Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Психологія" (1902); "Позитивні завдання філософії". У 2 частинах (1911); "Лекції з історії нової філософії" (1914).

ЛОРЕНЦ, Конрад (1903, Відень — 1989) — австрійський біолог і філософ, один із засновників еволюційної епістемології та фундатор сучасної етології. Лауреат Нобелівської премії (1973). Розробляв проблеми культурної антропології. Обґрунтовуючи еволюційну теорію знання, вважав, що людина має природжений "апарат для створення відповідної картини світу", яка обумовлюється когнітивними механізмами. Над цим апаратом здіймається духовна, культурна надбудова. Духовне життя людини, як вважав Лоренц, слід розглядати як надіндивідуальний процес. Культура є живою системою, що має свої філогенетичні передумови, плюральні форми існування; вона забезпечує — через механізм конкуренції — "інтеркультурний добір", сприяючи культурній творчості. Головним методом пізнання Лоренц вважав індуктивний метод, вбачаючи його евристичне значення у можливості редукції спеціальних законів певного рівня до більш загальних законів природи.

Основні твори: "Так зване зло: До історії природи агресії" (1963); "Опала смертного гріха в людській цивілізації" (1971); "Die Ruckseite Spieqels" (1973); "Зменшення людства" (1983).

ЛОСЄВ, Ігор Васильович (1955, Севастополь) — український філософ, політолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1979). Кандидат філософських наук (1987). Доцент кафедри культурології КМА. Коло наукових інтересів — філософія культури, історія української культури, етнопсихологія, історія ідеологій, націологія, українсько-російські культурні відносини.

Основні твори: "Історія і теорія світової культури: європейський контекст" (1995); "Україна в контексті російського неоєвразійства" (1999); "Українське питання і російська національна самоідентифікація" (1999) та ін.

ЛОСЄВ, Олексій Федорович (1893, Новочеркаськ — 1988) — російський філософ, мовознавець, дослідник класичної філології та античної культури. Закінчив історико-філологічний факультет Московського університету (1915). В 20-ті рр. вийшли друком вагомі дослідження Лосєва з філософії міфу, імені, числа та символу. В цих працях автор дав оригінальний філософський синтез християнського неоплатонізму, діалектики та феноменології Гуссерля, що дозволило йому побудувати цілісну систему "діалектичного апофатизму", щільно пов'язану з метафізикою символу і міфу. Символізм Лосєв розуміє як філософсько-ейдетичне вчення про такі духовні феномени, які існують в "твердих обрисах апофатичної сутності", де ідеальна (божественна) основа світу проявляє себе, світиться в смислових феноменах духовної культури людини — в символах, міфах, слові, мистецтві. Лосєв поєднує філософське бачення світу з естетико-символічним, а міфологію — з практикою і культурою певної людської спільноти. Саме такий філософський підхід до осмислення світу і культури дозволив Лосєву побудувати філософське вчення про античний космос як гармонійне поєднання ідеального і матеріального начал в структурі сущого, де найвищий прояв цієї гармонії втілюється в античному ідеалі довершеності космосу і краси людського тіла. Ці ранні розробки утворили підмурівок цілої низки фундаментальних праць Лосєва, написаних протягом 50 — 80-х рр. Лосєв досліджує історію розвитку античної культури як особливої духовно-історичної цілісності, де гармонійно поєднувались ідеали краси людського тіла з довершеністю космосу, з моральними основами людського життя. Лосєв досліджує цей процес від розквіту давньогрецької культури (V ст. до н. е.) до остаточного занепаду античного світу (V ст. н. е.); у полі його зору поява нової християнської культури, що створює новий тип моралі, нові естетичні цінності й ідеали, де головним є не гармонія і краса людського тіла, а моральна і духовна досконалість людської особи, яка шукає свій ідеал в "Граді Божому". За свої філософські погляди Лосєв був репресований більшовицьким режимом і в 1930 — 1933 рр. перебував у таборах радянського ГУЛАГу. Багатотомна панорама розвитку античної культури, яку окреслив Лосєв, розкриває його феноменальну обізнаність з давньогрецькими і латинськими пам'ятками писемності, творами античного епосу і драми, риторики, історичними дослідженнями, пам'ятками образотворчого мистецтва, скульптури та ін. В останні роки свого життя Лосєв видав декілька праць, присвячених творчості В. Соловйова, з яким його пов'язували як спільні філософські вподобання (Платон, неоплатонізм, Гегель, Шеллінг та ін.), так і деякі споріднені мотиви і теми філософських досліджень (всеєдність світу, софійність пізнання, онтологічне розуміння краси, мистецтва, добра, істини та ін.). Лосєв автор праць з проблем культури європейського Середньовіччя, Відродження та Романтизму; дослідник творчості Платона і неоплатонізму; перекладач творів Куганського, Платона, Прокла та ін.

