faem_kab_sep_dms_lek

РОЗДІЛ І.

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ СТАНОВЛЕННЯ МИТНОЇ СПРАВИ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

1.1. МИТНА СПРАВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ З ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО

1917 р.

Багато сучасних суспільних явищ мають витоки у сивій давнині. Знайомство, а тим більше вивчення національної спадщини допомагає оцінити рівень розвитку цих явищ на основі історичного підходу, зробити висновок щодо суттєвості наявних теоретичних, правових, організаційних, у тому числі і законодавчих проблем митної справи і митної політики суверенної України.

Спрощений історичний огляд дає можливість визначити етапи еволюційного процесу основних митно-правових інститутів та в цілому понятійного апарату, зрозуміти об'єктивність висновку, що митна справа є однією із важливих ознак державності.

Відомо, що митний інститут як державний правовий елемент існував ще у V – VII ст. до н.е. в містах Ольвія, Херсонес, інших містах Причорномор'я та державі скіфів. У договорі київського князя Олега з імператором Візантії у 911 р. обумовлювалися митні питання між двома державами. Уже на той час у київських слов'ян як норма звичаєвого права існувало правило збирати мито, тобто податок за провезення товарів не тільки іноземних, але й з одного міста до іншого.

Київська Русь уже тоді проводила власну митну політику, мала встановлені розміри митних податків (прообраз тарифів) на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом.

Тому на час написання найстарішого відомого збірника норм давньоруського права «Руська правда» Ярослава Мудрого (1016 р.) терміни «митник», «мит», «митниця» були добре відомі і слов'янам і іншим народам, що підтримували торговельні відносини з Київською державою.

Для феодального періоду Київської Русі XII-XIII ст. характерним був занепад центральної влади та зростання могутності феодалів. Помісні князі відмовлялися підкорятися київському князю, в тому числі і в питанні створення своєї власної податкової і митної системи. В кожній землі встановлювалися свої митні збори, відомі як проїжджі, або торговельні. До проїжджих податків належав перш за все мит - основний податок за провезення товару. Розмір збору встановлювався на віз, залежно від розміру воза та кількості товару. Уже на той час була відома практика ухилення від сплати мита шляхом переміщення товару поза митницею. З такими порушеннями боролися економічними заходами. Зокрема, якщо купець об'їжджав митну заставу, щоб не платити мита, то з нього стягували подвійний штраф з кожного воза - промит, а крім того сам купець як особа повинен був платити штраф - заповідь.

3

Мито брали за кожну особу, яка супроводжувала товар. У деяких містах справляли податок з цих людей після розпродажу товару, коли вони покидали місто.

На ті часи митні податки були різними: брали не тільки з воза але й з урахуванням ціни товару - замит. Відомий був і такий вид митного збору, як явка - збір з купця за пред'явлення товару на митній заставі. За найом амбара (складу) для товару на гостинному дворі збиралося амбарне.

Різні системи митних зборів існували на українських землях, які перебували під Литвою, Польщею, Австро-Угорщиною. Відомо, що на той час митниками стягувалося прикордонне мито, яке називалося «цло». Можливо, термін походив від німецького слова «Zoll» - митниця. Місця, де стягувалося цло, називалися цольними коморами.

Систему митної справи мала козацько-гетьманська Україна. Керівництво збиранням прикордонного мита: евеки (вивізне) та інфуки (ввізне) мито - за часи Богдана Хмельницького покладалося на Державний скарб, як тоді називалася фінансово-банківська служба України. У гетьманському універсалі 1654р. визначалися розміри митних платежів за товари, що ввозились в

Україну. За свідченням письмових документів (1654 р.), на той час митні збори на кордонах щороку приносили у державну скарбницю близько 100 000 червоних золотих. Заслуговує на увагу не тільки розмір мита, що збиралось, але й сам факт, що Україна у ті часи проводила митну політику, з якою змушені були рахуватися інші держави.

Відомо, що імператриця Катерина II з метою подальшого поневолення України, позбавлення її самостійності пропонувала останньому українському гетьману Кирилу Розумовському отримувати з імперської казни 100 000 рублів золотом щорічно, якщо Україна відмовиться проводити самостійну митну політику. Але гетьман залишився патріотом України і зберіг цю ознаку суверенної держави.

