Період розквиту київської русі

Раптова загибель Святослава спричинила великий неспокій у Київській Русі. Саме у цей момент виявилися хибні риси її політичного устрою. Боротьба за верховну владу неодноразово закінчувалася братовбивчою війною, від якої страждала, звісно, сама держава. Святослав загинув у розквіті, коли ніхто ще не думав про спадкоємця. У боротьбі за владу виявився неочікуваний переможець – Володимир, позашлюбний син великого князя від Малуши Любечанки, ключниці княгині Ольги. Ми вже згадували це ім’я, коли казали про можливості соціальних пересувань у середовищі княжих дружинників. Брат Малуши Добриня, найближчий соратник Святослава, посприяв Володимиру на шляху до влади. Спочатку він допоміг племінникові стати на владну сходинку – коли ще за життя Святослава його законні сини посварилися із-за небажання їхати на княжіння у далекий Новгород, Добриня підказав князеві, що є і інші сини, вони не відмовляться. А потім постійно підтримував племінника у найважчі моменти. Володимир зміг довести, що він справжній керманич. А тім, хто глузував з нього та називав “робічічем”, тобто сином рабині, жорстоко помстився.

Саме з іменем цього князя пов’язаний початок найславетнішого періоду у історії Київської Русі.

Правління Володимира (978–1015)

З правлінням Володимира пов’язаний початок нового етапу у централізації Русі. Місцевий сепаратизм був приборканий реформами Ольги та діяльністю Святослава, але залишався важливою проблемою центральної влади. Укріплення своєї влади Володимир почав з розподілу влади на місцях. Замість старої знаті, так званих “світлих князів”, що стояли на чолі племінних союзів, Володимир посадив дванадцять своїх синів. Таким чином, уся влада у державі опинилася у руках єдиної династії, що значно підсилило централізаторські тенденції розвитку держави. Був створений “родинний сюзеренітет”, особлива форма існування феодального устрою у Київський Русі.

Щоб полегшити керування державою, Володимир розробив план прокладання доріг від Києва до найвіддаленіших міст та містечок Київської Русі. Він добре знав, що відсутність інформації може бути фатальною для долі держави чи її керманича. Не останню роль у його власному приході до влади зіграла швидкість надходження вістей. Дороги мали полегшити також пересування військ та, таким чином, підвищити обороноздатність держави. Повертаючись до історичного досвіду, маємо завважити, що теж саме робив Карл Великий, створюючи свою імперію.

Я не помилилася, кажучи саме про обороноздатність, а не легкість на шляху до нових завоювань. Володимир був спадкоємцем скоріш своєї бабці Ольги, ніж батька Святослава. Він орієнтував свою політику не на завоювання нових земель, а на влаштування тих, що вже входили до складу держави. Одним з приоритетних напрямків створення безпечних кордонів Русі була боротьба з печенігами, яки у часі приходу Володимира до влади розповсюдились по великому степу на місяць кінного путі. Постійні навали на південні рубежі держави спричиняли фактичне знелюднення деяких підвладних Володимиру земель.

Тому Володимир на степових рубежах держави почав створювати міцні оборонні укріпленні – цілу низку фортець с постійними гарнізонами. Щоб зробити боротьбу з печенігами спільною справою всієї держави, Володимир почав набирати війська для печенізької війни у північних землях. Таким чином, мешканці північних земель сприймали княжу війну не як далеку і нецікаву для них подію, а як власний клопіт і біль.

Деякі дії Володимира розцінюються як ті, що сприяли руйнуванню селянської общини. Так, він почав приймати до дружини ізгоїв, тих, кого община позбавила права жити на своїй території. Це завжди була страшна кара, але дозвіл князя відкрив шляхи рятування для таких людей. Звісно, Володимир знав, що робить – ці люди ставали його найвірнішими воями, вони здатні були на будь-яки подвиги на честь свого володаря, що позбавив їх від ганьби та неслави.

