Lection_6_Sich

18

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ – ЗАРОДОК КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

В умовах зникнення будь-яких форм самоврядування українських земель у складі Речи Посполитої та поширення кріпосного стану десь у XV ст. почало формуватися нове соціальне явище – козацтво. Спочатку процес був стихійним – люди просто бігли у пошуках якоїсь кращою долі. Згодом було створено навіть своєрідну політичну організацію з характерними принципами управління, чеснотами, ідеологією, релігійною орієнтацією. Наявність ворожого великого степу і майже не окреслених південно-східних кордонів Речи Посполитої створили умови для виникнення цієї спільноти – для них спочатку просто знайшлося вільне місце, на яке не претендували ті, кому пощастило влаштуватися на безпечних територіях. Умови існування у вказаному середовищі спричинили й особливості соціальної організації козаків, яка співпадала з військовою організацією, й своєрідність ідеологічної спрямованості козацької спільноти, комплекс чеснот та відторгуємого.

Заради справедливості маємо сказати, що українське козацтво не було унікальним явищем. Дуже подібні спільноти виникали й в інших землях, зокрема, у сусідній Росії – там селяни теж тікали від покріпачення та нелюдських умов життя та створювали своєрідні осередки військово-селянського життя, наприклад, на річці Яік. Для створення козацтва треба “просто” довести людей до нелюдського життя та мати неподалік вільні, бажано небезпечні землі, яки аж ніяк не могли б спокушати інших щодо заселення. Тоді неодмінно виникне військово-політична організація на кшталт козацтва. Якщо ж вільних земель поряд немає – люди тікатимуть куди-небудь за море. У цьому разі виникне не Січ, а… Сполучені Штати Америки.

Якщо серйозно, виникнення козацтва було насправді складним та неоднозначним процесом. Хотілося б, щоб ви відійшли від розповсюджених штампів у оцінках цього явища та уявили собі ті конкретні питання у історії козацтва, що стосуються розвитку української державності.

Кажучи про процес виникнення козацтва, маємо зізнатися, що здебільшого здогадуємось про те, як це було. Як це часто буває з історичними поняттями, важко навіть з’ясувати походження терміну. Деякі історики вважають слово “козак” тюркським – це “вільна людина”, “воїн”, “сторож”. Саме у цьому варіанті слово нібито існувало у половецькій мові XIII ст., а також зустрічалося у візантійських та італійських джерелах того часу. Інші виводять термін “козак” зі слова “коза” – бо козаки на своїх конях були таки ж прудкі, як ті дики кози. Є ще деякі припущення, але, мені здається, краще ми більш часу приділимо сутності та генезі явища, ніж його етимології.

Щоб не сплутати усі риси козацтва, треба розрізняти так зване “побутове” козацтво та класичне козацтво як організовану суспільну верству українського населення XVI–XVII ст.

У побутовому варіанті спільноти, схожі на козацькі, виникали ще у часи Київської Русі. До них можна віднести маловідому людність “бродників” чи “берладників”, перши згадки про яких датуються 1146 р. За ними закріпилася слава як за голодранцями, волоцюгами і розбійниками. Цей войовничій люд, як зазначають дослідники, був і вередливий, і відчайдушний, проте відданий своїй землі до самопожертви. Саме ці риси передали берладники пізніше своїм спадкоємцям – козакам.

Досліджуючи іншій, класичний етап розвитку козаччини як нового стану українського суспільства, вчені, як правило, виділяють три його головні функції. А саме – колонізацію південних степів; уходництво як специфічну форму організації життя; національно-визвольну боротьбу.

Специфічні умови для виникнення козацтва оформились саме у XV ст., коли виявилося, що на південних кордонах можуть жити тільки досить мужні люди, що звиклі до небезпеки. Після розпаду Золотої Орди у середині XV ст. було засновано Кримське ханство, головною статтею економіки якого було людоловство. Татари нападали на своїх сусідів, грабували та забирали найбільш здорових, сильних та красивих людей у полон, а потім продавали їх у рабство. Тому південь сучасної території України фактично став справжньою пустелею та цілком заслуговував на назву Дике Поле. Для справедливості треба завважити, що кажучи про дикість та жорстокість людоловів, ми маємо згадати й про замовників їхнього товару – хто тих рабів купував? Велику їх частину складали таки ж саме християни, як і українці – відомо, наприклад, що у Італії саме у епоху Відродження відродилося рабство – тому наші співвітчизники мабуть опинялися де-небудь у яскравій Флоренції чи Генуї, але не для того, щоб оцінити розквіт мистецтва. Звісно, велику кількість рабів продавали в Туреччину та далі у інші азіатські країни. За підрахунками дослідників, з середини XV до середини XVII ст. кримські татари винищили або увезли в полон від двох до двох з половиною мільйонів людей.