Митні порядки були встановлені і на Запорізькій Січі, яка вела активну торгівлю з Туреччиною, Кримом, Литвою, Польщею і Росією та контролювала вигідну частину відомого водного торговельного шляху «з варяг у греки».

Після зруйнування Катериною II Запорізької Січі у 1775 р. та заслання гетьмана Калнишевського до Соловків, перерозподілу Речі Посполитої поміж Росією, Прусією та Австрією у 1795 р. і підкорення Кримського ханства у 1783 р. почався новий період економічного й політичного життя України, який повністю визначався у Петербурзі.

Активна міжнародна політика Росії змусила її проводити суттєві адміністративні та правові реформи, в тому числі націлені на розвиток торгівлі, спрощення податкової та митної системи, її більшої централізації.

У збірнику законів - «Уложенії» 1649 р. можна вирізнити політику забезпечення інтересів уже не тільки феодалів-бояр, але й нового суспільного прошарку -- дворян та інших служилих осіб. Зокрема вказувалося, що з дітей боярських, дворян, іноземців і зі всяких служилих осіб, у тому числі й з государевих гінців, ніде «мита перевозу і мостовщини не брати».

4

Наступним кроком митного реформування був Торговельний статут 1653 р., яким замість численних натуральних митних зборів було введено чітко визначену систему сплати мита грошима.

Здійснюючи протекціоністську політику щодо власного виробника, Новоторговельний статут 1667 р. посилив тиск на порядок ввезення іноземних товарів шляхом підвищення розміру мита в 4 рази. Мито брали тільки монетами, золотом та іноземними срібними монетами - «єфімками» (еквівалент

50коп.).

Зметою розвитку національної оптової торгівлі іноземним купцям було дозволено торгувати тільки у визначених прикордонних містах: Архангельську, Новгороді, Пскові. Під загрозою конфіскації товарів іноземним купцям заборонялося вести роздрібну торгівлю та здійснювати взаємний облік товарів поза митницями.

Наприкінці ХУП ст. в Російській імперії було створено централізовану митну систему, яка охоплювала всю територію держави. Збір митних податків здійснював Наказ великої скарбниці У 1680 р. у Москві діяли Велика митниця, Посольська нова митниця (митне оформлення товарів іноземців), Митний дім (митно-податкове оформлення худоби, сіна тощо), Конюшенний приказ (контроль над торгівлею кіньми), Помірний дім (оформлення оптової торгівлі зерном, овочами тощо). В усіх містах були утворені митні дома на чолі з митними головами, якими обирали купців першої гільдії. Заслуговує на Увагу система стимулювання їхньої праці: якщо митний збір зростав, вони отримували нагороду; а якщо митний збір зменшувався, то з них до скарбниці стягувалася нестача.

При кожному повітовому митному домі працював за наймом штат дяків та піддячих, які вели митні книги, куди заносили дані* про купців, товари та розміри - суми митних зборів. Так формувалася митна документація і народжувалася митна статистика.

З1718 р. організація митної справи була покладена на Комерц-колегію. На місцях управляючих митними домами почали називати митними бургомістрами, а з 1720 р. - оберцольнерами. На митній справі відбилося захоплення Петра І Німеччиною.

Для забезпечення митної політики Петро І направив регулярні війська на охорону кордонів. На заході було створено 15 фортець, систему форпостів. Для боротьби з контрабандою водним шляхом Петро І у 1724 р. наказав Комерц-колегії «иметь таможенные яхты - служители для всяких отправлений купеческих дел».

У 1731 р. було прийнято Морський податковий статут, який визначав порядок заходу іноземних суден у російські порти, порядок їх митного оформлення. Указ 1746 р. встановив, що ширина зони територіальних вод Росії дорівнюється дальності пострілу гармати. Митні реформи 1753 - 1754 рр. привели до ліквідації внутрішніх митних застав. Митні операції проводилися лише на смузі державного кордону.

Етапною подією було створення 1754 р. прикордонної варти як особливого корпусу військ для охорони кордону на Україні і Ліфляндії.