Втім найголовнішою акцією, що пов’язується з іменем Володимира, стало хрещення Русі. Відновлюючи численні кроки своєї бабки Ольги, Володимир звернувся й до релігійного питання. Все свідчить про невпевненість князя у справі просування християнства. Святослав залишив Русі у спадок вороже ставлення до чужої релігії. Відомо, що численні християни-русини приховували свої переконання, бо мали можливість стати жертвою розправи. Тому князь спробував піти іншим шляхом. Він розумів, що багатобожжя, яке панувало у східнослов’янських землях, роздроблювало сприйняття влади. Посадити синів на княжі столи виявилося замало. У єдиній державі з єдиним князем на чолі мав бути єдиний культ. Як один бог на небі, так і один князь у державі. Чітко розуміючи необхідність уніфікації ідеологічної сфери, Володимир побоювався, що звернення до християнства спричинить незадоволення саме його політикою. Тому він спробував створити новий культ на основі язичництва.

Серед безлічі язичницьких богів Володимир виділив шістьох найголовніших, серед яких були Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Семаргл, Мокша. Перун – княжий дружинний бог, став найголовнішим. У Києві створили величезних ідолів із золотими та срібними головами. Але спроба уніфікації культу не вдалася. На місцях продовжували вклонятися власним богам, маючи, мабуть, на увазі, що десь у Києві сидить Перун. Цей результат не влаштовував князя. Крім того, такий варіант наближення до єдинобожжя мабуть і міг би зорганізувати власне населення, але не дав би ніяких міжнародних результатів – для Візантії та інших європейських країн Київська Русь залишалася варварською державою.

Питання про поворот до християнства підштовхнули відносини з Візантією. У 987 р. за надану візантійським імператорам допомогу Володимир поставив вимогу видати за нього їх сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб з “варваром” похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко умовляли Володимира прийняти християнство.

У 988 р. Володимир спочатку хрестився сам (у Корсуні), а потім хрестив весь народ та зробив християнство офіційною релігією. Звісно, це була дуже непроста справа. Вбачаючи ворожість, що панувала у відношенні до християн, хрещення мало набути рис величезного примусу. Літописи згадують, як Добриня хрестив мечем, а Осляба вогнем. Масштабні акції хрещення звісно не зробили зі вчорашніх язичників вірних християн. Ще багато років таємно відправлялися культи старих богів. Але мабуть наявність великої кількості прихованих до пори християн зробила справу хрещення здійснюваною.

Політичні результати хрещення годі й оспорювати. Володимирова династія відтепер була пов’язана зі славетним домом візантійських імператорів. Ще значно спростило стосунки з іншими християнськими монархами Європи.

Володимир створив для християнської церкви особливий суд та законодавство. Церква стала державою у державі, затверджуючи авторитет правителя у головах його підданих.

У 1037 р. після приїзду з Константинополя першого грецького митрополита в Києві було засновано митрополичу єпархію. Спочатку до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їх кількість зросла до шістнадцяти. Десять з них було розташовано на землях сучасної України.

Впродовж усієї київської доби тільки двічі на пост митрополита було призначено не греків. Більшість єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою цілий штат писарів, помічників, перетворюючи єпископства у осередки поширення візантійської культури.

Володимир зміг вирішити дуже важливі для держави завдання. Найважливішими були подальші кроки до централізації держави та введення Київської Русі у коло християнських держав.

Правління Ярослава Мудрого (1019–1054)

Найвищою точкою розвитку Київської Русі стало правління сина Володимира Ярослава. Він народився у 978 р. та згодом отримав у правління Новгород. Це було багате і сильне місто, достатньо незалежне у своїй політиці. З трьох тисяч гривень данини Ярослав дві залишав собі на утримання дружини, а одну відсилав до Києва. У 1014 р. Новгород відмовив Києву у виплаті данини. Після вичерпання дипломатичних заходів Володимир об’явив, що змушений піти на сина із військом. Але війни не відбулося. На шляху до Новгорода князь помер.

