3 Вопрос: самобутні риси духовної культури українського народу

Своєрідність української культури визначили впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, рису – волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. на Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у всіх проявах своєї творчості – у безмежному морі пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Моральні цінності українців - частина загальнолюдських цінностей і загальних моральних принципів. Українська етика виконувала у суспільстві ті ж самі соціокультурні функції, що і в усьому людському суспільстві. І в цьому відношенні етика українців виступає не тільки одною з історичних форм, але й своєрідною сходинкою у прогресивному русі людства до своєї досконалості, до загальнолюдської культури. Загальнолюдські моральні цінності, потрапляючи на національний грунт, поєднувалися із споконвічними українськими чеснотами, створюючи складне мереживо національного менталітету, морально-духовний обрис нації.

Моральні цінності українців - частина загальнолюдських цінностей і загальних моральних принципів. Українська етика виконувала у суспільстві ті ж самі соціокультурні функції, що і в усьому людському суспільстві. І в цьому відношенні етика українців виступає не тільки одною з історичних форм, але й своєрідною сходинкою у прогресивному русі людства до своєї досконалості, до загальнолюдської культури. Загальнолюдські моральні цінності, потрапляючи на національний грунт, поєднувалися із споконвічними українськими чеснотами, створюючи складне мереживо національного менталітету, морально-духовний обрис нації.

Традиційна моральна культура українців сприяє відтворенню традиційних занять та соціальних зв’язків. Базуючись на надбаннях духовного й практичного досвіду, народна мораль українців спрямовувала їх у вимір належного, вказувала, як повинен діяти представник українського етносу за будь-якої конкретної ситуації, встановлювала норми поведінки, імперативи, дотримання яких є необхідним для реалізації практичних цілей у спільній життєдіяльності народу. Впродовж усієї історії України моральні цінності її народу відігравали надзвичайно важливу функцію регулятора як індивідуальних міжлюдських взаємин, так і суспільних стосунків.

Народна віра українців набуває практичної дієвості передусім через заборони і заборонні настанови, які вона містить. Заборони були і залишаються основною і найдійовішою формою реально діючих категоричних моральних вимог, що мають релігійне походження.

В якості фундаментальних моральних цінностей українців за фольклорними джерелами висуваються примиреність, взаєморозуміння, солідарність, милосердя і, відповідно, ключовими моральними императивами постають класично виражене в Новому Заповіті золоте правило: “В усьому, як хочете, щоб з вами поводилися люди, так поводьтеся і ви з ними” (Мф. 7:12) і заповідь любові: “Полюби ближнього свого, як самого себе” (Мф. 22:39).

Отже, коріння української культури стародавнє, але надзвичайно міцне. Як явище світової культури наша культура є оригінальним синтезом автохтонних (місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Українська національна культура відбудовувалась хоч і не окремішно, але завжди на таких духовних домінантах, які надають цій культурі неповторні риси, зумовлюють її особливий тип.

Типологізація бідь-якої національної культури здійснюється через її ментальність, яка є особливою категорією культурології. Ментальність – це сукупність символів і образів, які відображують уявлення даного соціуму про навколишній світ, уявлення, що, в свою чергу, зумовлюють мотиви поведінки та вчинки людей, які закріплюються у свідомості людей у процесі спілкування. Ментальність народжується з природних даних та соціально зумовлених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної культурної спільноти. Це своєрідне сприйняття світу формується в глибинах підсвідомості. Ментальність являє собою сукупність способів орієнтації у світі, яка при реалізації набуває автоматизму думок та дій. Образ світу, закарбований у ментальності, – стійке утворення і змінюється дуже повільно.

Генезис ментальності багато в чому залежить від природного середовища. Щодо України природа розпорядилася щедро, і навіть зверх того. М'який клімат, родюча земля, багаті природні надра, водні та лісові ресурси – все це було доброю передумовою для розвитку етносу. Природа справді наклала відбиток на формування багатьох рис національного характеру та менталітету українців. Плідний грунт завжди був тут у достатній кількості, що виключало конкурентну боротьбу за розподіл земельних ресурсів і формування замкнених соціальних груп із протилежними інтересами.

М'які природно-географічні умови ніби заклали фундамент волелюбності, спонтанності, автентичної емоційності та здорового індивідуалізму. Другим позитивом була мінімальна репресивність, а отже, й мінімум витіснення, заборон. Український селянин виявляв свої завойовницькі потенції лише тоді, коли допікало ззовні – "діставали" поляки, турки чи інші агресори, в мирних умовах він замикався на своїй суб'єктивності. Але ця ж природа зробила його занадто ліричним для боротьби й занадто самоізольованим для соціуму. Якщо несприятливі природно-географічні умови викликають почуття самотності, страху, безсилля й одночасно стимулюють розгортання активності, волі до влади, то природно-географічна сприятливість розбещує, викликає соціальну пасивність. Крім цього негативно вплинули на українську ментальність постійні міграційні процеси. Міграція спричиняла неусталеність, постійне відчуття "переїжджої свахи" – маргінальність.

