ff_kks_sf_dudmf_lek

Література

1.Астапов К. Л. Методы учета доходов и расходов федерального и региональных бюджетов //

Финансы. – 2002. – № 5. – С. 9-12.

2.Лопина Л. А. Учет обязательств бюджета – основная процедура эффективного управления расходами // Финансы. – 2002. – № 5. – С. 15-17.

3.Маклева Г. И., Артюхин Р. Е. Бюджетный учет и отчетность в Российской Федерации и его совершенствование // Финансы. – 2002. – № 2. – С. 22-27.

4.Нестеренко Т. Г. Казначейское исполнение бюджетов и развитие системы учета в государственном секторе Российской Федерации // Финансы. – 2004. – № 3. – С. 3-8.

5.Реформирование бюджетного учета и отчетности в Российской Федерации. Место и роль финансовых органов субъектов РФ в процессе реформирования: Сборник материалов регионального рабочего совещания – М.: ГУФК Министерства финансов РФ, 2004. – 94 с.

6.Солоненко А. А., Панащенко Н. К. Национальные системы бухгалтерского учета и отчетности: причины различий и пути их устранения // Финансы. – 2005. – № 6. – С. 19-21.

7.Сорокин А. Н. Юридическая база административного и бухгалтерского исполнения бюджета во Франции // Финансы. – 2003. – № 5. – С. 66-68.

8.Сушко Н., Гизатулина Л. Суть и значение процедур учета обязательств распорядителей средств бюджетов и их влияние на бюджетный процесс в Украине // Баланс. Бюджет. – 2004.

– № 21(54). – С. 8-11.

1. Основні передумови появи сучасної системи бюджетного обліку

Важливим елементом управлінського процесу є система збору інформації про об’єкт управління. В бюджетній сфері джерелом такої інформації є дані бюджетного обліку. Облік державних фінансів має дуже довгу історію, набагато тривалішу, ніж облік в комерційному секторі. Так, ще в середні віки існували державні скарбники, які стежили за станом державної казни. Облік державних фінансів будувався на тих же принципах, по яких складається бюджет, його основною задачею була фактична оцінка виконання бюджету.

Інтеграція фінансів економічного співтовариства при реалізації великих програм викликала необхідність надання інвесторам додаткової інформації. Це було обумовлено тим, що інвестору недостатньо інформації про поточні доходи і витрати, тим більше що вони в існуючій системі обліку пов'язані з надходженням і витрачанням грошових коштів. Очевидно, що для визначення ризикованості вкладень необхідна інформація про накопичені активи і існуючі зобов'язання.

Крім цього, велику роль в даному процесі зіграла інтеграція капіталу на світові фінансові ринки, а це також потребувало інформацію для аналізу здатності держав розраховуватися за зовнішніми зобов'язаннями і їх платоспроможністю.

Разом з цим, виникла необхідність створення фінансової звітності держав, придатної для аналізу і зіставлення їх фінансового полягання. Окрім цього, з підвищенням відкритості суспільства знадобилася об'єктивна, доступна і прозора інформація для виборців за оцінкою функціонування вибраних ними органів влади.

Таким чином, всі ці причини і стали передумовами до перегляду уявлень у сфері державних фінансів і їх бухгалтерського обліку.

2. Тенденції розвитку системи статистики державних фінансів

У ході цієї роботи відбувалися зміни всіх облікових принципів і принципів звітності по трьох напрямах. Розвиток обліку державних фінансів в більшості країн пройшов саме по цих напрямах.

Перший напрям – це перегляд суб'єктів обліку і звітності. Безумовно, сформувати достовірну інформацію про діяльність самого сектора державного управління неможливо без чіткого визначення суб'єктів фінансово-господарської діяльності і їх належності до певного сектору економіки. Наприклад, включати державні підприємства в консолідовану звітність держави або не включати. Виходячи з цього, показники звітності можуть значним чином змінитися, але це не значить, що звітність є помилковою або недостовірною. Просто по ній неможливо оцінити діяльність органів державної влади.

