17 Вопрос: Характеристика культурної та соціально-політичної ситуації в Галицькій і Волинській землях у XII-XIII століттях.

У XII—XIII ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галицьке та Волинське князівства. Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. проживало чисельне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес, менше — ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіри й хутра диких звірів використовувалися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.

У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст — торговельно-ремісничих центрів: на Волині — Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж, у Галичині — Перемишль, Звенигород, Теребовль, Галич. Гончарництво, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із західноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи. Господарські центри, що до них «тягнули» навколишні «городки» і села, стали основою численних «волостей»-уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині — Перемишльська, Звенигородська, Теребовлянська й Галицька.

У XII—XIII ст. ускладнювалася соціальна структура населення Галицько-Волинської землі. Соціальна верхівка складалася з великих землевласників — князів, бояр, вищого духовенства. Великі князі розпоряджалися «княжими», або доменіальними, землями, а також власними. Бояри успадковували землю (принцип «батьківщини») або одержували її від князів. Так, Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, «роздав городи боярам і воєводам». Серед боярства існувала верхівка — «луччі», «великі» й «нарочиті» — та досить значна верства малоземельних, дрібних бояр. «Великі» мали привілейоване становище при великих князях, служили в княжій «старшій» дружині, а їхні сини обіймали посади «двірних слуг» на княжому дворі. Провідну роль у суспільстві відігравало також вище духовенство: єпископи, ігумени монастирів.

Здобувши Київ 1240р., кочовики рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, вони зруйнували міста Волині — Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир, а жителів хан Батий «взя и копьем и избил не щадя». Під Галичем орди з'єдналися, після триденної облоги оволоділи містом і знищили його.

Отже, Галицько-Волинське держава – це друга велика держава на українській землі, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, яка проіснувала з кінця ХІІ ст. До середини ХIV ст. Півтора століття її існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох учених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі. Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, розвивалася під сильним впливом Європи і залишила по собі значний культурний слід.