5

Незабаром прикордонна варта поповнилася козачою та митною вартою, до складу якої входили митні об'їжджі, що патрулювали в прикордонній смузі (до

3- 5 км).

У1798 р. державна Комерц-колегія видала інструкцію прикордонним митницям і заставам, яка стала однією із перших документальних спроб уніфікації нормативних документів з процедури діяльності митних установ.

Інструкція детально регламентувала функції прикордонних митниць, визначала порядок діловодства і митних процедур; посадові обов'язки директора митниці і співробітників.

Період 1790-1820 рр. позначився впливом на митну політику Росії європейських держав. З метою тиску на Францію, де відбувалися революційні події, Росія, Англія, Австрія і Німеччина узгодили свою торговельну і митну політику щодо експорту та імпорту товарів у цю державу. Політика тиску змінилася після розгрому Наполеона (це перший приклад міжнародної економічної санкції блокади).

Новий Митний статут, прийнятий 1819 р., посилив діяльність митної варти та вніс уточнення щодо поняття контрабанди: під контрабандою розумілося не тільки провезення, пронесення товару поза митницею, але й неподання відомостей власниками товару в митних заявах чи вантажних документах. Так митна система розпочала боротьбу із самим поширеним нині видом контрабанди - незаявленням товару або заявленням не своїм найменуванням.

Закон «Організація митного управління з європейської торгівлі» від 25 жовтня 1811 р. став основою для становлення єдиного централізованого митного відомства. Його створення було викликане об'єктивною необхідністю - встановити тверді й однакові правила митного влаштування руху торгівлі на всій території Російської імперії.

Департамент митних зборів складався з: першого відділення - зовнішніх торговельних відносин; другого відділення - митного. Питання змін у тарифах та змісті торговельних статутів, кількості, якості та асортименту товару, який ввозився в державу, становили завдання першого відділення.

Функції митного Департаменту 1864 р. були такі: фіскальна, економічна,

поліцейська, статистична.

Департамент також вирішував справи по фактах контрабанди, здійснював попередній розгляд справ про злочинні дії, по яких у подальшому мало проводитися судове слідство про контрабанду.

Починаючи з 1811 р. вся територія поділялася на митні округи, а з 1913 р. - митні дільниці. До складу митних округів входили всі митниці, митні застави, перехідні пункти, що були розташовані на території округів. Кількість округів змінювалася: 1857 р. їх налічувалося 16; 1892 р. - 23; 1897 р. - 9, із них на українських землях - 4: Варшавський, Південний, Радомський, Радзивилівський.

До складу Митного Департаменту у 1864 р. входили: начальник митного відділення, 4 столоначальники, 8 помічників, 1 перекладач, чиновники - письмоводителі, лікар, архіваріус, 12 охоронців, 4 кур'єри.

6

Відділення здійснювало такі функції:

∙збір даних та інформування керівництва Департаменту про стан справ

умитних округах, митницях і заставах;

∙складання термінових даних щодо суден, які прибували в країну чи відправлялися з неї та розмір зібраного мита;

∙контроль за складанням карт мережі шляхів у прикордонній смузі та портів і причалів;

∙нагляд за правильністю митних зборів;

∙ведення справ з розбудови митної інфраструктури;

∙забезпечення митних установ печатками, штемпелями, діловодськими бланками;

∙ведення справ з особового складу митних установ.

Митне відділення мало три так званих столи:

1-й - провадження справ у митницях на європейському кордоні, на Білому, Балтійському, Чорному, Азовському морях;

2-й - провадження справ на азіатському кордоні та Каспійському морі; 3-й - провадження справ про призначення та звільнення чиновників

митних установ.

Структуру та функції центрального митного відомства Російської імперії доцільно запам'ятати для подальшого порівняння з митними структурами часів радянської влади та суверенної України.

За Статутом 1829 р. всі митні установи поділялися на 4 класи відповідно до обсягу виконуваної роботи:

1-й клас - складські митниці; 2-й клас - головні сухопутні та портові митниці (термін збирання мита -

2 міс.);

3-й клас - деклараційні митниці сухопутні й портові (термін митного очищення товару - 1 міс.);

4-й клас - митниці й застави: митні оформлення певного переліку товарів здійснювали на місці, перевезення товарів до інших митниць не дозволялося.