Такі загальні принципи появилися в кінці ХХ-го – початку XXI-го століть і були викликані інтеграцією світової спільноти, створенням міжнародних фінансових організацій, зокрема, Міжнародної валютної фундації (МВФ), які зайнялися вивченням і вирішенням цих проблем. Внаслідок того, що більшість держав є членами МВФ і розроблені ним документи стають більш загальновизнаними, ніж стандарти бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

Створюється система національних рахунків Організації Об’єднаних Націй, в 1986 році виходить Рекомендації із статистики державних фінансів, яке включило

весь раніше накопичений світовий досвід в даній області і вперше розмежувало сектори і виділило саме сектор державного управління.

Другий напрям – це перегляд об'єктів обліку, пов'язаний з розширенням охоплення облікових систем. Інформація, яку надавав бухгалтерський облік державних фінансів, було недостатньо для ефективного управління, оскільки були відсутні дані про активи, зобов'язаннях, не застосовувався метод нарахувань. Разом з цим з'явилася необхідність отримання інформації про процедури санкціонування витрат бюджету, тобто про асигнування, ліміти бюджетних зобов'язань. Також були потрібно дані про недоотримані доходи і про нездійснені витрати, вся ця інформація стала украй необхідною для управління державними фінансовими ресурсами.

На сучасному етапі виникла настійна необхідність зробити інтегровану систему бухгалтерського обліку, яка об'єднала б повністю весь спектр активів і зобов'язань.

Третій напрям – це стандартизація звітності, пов'язана, перш за все, з інтеграцією більшості держав в єдине фінансове співтовариство. При цьому необхідно відзначити, що бухгалтерський облік стандартизувати неможливо, тобто не може існувати міжнародних стандартів саме бухгалтерського обліку, оскільки це суто контрольні механізми, які в різних країнах можуть бути різними, а стандартизації можуть підлягати тільки основні підходи до формування звітності.

Якщо вивчити міжнародні стандарти фінансової звітності, то вони не настільки детальні, щоб дати можливість на їх основі повністю побудувати бухгалтерський облік, проте загальні принципи оцінки певних економічних подій повинні бути дотримані. Отже, третім напрямом розвитку обліку стає стандартизація.

3. Сектор державних та місцевих фінансів як один з елементів економічної системи.

Вся економіка країни може бути розділена на 5 великих секторів.

Перший – це сектор нефінансових корпорацій. Він існує з метою виробництва товарів і надання нефінансових послуг, тобто таких послуг, які не пов'язані з розподілом грошових коштів (небанківських послуг).

Другий – це сектор фінансових корпорацій, які займаються на ринку наданням фінансових послуг (кредитні організації, недержавні пенсійні фонди або звичні інвестиційні фонди).

Третій – це сектор державного управління, який об'єднує всі структури, які основним видом діяльності вважають діяльності виконанням державних функцій.

Четвертий – це сектор некомерційних організацій, що надає послуги домогосподарствам і включаючий політичні партії, релігійні об'єднання та інші суспільні організації. Хоча їх діяльність не можна назвати виробництвом послуг, разом з тим їх необхідно виділити в окремий блок, оскільки вони, не будучи суб'єктами обліку сектора державного управління, мають певні відносини з бюджетом.

П'ятий - це сектор так званих домашніх господарств, що включає все населення країни (групи фізичних осіб, що проживають спільно і повністю або частково об'єднуюють свої доходи для спільного споживання певного виду товарів і послуг).

У свою чергу, кожний їх цих п'яти секторів є об'єднанням інституційних одиниць. При цьому інституційна одиниця - теж основоположне поняття, яке ми враховували при розробці наших нормативних документів.

