Створення централізованної держави

Київська Русь у первісному вигляді, який склався десь у IX–X ст., була ранньофеодальною державою, чимось схожою з західними варварськими королівствами. Як ми вже казали, політичні кордони постійно змінювались. Київському князеві доводилося постійно воювати з місцевими князями, щоб довести свою зверхність. Майже постійна війна підтримувалася з землями древлян, уличів, тиверців, радимичів, в’ятичів та волинян. Особливістю феодальної системи Київської Русі було складання феодальної знаті з представників місцевої родової знаті, а не шляхом пожалувань, як це було у Західній Європі. Це створювало значні проблеми центральній владі, тому що місцева аристократія отримала свою владу від своїх предків, а не з Києва. Навпаки, центральна влада не надавала ніяких пільг та привілеїв – місцеві аристократи воліли звільнитися від цей опіки та повернути свободу своїх предків. Зацікавленість місцевої аристократії у існуванні держави розвивалася поступово, поряд з розвитком торгівлі, яку самі представники місцевої влади не мали сил зорганізувати.

Першим загальнодержавним заходом було полюддя – тобто збір данини. Півроку князь разом з військом об’їжджав величезну територію підкорених йому племінних союзів, збираючи данину. Загальний шлях княжої дружини становив біля півтори сотні кілометрів. Вони приїжджали до встановленого місця, куди населення під керівництвом своїх князів мало привезти данину. Власних грошей у слов’ян ще не було, тому везли продукти харчування, хутро, мед, віск, у деяких місцевостях деревину та інші речи. Полюддя здійснювалось взимку, тому що саме тоді було легше пересуватись лісистими територіями слов’ян – по замерзлих річках. Підчас збору данини князі та їх дружини гостювали у домах місцевих жителів, що звісно не було дуже до уподоби місцевим. Влітку князь здійснював іншу подорож – цього разу вже по воді на суднах. Це були військово-торгівельні експедиції до Візантії, Болгарії та на Каспій. Саме тоді з’явилася нова назва Чорного моря – Руське море. Слов’янські експедиції приходили по воді та везли багато важливого та цінного причорноморським державам. Іноді князі здійснювали і сухопутні експедиції – до Багдаду. Відомі випадки, коли вони досягали Балху, міста на шляху до Індії.

Торгівельні експедиції були дуже небезпечним заходом – степи були повні кочових племен хазарів, мадярів та печенегів. Тому їх можна було здійснювати тільки за підтримкою могутньої військової сили. Тобто не треба дивуватись, що я назвала експедиції військово-торгівельними. Дружина допомагала охороняти товар, а іноді й доводила покупцеві необхідність здійснити саме цю купівлю. Щоб тримати ситуацію з кочівниками під контролем, слов’яни створили військову базу на Чорному морі – на так званому “острові русинів” у Добруджі, у гирлі Дунаю.

Ці торгівельно-військові експедиції були саме тим заходом, якій допоміг зрушити питання про місцевий сепаратизм. Як ми вже казали, на відміну від Західної Європи, місцеві князі отримали владу не з рук правителя як феод. Вони були нащадками вільних володарів цих земель, тому постійно намагалися відновити незалежність. До певного часу вони не мали жодних спільних інтересів з центральною владою, але торгівельні експедиції приваблювали їх. Власними слабкими силами вони не могли забезпечити достатню охорону своїм караванам. Тому саме подорож у компанії княжої дружини була найсильнішим аргументом на користь необхідності політичного об’єднання слов’янських земель.

Поступово відносини київського князя з підкореними племенами набували цивілізованих обріїв. Коли князь був лише завойовником, годі було сподіватись на якесь введення княжої волі у цивілізоване русло. Поступово розміри та терміни збору данини почали формалізуватись – чітко встановлювались терміни збору та розміри того, що заберуть. Тарифікація данини відбувалася під впливом достатньо трагічних подій.

