Правління Ярославичів

У 1054 р. Ярослав помер. Деякий час створена ним система тріумвірату старших Ярославичів працювала. Але у 1068 р. тріумвірат дав тріщину. Повставши кияни вигнали князя Ізяслава за відмову видати їм зброю для боротьби з печенігами. Старший князь ніколи не користувався великою популярністю, але зараз невдоволення вибухнуло. Після короткої перерви Ізяслав повернувся та затвердився на столі зі зброєю у руках.

Таки події у столиці держави змусили старших Ярославичів зібратись для обговорення ситуації, що склалася останніми роками. Так у 1072 р. відбувся перший княжий з’їзд у Вишгороді. Так було започатковано знову ж таки унікальну політичну традицію – княжі з’їзди. Це одна з особливостей, яка відрізняє Київську Русь серед інших феодальних держав. На з’їзді у Вишгороді було розроблено та прийнято “Правду Ярославичів” – перший загальноруський кодекс юридичних норм. “Правду Ярославичів” було присвячено головним чином питанням феодального права, тобто вирішенню проблем у відношеннях між феодалами – князями різного рівня.

Але намагання князів якось завадити розвитку негативних тенденцій виявились марними. Вже наступного року – у 1073 – старшого Ізяслава було вигнано з Києва. Його місце посів другий за віком Ярославич – Святослав, який за три роки свого правління зробив більше, ніж його попередник за вісімнадцять. Після цілої низки суперечок до влади прийшов третій зі старших Ярославичів, Всеслав, який на усі столи посадив своїх синів. Це відразу потягнуло за собою конфлікти зі Святославичамі та іншими князями-ізгоями. Треба було негайно вирішувати питання політичного спадку, інакше ситуація у країні могла стати некерованою.

У листопаді 1097 р. князі зібрались на дуже серйозну розмову у Любечи. Любечський з’їзд став поворотною точкою у історії Київської Русі. Серед присутніх були впливові на той час князі, наприклад, Володимир Мономах, якому судилося відіграти дуже серйозну роль у історії Київської Русі. Князі прибули сюди на “будування миру”, тому що було зрозуміло, що на старих засадах проблеми залагодження бурхливого розвитку суспільства вирішено не буде. З’їзд прийняв дуже важливе рішення, яке спрямувало всю подальшу історію держави. Було вирішено, що кожен править у своїй “отчині”, тобто кожна феодальна сім’я отримує князівство у сімейну спадкову власність. Дядьки більше не відбиратимуть земель у племінників, тому що зможуть керувати тільки своїм князівством і не зазіхати на сусідні. Всередині князівства проблема успадкування вирішується без втручання будь-кого ззовні – княжіння віддається за принципом старшинства. Таким чином, створена Ярославом Мудрим система спадку пішла у минуле. Рішення Любечського з’їзду ще більш підштовхнуло тенденції відокремлення князівств. Завдяки прийняттю принципу “кожен править у своїй отчині” князівства ставали майже незалежними – київський князь більш не мав права віддати ту чи іншу землю представникові іншої родини. Але це рішення було необхідним – неможливість передати нащадкам свої землі робила безглуздими усі зусилля князя. Навіщо творити цю землю багатою і квітучою, якщо твої сини стануть ізгоями, а князівство отримає хай і не чужа людина, але й не бажана? Проти цього безглуздя і було спрямоване рішення з’їзду. Князі розробили також гарантії виконання рішень – вони дійшли згоди про те, що у випадку порушення якимось з князів норм феодального права усі інші об’єднуються проти нього та примушують виконати свої умови.

Рішення з’їзду у Любечі було доленосним для Київської Русі. Деякі історики навіть вважають 1097 р. датою зникнення Київської Русі як єдиної держави. Це справді був величезний крок убік феодальної роздробленості. Але навряд чи можна сказати, що роль Києва як об’єднуючого центру було остаточно зруйновано. Хоча авторитет київського княжіння не зникав навіть за монгольських часів. Зупинимось на припущенні, що Київська Русь поступово рухалась від єдиної держави до феодальної роздробленості. Точну дату її остаточного зникнення виявити неможливо.

Рішення Любечського з’їзду було поглиблено та доопрацьовано на інших з’їздах. У 1100 р., наприклад, відбувся з’їзд в Уветичах. Тут знов обговорювалися питання феодального права.

