Розвиток права київської русі

Головним джерелом права у Київський Русі був звичай. Достатньо довгий час норми права не записувались, а існували у формі звичаєвого права. Слово “закон” спочатку означало саме звичай. Саме таке звичаєве право й означається у Х ст. як “Устав і закон руський”. Його норми згадуються у текстах русько-візантійських договорів 911 та 944 рр.

Треба сказати кілька слів про договори як джерело права. Існують суттєві відміни сучасного сенсу поняття “договір” від того, що використовувався у Х ст. В наш час договір укладається на басі існуючих норм права, не створюючи нових. В стародавні часи поняття договору і його роль були значно ширші. Регулюючи тогочасні людські стосунки, договір разом з тим утворював нове право, сам, так би мовити, виявлявся визначним джерелом його.

Є літописні згадки про договір князя Олега з візантійцями, укладений у 907 р. Він регулював відносини двох держав. Договір князя Олега 911 р. є, напевно, продовженням попереднього. Текст містить важливі норми карного права: розповідає про кари за вбивство, татьбу, удар мечем.

У 944 р. є також норми карного права у розвиток норм попереднього договору: визначається порядок судового переслідування за вбивство. За вбивство передбачається смертна кара, при цьому кара рівна для християнина й для русина. Майно вбивці конфіскувалося на користь сім’ї вбитого.

У артикулі про “татьбу” (крадіжку) підкреслюється момент затримання злодія “на гарячому”. В такому випадку татя вбивають на місці. У справі про татьбу важливим вважають наявність речових доказів.

Договір згадує “закон” і “покон руський” як відомі норми. Зокрема, покарання за удар мечем визначається згідно “закону руському”.

В договорах згадується також “рота” – присяга як судовий доказ.

Договори визначають порядок повернення “челядина”, що “ускочить” від Русі до Греції, та навпаки – від греків до русинів. Встановлюється і ціна за челядина – дві паволоці (коштовна грецька матерія) за челядина. Ці дані свідчать про те, що на той час у Русі було рабство.

У договорах також є вказівки про розпорядження своїм майном перед смертю. У договорі Олега 911 р., наприклад, міститься така постанова – якщо хтось зі слов’ян, що перебувають у Греції, помре, не залишивши розпоряджень про майно, майно треба повернути родичам в Русь.

Крім норм кримінального та цивільного права, у договорах були положення, що відносяться до міжнародного права – так, наприклад, у договорі 944 р. є таки положення, яки забороняють князеві поширювати свою владу на “Корсунську землю”; забезпечується грецьким рибалкам право ловити рибу у гирлі Дніпра; регулюється порядок відпущення полонених тощо.

Звичаєве право не було зручним для користування у великій державі. Розмаїття та строкатість звичаїв були наслідком окремого існування певних територій, яким не було потрібно розробляти норми співіснування з іншими правовими звичаями. В єдиній державі розвиток права отримав тенденцію до уніфікації.

У цьому контексті доречно згадати про таке джерело давньоруського права як “уроки” та “устави”. На відміну від суто законів, “уроки” та “устави” торкалися тільки тих осіб чи інституцій, до яких встановлювалися. “Уроки” та “устави” діяли тільки підчас життя князя, що їх видав. Для продовження їх дії потрібне було підтвердження з боку нового князя. Деякі історики вважають “уроки” та “устави” не законами, а розпорядженнями князя.

Древлянське повстання 945 р. потягнуло за собою встановлення “уроків” та “уставів”, які чітко окреслювали розміри та терміни збору данини.

За Володимира Хрестителя було прийнято “Устав земляний”, що встановлював норми покарання за вбивство. Справа у тому, що Володимир, прийнявши християнство, відмовився від смертної кари. Страту було замінено на конфіскацію майна на користь держави. Але посилення розбійної діяльності спричинило необхідність повернутися до страти вбивць. Безпосередню відповідальність за злочини на своїй території несла община-верв.

Але найголовнішою пам’яткою права Київської Русі була “Руська Правда” – складна та строката збірка правових норм. Документ не був створений цілком водночас. Його доповнювали, дописували, переробляли на протязі століття. Збереглися багато списків “Руської правди” під різними назвами. Відрізняються вони й розміром – спочатку дослідження текстів їх розділили на короткі та довгі; короткі містять 43 артикули, довгі – 100.

Найдревнішою частиною збірки є так звана “Правда Ярослава”, видана новгородцям у 1016 р. за підтримку у боротьбі київської влади. “Правда Ярослава” регламентує відносини між різними верствами міського населення.

У проміжку між 1024 та 1026 роками Ярослав Мудрий видає “Покон вірний”, у якому було встановлено розміри данини, що йшла з населення на користь княжих дружинників, що приїжджали у общину для збору кримінальних штрафів – вір.

У 1072 р. старші Ярославичі (Ізяслав, Святослав, Всеволод) та їх бояри та духовенство затвердили на з’їзді у Вишгороді “Правду Ярославичів”. Цей документ встановив подвійну віру за вбивство представника знаті. Крім того, було посилено персональну відповідальність за порушення феодального закону, а також порушення права феодальної власності. “Правда Ярославичів” закріпляла також особливий захист смердів, що жили на княжій землі – “без княжого суду смердів не мучити”. За вбивство смерда, головного платника податків на державній землі, було встановлено високі штрафи. За княжого смерда платили 40 грн., а за вотчинного – 5 грн.

Наступною частиною збірки став “Устав” Володимира Мономаха, який було прийнято після 1113 р. Устав підтвердив вотчинний імунітет та обмежив лихварство.

Останньою частиною “Руської правди” стала “Пространна правда”, яку було прийнято у сорокові роки XII ст. У документі було підбито усі правові норми, розроблені на протязі XI ст., та добавлено право повертати збіглих з вотчини холопів.

Головний зміст Руської Правди складається з норм кримінального та цивільного права. Норм кримінального права стосуються згадки про вбивство, татьба (крадіжка), підпалювання, нанесення ран тощо. Вбивство вважалося найстрашнішим злочином – воно серед артикулів стояло на першому місці, з нього починається Руська Правда. До норм цивільного права відносяться постанови про спадщину, опіку, проценти тощо. Чимало норм процесуального права: про укладення зобов’язань, про виклик до суду свідків (“послухів” та “відоків”), про присягу перед дванадцятими свідками, про “роту” (присягу як судовий доказ). Є також постанови про ціни на свійських тварин на випадок стягнення на суді втрат, а також норми, що стосуються холопів, закупів, смердів тощо.

ЦЕРКОВНЕ ПРАВО см. Українське державотворення с 553.

“Закон Руський” с207.

Русько-візантійські договори – с 277

Руська правда с406.