У 945 р. київського князя Ігоря підчас збору данини на землях древлян було вбито. Розміри данини регулювалися тоді нормами звичаєвого права, і Ігор вирішив, що йому сплатили замало. Вже поїхавши від древлян з даниною, він раптово повернувся з вимогами зібрати додаткові суми. Це спричинило спалах незадоволення, якій закінчився вбивством князя. Усім відомо, як помстилася древлянам вдова Ігоря – княгиня Ольга. Їх столицю Іскоростень було спалено, а потім, вдаючи бажання заміритися, княгиня заманила древлян у пастки. Вона винайшла для древлянських вождів та простих поселян три найжорстокіші страти. Їх палили у бані, закопували живцем у землю у стругах, потім палили житла, прив’язавши до горобців шматки тліючого ганчір’я – птахи полетіли додому та підпалили будівлі. Все це жорстокі, але красиві легенди. Як і те, що малий трирічний князь Святослав, син Ігоря та Ольги, почав битву проти древлян, кинувши списа через голову коня (Ольга як жінка не мала права починати битву, це мав зробити чоловік, правитель). Легенди відображають справжні події, що відбувалися підчас вирішення проблеми відносин між Києвом та бунтівними древлянами. Можна уявити, що помста княгині насправді була жорстока. Але для нас найголовнішим є не помста, а висновки, які молода правителька насправді зробила з цього трагічного випадку.

Правління Ольги (945–964)

Ольга правила з 945 до 964 року. Період її влади був часом створення справжньої держави з того конгломерату підвладних земель, який залишив їй Ігор. Офіційно Ольга була не повновладною княгинею, а тільки регентом при своєму синові Святославі, якому було три роки підчас загибелі його батька. Але ми маємо можливість стверджувати, що вона сама керувала державою, і навіть по досягненні Святославом повноліття та повновладдя залишалася дуже важливою політичною фігурою. Зазвичай вона залишалася керувати державою, коли син був у поході.

Перши кроки молодої правительки були пов’язані з вирішенням болючих питань державного управління. Ольга розуміла, що невизначеність розмірів данини може спричинити ще безліч неприємностей. Тому перше, що вона зробила, це регламентація розмірів данини. Княгиня чітко встановила розміри щорічних поборів. Це було важливим моментом у нормалізації відносин між київським князем та місцевим населенням. Відтоді жителі підкорених земель мали нагоду змінити відношення до князя – почати сприймати його не як завойовника, а як правителя.

Інші заходи Ольги були спрямовані також на створення зручної для керування політичної системи. У середині Х ст. у Київський Русі було створено княжий домен – територію, підвладну особисто князеві. Створення домену мало декілька цілей. У першу чергу, це підвищувало доходи князя і робило його незалежним у фінансовому плані від своїх підлеглих. Крім того, Ольга зробила домен роздрібненим по різних підвладних землях. Таким чином, вона вирішила питання постійної присутності представників князя у будь-яких землях Київської Русі – клаптики княжої території з княжими людьми на них було розсипано по землях колись незалежних князівств.

Створення доменіальних земель зробило й збирання данини більш безпечним та менш дратуючим для місцевого населення. Княжі представники відтепер не об’їдали місцевих жителів, а приїжджали на власні землі і власний харч. У цілях безпеки збору данини Ольга створила так звані становища – опорні пункти полюддя. Становища були легко укріпленими маленькими поселеннями, які раз на рік мали приймати князя та його дружину. Вочевидь, за часів Ігоря та його попередників власних опорних пунктів князі не будували. Щоб прийняти князя та декілька сот його дружинників та коней, тут жили люди, яки заготовлювали їжу та фураж. Полюддя здійснювалось взимку – тому потрібні були теплі приміщення та інші умови для життя.

Щоб залагодити взаємні непорозуміння та виключити можливості зловживань, Ольга окреслила кордони княжих мисливських угідь. Відтепер суперечки щодо мисливства просто не мали виникати. А це було важливе питання для людини того часу – мисливство було не тільки княжою забавою, але й важливим джерелом годування.

Далі від Києва на північ Ольга створила інші опорні пункти полюддя – погости-остроги. Становища та погости мало чим відрізнялися, але погости були більш укріпленими. Це були невеликі фортеці с постійним гарнізоном. Погости були мікроскопічними феодальними організмами, вживленими у гущу селянських общин. Тут жили княжі люди, яки були одночасно воїнами, селянами, мисливцями тощо. До погосту відводились землі з селами та пашнями. Усі погости були пов’язані один з одним єдиною системою зв’язку. Гінці мали можливість отримати у будь-якому погості свіжих коней.

Відмінність княжих людей, що жили у погості, підтверджується навіть тім, як їх іменували. Я вже згадала, що княжі селяни жили у селах. Це слово походить від слова “селитись”, “оселятись” – тобто їх було поселено тут, вони тут не жили здавна. Таких людей звали смердами – звісно, це образлива назва людей низького соціального походження (але ж вона зовсім не свідчить про їх безправний статус порівняно з місцевими селянами). Водночас селяни, яки були корінним населенням цієї місцевості, звалися люди і їх община звалася верв – тобто мотузка. Ці люди були пов’язані один з одним узами кровної спорідненості, як мотузкою – їх не звозили сюди відусюди спеціально щоб оселити.