Попри те, що ми казали про тенденції до розпаду єдиної держави, князівства неодноразово продемонстрували вміння об’єднати зусилля проти спільного ворога. Так, було проведено декілька кампаній проти печенігів. У 1103 р. проблему печенігів та торків було знищено. Номадів розсіяли по південних кордонах руських князівств, а с тими, хто залишився, було досягнуто угоди про суспільний захист південних кордонів Русі. Було проведено також декілька походів проти половців – нової небезпеки, яка з’явилась у великому степу.

ОСТАННІ СПРОБИ ОБ’ЄДНАТИ КИЇВСЬКУ РУСЬ ТА РОЗПАД ЄДИНОЇ ДЕРЖАВИ

У згаданому процесі подолання степової небезпеки не останню роль відігравав князь Володимир Мономах. Він відрізнявся неабиякою активністю та здобув величезний авторитет як організатор кампаній проти половців. Поступово він фактично став співправителем великого князя. Саме тому у перший же складний момент управління Києвом ім’я Володимира Мономаха пролунало як ім’я вірогідного претендента на велике княжіння. Коли кияни вказали своєму князеві “путь чист” з міста, вони запросили до себе саме Володимира. У 1113 р. Володимир Мономах став великим князем київським. Є звістки про те, що князь тричі відмовлявся від пропозиції, побоюючись стати порушником рішень любечського з’їзду, в опрацюванні яких він сам брав участь. Отже за рішенням з’їзду Київ закріплювався за династією Ізяславичів. Мабуть ці згадки про потрійну відмову князя були вигадані, щоб показати його у кращому світлі, зняти з нього відповідальність за порушення феодального права. Така потрійна відмова була нормою поведінки правителя, якого запрошують – не бігти до влади, як мисливець за здобиччю, а вдавати помірковану виважену людину, яка краще за все розуміє, що влада – це величезний тягар, дамоклів меч. Мономах зробив все, щоб не виглядати ініціатором порушень – він прийшов не сам, а за запрошенням бояр, щоб запобігти повстанню та кровопролиттю. Чи він бажав київського столу, чи опирався, захищаючи норми права – нам це не відомо.

Так чи інакше, Володимир Мономах став київським князем – як виявилося, останнім князем дійсно єдиної Київської Русі.

На протязі свого правління Володимир активно відтворював ідеологію спорідненості з політичною традицією Візантії, намагаючись, таким чином, зміцнити свою державу. Сам він був тісно пов’язаний з видатними династіями Європи – його мати була гречанкою, а дружина Гіта Гарольдівна – представницею англійської королівської династії. Своє прізвисько – Мономах – князь отримав завдяки своєму родичу через матір – візантійському імператору Мономаху, якій нібито пов’язував великі надії з руським князем.

Завдяки власному впливу та політичному таланту Володимир Мономах зумів приборкати відцентрові процеси, що швидко розгорталися територією Київської Русі. Говорячи про його внесок до розвитку держави, маємо сказати, що він ввів доповнення до Руської Правди – “Устав Володимира Мономаха”, активно перешкоджав розширенню кочової небезпеки, ввів нові привілеї церкві.

Але у цілому остаточний розпад держави був вже неминучим. Існує декілька точок зору на термін розпаду Київської Русі. Один з них я вже згадувала – Любечський з’їзд 1097, що закрепів існування вотчинного землеволодіння.

Називають і інші дати, наприклад, 1169 р., коли володимирський князь Андрій Боголюбський захопив Київ та переніс столицю у Володимир. До того багато хто замірявся на київське княжіння, але ніхто не наважувався зазіхнути саме на статус Києва як столиці. Перенос столиці стає, таким чином, такою ж символічною подією, як і пограбування Риму Аларіхом у 410 р. – тоді було знищено ідею про непереможність Риму та вічність римської держави. Саме у шістдесяті роки XIII ст. виникли нові тенденції у політичному розвитку Київської Русі. Нестійкість положення київського князя призвела до того, що князі не намагались досягти київського княжіння, але робили все, щоб перетягти політичний центр Київської Русі до власного князівства. Але тенденція пересування політичного центру не стала визначаючою – панівними стали процеси утворення багатьох політичних центрів. Держава поступово втрачала цілісність.