Інституційна одиниця – це структура, яка сама володіє своїми активами, сама і від свого імені приймає зобов'язання, сама займається економічною діяльністю і сама веде операції з іншими секторами економіки. Виходячи з цього визначення, виділити такі одиниці в секторі державного управління важко і часом неможливо, тому що в рамках норм права бюджетні установи від свого імені, зобов'язань не приймають і від свого імені активами не володіють.

Таким чином, можна з повною упевненістю констатувати, що в нашому випадку сукупність державних структур, що фінансуються за рахунок асигнувань, що виділяються з певного бюджету, який прийнятий законодавчими органами

влади, і є одна інституційна одиниця. З другого боку, інституційною одиницею є власник активів, тобто Україна, муніципальні утворення.

Виходячи з цього, суб'єктом бюджетного обліку є сектор державного управління і вся сукупність одиниць, яка цей сектор формує. Він включає всі державні одиниці, всі неринкові і некомерційні організації, які контролюються і фінансуються державою. Ці організації не володіють правом власності і за всіма зобов'язаннями, які вони приймають, субсидіарну відповідальність несе державу. Тобто, можна сказати, що це і є перший принцип формування сектора державного управління – всі складові його одиниці знаходяться під контролем і фінансуванням держави.

Дуже часто відбувається змішення понять «сектор державного управління» і «державний сектор». Державний сектор – це похідне, узагальнююче поняття, яке використовується для опису сукупності певних організацій, але що явно не вписується в п'ять секторів економіки, хоча і вбирає в себе частини з кожного сектора економіки і формує саме державний сектор. Тобто, державний сектор складається з двох великих частин – сектори державного управління, що ділиться на три підсектори, і друга частина, що включає всі державні корпорації, державні підприємства і державні організації, що займаються продажем послуг на ринку, які державою не фінансуються, але знаходяться під державним контролем.

Державний сектор – це набагато більш широке поняття, ніж сектор державного управління, оскільки в державний сектор включаються організації і корпорації, які займаються продажем послуг з ринкових цін і контролюються державою, а тому не можуть бути включені в державне управління.

Виникає питання, навіщо треба було його виділяти, адже існує чітке розділення економіки на сектори, навіщо вводити поняття – державний сектор?

Таке поняття введено для того, щоб розмежувати і оцінити вплив держави на економіку, тому що держава, наприклад, володіє природними монополіями, які можуть впливати на економіку. У свою чергу, держава може субсидувати природні монополії – і ці процеси необхідно виділяти і відстежувати. Слід також відстежувати, що знаходиться у володінні держави, і це повинне бути чітко

обкреслено, щоб знати, наприклад, якою кількістю нефінансових корпорацій володіє держава в секторі нефінансових корпорацій.

3. Методи обліку державних та місцевих фінансів

В практиці бухгалтерського обліку відомі чотири методи обліку. Вони визначені Міжнародною федерацією бухгалтерів.

Касовий метод – застосовується вже декілька сторіч і за цей час відшліфований і доведений до досконалості. Він передбачає реєстрацію всіх подій відповідно до руху грошових коштів, тобто фактично зводиться до обліку касових надходжень на рахунки бюджетів і касових видатків з рахунків бюджетів.

При цьому в рамках бухгалтерського обліку жодні активи і зобов'язання, окрім коштів бюджету, обліку не підлягають. Крім того, в касовий облік обов'язково запроваджується також облік бюджетних зобов'язань і бюджетних асигнувань, тобто етапів санкціонування, тому що касовий метод обліку грунтується на тих же принципах, на яких заснований касовий інститут бюджету, складений на касовій основі. Тому, для контролю за поляганням виконання бюджету при касовому методі обліку обов'язково треба було інтегрувати рахунки всіх етапів санкціонування бюджетних витрат.

Варіації модифікованого касового методу, можуть бути різними. Як приклад можна привести такий різновид касового методу, коли виділяється перший місяць року, наступного за звітним, і всі операції в цей перший місяць відносяться до операцій попереднього року, тобто вважається, що в цей період держава закриває всі свої зобов'язання, які були протягом минулого року прийняті, і доотримує всі доходи, які були одержані в попередньому році. Така модель може дозволити до деякої міри скласти звітність за методом нарахувань, що дозволяє якоюсь мірою оцінити активи і зобов'язання.