Ось у такому сусідстві з людоловами оформлювалось то дивне явище, яке ми називаємо козацтвом. На порубіжжі з Диким полем будувалися замки-фортеці для охорони від кримчаків. Як це не дивно, тут влітку жили люди, які займалися мисливством, рибальством, бортництвом, здобували сіль. Більшість з них восени поверталися додому і платили старостам десяту частину своєї здобичі. Цих людей називали уходниками.

Враховуючи постійну небезпеку з боку кримчаків, уходники об’єднувалися у невеликі ватаги, будували тимчасові пости (засіки, січі), яки використовували для зберігання продукції промислів та оборони від татарів. Таки невеличкі городки-січі існували вже на початку XVI ст. Уходники поступово створили цілу систему укріплень, розташованих від річки Самари до татарського прикордоння. Не завжди уходники поверталися зимувати до своїх осель, що не дуже задовольняло старост – отже вони втрачали свої прибутки.

Звісно, що поширення укріплених становищ дало майбутнім козакам змогу перейти від пасивної оборони до активних військових дій щодо татарів. Починають організовуватись військові рейди до татарських улусів за здобиччю. Інколи таки рейди організовували саме представники місцевої адміністрації, старости. Відомо, що до організації походів були причетні таки старости як П. Лянцкоронський, О. Дашкевич, Б. Претвич, С. Пронський. Точаться дискусії, чи мали вони відношення до організації козацтва чи переслідували власні цілі, далекі від козацької романтики – скажемо просто, що вони мали відношення до організації походів.

Характерно, що виникнення козацтва було пов’язане не тільки з людьми, яки тікали з рідних місць від покріпачення та зневаги. У організації козацтва була й так звана аристократична, рицарська течія. Деякі представники найвищої української аристократії відмовлялися від традиційного життя та цивільної служби та цілком віддавалися козакуванню. Найбільш яскравими представниками цієї течії були князь Дмитро Вишневецький, відомі шляхтичі Є. Копицький, І. Свирговський, Л. Чорнинський, Я. Шах.

З другої половини XVI ст. лави українського козацтва поповнювалися також за рахунок вихідців з боярства, які не мали жалуваних грамот на свої маєтності, тому мали відстоювати свій попередній статус військовою службою у складі реєстрового козацтва. Саме з цієї верстви вийшли керівники козацького руху П. Сагайдачний, М. Дорошенко, М. Жмайло, І. Сулима, Б. Хмельницький та ін.

Наприкінці XVI ст. нова хвиля масового покозачення населення виникла за рахунок поширення кріпосного права (особливо після прийняття польської конституції 1590 р.). Селяни кидали свої домівки і оселялися на слободах, оголошуючи себе вільними людьми.

Але всі ті моменти були лише окремими рисочками створення Запорозької Січі. Як же виникла ця військово-політична організація? Ідея утворення козацької твердині на південних рубежах виникла ще в 20–30-х роках XVI ст. у зв’язку з намаганням литовського уряду взяти козаків на державну службу. Проте через брак коштів організувати її вдалося лише князеві Дмитру Вишневецькому. Саме за його допомогою було збудовано фортецю на острові Хортиці, прототип майбутньої Січі. Відомості щодо замку містяться у грамоті короля Сигізмунда-Августа, надісланій Вишневецькому у 1557 р. У ній висловлювалася подяка за спорудження фортеці, стійкість і мужність, виявлені підчас її оборони від перекопських татар. В грамоті містились також запевнення не забувати подвигів князя у майбутньому. За часів Вишневецького хортицька фортеця розрослася та укріпилася. У своєму листі від 1569 р. король Сигізмунд-Август вперше звертається до козаків як до цілком окремої, нової категорії людності.

Проте щодо постаті Вишневецького не всі історики мають однакову думку. Якщо М. Грушевський називав князя “духовним батьком нової української плебейської республіки”, то, зокрема, М. Брайчевський вважав, що зовсім не козацька романтика була найголовнішою ціллю такого великого феодала, як князь Вишневецький. Головною його ціллю було відтворення феодальної держави, у якій він міг би стати керманичем (бо як родич останніх київських удільних правителів мав цілком законні права на престол). Точаться дискусії також щодо питання ототожнення Дмитра Вишневецького з легендарним козаком Байдою, героєм народної пісні про створення Запорозької Січі.