Сталося так, що Київська земля так і не стала власністю якоїсь окремої князівської династії – вона переходила від одної сім’ї до іншої. До 40-х років XIII ст. її вважали спільною власністю всього древньоруського княжого роду. Київ як символ княжої влади, як правило, захоплював найсильніший на той момент князь, використовуючи його скоріш як символ державної влади, а не як справжню столицю. Таким чином роль Києва як майже сакральної об’єднуючої сили було втрачено, що негативно вплинуло на можливості відтворення єдиної держави.

Можна сказати, що єдиним загальнодержавним заходом цього часу стали вже згадувані княжі з’їзди, на яких вирішувалися проблеми феодального права та обговорювалися проблеми зовнішньої безпеки.

Остаточного удару існуванню київської Русі було нанесено монгольською навалою. На початку XIII ст. у великому степу з’явилися нові вороги, поряд з якими звичні половці здавалися дрібною неприємністю. Кордонів Русі досягли війська народу, під владною якого вже були території, що тягнулися від самої Монголії. Вперше з військом Чингізхана русини зустрілися у 1223 р. у битві на річці Калці. Поразка була страшною, але тоді вороги не залишилися на панування, а пішли з великою здобиччю. Але взимку 1237–1238 р. північно-східна Русь змушена була протистояти навалі внука Чингізхана Батия. Було розорено Суздаль, Рязань, Москву, Ростов, Твер, Ярославль, Володимир та багато інших міст та містечок. Розорення було страшним, але й монголи змушені були деякий час збирати сили для подальшого наступу.

Навесні 1239 р. монголи вирушили на Південну Русь. У березні 1239 р. був взятий та спалений Переяслав Південний – третій за значенням княжій центр всієї Київської Русі. Восени був спалений Чернігів – другий за значенням княжій центр. Потім монгольські війська підійшли й до Києва, але не наважилися штурмувати сильне та укріплене місто. Спробували підкорити Київ дипломатично, але кияни вбили послів та відмовили. Кияни були готові захищати рідне місто в той самий час, коли їх князь Михайло збіг до Угорщини. Після деяких суперечок між князями Київ відійшов під опіку галицького князя Данила Романовича, який посадив тут досвідченого воєначальника Дмитра. Восени 1240 р. Батий повернувся до Києва та після довгої осади взяв його. Страшне розорення відкинуло місто на декілька століть. Збереглися літописні описи розорення Києва, коли мешканці міста біля десяти тижнів тримали облогу, а потім захищаючи кожну будівлю, відійшли до Десятинної Церкви, де намагались знайти порятунок. Під її уламками загинули сотні захисників міста. З п’ятидесятітисячного населення залишилося не більш ніж 2 тисячі. Італійський мандрівник Плано Карпіні, який відвідував Київ у 1246 р., налічив там біля 200 дворів. Карпіні свідчить, що на путі він бачив численні голови та кістки мертвих людей, що лежалі у полі.

З Києва головні сили Батия вирушили у напрямку Володимира-Волинського та Галича. Водночас інші монгольські підрозділи двинулися у південно-західні райони Русі. У Волинській землі монголам було організовано відчайдушний спротив. Міста Данилов, Кременець та Холм Батию так і не вдалося взяти. У Володимирі-Волинському не залишилося жодної живої людини. З Волині монголи вирушили до Галицької землі, яку розорили до знелюднення. Столиця князівства Галич була розорена так, що головним городом прийшлося зробити Холм.

Пройшовши повз землі Київської Русі, монголи вирушили далі – у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Тільки у 1242 Батий припинив просування на нові території та повернувся у великий степ, де на берегах Волги було засновано нову державу – Золоту Орду.

Відношення з завойованими землями будувалися на сплаті данини та отриманні права на владу від монгольського хана. Політичний устрій слов’янських князівств не був змінений, але повністю підпорядкований монгольському впливу. Щоб отримати владу у князівстві, претенденту необхідно було їхати у Орду для отримання “ярлика на княжіння”. Невизначеність володіння Києвом створили зі столиці Київської Русі “яблуко розбрату”, за яке йшла постійна боротьба. Нажаль, монгольські хани вміло використовували цей розбрат, щоб натравити князів один на одного.

Київська Русь як держава пішла у минуле. Вона вже ніколи не відродилася. Ослаблені землі змушені були відновлювати життя поодинці, відбиваючись не тільки від монголів, але й від інших ворогів, які не забарилися з’явитися по слов’янських кордонах.