Смерть Володимира спричинила вже відоме лихо – братовбивчу війну за владу. До боротьби поринули відразу декілька братів. Першим до Києва дістався Святополк, який згодом отримав прізвисько Окаянний. На шляху до влади він підступно вбив двох своїх братів – Бориса та Гліба, яки були ще майже дітьми. Саме тому столиця не сприйняла його як законного князя. Коли Ярослав прийшов з новгородською дружиною до Києва, місто було на його боці. Боротьба між братами бува довга – Святополк уходив до Польщі за допомогою, повертався, Ярослав у свою чергу ходив за поміччю до рідного Новгорода. Кияни повставали проти поляків та Святополка. Ярослав зміг остаточно перемогти тільки у 1019 р. Сліди Святополка губляться десь на шляху до Польщі – його доля нам невідома.

Ще у 1016 р. як винагороду новгородцям за допомогу у війні проти Святополка Ярослав надав Новгороду збірку правових норм під назвою “Правда та Устав”. Цей документ затвердив розміри штрафів за вбивства, образи, а також регламентував правовий стан ізгоїв. Згодом документ отримав назву “Правда Руська”. Незважаючи на те, що його було надано тільки Новгороду, швидко документ набув загальноруського значення. Про зміст цього документу будемо говорити окремо.

Проблему признання влади Ярослава не було вичерпано з перемогою над Святополком. Політична нестабільність наповнювала перши роки правління Ярослава. У 1021 р. спалахнув серйозний конфлікт з племінником – Брячиславом Полоцьким. У 1023 – ще більш серйозний конфлікт з братом Мстиславом Тмутараканським. Тільки у 1026 р. було укладено угоду між цими двома братами про розподіл сфер впливу. Угода між Ярославом та Мстиславом започаткувала унікальну форму феодального правління, яка ніде, крім Київської Русі, не з’являлася. Це дуумвірат – рівноправне правління двох князів. За умовами договору Правобережжя з Києвом залишилося за Ярославом, а Лівобережжя з Черніговом відійшло до Мстислава. Владу було розосереджено між двома сильними політичними центрами – Києвом та Черніговом. Зовнішньополітичні питання князі домовились вирішувати спільно, у внутрішніх справах мали певну автономність. Насправді вони притримувались умов свого договору. Від 1026 р. між Ярославом та Мстиславом не виникало проблем, а питання зовнішньої небезпеки вони вирішували разом. Так, наприклад, відомо, що у 1031 р. об’єднаними силами вони ходили на Польщу. Дуумвірат Ярослава та Мстислава насправді був дуже вдалим прикладом спільного правління. Нажаль, Мстислав помер у 1036 р. Після цього Ярослав правив сам. Авторитет його значно підвищився за роки дуумвірату. Тому наступному родичу, який спробував втрутитись у політику князя, дуже не поталанило – Ярослав посадив його в поруб – камеру, зроблену по типу криниці.

Ярослав добре пам’ятав жорстоку братовбивчу сварку, яка виникла після смерті його батька. Тому на протязі свого правління намагався вирішити питання про спокійний перехід влади у своєї державі. Він вирішив, що можна буде запобігти виникненню проблем, якщо чітко затвердити порядок переходу влади від одного члена княжої династії до іншого. Тому він розподілів княжі столи між своїми синами за ознакою старшинства – старшому Ізяславу відводився Київ; другий син Святослав отримував Чернігів; третій Всеволод – Переяслав. Молодші Ігор та В’ячеслав отримали Володимир Волинський та Смоленськ. Головним у будь-якому випадку визнавався київський князь. Ярослав створив умови для існування тріумвірату старших Ярославичів, надав їм принципово важливі у Київській Русі княжіння – Київ, Чернігів, Переяслав. У випадку смерті якогось з князів його місце мав посісти наступний за старшинством, а звільнене місце відходило до наступного. Таким чином, весь владний ланцюжок подвигався на одну ланку. Це мало знищити будь-які джерела суперечок. Забігаючи наперед, маю зауважити, що система насправді якісь час після смерті Ярослава діяла, але в ній від начала було закладено мину уповільненої дії. Отже у кожного князя були свої сини, які, таким чином, позбавлялися надії успадкувати батькове княжіння. Чвари між дядьками й племінниками були неминучими. Ярослав тільки відстрочив суперечки.