Основні твори: "Античний космос і сучасна наука" (1927); "Філософія імені" (1927); "Діалектика художньої форми" (1927); "Нариси античного символізму і міфології". Том 1. (1930); "Діалектика міфу" (1930); "Історія античної естетики". У 8 томах (1963 — 1994); "Володимир Соловйов і його доба" (1990).

ЛОСЬКИЙ, Микола Онуфрійович (1870, с. Кресловка Вітебської губернії — 1965) — російський філософ-неоляйбніціанець, представник інтуїтивізму. Закінчив Санкт-Петербурзький університет, де потім працював професором філософії. Автор численних праць з проблем метафізики, гносеології, етики, естетики, історії філософії. Перекладач праць Канта. В 1922 р. був висланий із більшовицької Росії за кордон. Жив і працював у Чехословаччині, Франції, США, Швейцарії. Лоський створив філософське вчення "ідеал-реалізму", в основу якого покладено розуміння світу як "органічної цілісності", де активно діють плюралістичні і автономні "субстанційні діячі". Їх взаємодія створює розмаїту палітру матеріального світу, царини неорганічного, органічного і духовного буття. В духовному бутті діють творчі особистості, тому саме вони перебувають на вершині світової ієрархічної піраміди. Лоський називав таке бачення світу "ієрархічним персоналізмом". В метафізичній системі Лоського Бог відіграє роль не лише творця, а й координатора активності, творчості і свободи "субстанційних діячів". В теорії пізнання Лоський розробляє концептуальні засади інтуїтивізму, обґрунтовуючи його як психофізичними (вплив Бергсона), так і метафізичними чинниками. Суб'єкт пізнання діє одночасно в кількох площинах буття — в ідеальному, реальному, надреальному бутті. Відкрити і пізнати істину можливо лише за допомогою інтуїтивного осягнення об'єкта пізнання як цілого. В етиці Лоський великого значення надавав дослідженню проблеми егоїзму, який породжує в світі зло і неправду. Егоїзм призводить до духовної і творчої деградації людської особистості, перепинає їй шлях розвитку, що веде до "царства Божого". В естетиці розробив вчення про абсолютні цінності, які втілюються на різних онтологічних рівнях буття. В людському бутті краса завжди обмежена матеріальними умовами існування. Ідеальна краса можлива лише в довершеному духовному житті. Абсолютна краса реалізується в "царстві Божому".

Основні твори: "Обґрунтування інтуїтивізму" (1907); "Світ як органічне ціле" (1915); "Свобода волі" (1927); "Умови абсолютного добра" (1945).

ЛУК, Микола Іванович (1949, с. Буди Чернігівської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1973) та аспірантуру інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1976). Кандидат філософських наук. Провідний науковий співробітник цього інституту. Спеціалізується в галузі історії філософії України XIX — початку XX ст.

Основні твори: "Філософські питання комуністичного виховання в дослідженнях вчених Радянської України" (1986); "Етичні ідеї в філософії України другої половини XIX — початку ХХ ст," (1993); "Історіософія та соціальна філософія Михайла Драгоманова", у співавторстві (1999); "Історія філософії України", у співавторстві (1994).