Митна варта в 1811-1899рр. входила структурно до митних округів разом із прикордонною вартою. Головним її завданням було забезпечувати провезення всіх іноземних товарів у державу через митні установи. Було встановлено, що відстань у 2 версти від кордону є митною зоною.

Згодом були створені додаткові контрольні митні огляди на відстані від 50 до 100 верст від кордону; Цю роботу виконували команди із рядових об'їжджих (відставних військовослужбовців, які мали атестат про «відмінну поведінку»). Одна команда із 10 осіб обслуговувала 15 верст.

У 1827 р. у кожному митному окрузі було організовано бригади, напівбригади, поділені на роти, та окрема кінна рота об'їжджих і піших вартових. Роти поділялися на загони: кінні об'їжджі і піші вартові. Загоном командував вахмістр, пішими вартовими - фельдфебель.

7

Завданнями митної варти були боротьба з контрабандою, затримання в прикордонній зоні дезертирів, бродяг, осіб без паспорту і вирубників лісу; контроль за зоною у 875 саженів від кордону де не можна було будувати домівки.

Морська митна варта оглядала усі судна і шлюпки, контролювала, щоб не було фальшивих маяків та не розводили вогонь на відстані 50 верст від маяка, вела карантинну службу, надавала допомогу, рятувала тих, хто зазнав корабельної аварії.

У1893 р. митна варта була виведена із митного управління і сформована

вОкремий корпус прикордонної варти з підпорядкуванням міністру фінансів. Управління корпусу складалося з 31 бригади, 2 особливих загонів, флотського корпусу. Чітко був визначений віковий ценз служби: помічник командуючого корпусом - 67 років, генерал - до 58 років.

Наприкінці XIX ст. Департамент митних зборів мав 5 відділень (п'ятнадцять столів), канцелярію, архів, контролера, 6 чиновників з особливих доручень, спільного журналіста, 4 перекладачів, екзекутора, старшого архітектора, лікаря. На утримання Департаменту надавалося із казни 152 164 рублів, а в казну надходило більше 2000 млн. рублів.

У1916 р., за останньою зміною організаційної структури, Департамент налічував 10 відділень, у тому числі:

1) тарифне;

2) судове;

3) хімічне;

4) мануфактурне;

5) механічне;

6) статистичне;

7) канцелярія;

8) архів.

У1911 р. міністр фінансів вніс на розгляд Державної Думи і Державної Ради пропозиції щодо «запровадження місцевого митного правління». З 1 січня 1913 р. в імперії була проведена митна реформа і сформовані місцеві митні правління.

На українських землях були створені такі інспекторські дільниці: третя - Південно-Західна; четверта - Одеська.

Управляв дільницею дільничий митний інспектор - фактично начальник митного округу, права й обов'язки якого були чітко визначені. У випадку хвороби чи відпустки інспектора управління дільницею покладалося на окружного ревізора.

Штат митної дільниці був таким:

∙дільничий митний інспектор;

∙помічник дільничого митного інспектора;

∙секретар;

∙помічник секретаря;

8

∙канцелярські чиновники та вільнонаймані службовці;

∙архітектор;

∙експерт-техніки.

На той час митницями 1-го класу були складські митниці Києва і Бердичева, до яких доставлялися товари з Одеси, Феодосії, Таганрога, з чітко визначеними термінами доставки. Поза класами були застави Ялтинська, Акмеченська, Очаківська. У Севастополі діяв митний нагляд.

Митниці і застави Азовського і Чорного морів були зобов'язані на всі товари, відправлені цими маршрутами, видавати ярлики із зазначенням кількості й якості товару, з позначенням, що за іноземні товари привізне мито взято. На російські товари видавалися зворотні атестати для пред'явлення в митній установі на місцях, звідки вони були відправлені.

Митні наглядачі (Севастополь) очищали митом провізію та дрібні речі, «привезені на казенних суднах із-за кордону».

Із загальних правил відносно деяких митних установ діяли винятки.