Не намагаючись з’ясувати правду (навряд чи це зараз можливо), треба завважити, що спори щодо Вишневецького є дуже типовими. З одного боку, дуже привабливою є ідея створити з князя національний символ – творець осередку опору будь-яким ворогам української нації нібито на це заслуговує. Але, з іншого боку, він же князь, людина з вищих щаблів аристократії – природно також звинуватити його в нехтуванні козацькою романтикою та переслідуванні власних цілей. Якщо придивитись до останнього обвинувачення – замислимося, чи хто-небудь йшов до козаків з романтичних мотивів? Мабуть, таки й були, тільки навряд чи вони там довго затримувались. Це було важке й небезпечне життя, напівголодне, сповнене кров’ю та негараздами. Це була праця, яку обирали собі люди; кшталт життя, який не кожному був до смаку та по силах. Вони мали особливі переконання щодо життєвих цінностей, щодо власної станової свідомості, про все це ми ще поговоримо. Але чи в праві ми обвинувачувати когось з них, що вони прийшли сюди, маючи на увазі власні цілі? Чи повернеться язик звинуватити когось з сіроми тому, що він прийшов, щоб змінити свій клаптик землі, де він працював як раб, на долю розбійника, який живе здобиччю? Навряд чи. Отже він не мав виходу. Чому ж ми обвинувачуємо князя, який жадає влади? Ми забагато очікуємо від наших керманичів, якщо звинувачуємо їх у відсутності бажання віддати всього себе людству. Якщо б вони мали таке бажання, вони б не до влади йшли, а до монастиря. Мабуть, краще не вимірювати владні амбіції, а оцінювати здатність керманича керувати? За цими ознаками Вишневецький заслуговує на найвищу оцінку – саме за його часів, як ми вже казали, козацтво стало особливою спільнотою, яку помітив та визнав навіть польський король, при тому король сильний. Хортицька фортеця помітно вплинула на еволюцію українського козацтва, незважаючи на короткий час свого існування.

Відомий польський вчений Мартін Бєльський у своїй “Всесвітній хроніці”, датованій 1575 р., присвятив окремий розділ козакам та описував їх так: “Козаки це посполиті люди, які на низу Дніпра займаються ловлею риби і там же сушать її на сонце без солі, проживають там лише влітку, а на зиму розходяться в ближчі міста, як Київ, Черкаси та інші, попередньо заховавши свої човни в безпечному місці на одному з дніпровських островів і залишивши там декілька сотень чоловік на кошу, як вони кажуть, на сторожі. Мають вони власні гармати, здобуті в турецьких фортецях або ж у татар. Раніше їх було небагато, але тепер збирається до декілька тисяч, особливо їх чисельність зросла останнім часом і неодноразово туркам і татарам немалі шкоди чинили, нападаючи на Очаків, Тягиню, Акерман та інші фортеці”.

Ці описи свідчать, що в часи їх написання у козаків за порогами існувала вже військова організація – Кіш, і ті, хто на Коші перебував, складали його озброєний гарнізон. Це вже було не що інше як Запорозька Січ. Важливо, що Бєльський не тільки описав козацькій Кіш, але й вказав конкретне місце його розташування – острів Томаківка, що знаходився приблизно в 60 км на південь від Хортиці (нині це місто Марганець Дніпропетровської області).

Як первісну Січ було організовано? Січ формувалася за цілком демократичними принципами – заперечення феодальної залежності й станової нерівності, рівність у праві на володіння землями й угіддями, участь у органах самоврядування, вільний вступ до війська незалежно від походження, національної чи релігійної приналежності тощо. Крім українців, тут було чимало росіян, білорусів, литовців, навіть грузинів, вірмен, представників південнослов’янських народів. Дивним є факт існування “жидівського загону”, хоча ставлення до євреїв в українських землях було, м’яко кажучи, неоднозначним (ми ще до цього звернемось). Існують звістки про те, що на Січі інколи опинялися італійці, французи й навіть араби.

Демократизм Січі швидко набув рис військово-козачого демократизму. Організована Січ було саме за військовим принципом. Вона поділялася на 38 куренів, а в територіальному плані – на 5–10 паланок. Для всіх, хто прибував на Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті зараховувались за власним бажанням до одного з куренів. Підчас запису до куреня новоявленому козакові давали нове ім’я та приз віще. Навряд чи це робилося тільки щоб приховати минуле втікачів – вступ до Січі означав перетворення на іншу людину, приєднання до іншого світу, який живе за іншими законами.

