював В. Суботін – один з основоположників вітчизняної експериментальної гігієни.

УЗахідній Україні плідно працювали математики В. Левицький, М. Зарицький, хіміки В. Радзішевський, Є. Ліннеман, геологи Ф. Ціркель, Ю. Токарський та інші видатні вчені.

Великих успіхів було досягнуто в розвитку суспільних наук. Найвизначнішим українським філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич, одним із відомих психологів і логіків – Г. Челланов, видатним теоретиком і методологом історії філософії – О. Гіляров. Вагомим внеском

урозробку економічних проблем стали праці М. Бунге, який захищав принцип приватної власності як основи розвитку економіки. У Києві починав свою наукову діяльність один з ідеологів "легального марксизму" М. Туган-Барановський, популяризатором марксистського економічного вчення був доцент Київського університету М. Зібер, соціальноекономічну історію розвитку України досліджував С. Подолинський.

Значний внесок у розвиток юриспруденції зробив О. Кістяківський, який працював у Київському університеті. У галузі філологічних наук багату спадщину залишив професор Харківського університету О. Потебня. Були відомими мовознавчі праці П. Митецького і К. Михальчука. Над проблемами рідної мови успішно працювали кафедри української мови й літератури Чернівецького та Львівського університетів.

Удругій половині XIX ст. успішно розвивалася історична наука. Розширилася база досліджень завдяки публікації архівних документів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Цьому сприяла робота археографічної комісії, очолюваваної В. Антоновичем, комісії з вивчення давніх актів, яка продовжувала видання багатотомного "Архіву Південно-Західної Росії". Велику цінність становили надруковані

вПетербурзі п'ятнадцятитомні "Акти Південної й Західної Русі". Значну роль у наукових розвідках з історії рідного краю відігравали Історичне товариство Нестора Літописця та журнал "Київська старовина".

Вагомим внеском у розвиток історії були оригінальні праці М. Костомарова "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського", "Руїна", "Мазепа", "Павло Полуботок" та ін. Значним був творчий доробок О. Лазаревського, перу якого належали такі роботи, як "Малоросійські посполиті селяни", "Опис старої Малоросії", "Нариси малоросійських фамілій". Численні праці залишив після себе В. Антонович: "Дослідження про козацтво за актами 1500–1648 рр.", "Дослідження про міста в Пів- денно-Західній Русі за актами 1432–1798 рр.", "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700–1768 рр." та ін.

206

У80-х рр. XIX ст. дослідження історії України розпочала О. Єфименко, якій належать праці "Історія українського народу", "Турбаївська катастрофа", "Нариси історії Правобережної України" та ін. Наприкінці століття розкрився дослідницький талант Д. Багалія, який видав "Нариси з історії колонізації й побуту степової окраїни Московської держави", "Досвід історії Харківського університету". Саме тоді з'явилися перші праці корифея української історичної науки М. Грушевського. Одним із найавторитетніших дослідників історії українського козацтва став Д. Яворницький з тритомною "Історією запорозьких козаків", "Вольностями запорозьких козаків" та ін.

Ускладних суспільно-політичних умовах другої половини XIX ст. українська література досягла високого рівня розвитку. Реалістичний напрям у літературі започаткувала своєю творчістю Марко Вовчок, яка

в"Народних оповіданнях", у романах "Інститутка", "Ледащиця", "Маруся", "Кармелюк", "Невільничка" переконливо змалювала простих людей, їхнє засудження феодального гніту, викрила кріпосництво, духовну убогість провінційного панства. У байках Л. Глібова "Вовк та ягня", "Вовк і вівчарі", "Щука" в алегоричній формі розвінчувалися користолюбство, обмеженість заможних верств населення, здирництво, кріпацтво. Популярними серед простого люду були мелодійні ліричні поезії С. Руданського "Повій, вітре, на Вкраїну", "Ти не моя", "Мене забудь".

Появою нової групи талановитих українських літераторів ознаменувалися 70–90-ті рр. XIX ст. Серед них був І. Нечуй-Левицький з повістями "Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я", "Над Чорним морем", "Афонський пройдисвіт", в яких реалістично відтворено життя, побут різних верств тогочасного суспільства. Новаторськими соці- ально-психологічними мотивами позначена творчість Панаса Мирного, романи якого "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", "Лихі люди", "Голодна воля" свідчили-про те, що в художній літературі з'явився письменник світового значення.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив свій поетичний талант П. Грабовський, який за вірші, сповнені ненависті до царського режиму, був засуджений на заслання до Сибіру, де провів значну частину свого життя. У 90-ті рр. розпочинається літературна діяльність М. Коцюбинського. У його ранніх творах, таких як "По-люд- ському", "Дорогою ціною", "Для загального добра", правдиво зображено благородство простих трударів, притаманне їм почуття людської гідності, прагнення до волі. Громадянські мотиви звучали в ранніх поезіях Лесі Українки "Досвітні огні", "Товаришці на спомин", "Слово, чому ти не твердая криця".

Широку літературну діяльність розгорнув Б. Грінченко. У поезіях "Пісні Василя Чайченка", "Під сільською стріхою", в оповіданнях і повістях "Сонячний промінь", "Під тихими вербами" він відобразив

207

життя сільської бідноти, робітників-шахтарів, учителів тощо. Значних висот досягла поезія Я. Щоголєва, М. Старицького, В. Самійленка та ін.

Незважаючи на утиски австрійських властей, польської шляхти, румунських і угорських панів, розвивалася література на західноукраїнських землях. Завдяки підтримці колег з Наддніпрянщини чимало самобутніх творів написав Ю. Федькович. Його поезії "Дезертир", "Довбуш", "Кобилиця", "Браття-опришки, гайда за чару", повісті "Опришок", "Безталанне кохання" та інші відтворюють життя гуцулів, їхнє прагнення до соціального й національного визволення, готовність боротися за нього.