ЛУКАЧ, Дьордь (1885, Будапешт — 1971) — угорський філософ, інтерпретатор марксизму; естетик. У 1900-ті рр. зазнав впливу неокантіанства, Зиммеля та Вебера, дещо згодом — гегелівської філософії, з якою пов'язане звернення Лукача до соціальної проблематики, його протест проти буржуазного суспільства. Погляди Лукача радикалізуються в міру ознайомлення з працями Маркса та теоретика анархізму Сореля, чия інтерпретація марксизму справила на нього сильне враження. В 1918 р. Лукач вступає до Угорської комуністичної партії, бере участь у створенні Угорської Радянської республіки, після придушення якої живе у Відні. У цей час у центрі його уваги знаходиться проблематика формування класової свідомості пролетаріату та її впливу на історичний процес. На думку Лукача, істинне осягнення історичного процесу доступне лише пролетаріатові, через що останній є головною потугою суспільного прогресу. Вважаючи, що адекватним втіленням пролетарської свідомості є марксизм, Лукач відрізняє "актуальну", "психологічну", а тому неістинну свідомість пролетаріату від справжньої, "очищеної", теоретично артикульованої класової свідомості, яка досягається марксистськими мислителями (інтелектуалами). Саме у пролетарській свідомості, згідно з Лукачом, відбувається звільнення від капіталістичного "відчуження". У зрілий період своєї творчості Лукач піддав послідовній критиці свої ранні твори, зазначивши небезпеку "месіанського" розуміння ролі пролетаріату й есхатологічного уявлення про соціальну революцію. Корінь цих принципових помилок він вбачав у неправомірному ототожненні "відчуження" і "реїфікації" (оречевлення), що призводить, зрештою, до збігу онтологічного і соціального аспектів реальності, загального і особливого. У 1956 р. Лукач був активним учасником відомих подій в Угорщині, входив до складу уряду Імре Надя, за що був звинувачений у ревізії марксизму. В останні роки життя працював над загальними проблемами естетики і філософії. В естетиці, був прихильником соціального реалізму. Остання, незавершена праця Лукача — "До онтології суспільного буття" — присвячена систематичному історико-філософському викладу основних категорій суспільного буття і дослідженню активної ролі свідомості.

Основні твори: "Душа і форми" (1911); "Теорія роману" (1916); "Історія і класова свідомість" (1923); "Молодий Гегель: про відношення між діалектикою і економікою" (1948); "Руйнація розуму; Шлях ірраціоналізму від Шеллінга до Гітлера" (1954); "Проблеми естетики" (1969).

ЛУКАШ з Нового Міста (?, Нове Місто поблизу Самбора — близько 1542) — український філософ, педагог. Вчився у Краківському університеті (1513 — 1515). Згодом там же працював викладачем: від 1517 р. — бакалавром, від 1521 р. — доцентом філософії та магістром вільних мистецтв. В останні роки життя залишив викладацьку роботу і виїхав із Кракова, продовжуючи підтримувати контакти з Краківським академічним середовищем і гуманістичним гуртком, очолюваним Русином. 1522 p. Лукаш видав укладений ним для студентів університету підручник з епістолографії, написав також філософський трактат, який залишився неопублікованим. Про філософські погляди Лукаша відомо небагато. Знаємо лише, що він, викладаючи вчення Аристотеля у Краківському університеті, критикував бездумне схиляння перед його авторитетом, що вже само по собі мало велике значення для пробудження самостійного мислення у слухачів. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу Лукаш вважав людей діяльних, творчих, розумних і освічених.