У цілому військо поділялося на січових та волосних козаків. Перші були нежонатими та постійно жили на Січі. Із свого середовища вони обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі й вирішували всі справи війська. Січові козаки поділялися на “старших” та “молодших”, при цьому переваги мали не старші за віком, а ті, хто раніш потрапив на Січ. Січові козаки, яки постійно жили на Січі, складали цвіт козацтва, їх називали “лицарством” чи “товариством”. Наприкінці XVI ст. запорожців налічувалось 5–6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

Від “лицарства” різко відрізнялися сімейні козаки. Їх також допускали на Запоріжжя, однак вони не мали права оселятися на території Січі. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, “сіднями”, “гніздюками”. Усі разом вони складали військо.

Структура суспільних інституцій на Запоріжжі була надзвичайно простою.

Вищим органом влади Запорозької Січі була загальна рада (коло), брати участь у якій мали право всі без винятку козаки. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі, у вигляді депутацій від куренів, або ж виключно старшинські. Зібрання козаків за власною ініціативою називались чернецькою, або чорною, радою. До компетенції загальної ради входило вирішення найважливіших питань: встановлення військового устрою, обговорення питань війни й миру, ведення переговорів, обрання старшини, розподіл земельних угідь. Нерідко козацька рада виступала як найвища судова інстанція. Щороку 1 січня збирали раду для переобрання кошового отамана і старшини. Рада могла і зняти отамана чи будь-кого з адміністрації. В разі потреби позачергово скликалися неординарні ради, навіть у поході.

Ради обирали старшину, функції якої ми зараз розглянемо. Старшина у період воєнних походів користувалася необмеженою владою, але в мирні часи влада була обмеженою.

Вища виконавча влада належала Кошу в особі кошового отамана. Інші старшини – суддя, осавул та писар – відігравали меншу роль, ніж писар. Обраний загальною військовою радою Кіш, керуючись її рішеннями, втілював в життя основні напрями політики Запорозької Січі у межах своїх “волостей”. Слід зазначити, що закріплених правовими актами розподілу повноважень між загальною радою і кошем не існувало.

На рівні окремих куренів особливе місце відводилося курінному отаману – безпосередньому начальникові куреня. В XVI ст. на Січі налічувалось сім куренів. На відміну від кошового, курінний отаман обирався на курінний раді, і його кандидатура не потребувала затвердження на загальному зібранні козацького товариства. Курінний приймав до куреня нових козаків, розпоряджався куреневим майном. За традицією лише той, хто обіймав певний час посаду курінного, міг реально претендувати на обрання кошовим отаманом.

На Запорозькій Січі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками були: військові начальники (кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман); військові чиновники (булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи); похідні і паланкові начальники (полковник, писар, осавул).

Потребує уваги і правова система Запорозької Січі. Головну роль у праві відігравало звичаєве козацьке право. Система звичаєвого права склалася в XV – середині XVI ст. Вона закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва, окремі правила воєнних дій, діяльність судових органів, порядок землекористування, види злочинів і покарань. Козацтво всіляко захищало звичаєве право, вважаючи, що писане право може обмежити козацькі вольності.

Звичайно, славнозвісна демократичність управління Запорізькою Січчю не позбавляла її (Січ) від внутрішніх конфліктів та суперечок. Відомо, що існувала помітна майнова нерівність, соціальна диференціація. Сутички між козацькою сіромою та старшиною були достатньо частими в останній період її існування.

