Філософський Енциклопедичний Словник
.docОсновні твори: "Афоризми" (1825); "Уривки" (1830 — 1831); "Історичний погляд на естетику" (1830); "Матеріали до історії естетики" (1831); "Про вчення словесності" (1835).
КРОЧЕ, Венедетто (1866, Пескассеролі — 1952) — італійський філософ, історик, літературний критик. Завдяки впливові в інтелігентських колах першої третини XX ст. здобувся на прізвисько "світського папи". Наскрізна ідея філософської творчості Кроче спирається на тезу — "немає іншої реальності, окрім духа, й іншої філософії, крім філософії духа". Самоздійснення світового духа Кроче характеризує на засадах діалектики, з якої (дистанціюючись від Гегеля) вилучає тріадичність, синтез протилежностей і поступальність руху від нижчого до вищого. Кроче розумів рух духа як циклічний коловорот теоретичної та практичної форм (за примату останньої), у кожній з яких відбувається перехід від особливого до загального. У царині практики — це рух від економіки (сфера приватних інтересів) до етики (сфера загального інтересу); У теорії — від естетики (втілення духа в одиничному) до логіки (сфера всезагальності). Трактуючи дух як історичний за своєю суттю, Кроче розглядав філософію як філософію історії; історію — як шлях розуму та свободи; історичну науку — як невіддільну від філософії, позаяк історик завжди осягає минуле не безсторонньо, а крізь призму запитів і цінностей сучасності, виявляючи в окремому найзагальніше. Кожна індивідуальність (найвиразніше — акторська) є втіленням естетичного щавлю розвитку духа, а мова — це засіб естетичного самоздійснення.
Основні твори: "Живе і мертве в філософії Гегеля" (1907); "Філософія духа". У 4 томах (1902 — 1917); "Суть естетики" (1913); "Політика і мораль" (1922); "Моя філософія" (1949).
КСЕНОФАН із Колофона (570 до н. е., Іонія — після 478 до н.е.) — давньогрецький мислитель, предтеча елейської школи. Після захоплення Іонії персами (540 до н. е.) емігрував до Італії, де близько 70 років жив у блуканнях. Ксенофан — перший критик еллінської культурної традиції: висміюючи узвичаєні і загальновизнані релігійні погляди, він спростовує антропоморфізм в уявленнях про богів, обстоює ідею єдиного всемогутнього Бога, позбавленого людиноподібних рис. (Він всеприсутній, усюди рівний Собі, нерухомий, незмінний, вічний.) Ознаки ксенофанівського розуміння Бога відбилися у Єдиному Парменіда. У філософії Ксенофана вперше віднаходимо принципове для елеатів розрізнення знання і гадки (опінії): "Ми нічого вірогідно не чуємо і не бачимо, а завжди лише гадаємо. Істину ж знає, мабуть, тільки Бог". Ксенофан, фактично, сформулював проблему меж і вірогідності пізнання. У поваленні усталених культурних авторитетів (як-от Гомер, Гесіод, узвичаєні погляди й уявлення) та в апелюванні до раціональної здатності мислення Ксенофан передує софістам. Античні скептики також вбачали у Ксенофана близькі їм мотиви.