1.Одеська митниця користувалася правом залишати товари на складах для митного очищення строком до 12 місяців та повертати їх за кордон. Для купців, які не мали складського права, термін очищення складав 6 місяців. За весь товар, що ввозився в Одесу і підлягав митному оформленню, 20% йшло на користь місту. Доцільно зауважити, що догляд товарів, призначених до вживання в місті, здійснювався за участю депутатів Одеси, які разом із митниками визначали розмір податку.

2.Феодосійська, Керченська, Радзивілівська митниці отримали право здійснювати митне очищення товару за 6 - 8 місяців.

Митниці були установами колегіального характеру і мали «Загальне присутствіє митниці», на розгляд якого подавалися найважливіші питання: про застосування розмірів митного тарифу, про накладання стягнення за порушення митних податків та ін. (щось на зразок колегії при керівникові). У грудні 1912 р. міністр фінансів затвердив «Інструкцію про порядок розгляду справ, належних до вирішення загальними присутствіями митних установ». Головою загального присутствія був управляючий митної установи.

Закон «Загальна організація міністерств» 1811 р. сформулював постійні правила в галузі зовнішньої торгівлі та митної справи.

В обов'язках міністра фінансів було записано, що він, співвідношуючи ці постійні правила зі станом зовнішньої торгівлі і внутрішньої промисловості, зобов'язаний піклуватися про постійне вдосконалення митного тарифу.

У 1913 р. сума митних доходів складала 370 млн. рублів, а на утримання митної служби було виділено 11,5 млн. рублів та 14,8 млн. рублів на прикордонну варту, тобто всього близько 8% від загального доходу.

1.2.МИТНА СПРАВА В УКРАЇНІ В 1917 - 1991 рр.

Після лютневої революції 1917 р. митні установи колишньої Російської імперії залишилися у віданні Департаменту митних зборів Міністерства фінансів Тимчасового уряду. Постановою від 28 лютого 1917 р. всім

9

чиновникам відомства пропонувалося «негайно поновити поточну роботу в установах Міністерства фінансів». Незмінною залишилася і нормативна база митної справи. Тільки 14 липня 1917р. Тимчасовим урядом було прийнято постанову «Про утворення митно-тарифного комітету». Також при Міністерстві торгівлі та промисловості створили Митно-тарифний комітет та Особливу митно-тарифну комісію.

За станом на липень 1917 р. на українській території діяло 19 митниць зі штатом 750 осіб.

1 вересня 1917 р. у Петрограді відбувся Всеросійський з'їзд митних службовців. 28 грудня 1917 р. Центральний комітет Всеросійського союзу митних службовців призначив Тимчасову раду у складі 5 осіб на чолі з комісаром по митному управлінню.

Перший декрет уряду В. Леніна з митної справи «Про дозвіл на ввіз та вивіз товарів» від 29 грудня 1917 р. визначив нові правила провезення товарів через кордон. Будь-яке переміщення товарів без дозволу визнавалося контрабандою та переслідувалося «за всією суворістю радянських законів».

Циркуляром Мінфіну УНР від 1 березня 1918 р. всі розпорядження Російського уряду були відмінені і замінені розпорядженнями Української Народної Республіки. Державною мовою - українською - почали вести діловодство.

Станом на 22 квітня 1918 р. в Україні були:

1)Управління Південного і Південно-Західного митних округів;

2)Одеська, Харківська і Київська митниці.

29 квітня 1918 р. влада в Україні перейшла до гетьмана Скоропадського. Усі державні службовці і навіть службовці недержавних і цивільних відомств повинні були присягнути на вірність Україні та скласти іспит на знання української мови.

12 червня 1918 р. був укладений Договір між РРФСР та Українською Державою, за яким на кордонах з Росією, Австрією та місцях, окупованих Німеччиною, утворювалися митні нагляди.

Департамент митних зборів був розташований на Хрещатику, 8а. В серпні 1918 р. розпочалася робота з нормотворчого та організаційного забезпечення митної справи України. Структура митного відомства того часу була такою:

-Міністерство фінансів України;

-Департамент митних зборів з відділами:

-загальної канцелярії;

-законодавчим;

-тарифним;

-господарським;

-будівничим;

-статистичним.

28 вересня 1918р. в Україні утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд, який 21 січня 1919 р. був реорганізований у Раду Народних Комісарів УРСР. Поступово в Україні було введено в дію закони (декрети), які

10