Не тільки назви відрізняли княжих та місцевих людей. Смерди знаходились у кращому правовому стані – як княжі селяни, вони мали особливий захист. У правових документах Київської Русі було зауважено, що смерда не можна мучити без княжого дозволу. Тобто це робило смердів непідсудними місцевій владі. Смерди підпорядковувалися безпосередньо князеві, сплачували данину і мали нести певні повинності на користь князя. Почесним обов’язком смердів була служба у княжій кінноті. Це була насправді велика перевага, тому що служба у дружині взагалі була більш прибутковою справою, ніж усі інші, і, крім того, надавала можливість пересування службовими сходами. Соціальні кордони ще не були тоді досить жорсткими, і будь-який талановитий хлоп міг зробити шалену кар’єру. Наприклад, славнозвісний Добриня Микитович, герой народних оповідань та соратник князів Святослава та Володимира, був родом з рабів. Його рідна сестра (її ми ще згадаємо) була рабинею-ключницею княгині Ольги.

Селяни-люди сплачували данину у полюддя та несли низку повинностей – а саме, мали перевозити грузи, виготовляти струги та вітрила, будувати становища. Данину з людей збирали місцева племінна знать, яка потім розділювала її з київським князем. Тобто люди були підпорядковані подвійному тягарю – треба було утримувати не тільки київського князя, але й власного місцевого.

Таким чином, соціальне становище смердів було кращим за становище простих селян-людей. Вони мали правовий захист від князя та гарніші соціальні перспективи. Самим своїм існуванням у середовищі місцевого населення вони підвищували авторитет центральної влади, створювали ті вузлики, на яких трималася державний організм.

За часи княгині Ольги було створено великій княжий домен, частини якого було розкидано по всій території Київської Русі.

Ольга створювала не тільки економічну та соціальну базу сильної централізованої держави. Вона добре розуміла, що державі потрібні й сильні політичні партнери. Русь мала міцні торгівельні та культурні стосунки насамперед з Візантією. У дев’ятому-десятому століттях культурний вплив Візантії відчувався у різних слов’янських країнах, і перш за все цей вплив відчувався у поступовому розповсюдженні християнства. У IX ст. християнство стало офіційної релігією Болгарії. На теренах язичницької Русі теж поступово збільшувалася кількість християн. Доказом тому служить то, що підчас укладання русько-візантійського договору 911 р. русини клялися тільки язичницьким богом Перуном, то вже у 944 р. – не тільки Перуном, але й християнськім Богом.

Якщо звернутися до створення західноєвропейських держав, треба згадати, що усі вони підчас переходу від військової демократії до держави приймали християнство задля отримання підтримки папи римського. Там – згадайте Хлодвига – хрещення відбувалося водночас, рішенням короля. У Київській Русі справа пройшла декілька складніше.

Відомо, що Ольга прийняла хрещення. Відомо, що вона довго вагалася, перш ніж вирішити, від кого саме вона хоче прийняти хрещення. Ще у 955 р. вона заявила про своє бажання хреститися, але ще декілька років зволікала. Були довгі таємні переговори з візантійським імператором Константином Багрянорідним. Княгиня навіть двічі їздила у Константинополь. Відомо, крім того, що вона посилала посольства до германського імператора Оттона I. Можливо, Ольга вагалася між двома найміцнішими політичними центрами у тодішній Європі. Мабуть, така ретельність свідчить про серйозні наміри княгині зробити християнство офіційною релігією. Але відомо, що хрещення залишилося приватною справою Ольги. Відомо також, що її син Святослав ставився до християн ворожо.

Але відмова зробити християнство офіційною релігією могла бути спричиненою не тільки впертістю Святослава. Були ще причини. Справа у тому, що приймаючи хрещення від Візантії, Київська Русь мала шанс опинитися у політичній залежності від міцного сусіда. У Візантії релігійна влада не була відокремлена від світської. Тобто прийняття християнства від Візантії могло спричинити утворення васальної залежності Києва від Константинополя. Це у плани київських правителів не входило.

Правління княгині Ольги закінчило величезний півторастарічний період розвитку держави від так званого “каганату русинів” до розвиненої ранньофеодальної держави.