Також важливим фактором формування національної ментальності є специфіка міжсуб'єктних відносин, яка проявилася в постійній зраді українськими керманичами власного народу. В таких умовах формується комплекс меншовартості й почуття зайвості. Таким чином, закладається модель світосприйняття, з якої вилучено елемент соціальної комунікації заради досягнення спільної мети.

Цілком зрозуміло, що у несвідомому української психіки домінує материнсько-жіночий елемент над батьківсько-чоловічим. Це вплинуло на формування однієї з основних властивостей укранського менталітету – української екзекутивності. Само поняття екзекутивність не є абсолютним синонімом жіночості й жіночого начала, воно налаштовує інтелектуальні, емоційні, вольові особливості відповідним чином. Українська екзекутивність, як риса національного менталітету українців, містить в собі такі специфічні прояви. Передусім, екзекутивність асоціюється з репродуктивно-відтворювальним, імітативним, а не творчим началом. У будь-якій творчості має бути елемент ризику та новації, а екзекутивність, навпаки, є уникнення нестандартності, прагнення запобігати ризику, наслідування "від і до". Друга особливість екзекутивності полягає в тому, що вона виявляє себе через цілевиконання, виконавську, обслугову активність, центрується на поточних інтересах і потребах, примушує забувати про стратегічні інтереси.

Найважливішою характеристикою культурної ментальності є сприйняття часу. На відміну від західних народів, у яких переважає монохронна система часу, у східно-слов'янських народів, зокрема українців, поширене поліхронне сприйняття часу. Йдеться, по-перше, про так зване "селянське" відчуття часу, зумовлене астрономічно-біологічними та господарчими циклами і має циклічну конфігурацію. По-друге, християнське сприйняття часу, лінійне, в центрі якого знаходиться земне існування Христа, від якого й починається рахунок минулого і відкривається перспектива у майбутнє. Такий "часовий плюралізм" передбачає тягуче, спокійне життя, прагнення до ідеального, безконечного і недосяжного, на відміну від монохронної системи західних народів, яка передбачає майже матеріальне сприйняття часу, його цінність.

Перевага жіночого компоненту в ментальності українців визначає також характер їх уявлень про своє місце у світі. Лагідність, ніжність, м'якість, втеча від активного життя зумовили пріоритет малого гурту, родини. Найбільш комфортно чутлива, емоційна людина відчуває себе в оточенні близьких людей, а не у великих об'єднаннях згуртованих по типу спілки, громади, проникнутих єдиною метою чи волею. Сприйняття часу і уявлення про своє місце в світі визначило типи поведінки українців: 1) авантюрно-козацький, орієнтований на боротьбу з ворогами, лицарські чесноти, оборону віри та кордонів, розваги, насолоду життя; 2) "притаємного існування", що характеризується відступом у себе. Факт існування двох типів поведінки являє собою прояв прикордонного життя та свідомості українця. Перший тип поведінки – екстравертована людина, для якої характерним є суто зовнішня активність. Другий тип – інтровертована особистість, для якої характерним є посилена робота думки, вироблення власних поглядів.

Різні типи соціальної поведінки зумовили й національні типи українців. Найбільш відомий і популярний тип козака-вояки, епікурейця, життєлюбного оптиміста. Другий тип – це так звана "сковородинівська людина", тобто людина, заглиблена у свій внутрішній свят, постійну працю над собою, особисте самовдосконалення.

Зазвичай інтровертивність дає як окремій людині так і народу великі переваги: поміркованість, послідовну наполегливість, врівноваженсть, спроможність змінювати себе і навколишній світ. На жаль, українська інтровертивність формувалась в історично складних умовах. Вона є реакцією закритості на зовнішні подразники, що тривалий час справляли травмуючий вплив на українську культуру. Інтровертивність як властивість української ментальності переходить у пасивізм, основним принципом якої – є прагнення прожити непомітно, тобто не торкатися зовнішньої проблемності.

До властивостей української ментальності належить також індивідуалізм. Українському індивідуалізму притаманні специфічні риси. По-перше, цей індивідуалізм – не активний, не предметний, а споглядальний, інтроспективний, квієтичний.