При модифікованому методі нарахувань, операції реєструються не за потоками грошових коштів, як у попередньому випадку, а реєструються при здійсненні операції відразу, тобто при здійсненні операції нараховуються доходи і витрати, обліковуються певні активи і зобов'язання.

У тих країнах, які не застосовували таких механізмів обліку, їм дуже складно перейти до запровадження методу нарахувань. Тому, застосовується саме модифікований метод – списання нефінансових активів відразу на витрати. При цьому ми одержуємо об'єктивне уявлення про активи, він дає об'єктивне уявлення про зобов'язання, але існує ось ця особливість і спрощення.

Метод нарахувань, при якому всі операції обліковуються у момент їх виникнення, але всі активи списуються на витрати тоді, коли вони використовуються, тобто пропорційно протягом всього терміну корисної служби, що пов'язане з нарахуванням зносу. Для чіткого визначення і порівняння понять доходів і витрат і касових доходів і витрат по методу нарахування, необхідне їх розведення для виключення якої-небудь плутанини.

Касовий метод обліку – це реєстрація операцій на основі аналізу використаних коштів, а метод нарахування – це визнання операцій у момент виникнення або зміни економічної вартості активів і зобов'язань. Ось саме в цих двох визначеннях якраз і закладено, що таке доходи і що таке витрати по касовому методу і по методу нарахувань.

При методі нарахувань виникає поняття залишків (залишків нефінансових, фінансових активів, залишків зобов'язань) і окремо виділяються доходи і витрати, тобто всі операції, які не пов'язані з рухом запасів як би усередині один одного – це все доходи і витрати.

При касовому методі обліку таких проблем у принципі не виникає. Єдина проблема – це переоцінка грошових коштів в іноземній валюті, але вона цілком вирішувана, оскільки курси валют фіксуються офіційно і відповідно міняються залишки.

Витрати по методу нарахувань також мають свою особливість. Наприклад, нарахування витрат по оплаті електроенергії. Ми спожили електроенергію, у нас виникає зобов'язання по оплаті і ніякого активу при цьому не виникло.

Література

1.Батура О. В., Огданський К. М. Державне казначейство України: місце і роль у виконанні бюджету // Фінанси України. – 2003. – № 11. – С. 3-10.

2.Безденежных А. В. Институт казначейства как инструмент государственного влияния на экономику государства // Финансы. – 2003. – № 2. – С. 25-27.

3.Блажевич В. Збалансування місцевих бюджетів та роль міжбюджетних відносин у вирівнюванні місцевих (міських) бюджетів // Підприємництво, господарство і право. – 2003.

– № 2. – С. 69-72.

4.Буковинський С. А. До питання про Бюджетний кодекс // Фінанси України. – 2003. – № 4. –

С. 3-13.

5.Бюджетний менеджмент: Підручник / В. Федосов, В. Опарін, Л. Сафонова та ін.; За заг. ред.

В. Федосова. – К.: КНЕУ, 2004. – 864 с.

6.Бюджетний процес і міжбюджетні відносини на рівні місцевих бюджетів району: Навчальний посібник. / С. І. Мельник, В. Серск, С. Б. Ільїних, З. М. Луценко, С. М. Медвідь, Л. А. Біляк, В. М. Терес, О. І. Романюк, З. В. Перун. – К.: Міленіум, 2003. – 266 с.

7.Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС, 2003. – 416 с.

8. Василик О. Д., Павлюк К. В. Державні фінанси України: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 608 с.

9.Ганущак Ю. Особливості місцевого бюджетування // Дзеркало тижня. – 2002. – № 5(380).

10.Чечетов М. В., Чечетова Н. Ф., Бережна А. Ю. Бюджетний менеджмент: Навчальний посібник. В 2-х ч. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2004.