ЛУКАШ, Микола Олексійович (1918, Кролевець — 1988) — український письменник-перекладач. Закінчив Харківський педагогічний інститут (1948); викладав іноземні мови у Харкові. Феномен Лукаша у своїй появі зумовлений як давньою традицією українського поетичного і прозового перекладу, так і драмою української підрадянської літератури, поставленої в умови граничної несвободи та штучної ізоляції від світового художнього процесу. Своєю творчістю Лукаш фактично створив свого роду літературно-естетичну альтернативу цій несвободі, майстерно транспонувавши в українське слово, поетичне і прозаїчне, грандіозну світову літературну суму всіх її родів і жанрів (від "Декамерона" Бокаччо, "Дон Кіхота" Сервантеса, "Фауста" Гете до найбільших шедеврів європейської лірики XVIII — XX ст. — від Бернса до Валєрі). В умовах тоталітарної кризи національної культури він зберіг онтологічну та власне художньо-естетичну рівновагу поміж світовою літературою і українським словом. Лукаш-перекладач з особливою увагою ставився до творів, котрі тяжіли до художньо-філософського узагальнення основоположних шляхів європейського людства і взагалі світової історії (вкрай якісний переклад абсолютного шедевра літератури такого типу — "Трагедії людини" угорця Імре Мазача). Все життя Лукаша пройшло в атмосфері безперестанного його цькування режимом.

ЛУКРЕЦІЙ КАР (99 до н. е., Рим — 55 р. до н. е.) — римський поет та філософ, послідовник епікуреїзму; закінчив життя самогубством. У поемі "Про природу речей" Лукрецій Кар створює суперечливий, амбівалентний образ природного світу: з одного боку, природа є самостійно діючою продуктивною силою, котра з найпростіших першопочатків породжує різноманітний, величний, багатобарвний світ; з іншого — природа раз по раз засвідчує свою ворожість до людини, має у собі "щось подібне до прихованої сили", котра руйнує людські прагнення та справи. Таким чином, надаючи Епікурові шану за звільнення світу від свавілля богів, Лукрецій Кар фактично відновлює у своїй картині світобудови постійну дію надлюдської сили, яка трагічно перевищує можливості людини та штовхає її у безвихідь.

Основні твори: "Про природу речей".

ЛУК'ЯНЕЦЬ, Валентин Сергійович (1942, с. Віліно, Республіка Крим) — український філософ. Закінчив фізико-математичний факультет Кримського педагогічного інституту. Доктор філософських наук (1993), професор (1999). Наукова діяльність почалася в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ в 1968 р. Нині — завідуючий від філософських проблем природознавства та екології інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових досліджень — філософські проблеми сучасного наукового світоосягнення, постмодерністський стан науки, принципові особливості сучасного оновлення методологічної культури, лінгвістичний поворот у філософії та його вплив на сучасний науковий дискурс.

Основні твори: "Фізико-математичні простір і реальність" (1971); "Філософські основи математичного пізнання" (1980); "Фізико-математичне пізнання: природа, основи, динаміка", у співавторстві (1993); "Філософський постмодерн", у співавторстві (1998); "Сучасний науковий дискурс:

Оновлення методологічної культури", у співавторстві (2000).

ЛУК'ЯНОВ, Олександр Тимофійович (1936, с. Полтавка Воронезької обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1958). У 1967 р. захистив кандидатську дисертацію. Працює на посаді доцента кафедри філософії НТУ "КПІ". Коло наукових інтересів — діалектика, теорія пізнання, логіка. Автор багатьох статей і розділів колективних, а також індивідуальних монографій.

Основні твори: "Від натурфілософії до свідомого діалектичного природознавства" (1962); "Філософія гуманізму", у співавторстві (1976); "Суб'єкт і об'єкт як філософська проблема" (1979).