КУАЙН, Віллард ван Орман (1908, Акрон, штат Огайо — 1997) — американський філософ. Навчався в Оксфордському й Гарвардському університетах. З 1946 р. — професор Гарвардського університету. Спеціалізувався у галузі філософії, онтології і методології логіки, філософії математики, логічного аналізу мов науки та природної розмовної мови. У працях з формальної логіки Куайн відстоював пріоритет екстенсіонального підходу перед інтенсіональним. У філософії математики розвивав оригінальну версію крайнього номіналізму. У філософії мови критикував лінгвістичний нативізм Хомського. Куайн широко використовував дані лінгвістики, антропології, біхевіористської психології. За Куайном, мова — найважливіша форма людської поведінки, а наука — один із шляхів пристосування організму до навколишнього середовища. Контактуючи нетривалий час з Віденським гуртком, Куайн зазнав певного впливу прагматизму і логіцизму. Подоланню цього впливу присвячена його широко відома стаття "Дві догми емпіризму" (1951), у якій піддано критиці методологічну установку, що спонукає методолога розглядати ізольовані пропозиції, відволікаючись від їхньої ролі в контексті цілісної мовної системи чи теорії. На противагу позитивістському підходу, Куайн стверджував: процедурам верифікації в науці повинні піддаватися не окремі пропозиції або гіпотези наукової теорії, а вся система взаємозалежних пропозицій цієї теорії. Кваліфікуючи свою власну позицію як натуралізм (або як науковий реалізм), Куайн не проводив чіткої розмежувальної лінії між філософією і природознавством: філософія відрізняється від природознавства лише тим, що спирається на такі основоположення і принципи, котрі мають дещо більший ступінь загальності й універсальності. Згідно з Куайном, будь-яка "концептуальна схема" теорії характеризується певними онтологічними характеристиками; факт переваги однієї з багатьох онтологій над іншими обумовлюється цілковито прагматичними мотивами. Онтологічна проблематика тісно пов'язана у Куайна з питанням про переклад у системі природних або штучних мов. Обґрунтовується принципова невизначеність "радикального перекладу". За підставу береться те, що пропозиції будь-якої мови здатні позначати найрізноманітніші об'єкти і семантичні ситуації, а способи референції таких пропозицій — завжди "непрозорі" та неоднозначні.
Основні твори: "Система логістики" (1934); "Математична логіка" (1940); "Елементарна логіка" (1941); "З логічної точки зору" (1953); "Слово: об'єкт" (1960); "Філософія логіки" (1970).
КУЗАНСЬКИЙ, Ніколай (справжнє прізвище Кребс) (1401, Куза на Мозелі — 1464) — німецький філософ, теолог, вчений. Навчався у Гейдельберзькому, Падуанському і Кельнському університетах. З 1448 р. кардинал римо-католицької церкви, відомий релігійний діяч. Займався також дослідженнями у галузі математики, астрономії, географії тощо. Філософія Кузанського формувалася на межі Середньовіччя і доби Гуманізму, зазнала впливу античного і християнського доробку, філософії піфагореїзму, платонізму, неоплатонізму і аристотелізму як античної, так і християнської доби. Як у християнського філософа, Бог у центрі уваги Кузанського, проте не стільки сам по собі — нескінченність, недоступна для пізнання, — скільки у співвідношенні зі створеним ним світом. Якщо Бог у Кузанського — це "абсолютний максимум", то світ — це "відносний максимум". Останній не має якогось визначеного центру та просторових меж; планета Земля також не є певним чином локалізована і помірно рухається у безмежжі простору. У розумінні Бога Кузанським яскраво виявився один із провідних принципів його філософії — принцип збігу протилежностей (латинською coincidentia oppositorum), а саме: Бог є трансцендентним щодо світу (універсуму) й одночасно іманентним, присутнім у кожній його частині, нехай щонайменшій. Нескінченність у Кузанського постає як вічність або максимальна присутність, тобто безначальний початок — Бог-Отець. Вічність, як прояв нескінченності, фіксує рівність самій собі. Проте "рівність" уже покладає "своє інше" Отця, тобто Бога-Сина. Їхню єдність символізує Святий Дух. Апофатична нескінченність перетворюється на продуктивну Божественність Трійці. Для конкретизації думки — яким чином світ залучається до буття, Кузанському важливі два принципи: 1) обмеження "абсолютного максимуму"; 2) розгортання Бога у світ і згортання, або повернення усіх речей у Божественне лоно. Розгортання є початком розмежування максимуму і мінімуму, які в Абсолюті втратили свій сенс, але у скінченному світі його отримують. Так єдність розгортається у кількість; спокій — у рух; вічність — у час; тотожність — у відмінність; рівність — у нерівність тощо. Людина, за Кузанським, — це мікрокосм, подібний до макрокосму, в якому здійснюється єдність божественного і природного. Назва основного твору "De docta ignorantia" ("Про вчене незнання") розкриває основну пізнавальну ідею творчості Кузанського, яка полягає назагал у тому, що найвища мудрість — це визнання власної пізнавальної неспроможності. Проте це не відмова від раціоналізму, а його відкриття на рівні металогіки. Зіставлення можливостей скінченного розуму веде від об'єкта до об'єкта, встановлюючи їх подібність, але воно нездатне цілковито відтворити картину світобудови, тому зупиняється перед нескінченністю (розум так наближається до істини, як вписаний багатокутник до кола). Те, що несила осягнути "розуму", здолає "інтелект", що підносить людину до божественного рівня — інтелектуального споглядання, в якому ототожнюються протилежності. Цьому має відповідати стан людської душі: віра керує розумом, а розум поширює віру; інтелектуальне пізнання є розгортанням віри.