11.Юрій С. І., Стоян В. І., Мац М. Й. Казначейська система: Підручник. – Тернопіль: Карт-

бланш, 2002. – 590 с.

1.Бюджетний процес як предмет бюджетного менеджменту. Складові бюджетного менеджменту.

1.У фінансовій системі кожної країни одне з провідних місць належить бюджету держави. На відміну від інших сфер і ланок він охоплює все суспільство, кожну юридичну та фізичну особу. У бюджеті переплітається величезна гама

інтересів та суперечностей. За ступенем свого впливу – це основний фінансовий інститут. З одного боку, бюджет є фінансовою базою для реалізації державою своїх функцій, а з іншого – інструментом впливу на різні сторони суспільно-економічного життя. Це настільки важлива ланка фінансів, що уявити собі державу без бюджету просто неможливо.

Стан бюджету, рівень його впливу на суспільство, характер і результати цього впливу залежать від двох основних чинників – бюджетної моделі та налагодженості бюджетного процесу. Визначальним чинником при цьому є побудова бюджетної моделі. Неправильна бюджетна модель або така модель, що не відповідає конкретним історичним чи соціально-економічним умовам, веде як до підриву фінансової бази держави, так і до істотного зменшення бюджетного впливу. Найкраща організація бюджетного процесу за таких умов не може забезпечити належної ролі бюджету. Управління бюджетом тільки тоді ефективне, коли воно спирається на чітко організовану систему бюджетного процесу.

Об’єктом бюджетного менеджменту як системи управління є основний централізований державний фонд грошових коштів – бюджет держави. Оскільки розгалуженість і величина цього фонду досить значні, то й система управління ним має відповідати найвищим вимогам менеджменту.

Предметом бюджетного менеджменту як навчальної дисципліни є бюджетний процес та управління ним. Бюджетний процес характеризує і відображає систему управління бюджетом, яка, у свою чергу, включає органи управління бюджетом і структуру та методологію бюджетної діяльності.

Склад органів управління бюджетом, зважаючи на його роль, досить розгалужений. Виділяються три групи. Першу утворюють органи законодавчої та виконавчої влади. Оскільки бюджет як основний фінансовий план держави затверджується у вигляді закону, то Верховна Рада є провідним органом в управлінні бюджетом. Органи виконавчої влади забезпечують підготовку проекту бюджету і його виконання.

2.Органи оперативного управління бюджетним процесом

2.1.Міністерство фінансів України – центральний орган державної виконавчої влади в сфері фінансової діяльності

Суб’єкти управління бюджетним процесом – органи державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють загальне управління бюджетною системою або управління окремими її ланками;

Центральне місце у системі органів державної виконавчої влади, які здійснюють управління у сфері бюджетних відносин, належить Міністерству фінансів. Характерною рисою Міністерства фінансів є те, що, відповідно до наданих йому бюджетних повноважень, міністерство не лише здійснює дії, пов’язані з оперативним управлінням бюджетними коштами, але й має і використовує можливість вливати у межах своєї компетенції на розвиток усієї системи бюджетних відносин.

Правовий статус Міністерства фінансів визначається Конституцією і законами України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, а також “Положенням про Міністерство фінансів України”, затвердженим Указом Президента від 26.08.1999 р. №1081/99. Відповідно до чинного законодавства Міністерство фінансів наділене такими бюджетними повноваженнями:

•визначає основні організаційно-методичні засади та здійснює керівництво роботою в галузі бюджетного планування;

•розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів;

•складає та допрацьовує проект закону про державний бюджет, подає його на розгляд Кабінету Міністрів;

•доводить до відома Ради міністрів АР Крим, місцевих державних адміністрацій і виконавчих органів відповідних рад особливості складання розрахунків до проектів місцевих бюджетів;

•забезпечує оприлюднення закону про державний бюджет та його проекту, звітів та іншої відкритої інформації про виконання бюджету, показників виконання зведеного бюджету;