У 70–90-х рр. набрав сили могутній багатогранний талант І. Франка. Важливе місце в його літературній творчості посідає зображення тяжкого життя людей праці, зокрема нафтовиків Борислава та Дрогобича, їхньої боротьби проти соціальної несправедливості. З високою поетичною майстерністю написано визначні твори політичної лірики – "Вічний революціонер", "Каменяр", "Товаришам із тюрми". Запам'ятовуються його твори на соціально-побутові теми "Наймичка", "Марійка". Під впливом Франка плідно працювали М. Павлик, Н. Кобринська, Є. Ярошинська, Т. Бордуляк та ін.

Важливим видом образотворчого мистецтва в Україні другої половини XIX ст. залишався живопис. Відомими художниками, які працювали в побутовому жанрі, були Л. Жемчужников з картинами "Кобзар на шляху", "Козак їде на Січ", І. Соколов з полотнами про життя українського села "Повернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Ніч напередодні Івана Купала", К. Трутовський з картинами "Весільний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок", М. Кузнецов, який написав картини "На заробітки", "На сінокосі". Визначним майстром у цьому виді мистецтва став М. Пимоненко з полотнами "Весілля в Київській губернії", "Свати", "Сінокос".

Хоча історичний жанр ще не вирізнявся широтою тематики, але художники цього напряму вміло зображали героїчне минуле козацтва, як це робили, наприклад, С. Васильківський ("Дума про трьох братів", "Козачий пікет"), О. Сластіов ("Проводи на Січ"), А. Кондауров ("Запорожці викликають ворога на герць"), О. Мурашко ("Похорон кошового"), Г. Крушевський ("Тривога") та ін.

Розвивається також пейзажний живопис, яскравим представником якого був С. Васильківський. Кращими його полотнами, що передають типові риси природи України, є "Ранок", "Отара в степу", "Степ на Україні", "Козача левада". Своєрідністю сприйняття української природи та рідної землі відзначаються картини І. Похитонова "Сіножать", "Вівці на тирлі", К. Крижицького "Хутір на Україні", "Перед грозою", "Жатва". У жанрі пейзажу активно працювали В. Орловський, Є. Світославський, Г. Ладижинський та ін.

208

На західноукраїнських землях знаними художниками-реалістами були К. Устиянович ("Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні", Т. Копистинський ("Гуцул з Липовиці", "В селянській хаті", "Погорільці"), Ю. Погуляк ("Гуцули", "Любов і вірність"). У живописному мистецтві відзначилися І. Труш, І. Романчук, М Івасюк, Г. Рошкевич та інші майстри пензля.

Свого подальшого розвитку набула архітектура. У Києві в 70-ті рр. збудовано готель "Континенталь", будинок театру Соловцова, у 1890 р. – театр опери та балету за проектом В. Шретера, у 1882 р. за участю архітектора О. Беретті споруджено Володимирський собор.

Уцей період в Одесі збудовано унікальні споруди: міський театр, нову біржу під керівництвом Ф. Фельнера, Г. Гельмана, О. Бернардацці. Будинок політехнічного інституту у Львові зводився за проектом Ю. Захаревича.

Помітних успіхів у скульптурному мистецтві досягли Л. Позен (композиції "Кобзар", "Жебрак", "Переселенці"), П. Забіла (погруддя М. Салти- кова-Щедріна, М. Гоголя, бюст Т. Шевченка), Б. Едуардс (реалістичні жанрові композиції "Катерина", "Життя невеселе"). У Києві 1888 р. було відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому за проектом М. Микешина. У Західній Україні працювали скульптори Т. Баронч, К. Остпровський, О. Северин, С. Левандовський, С. Яжиновський та ін.

Удругій половині XIX ст. великі зрушення відбулися в українському музичному мистецтві. У 1862 р. С. Гулак-Артемовський завершив створення першої української опери "Запорожець за Дунаєм". Вагомий внесок у професійну національну музику зробив П. Сокольський,

утворчому доробку якого опери "Мазепа", "Майська ніч", "Богдан Хмельницький". Видатні музичні картини з народного життя відтворив у "Вечорницях" П. Ніжинський. Палкий відгук широкого загалу слухачів завоювала опера М. Аркаса "Катерина". "Українську симфонію" та кілька романсів написав М. Калачевський.

Цілою епохою в музичному житті України є творчість М. Лисенка, який створив визначні теоретичні праці з народнопісенної творчості. Він став фундатором української музичної фольклористики, працював у різних музичних жанрах. Лірично-фантастичний характер мають опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", історико-героїчний – "Тарас Бульба", для дітей написано опери "Коза-Дереза", "Зима і весна, або снігова краля". Його перу належить чимало романсів на слова Адама Міцкевича, Генріха Гейне, Лесі Українки, Івана Франка, окремих творів для фортепіано.

Представниками музичного мистецтва на західноукраїнських землях були М. Вербицький (хорові твори, "Заповіт" на вірші Т. Шевче-

нка), В. Матюк ("Руська пісня", "Веснівка"), А. Вахнянин ("Купало"), І. Воробкевич (пісня "Над Прутом у лузі"), Д. Січинський ("Даремна пісня"), О. Нижанківський ("До ластівки") та ін.

209

Контрольні запитання

1.Розкажіть про соціально – економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

2.Наведіть приклади щодо піднесення робітничого й селянського руху на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.

3.Хто такі народовці та москвофіли. Яку роль вони відігравали в суспільно-політичному житті на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.?

4.Коли було створено Русько-українську радикальну партію?

210