Український індивідуалізм споріднює з американським сенсорна безпосередність: як для американця, так і для українця існувати – означає сприйматися, бути сприйнятим. Типово східною характеристикою українською індивідуалізму є споглядальність. Якщо індивідуалізм американця – активний, експансивний, то індивідуалізм українця за своїм змістом нагадує мрійливе забуття поета, який заглиблений у свої переживання і безсторонньо споглядає красу природи. Крім того, цей індивідуалізм, притаманний малим групам, вирізняється обмеженістю комунікації, її замкненістю найближчим оточенням. Його рефлексивне начало спрямоване на близьких, рідних, друзів, мале коло однодумців. Тобто, такий індивідуалізм формує самодостатність, яка спонукає не до виходу в суспільство, а до ізоляції від нього: зовнішній світ, який не стосується безпосередніх потреб та інтересів індивіда, не існує або не цікавить його. В цьому проявляється негатив українського індивідуалізму, причиною формування якого є постійне (в історичному аспекті) переслідування нації. Адже рятуватись від переслідування краще поодинці, ніж разом, що й проявляється кожного разу, коли доводиться приймати рішення: діяти разом чи поодинці. Навіть прогнозуючи неуспіх, українець обирає друге.

Він – антидержавний: як у внутрішньому, та і в зовнішньому аспекті. Антидержавність у внутрішньому аспекті виявляє себе в органічному несприйнятті формально-інституційних відносин, передусім правових. Українець відчуває справжній дискомфорт, коли природна безпосередність стикається з жорсткими нормативними вимогами. Така абстрактна нормативність спонукає до втечі в неформальні структури з їхнім груповим егоїзмом. Корупція неминуче проникає в усі щілини управлінського апарату, а його рішення несуть на собі відбитки кланових та групових інтересів, а держава зазнає поразки. Антидержавність у зовнішньому аспекті пов'язана з політичним інфантилізмом правлячого прошарку українського суспільства. Українська політична еліта стає купкою "своїх" українців серед безлічі "чужих" співгромадян.

Домінантною ментальною рисою української культури є емоційність, естетичність, чуттєвість. В усьому світі українців, навіть на побутовому рівні вважають емоційними людьми. Мальовничі пейзажі України, її живописна природа пробуджують поетичне натхнення і ваблять уяву митця. Нескінченний краєвид степу, стрімки річки. затишні куточки лісів не залишають байдужими нікого. Така краса не могла позначитися на українцях. Всесвіт для українця – найближче, естетично привабливе довкілля, яке відображає його власну емоційність.

Подібні емоційно означені культури (такі як французька, італійська) завжди давали людству титанів мистецтва: музики, архітектури, поезії, драматургії. Не є винятком і Україна, де в кожному місті, містечку й селі можна зустріти піснярів, поетів, музикантів, природна обдарованість яких є недосяжною для європейського ratio.

негативні ознаки емоційно-чуттєвого чинника української вдачі, такі, як запальність і швидке охолодження, зосередженість на дрібницях, байдужість до важливих подій. З точки зору сучасної науки, сильно розвинута сфера емоцій у людині активізує альтруїстичні почуття, такі, як жаль до нещасних, радощі за чужі удачу, щастя, а також почуття обов'язку. Натомість в аналогічних випадках менш розвинуті протилежні почуття – прагнення до влади, користолюбство. Для емоційної натури особливо характерна така риса, як співчуття.

Специфічною ментальною ознакою української культури є її лінгвоцентризм. Зрозуміло, що "художній" стиль мислення найбільше відповідав емоційно-чуттєвий вдачі українця. Саме мова була протягом століть носієм культурної ідентичності українського народу. В культурному просторі українців мова виступала справжнім замінником філософії. Світосприйняття українців відбивалось не у філософських та природознавчих трактатах (як це було в Західній Європі), а в поезії, народній епіці, піснетворчості.

Ще однією якісною ментальною особливістю українського народу та його культури є те, що його життя підпорядковано одній головній ідеї – ідеї Волі, Правди, Долі. Слово "воля" в українській мові має два значення: воля як здатність, як "сила волі" і воля як вільність, свобода. Поєднавши в одному слові два значення, українська мова відобразила глибокий зв'язок між волею як силою волі й волею як свободою. Свобода не є свавілля, бо вона починається там, де людина переборює в собі примхливі бажання, природні потяги. Сила волі є силою духу. Формування людської волі неможливе без самопримусу, без самодисципліни.

Потреба у Волі пов'язана з потребою у Правді, що об'єднує істину і справедливість. Справедливість же, згідно з уявленнями українців, полягає в їх рівності (ми вже згадували про рівність синів однієї Матері-України). Йдеться про рівність для кожного, хто розпочинає життя, рівність однакових умов існування. Далі все залежить від конкретних людей, від їх природних та сформованих здібностей. Таким чином, самореалізація людей визначається їхніми особистісними бажаннями, волею, розумом, пов'язана з їхньою працею, яка це забезпечує.