ЛУМАН, Ніклас (1927, Люнебург — 1998) — німецький соціальний філософ, соціолог, представник системної теорії суспільства. Вивчав право у Фрайбурзькому університеті (1946 — 1949), стажувався в Гарвардському університеті у Парсонса (1960 — 1961), габілітація в 1966 р. за працю "Право та автоматизація в державному управлінні" у Шельскі та Клаессенса. З 1968 р. — професор новоутвореного університету в Білефельді. На основі теорії еволюції Луман розглядає соціальні явища крізь призму посилення системної комплексності суспільства, обумовленого диференціацією таких систем, як політика, економіка, церква, наука, мораль тощо. Дистанціюючись від традиційного розгляду системи в термінах частини й цілого, Луман застосовує такі поняття, як система та довкілля. Посилення комплексності довкілля обумовлює також посилення складності системи і навпаки. Така кореляція, за Луманом, не онтологічна, а функціонально-семантична: кожна система утворює власне довкілля, здійснюючи редукцію комплексності на основі смислу, або коду. Наприклад, наука конституюється кодами істина / хиба, політика — влада / відсутність влади, господарство — прибутки / збитки, мораль — добро / зло тощо. Спростовуючи концепт єдності розуму класичного раціоналізму, Луман вважає соціальні системи самореферентними, кожна з яких утворює незалежну від суспільства вцілому раціональність. На цій основі заперечується і морально-етична легітимація політичної системи, господарства, науки, а зворотним боком такого підходу є заперечення застосування кодів істина / хиба до моральної системи, а відтак — граничного обґрунтування моральних належностей. Луман піддає критиці й такі класичні поняття, як "автономія", "суб'єкт", "розум", "рефлексія" тощо, стверджуючи, що людина як окрема система отримує смисли своєї діяльності від соціальних систем, не рефлексуючи щодо їхньої істинності. Системна теорія Лумана багато в чому дотична до постмодернізму, англо-американського комунітаризму, неоконсерватизму та ін., постаючи також опонентом комунікативної теорії.

Основні твори: "Соціологічне просвітництво". У 5 томах (1970 — 1990); "Теорія суспільства чи соціальна технологія — що дає системний аналіз?", у співавторстві (1971); "Соціальні системи" (1984); "Структура суспільства та семантика". У 3 томах (1980 — 1989); "Екологічна комунікація" (1986).

ЛУТАЙ, Владлен Степанович (1926, Харків) — український філософ. Захистив докторську дисертацію (1971), професор (1975). Головний науковий співробітник інституту вищої освіти АПН України. Основне коло наукових інтересів — теорія діалектики; синергетична парадигма у контексті розробки сучасних філософських систем та формування світоглядів XXI ст.

Основні твори: "Про метод побудови системи діалектичного матеріалізму" (1970); "Теорія діалектики і загальна теорія науки" (1981); "Філософія сучасної освіти" (1996).

ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКА ШКОЛА (ЛВШ) — започаткована польським філософом Твардовським, учнем Брентпано, у Львові в 1895 р. На початковому етапі діяльності предметом вивчення в ЛВШ стає істиннісне значення. Переважна більшість дослідників, що входили тоді до ЛВШ, поділяли думку Твардовського про абсолютний характер "істини", дискутуючи лише з приводу її одвічного характеру. Розпочата в 1913р. дискусія закінчилася видатною працею Тарського про дефініцію істинного висловлювання. Атмосферу творчих пошуків в ЛВШ передає вислів Твардовського, котрий говорив, що "служіння об'єктивній правді набирає етичного значення". Він не обмежував своїх учнів у виборі предмета дослідження, одначе вимагав сумлінного ставлення до методів, які загалом можна окреслити як критичний аналіз. Цим доброзичливим ставленням до особистості дослідника пояснюється різноманітність філософських дисциплін, що культивувалися в ЛВШ. До першого покоління учнів Твардовського належали: Лукасевич (1878 — 1956), Лесьнєвський (1886 — 1939), Котарбінський (1886 — 1981), Чежовський (1889 — 1981), Айдукевич (1890 — 1963), Вітвіцький (1878 — 1948), Валей (1885 — 1952), Завірський (1882 — 1948), Татаркевич (1886 — 1980). Формально у розвитку ЛВШ розрізняють два періоди: львівський (1895 — 1915) і варшавський (1915 — 1939), а також наступні чинники, що характеризують це інтелектуальне співтовариство: генетичний — педагогічна діяльність Твардовського і його учнів; географічний — розташування школи у Львові та Варшаві; часовий — ЛВШ виникла в кінці XIX ст. і діяла до початку Другої світової війни; зрештою, змістовий — сукупність спільних ідей. У першому періоді філософські дослідження концентрувались у Львові, у другому, після отримання Польщею незалежності, вплив учнів Твардовського поширився на всі університети країни, але головним чином сконцентрувався у Варшаві, де всі філософські кафедри посіли вихідці зі Львова. Бурхливий розвиток математичної логіки на початку XX ст. обумовив зацікавленість цією філософською дисципліною варшавських математиків, внаслідок чого співпраця філософів і математиків принесла видатні наукові досягнення у математичній логіці, а певні математичні теорії — теорія множин і топологія — були свідомо обрані для експлікації і дослідження властивостей логічних систем, які в свою чергу контролювали розбудову математичних структур. Таким чином, постала нова галузь на перетині логіки і математики — метаматематика. Саме тому ЛВШ перед Другою світовою війною стає відомою у світі переважно як школа логічна, потім — логіко-філософська позитивістського спрямування (проти чого ще в 30-ті рр. протестували Лукасевич та Айдукевич), а під кінець XX ст. її почали зараховувати до аналітичного гурту у філософії. Спеціалізацію в логіці Лукасевич поєднував із дослідженням явища причинності і використовував його для вирішення проблеми детермінізму, висловлюючись за індетермінізм. Позиція індетермінізму за критичного прочитання Аристотеля — дозволила Лукасевичу підважити засаду "виключеного середнього", що відкрило шлях спочатку до побудови тризначної логіки, а потім низки логік з багатьма істиннісними значеннями. Використовуючи математичну логіку, Лукасевич аксіоматизував силогістику Аристотеля, винайшов бездужковий запис формул. Лесьнєвський розглядав предмет не як елемент множини в дистрибутивному смислі, а як частину цілого. Наслідком його намагань стали три теорії — прототетика (теорія перших тез), онтологія і мереологія (теорія колективних множин або агрегатів), доповнені теорією дедукції, в якій описувалися номіналістичні настанови Лесьнєвського. Котарбінський трактував предмети як матеріальні речі, потім як тіла, тобто мислячі речі. Ця доктрина спочатку отримала назву "реїзм", а потім "конкретизм" і "соматизм". Спрямованість Котарбінського на ефективне відтворення речей у практиці знайшла вираз у створенні нової дисципліни — праксеології; було також засновано перший у світі інститут праксеології. На підставі того, що практичні дії мають виразне етичне забарвлення, Котарбінський розвиває систему незалежної етики, очоливши цей напрям. Чежовський, Завірський і Айдукевич присвятили себе логіці і методології наук, Вітвіцький і Балей — психології, Татаркевич — історії філософії та естетиці. В 1904 р. за ініціативою Твардовського було створене у Львові Польське філософське товариство, а в 1933 р. Лукасевичем у Варшаві закладено підвалини Польського логічного товариства. Під головуванням Твардовського у міжвоєнний період відбулося три філософських з'їзди — у Львові (1923), Варшаві (1927) та Кракові (1936). Друга світова війна призвела до припинення діяльності ЛВШ як наукового товариства. В період 1939 — 1948 рр. ЛВШ втратила загалом 34 вчених. Хоча й залишалися корифеї — Чежовський, Айдукевич, Котарбінський, Татаркевич, Яськовський, Мостовський, Слупецький, але внаслідок ідеологічного тиску комуністичного режиму ЛВШ була позбавлена інтелектуального оточення і не змогла відродитися; зрештою, спеціалізація у конкретній дисципліні ставала більш суттєвою. (Б. Домбровський)

ЛЬОВІТ, Карл (1897, Мюнхен — 1973) — представник сучасної німецької філософської антропології. В університетах Мюнхена та Фрайбурга вивчав філософію і біологію. З 1952 р. — професор філософії у Гейдельберзькому університеті, де він займався історичною і соціальною антропологією, історією філософії. Філософська концепція Льовіта ґрунтується на теоретичних засадах феноменології пізнього Гуссерля і Шелера, а також на антропологічних ідеях Гете. Людину він розглядав як природну істоту у континіумі природного світу; аналізував питання про специфічну гуманність людини, відштовхуючись від положення про її трансцендентну сутність. Для історико-філософських праць Льовіта характерним є зосередження на фундаментальній проблемі про співвідношення "Бог — світ — людина". Праці пізнього періоду присвячені розгляду проблеми смислу людського буття у цілісності світу. Льовіт прагнув розробити нову орієнтацію для сучасної людини на засадах екзистенційно-антропологічного й екологічного розуміння гуманізму.

