41 Вопрос: Тенденції розвитку української літератури у першій половині XIX ст.

ХІХ століттю в історії України належить особлива роль. Це період, упродовж якого було здійснено перехід усього духовного й культурного життя нації на національну мову, що доти функціонувала в народному середовищі. Поступово вона стає мовою освічених верств і набуває статусу літературної. Пізніше українська мова стає мовою літературної критики, публіцистики, популярної науки, філософії.

Незаперечна роль тут належить, безумовно, І.Котляревському, якого Т.Шевченко у поезії “На вічну пам”ять Котляревському” шанобливо називає “батьком” української літератури, а І.Франко наголошує, що він “найбільшу спас народну святість – слово”. Шевченко своєю творчістю, могутньою силою свого вислову засвідчив наявність величезного художньо-творчого потенціалу українського слова. Творчість Шевченка увінчала етап становлення нового українського письменства, зробила безперечним і безсумнівним факт його існування серед літератур світу.

Класицистична література була представлена обмеженою кількістю жанрів (не було необхідної ідеологічної й політичної бази для створення “високих” жанрів – трагедії та драми). Поширювалися оди-панегірики з приводу урочистих дат, візитів різних світських та церковних можновладців. Класицистична традиція дістає в Україні народно-національне переломлення. На перше місце виходять “низькі” гумористично-сатиричні жанри класицизму, об”єднані, як правило, стильовою домінантою бурлеску. (“Енеїда” І.Котляревського, його ж “Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну”).

Поступово розвиваються тенденції до окреслення соціально-побутового портрету сучасника, до зображення літературного героя як особистості, яка входять у конфлікт із соціальною дійсністю. Змінюється характер і розуміння завдань художньої творчості, зростає потяг до самобутності національної літератури, оригінальності й своєрідності художнього відображення.Виступаючи як явище світського життя, сприймаючи культурні надбання інших народів, українська література проймається ідеями демократизму, дедалі активніше долучається до сфери тогочасної суспільної боротьби, сприяє розвитку національної самосвідомості. Це зумовлює відхід її від традиційних форм книжної мови, розрахованої на обслуговування тільки освічених кіл суспільства. В новій літературі поступово утверджується жива народна розмовна мова, в неї проникають елементи народного світосприйняття, що свідчить про свідому орієнтацію літератури на демократичного читача, його художні смаки й ідеали.

Наприкінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. Україна остаточно підпадає під вплив Росії, яка запроваджує в усіх сферах політичного, громадського й культурного життя загальноросійські порядки.

Усвідомлення народу як історичної сили дає поштовх до зародження революційної (декабристської) ідеології. Цей рух мав величезний вплив на формування громадської думки і літератури 10 – 20-х рр. ХІХ ст., спонукаючи до пошуків нових засобів пізнання та відображення життя людини й історичного буття людства.

Одним із осередків формування нової суспільної та художньої думки на початку ХІХ ст. стає Харківський університет (1805), діяльність якого сприяла заснування в Україні періодичної преси: ж. “Харьковский Демокрит” (1816), “Украинский вестник” (1816-1819), серед видавців якого був Г.Квітка-Основ’яненко; “Украинский журнал” (1824-1825), у якому брав участь П.Гулак-Артемовський.У різних статтях обговорювалися питання економічного й культурного розвитку, висувалася ідея рівності людей незалежно від їхнього соціального становища.

Вимогу створення самобутньої національної літератури, яка б виражала ідею народності, пов’язували з розумінням історичних особливостей життя різних народів. Пробудження любові до рідної мови й літератури було одним із програмних в “Украинском журнале” й орієнтувало молоду українську літературу на художнє дослідження народного життя, спонукало на те, щоб література цікавилась не тільки історією народу, а й тогочасними проблемами.

Тема України проникає в російську літературу через посередництво й особисті контакти літераторів-вихідців з України – з провідними діячами російської культури (К.Рилєєвим, В.Жуковським, О.Пушкіним, В українській літературі з’являються переклади та переспіви зі слов’янських літератур та фольклору. Визначна роль належить тут П.Гулаку-Артемовському, який був знавцем і перекладачем з французької, польської.

У цей час з’являються перші збірники української народної поезії: “Опыт собрания старинных малороссийских песней” (1819) М.Цертелєва, “Малороссийские песни, изданные М.Максимовичем” (1827, 1834), шістькниг “Запорожской старины” (1833 – 1838) І.Срезневського, “Малороссийские и червонорусские народные думы и песни” (1836) П.Лукашевича. Словесний фольклор стає могутнім чинником оновлення літератури. Літературний фольклоризм не лише проявляється в розробці народнопоетичних тем, сюжетів і мотивів чи в аплікативному цитуванні фольклору, а й впливав на формування нової жанрово-стильової системи, на оновлення образної структури.

Але фольклор не був єдиним формотворчим чинником нової літератури. Вона сприйняла від літератури ХУІІ-ХУІІІ ст. ідеї ренесансного гуманізму. Нова література успадкувала і демократичні традиції попередньої епохи, і сатирично-викривальні традиції.