Потребу у Волі, Правді український народ вважає невід'ємною від Долі. Українці вірять, що Доля, яка є в кожного, залежить від успадкованих та набутих можливостей. Щасливою Доля може бути тільки за умови поєднання Правди та Волі, а суть її проявляється в самоствердженні особистості завдяки улюбленій праці, результати якої належать сімейному колу, а лише потім опосередковано-громадському суспільству. В свою чергу, Правда і Воля не можуть бути здобуті без щасливої Долі. Доля всього народу є основою Волі, Правди і Долі кожної людини, і навпаки, Воля, Правда і Доля кожного визначає Волю, Правду і Долю усіх. Тобто, забезпечення Волі, Правди і Долі можливе лише в державі, лад якої не став перепоною для щастя окремої людини, а навпаки, створив умови для її широких прав і захищеності. Отже, державні і власні інтереси мають збігатися.

Ментальну рису української культури становить і її селянcкість, Хліборобські ідеали випливали з родинного стилю життя і проймали свідомість всіх представників українського народу, і селянина, і інтелектуала. Природне відчуття близькості з народною стихією знайшло втілення в українському романтизмові, народництві і, як це не парадоксально, в державницькій ідеології: еліта не може існувати без народу, коли її знищували, або найбільш талановитих забирали з України, вона завжди відроджувалась саме з села.

Таким чином можна охарактеризувати узагальнений образ українця. Разом з тим треба звернути увагу на те, що українська ментальність була постійно піддана руйнуванню – позбавлення можливостей незалежного життя негативно позначилось на дотриманні таких якісних задатків, як гідність, честь, совістливість, прагнення до волі тощо, вимагало конформізму, приниження, слухняності, відмови від самостійності і т. ін. Однак, не зважаючи на всі випробування, що зазнав український народ, він, як народ, нація зберігся, отже залишилась живою його душа, ті якісні основи, що її наповнюють. Проте змушений жити в умовах, які перешкоджали розкрити себе, свої сили й можливості, українці змогли реалізувати свій духовний потенціал.

Україна з її стражденним народом та його багатою художньою культурою для багатьох постає загадкою, бо з наукової точки зору важко пояснити, як, завдяки чому через століття потрясінь, безчестя, знищення змогла пронести духовну естетичну суть, зберегти й утвердити в пам'яті поколінь кращі художні зразки, зробити їх основою художнього життя усіх часів.

Особливості ментальності українського народу, його життя, природні умови, в яких він жив, визначали головні якості його художньої культури. До них належать такі, як:

— висока духовність, що пронизує всі художні явища. Духовність українців поєднувала в собі духовні начала язичества та духовну основу християнства. Найповніше вона була втілена в художній системі Київської Русі, коли духовність виступала головним життєвим орієнтиром. Зосередженість на оспівуванні радощів і смутку людей, їх мужності і простоти, любові до світу, моральних чеснот, готовності постраждати за праве діло і т. п., тобто спрямованість до духовної досконалості визнається властивою рисою для українського життя всіх часів, відрізняє його зміст і напрям. При цьому митці відмовляються від залучення до художнього процесу всього того, що надмірно потворне, що є людською вадою, відштовхує, наповнене жорстокістю тощо. Вони акцентують увагу на пізнанні життя через кохання, на житті з любов'ю, затверджують благородство і високу мораль;

— дотримання в художній діяльності етичних ідеалів. Подібно до того, як у давньогрецькому понятті калогатії поєднювались уявлення про добро і красу, в українській художній культурі явища краси існували лише в проявах добра, любові, справедливості. Будь-який вид художньої творчості, все мистецтво і за змістом, і за формою пронизані високою мораллю, підпорядковані їй;

— порівняно довготривале збереження в художньому життя усного типу культури. Завдяки цьому українська художня система найбільш повно виявила себе в народних піснях і танцях та обрядах, у народній музиці та живопису і т. п. Крім того, усний тип культури характеризує анонімний суб'єкт. Він пов'язаний з тим, що у створенні художніх цінностей бере участь велика кількість людей. Усний тип культури базується на залучення в процес створення художніх цінностей практично кожної людини, реалізує себе в народній творчості;

Прагнення краси, прекрасного охоплювало всі сфери життя українців, з'являлося в усіх видах життєдіяльності. Історія свідчить про те, що майже всі життєві ситуації український народ намагався наповнити красою, її вищий прояв він вбачав у природі, вважав своїм ідеалом природну красу. Побутовий устрій теж підпорядковувався ідеалам природної краси.

Неможна не зауважити на те, що твори української художньої культури сповнені трагізму, світлого смутку та героїзму, що виходять з самого життя українського народу. Волелюбство в умовах постійного гноблення, надія при майже повній безвихідності відрізняла українців, надавали навіть найдраматичнишим ситуаціям оптимістичного характеру. Тому стан смутку наповнювався світлом віри, надії, любові. Смуток і віра, героїзм і надія – начала, що визначають художнє життя в Україні.