Діяльність Запорозької Січі не залишилася поза увагою Речі Посполитої. Успішність походів проти татар та турецьких фортець Північного Причорномор’я довела здатність козаків боронити рубежі своєї території. Це викликало реакцію збоку польського уряду, який волів підпорядкувати цей військово-політичний організм своїй владі, не дати йому можливості здобути небезпечну самостійність. У 1572 г. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 сплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським. Але цей загін швидко розформували, бо не було створено систему керування такими своєрідними вояками як козаки. Щодо традиційних методів козаки були непридатні. Але ідея використовування козаків на польській службі не була забута. В 1578 г. Стефан Баторій встановив плату шестистам козакам і дозволив їм розташувати у місті Терехтемірові свій арсенал і шпиталь. До 1589 р. реєстр був доведений до трьох тисяч. Мабуть, саме реєстр вбив найбільший клин у лави козацтва, тому що сама його наявність знищувала ідею рівності та демократизму. Встановлення реєстру зробило козацький стан дуже привабливим для середньої та дрібної української шляхти, яка не мала жалуваних грамот на свої землі. Про це ми вже згадували – щоб підтримувати свій образ життя, вони мали службою доводити право на володіння землями. Звісно, інтереси більшості реєстрових козаків не співпадали з інтересами так званої сіроми, яка бажала не включення до польської еліти, а волі та справедливого розподілу здобичі. Реєстрові козаки на відміну він “сіроми” отримували належну платню. Це, зокрема, робило нагальним питання про їх участь у розподілі здобичі (а це було дуже важливим джерелом козацьких доходів – є звістки, що і у XVII ст. існувала процедура розподілу військової здобичі). Природна майнова нерівність стає це більш помітною за часі розширення реєстру.

Все, що ми вже сказали, показує, що Запорізька Січ була добре організованим суспільним організмом, який створив власні правові та організаційні норми. Але чи можемо ми казати про існування тут ознак державності, яки б дали можливість зробити висновки щодо впливу Запорізької Січі на подальшій розвиток української державності?

Насправді це складне питання, яке нажаль, зазвичай спрощують як прихильники ідеї козацької державності, так і її супротивники. Наявність військово-політичної організації може бути важливою передумовою виникнення державницьких тенденцій, а може й свідчити про наявність первісної державної структури. Чи можемо ми казати, що в Січі це були не передумови, а саме державність?

Проаналізуємо ті ознаки державотворчої діяльності, яки зазвичай наводять у дослідженнях історії української державності.

Перша ознака – від початку її існування до моменту ліквідації Запорозька Січ найголовнішим напрямом своєї діяльності мала захист українських земель від турецько-татарської агресії. Тобто захист національно-релігійної ідеї зі зброєю у руках. Як доказ цього положення приводяться численні факти вдалих воєнних експедицій до Очакова, Кілії, Ізмаїла, Акермана, Газлева. Зараз ми не зупинятимемося на описах військових подвигів козаків, вони насправді вражають, але це не предмет нашого аналізу. Чи ставили вони за головну ціль оборону українських земель? Звичайно, вони боронили кордони як будь-хто, чиїй землі загрожує небезпека. Але чи саме українську землю вони захищали? Чи взагалі власні землі? Чи Річ Посполиту? Отже козачий реєстр був створений саме Річчю Посполитою для захисту своїх кордонів. Чи було чітке усвідомлення захисту саме української землі та православної віри? Завважимо, що Січ було створено тоді, коли Речі Посполитої ще не існувало. Хто був серед тих “своїх”, кого козаки боронили й ради кого жили?

Чи не перекручуємо ми цілі цієї ідеальної військової організації? Насправді, козаки знаходилися у стані постійної війни. Виходячи зі станових уявлень про гідну козака діяльність, вони розуміли війну як нормальне життя, періоди же без війни – як плюндрування часу. Проти кого вони воліли воювати? Обов’язково проти національного ворога? Кого бачило “лицарство” як чужого? Ось фрагмент з листа князя Костянтина Острозького, якій розповідає про свій похід на Чернігово-Сіверщину у серпні 1579 р.: “З Божої ласки здорово в щастя влучили, землі неприятельські більш ніж на 40 міль в Сівірі випустошили, людей у полон взяли декілька тисяч и здобич немалий взяли...” Потім він ще каже про спалення сіл, про землю під Черніговом, яку було виплюндрувано. Таки ж самі критерії щастя бачимо і у листі черкаського та канівського старости князя Михайла Вишневецького, який до опису свого похода додає також цікаву деталь – плюндрування південних регіонів Росії та виведення у полон православного населення здійснювалось разом з “дикими татарами”, тобто ногайцями. Завважимо, що обидві постаті – ідеальні православні лицарі. Саме Костянтин Острозький так відчайдушно виборював права православного населення на Люблінському сеймі. А Михайло Вишневецький згодом був похований у Києво-Печерській Лаврі. Ні в кого з сучасників не виникало сумніву у том, що вони є справжніми православними. Завважу, що обидва листи написано польською.