Основні твори: "Індивід у ролі людини" (1929); "К'єркегор та Ніцше. Або філософське та теологічне подолання нігілізму" (1933); "Смисл історії" (1949); "Гайдеггер: Мислитель смутного часу" (1953); "Знання, віра та скепсис" (1959); "Бог, людина та світ у метафізиці від Декарта до Ніцше" (1967).

ЛЮБИВИЙ, Ярослав Валерійович (1951, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1973). Доктор філософських наук (1997). Від 1973 р. працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло пріоритетних філософських зацікавлень охоплює історію зарубіжної та соціальної філософії, а також філософію історії. Автор статей, розділів у колективних монографіях, індивідуальних монографій.

Основні твори: "Критичний аналіз філософії культури Томаса Еліста" (1982); "Сучасна масова свідомість: динаміка і тенденції розвитку"(1993).

ЛЮБОВ — екзистенціал людського буття, який окреслює найглибше відчуття повноти особистісного буття і переживання цілісності у з'єднанні з іншою особистістю та світом. Саме в любові найбільшою мірою проявляється принципова відкритість буття людини, що знаменує вихід за межі буденних та граничних ситуацій у метаграничне буття. В українській мові є декілька слів, які означають любов: кохання, любощі, милість, власне любов. Цікавим є той факт, що при їх вживанні виникає певна ієрархія. Наприклад, часовий прояв любові називають закоханістю, коханням, милістю, а любов як вічне почуття-цілісність виражається саме словом "любов". В багатьох культурах любов пов'язується з безсмертям. Так, наприклад, в романських мовах у слові "любов" (французькою amur, іспанською amar, італійською amor) безпосередньо проголошується безсмертя. Виходячи з того, що еротична любов найчастіше пов'язується у більшості мов та культур з любов’ю як такою, прояви любові можна класифікувати наступним чином. Це: 1) любов до себе; 2) еротична любов; 3) надеротична любов. Любов до себе дає можливість кожній людині пережити та усвідомити, що, окрім тілесності, вона має ще духовне та душевне начала. Справжня любов до себе — це велика праця, зростання та накопичення знань і почуттів, самотворення, яке дає змогу не тільки брати, а й віддавати. Зустріч двох особистостей, що вже вийшли за межі лише любові до себе та прагнуть більшого, означає еротичну любов. Головним в еротичній любові є те, що дві особистості з'єднуються в нову цілісність, яка не заперечує, а навпаки, підсилює неповторність та унікальність кожного з них. Еротична любов є щось більш відкрите та універсальне, ніж любов до себе, однак вона може виникнути лише на основі любові до себе. Людина, що не полюбила себе, нездатна до такого особистісного напруження, як любов до іншого. У вищих своїх проявах еротична любов виступає як любов-цілісність. Така цілісність стає дійсністю не просто як статеве тілесне поєднання, а як співтворчість чоловіка та жінки. Третім — і найбільш універсальним — проявом любові є надеротична любов, яка виходить за межі егоїзму люблячої пари і відкриває цілісності двох безодню навколишнього світу. Така любов вбирає у себе всі попередні вияви любові і, поєднуючись із вірою та надією, може трансцендентувати людину у нову якість. У давньогрецькій культурі даний вимір любові отримав назву "агапе". Надеротична любов складає екзистенційний фундамент любові до ближнього, позбавляючи останню невротичних та інфантильних деформацій. (С. Крилова)