Крім внутрішньополітичних питань Ярослав велику увагу приділяв підвищенню міжнародного авторитету своєї держави. Це насправді був час найвищого піднесення міжнародної ваги Київської Русі. Ярослав орієнтував свою зовнішню політику на західноєвропейські та скандинавські країни у більший мірі, ніж на традиційні зв’язки з Візантією – з цього боку відчувалася не абияка напруга.

Напрямок міжнародних зв’язків добре помітний на географії укладання шлюбних союзів. Тоді не було іншого засобу підтвердити серйозність політичних намірів, ніж скласти шлюбний союз. Згода великих держав прийняти представника тої чи іншої династії свідчить про їх (держав) повагу до його чи її країни. Географія шлюбних союзів, укладених Ярославом, справді вражає.

Польський князь Казимир був одружений з сестрою Ярослава Марією-Доброгневою. Водночас сестра Казимира була дружиною Ізяслава, сина Ярослава.

У 1048 р. дочка Ярослава Анна стала дружиною короля Франції Генріха I. Це була дуже визначна особа, яка відрізнялася від сучасних їй жінок достатньо високим рівнем освіти. На її молитовнику потім усі французькі королі здійснювали присягу підчас коронації. Відомо, що залишившись вдовою при дворі свого сина, Анна не відмовилася від власного життя та згодом знову вийшла заміж за одного французького нобіля. Її не зупинило незадоволення папи римського, який був проти цього шлюбу. Овдовівши вдруге, Анна повернулася до двору свого сина-короля.

Інша донька Ярослава, Єлизавета, спромоглася побувати замужем за двома скандинавськими королями – норвезькім Гаральдом Грозним та датським Свеном. Вона також відрізнялася неабиякою політичною активністю.

Низку династичних шлюбів було укладено з угорською династією Арпадів. Визнання міжнародного авторитету Київської Русі віддзеркалюється також у тому факті, що при дворі Ярослава деякий час жили сини англійського короля Едмунда Залізнобокого Едуард та Едван.

З Візантією ж стосунки були не такими яскравими. Ярослав намагався звільнитися від залежності не тільки політичної, але й церковної. Це, звісно, дратувало візантійців, яки не хотіли сприяти виникненню рівносильної держави. Відомо навіть про військові сутички Києва з Константинополя. Щоб подразнити своїх супротивників, Ярослав повелів збудувати у Києві власний храм святої Софії та власні Золоті Ворота. Саме храм святої Софії та Золоті ворота були символами могутності імперії. Будуючи свої символи, Ярослав демонстрував власну незалежність та здатність мати власну незалежну політичну традицію. Це був виклик, який здатен був зробити тільки впевнений у своїх силах правитель.

За часів Ярослава було також зроблено декілька кроків у розвитку церкви. Церковні привілеї було розширено.

Таким чином, за часів Ярослава Мудрого Київська Русь стала могутньою державою, з високим міжнародним авторитетом, здатною відстоювати свої інтереси у суперечках з дуже великими політичними силами. Вперше було створено письмове законодавство, було опрацьовано заходів щодо централізації держави, зміцніло становище християнської церкви.

Але, нажаль, мабуть саме цей економічний та політичний розквіт спричинив появу перших ростків бажання певних князівств відокремитись. Коли княжа влада була єдиним джерелом міжнародної торгівлі та певним захистом від сильніших ворогів, це змушувало місцевих князів підтримувати зв’язки з центральною владою. Економічний розквіт зробив окремі землі самодостатніми. Вони вже не так залежали від Києва. Крім того, постійна зміна князівських сімей на різних столах не сприяла тязі до центру – отже завдяки центру діти не мали можливості успадкувати землі свого батька, а мали ділитись зі своїми дядьками. Кожне покоління збільшувало кількість князів-ізгоїв, що, звісно, не покращувало політичної ситуації у державі. Так, саме економічний та політичний розквіт підштовхнув виникнення феодальної роздробленості.