Основні твори: "Про вчене незнання" (1440); "Про втаємниченого Бога" (1444); "Апологія вченого незнання" (1449); "Візія Бога" (1453); "Про злагоду віри" (1453) та ін.
КУЗНЄЦОВ, Володимир Іванович (1946, Відень) — український філософ. Доктор філософських наук (1988), професор (1991). Старший науковий співробітник (1982), головний науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, професор Київського університету права. Коло наукових інтересів: проблеми філософії фізики, світоглядних аспектів сучасної науки, методології науки, теорії понять та філософії права. Стажувався, займався науковими дослідженнями та читав лекції у Великій Британії, Німеччині, Норвегії та США. Співредактор спецвипуску журналу "Synthese" (США) "Логіка і філософія науки в Україні". Член Асоціації філософії науки США (PSA). Автор понад 220 праць, частина з яких надрукована в Австрії, Великій Британії, Голландії, Іспанії, Італії, Німеччині, США, Росії, Польщі, Швеції та Франції.
Основні твори: "Проблема універсалій у фізичному пізнанні" (1987); "Вступ до сучасної точної методології науки", у співавторстві (1994); "Поняття і його структури: Методологічний аналіз" (1997); "On the Triplet Frame for Concept Analysis (Про триплетний фрейм для аналізу понять)" (1999).
КУЛІШ, Пантелеймон Олександрович (1819, поблизу містечка Вороніж, Чернігівщина — 1897) — український культурний та суспільний діяч, історик, літератор, етнограф. Закінчив місцеву гімназію (1839), деякий час вчився на історико-філологічному відділенні та юридичному факультеті Київського університету. З 1841 р. викладав російську словесність та історію в навчальних закладах Луцька, Києва, Рівного, Петербурга. Куліш — один із головних розробників ідеології Кирило-Мефодіївського братства. Хоч до організації братства Куліш не був причетним безпосередньо, його заарештували і вислали до Тули із забороною писати і друкуватися (заборона була скасована у 1856 р.). У 1861 — 1862 pp. Куліш разом з Білозерським та Костомаровим організував і редагував перший загальноукраїнський журнал "Основа"; у 1867 — 1870 pp. керував львівським народовським журналом "Правда" (разом з Вахняним). Основою історичних, літературно-естетичних та філософських поглядів Куліша був ідеалістичний романтичний світогляд, який згодом зазнав еволюції, головним чином у галузі історії, через перехід до оцінки історичної ролі української козаччини та гайдамацького руху як руйнівних історичних сил. Куліш протиставляв впорядковане станово-класове українське суспільство нерегульованій козацькій вольниці. Слово Боже, за Кулішом, є внутрішньою ідеальною суттю історії; воно проявляється у народних ідеалах, що втілюються у культурних та цивілізаційних здобутках. Освіта і культурний поступ мають протистояти темним стихійним силам руйнування. Антитеза внутрішнього, духовного, Божого та зовнішнього визначає структуру і спрямування мислення Куліша. Внутрішнє виявляє себе у гармонії природи, у поезії, яка здатна безпосередньо висловити "правду серця" (на відміну від раціональної істини), у народних ідеалах, що зберігають Слово Боже. Зрештою консервативна тенденція приводить Куліша до романтизації минулого ("хутора") як антипода бездуховній урбанізації і цивілізації.