Чи існувала за тих часів чітка національна ідея? Ідея національного визволення? Додамо ще кілька рисочок до портрету українського “лицарства”. Відома дослідниця українського світосприйняття XVI–XVII ст. Наталя Яковенко описує своєрідне фахове побратимство усіх вояків незалежно від віри та національності – людей, для яких війна була джерелом існування, а періоди незапотребованості – марно згаяним часом. З подивом дослідниця підкреслює, що “побратимство фаху” горувало над поділом вояків на “своїх” і ворожих. Взаємні бої сприймалися як “робота”, що рано чи пізно закінчується “з вироку Божого” чи “за волею старших”, не шкодячи особистим контактам, взаємоповазі до бойових якостей, співчуттю у поразці тощо. За символічний знак “поновлення братерства” після бойових дій часто правили спільні бенкети вчорашніх противників після укладення миру, в яких брало участь іноді тільки високе командування, а інколи – все військо або старшина середнього рангу. Є звістки навіть про бенкети з татарами. Джерела свідчать про приятельські розмови між супротивниками підчас перерв у бойових діях. Це спостерігалось навіть у тих ситуаціях, коли серед противників не могло бути знайомих між собою людей – наприклад підчас очікування кінця переговорів між королем та кримським ханом (1649) війська влаштовували взаємні пиятики та братання, хоча, як завважує Н. Яковенко, тут не було такої повної взаємодовіри, як підчас походів на своїй території. “Побратимство зброї” брало гору навіть над християнсько-мусульманським бар’єром.

Але ж вони воювали та відстоювали власні землі. Мабуть, існування “побратимства зброї” не має відношення до національного відчуття? Поважаючи ворога, з ним воюють саме заради спокою власних співвітчизників? Чи усвідомлював цвіт козацького “лицарства” спорідненість зі своєю нацією, за яку можна було б віддати життя? Ми вже наводили факти грабування власного населення українськими князями. Цивільне населення на відміну від професійних вояків трактувалося у категорії “чужих”: його грабували, а підчас бойових дій знищували без жодних докорів сумління – городян і селян, одновірців та людей іншої конфесії, шляхтичів і простолюд. Людина без військового досвіду була в очах вояків істотою нікчемною. Не менш виразним є також поділ на “добрих козаків” та “мотлох” – міщан і селян, яки пристали до козацького війська.

Красномовною є хроніка військових дій XVII ст., коли окремі походи на татар чи турок перетворилися на суцільну війну, що охопила всі українські, білоруські та власне польські землі. Кількаразових спустошень зазнавали ті населені пункти, яки лежали на шляху військових маршів. Така доля спіткала Краків, землі Підкарпаття, Волинь, Наддніпрянщину, Поділля, Білорусь. Зайве казати, що смерч війни не розрізняв мирного населення за конфесійною, становою чи етнічною ознаками. Ось приклад промовистої тотожності жертв із різною етнічною та конфесійною приналежністю: у волинському містечку Киселик, яке восени 1648 р. розграбували та спалили козаки спільно з татарами, з 35 християнських дворів вціліло 15, із 37 єврейських – 20. Коли пригадати, що мешканці християнських дворів були українці, то отримаємо вельми промовисту пропорцію: у сплюндруванні містечка українців постраждало не менш ніж 100 осіб, євреїв – не менш як 85. Приклади можна продовжувати, але це не наша мета. Аналогічно поводить себе інша сторона. Литовці на власній території спалювали сіла та містечка так само.

Так невже ми не можемо знайти прикладів прояву саме національної свідомості? Можемо. Насправді ненависть до поляків як винних у гнобленні православного люду існувала. Ця ненависть поступово розвивалася на протязі XV–XVI ст. та набула найагресивніших форм у XVII ст., підчас Хмельниччини. Брестська унія 1596 р. надала додаткових рис відношенню до Польщі – саме відтоді терпимі православні українці опинилися поза законом, православ’я отримало статус гнаної церкви. Відтоді складається однозначний зв’язок – бути православним, значить бути українцем (та навпаки). Ми згадували про певну конфесійну байдужість жителів Речі Посполитої у XVI ст. – маємо сказати, що у першій половині XVII ст. кількість змішаних шлюбів різко падає. Саме тоді оформлюється й ідея спорідненості козацтва і православної церкви – відомо, наприклад, що у 1610 р. козацька делегація перед Київським гродським судом продекларувала, що Запорозька Січ буде свято захищати “грецьку” віру. У 1620 р. Запоріжжя, в особі гетьмана Петра Сагайдачного, брало активну участь у політичній акції загальноукраїнського значення – відновлення діяльності православної ієрархії (єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита І. Борецького та п’ятьох єпископів). Відтоді сеймова і збройна боротьба за права православних стала принциповою позицією козаків.