Основні твори: "Чорна рада" (1857); "Нотатки про Південну Русь". У 2 томах (1856, 1857); "Історія возз'єднання Руси". У 2 томах (1874 — 1877); "Мальована Гайдамаччина" (1876); "Козаки стосовно держави і суспільства" (1877); "Хутірська філософія та відсторонення від світу поезії" (1879).
КУЛТАЄВА, Марія Дмитрівна (1947, Харків) — український філософ. Закінчила факультет романо-германської філології ХДУ (1970). Доктор філософських наук (1991). Професор (1993). Завідуюча кафедрою філософії у Харківському педагогічному університеті. Працювала на посадах професора у Магдебурзькій вищій педагогічній школі (Німеччина) та Гданському університеті (Польща). Коло наукових інтересів: сучасна західна філософія, філософія освіти і виховання, філософія політики. Автор понад 80 наукових праць, займається перекладацькою та літературно-філософською діяльністю.
Основні твори: "Філософсько-педагогічні тенденції в сучасному ідеалізмі" (1988); "Інтерпретації проблем молоді: Західні концепції і варіанти", у співавторстві (1989); "Про політичну антропологію посткомуністичного світу" (2000).
КУЛЬТ РЕЛІГІЙНИЙ (від латинського cultus — поклоніння) — вид релігійної діяльності, сукупність певних дій, обрядів, предметів і символів, що виникли на підставі віри людей в існування надприродних сил і можливість впливу на останніх. Культ релігійний спрямований на задоволення релігійних потреб віруючих, оживлювання релігійної свідомості. Культ релігійний, як правило, етноконфесійно зорієнтовується, апробовується у релігійній практиці і при потребі змінюється. У деяких конфесіях, завдяки високому розвитку церковного мистецтва, може задовольняти й естетичні потреби людей. Конкретний зміст і сенс культу релігійного визначаються віровченням конфесії. Розрізняють два види культу релігійного — магія (чаклунство) та умилостивлювальний (пропіціальний).
КУЛЬТУРА (від латинського cultura — обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) — 1) Історично вихідне значення — обробіток і догляд за землею. 2) Догляд, поліпшення, ушляхетнювання тілесно-душевно-духовних сил, схильностей і здібностей людини, а отже і ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють культуру тіла, культуру душі і духовну культуру (вже від Цицерона йдеться про філософію як культуру духу). 3) Сукупність способів і прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності, способів людського буття. 4) Сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності. 5) Локалізоване у просторі та часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства. В найширшому значенні, зафіксованому ще Віко, культура — це те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. З XVIII ст. започатковується як розбіжність між культурою натуралістичною (коли її витоки вбачаються в незайманій природі людини) та ідеалістичною (культура — це, головним чином, досягнення довершеного морального стану), так і протиставлення культури (як осердя духовних цінностей, зусиль, пов'язаних з внутрішнім вдосконаленням особи) — цивілізації (як чомусь зовнішньому щодо людини, спрямованому на покращення соціального устрою, еволюційний континуальний розвиток суспільства на засадах "розуму" до інтегрального універсалізму). З другої половини XIX ст. формується некласичний підхід до культури, утверджується ідея її дисконтинуальності (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі, Нортроп, Шубарт), відбувається онтологічний поворот в розумінні культури (філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм, антропологія філософська). В результаті планетарний культурно-історичний процес постає вже не як монолітно-єдина лінія неухильного сходження, а як поліцентричне і багатолінійне утворення, як сукупність співіснуючих і наступних одна щодо одної культур монадної природи. Культура розглядається не лише як певний спосіб і взірець життя, а передусім як особлива реальність, буттєвий вимір унікальності існування різномасштабних індивідів історії — осіб, племен, спільнот, націй, цивілізацій, суспільств тощо. За такого — позбавленого просвітницьких ілюзій, сповненого переживанням історичних екстремумів, трагізмів і втрат — розуміння культури принципово інакше постає співвідношення культури і цивілізації. Культура розглядається як синонім локальної цивілізації (наприклад, у Тойнбі), або ж цивілізація — як пізній етап існування культури — етап її творчого і водночас виснажливого плодоношення (Данилевський), чи застигання і вмирання (Шпенглер). Нині поряд з традиційними проблемами культурології — про співвідношення природи та культури, сутність культури, зв'язок культури між собою та з цивілізацією тощо дедалі актуальнішими стають проблеми онтології культури, безконфліктного діалогу культури, співвідношення масової та елітарної культури, соціального і культурного поступу, загально-людського, особливого і унікального в розвитку культури, культури та контркультури тощо. Розглядаючи екзистенційно-антропологічні підвалини культури, можна визначити її як процес та результат об'єктивації особистісної основи людини задля досягнення внутрішньо-духовної комунікації. Культура постає як символічно-комунікативне оформлення особистості у стихії часу. При цьому культура може бути прив'язана до свого часу, а може виходити за його межі, у той потенційно-антропологічний простір, що з'єднує різні часи. Такий вихід є виявленням геніальності у культурі; у сприйнятті й творенні культури він є результатом граничного напруження людини, її граничного буття. При цьому в культурі відбувається зняття граничного напруження, яке виявляється в станах туги, жаху, відчаю, катарсичного переживання. (Бойченко, Н. Хамітов)
КУЛЬТУРА АНТИЧНОСТІ — культура стародавніх Греції та Риму, локалізована в часовому проміжку від VII ст. до н. е. по IV ст. н. е. Єдність античної культури забезпечена не лише її належністю до греко-римського світу, а й передусім єдиним світоглядним ґрунтом; сформовані ним архетипи світосприйняття, світовідчуття й світобачення задають способи й форми культурної творчості. Головними архетипами культуротворчої дії та її втілених результатів є сприйняття світу як єдиноцільного космосу, наголос на обов'язковому тілесному бутті форми й оформленості тілесного буття, тяжіння до гармонійних, завершених і довершених форм, поєднане з пластичністю зображуваного. У класичний період притаманне всій культурі античності ствердження онтологічної легітимності одиничного буття, чиє перебування у світі є природною даністю й відтак не забарвлене в негативні емоційні тони, не сягає, проте, рівня його індивідуалізації. Вияв останньої відбувається в елліністичній культурі раннього періоду. Римська культура часів імперії, хоч і продовжує розвиватися під значним впливом грецької і носить похідний від неї характер, зазнавши впливу також східних культур, здебільшого тяжів до функціоналізму, декоративності й утилітарності. У пізньоеллінську добу відбувається зустріч і взаємопроникнення античної та християнської культур. (Т. Метельова)
КУЛЬТУРА НАЦІОНАЛЬНА — сукупність притаманних представникам даної нації ціннісно насичених форм і виявів життя. Формується на основі культури одного або кількох етносів. Відповідно за своїм походженням вирізняється моноетнічна та поліетнічна культура національна. В останньому випадку формування спільного культурного простору є обов'язковим складником процесу націотворення. Основу, що його уможливлює, становить розвиток виробничих, економічних стосунків між етносами, з яких витворюється нація. Якщо виникнення, розвиток і зміцнення економічних зв'язків становлять необхідну, але недостатню умову для існування нації, то витворення єдиного ціннісного, етико-естетичного ґрунту духовного життя спільноти є показником зрілості нації і чинником, що гарантує її життєздатність. Економічні стосунки, завдяки яким конгломерат етносів перетворюється на цілісний соціальний організм, актуалізують міжетнічні культурні зв'язки й полегшують випрацювання й усвідомлення духовно-культурної єдності нації. Культура національна — явище історично молоде. Виникаючи тоді, коли народжується її суб'єкт і носій — нація, тобто на початках індустріальної епохи (XVII — XIX ст.), культура національна більшою мірою виявляє себе у формах духовного життя (художньої творчості, релігії тощо), оскільки цивілізаційні вияви існування соціуму, пов'язані з діяльністю, спрямованою на продукування матеріальних благ, з техніко-технологічними процесами, набувають уніфікованого вигляду. Через це виникнення феномена культури національної породжує проблему нетотожності культури й цивілізації взагалі (див. Шпенглер) та веде до розуміння культури як прояву передусім духовно-творчого життя особи й спільноти.
КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ — європейська культура другої половини XV — першої половини XIX ст., для якої характерними є впевненість у можливості організації світу на раціональних засадах, заклик до його поліпшення й орієнтація на гіперактивність особистості. Визначальними рисами культуротворчості культури нового часу є увага до окремих речей, явищ, що існують самі по собі, об'єктивно. Культура нового часу пройшла шлях від відтворення об'єктивності предметів і стосунків у їхній зразково-ейдетичній формі (класицизм) через естетизацію тілесності, поєднану зі спробами відтворення внутрішнього світу людини (бароко) та домінанту особистісного складника над реальністю (романтизм) до намагання відтворити світ у його природній визначеності або повноті зображення зовнішнього й внутрішнього, типового й індивідуалізованого (реалізм). (Т. Метельова)
КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ — сукупність генетично спорідненого розмаїття культурних форм європейського світу IV — XIII ст., засадничим для яких є християнський світогляд. У широкому сенсі до культури середньовіччя, крім європейської, можна віднести й інші за витоками, генетично розпорошені східні культури, поєднані як тими самими часовими рамками, так і спільністю або подібністю світоглядних архетипів. До архетипів культури середньовіччя належать: протиставлення духовного й тілесного, форми та втілення з віднесенням перших до позитивного оцінкового полюсу; домінанта загального над індивідуальним (яка в деяких локальних культурах — у Європі в романський період, у Сасанідському Ірані, у Кушанській Індії тощо обертається на естетизацію масивності й гігантоманію); морально-етична конструкція простору й часу за принципової відмови від реалістичних зображувальних прийомів і засобів. Істотною відмінністю між європейською та східними культурами середньовіччя є не лише збереження на європейських культурних обширах успадкованого з часів Античності архетипу значущості індивідного, а й моральної легітимації його у християнстві. Натомість східні культури за всієї відмінності їх між coбою спільні в проведенні принципу цілковитого панування загального й позбавленні індивідуальності права на значущість. (Т. Метельова)
КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ — поняття філософії культури та етики, що окреслює норми й принципи продуктивного спілкування та їх реалізацію у бутті особистості чи суспільства. Кожна національна культура має свою специфічну культуру спілкування, проте культура спілкування має й універсальну ознаку — толерантність, яка стає досить актуальною на межі XX — XXI ст. Зовнішнім виявом культури спілкування є етикет, що являє собою сукупність правил взаємин між людьми в стандартних, буденних та святкових ситуаціях, які дають можливість комфортного спілкування, організують та спрощують стосунки між людьми. Внутрішнім виявом культури спілкування є світоглядна толерантність, яка означає здатність до неупередженого сприйняття цінностей та архетипів іншої культури, спрямованість на діалог та взаємну актуалізацію. Важливою умовою реалізації культури спілкування особистості є наявність елементарних знань у галузі психології (типи темпераменту, характеру тощо). (Н. Хамітов)
КУЛЬТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ — тематичний підрозділ сучасної філософської антропології, що розглядає творчу природу людини, яка одночасно визначається як творець і творіння культури. Культурна антропологія в її європейському варіанті є насамперед антропологією об'єктивного духу, що формує людину, забезпечує функціювання механізмів соціокультурного успадкування через традицію, яка визначається як "духовна матір людства" (Ландман). Важливою проблемою культурної антропології є взаємозв'язок людини і навколишнього середовища, де безпосередньо розгортається її творча діяльність, певні духовні ландшафти (за Ротхакером). Основою і запорукою необмежених можливостей людської креативності, на думку представників культурної антропології, виступає людська недосконалість, яку компенсують творіння культури, а також свобода — універсальна передумова всякої творчості і збереження її результатів у формі культурного плюралізму. Американська культурна антропологія (Малиновський, Боас, Мід, Бенедикт) концентрує свої зусилля на аналізі конкретних культур, а також узагальненні етнографічних даних з метою виявлення культурних феноменів і стійких формотворень, а також структур, що відповідають людській природі та пояснюються через її властивості. (М. Култаєва)
КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ — загальнозначущі принципи, що становлять основу даної культури, відіграють конститутивну роль щодо неї і визначають спрямованість діяльності її представників, мотивацію їхніх учинків. Культурні цінності утворюють своєрідну систему етико-естетичних координат, архетипову для даного суспільства. На відміну від матеріальних (цивілізаційних) цінностей, що створюються в процесі виробництва, культурні цінності продукуються й репродукуються у творчості й учинку, своєю чергою передуючи їм як певні вимоги, звернені до волі. Виникнення та існування культурних цінностей принципово не піддаються алгоритмізації. Уперше до поняття цінностей звертається Кант, розрізнюючи сферу природного буття, підпорядкованого необхідності, й царину моральності, або свободи. У подальшому концепцію цінностей розвинуто у вченнях Лотце та неокантіанців. Власне культурного сенсу поняття цінностей набуває у філософії Віндельбанда; цінності тут виступають основою всіх функцій культури й умовою будь-якого здійснення певної одиничної цінності. Найвищі цінності, за Віндельбандом, — істина, благо, краса й святість — визначають загальний характер людської діяльності, чим остання й відрізняється від природних процесів. Як і Лотце, Віндельбанд наголошує на трансцендентальній природі цінностей: вони не існуть, а значать. Цінності "вмонтовано" в структуру свідомості. Інший представник баденської школи Рикерт, як і представники Марбурзької школи (Коген, Мюнстенберг), пов'язує існування культурних цінностей з волею. Трансцендентні за своєю природою культурні цінності набувають іманентного характеру через їх вольове прийняття, перетворюючись на норми. Натомість Вундт, Йодль, Паульсен убачали джерело культурних цінностей у почутті, що приводило до висновку про їхній історичний характер. Врентано психологізує зміст цінностей і вважає основою їх формування позитивні та негативні емоційні акції — любов і ненависть, що є і не свідомими і не вольовими. Цю позицію до певної міри поділяє й Шелер: емоційні й апріорні за своїм походженням цінності не витворюються й не пізнаються, а розпізнаються за рангами через інтенціональну акцію уподобання. Ранг цінності тим вище, чим менше вона причетна до матеріального світу, чим більше її духовно-сакральне навантаження. У межах екзистенціалізму проблема цінностей окремо практично не розглядається. Зокрема, вона зникає у філософії Гайдеггера, у Сартра культурні цінності виступають як породжені свідомістю і волею особистості. Неопозитивізм в особі Вітгенштайна цікавиться виключно лінгвістичним аспектом ціннісної свідомості. Подібне ставлення до проблеми культурних цінностей притаманне й лостструктуралізму. Деррида закликає до свідомої відмови від її розгляду, оскільки сама ціннісна проблематика є породженням фонологоцентристського ладу європейської думки. (Т. Метельова)