Філософський Енциклопедичний Словник

КОСІВ, Сильвестр (? — 1657) — український культурно-освітній та церковний діяч, вчений-гуманіст, професор риторики й префект Лаврської школи (1631), згодом — Києво-Братської колегії (1633), від 1634 р. — єпископ Метиславський, від 1647 р. — митрополит Київський, Галицький і всієї Русі. Автор відомих творів історичного характеру "Ексегезис" (1635), "Тератургема, або чудеса", у співавторстві з Атанасієм Кальнофойським (1638), полемічного твору "Патерикон" (1635) та кількох трактатів. Освіту здобув у Віленській братській школі, Люблінській єзуїтській колегії, Замойській академії; вдосконалював освіту в одному із західноєвропейських університетів. В освітній і суспільно-політичній діяльності, в етичних та філософських роздумах орієнтувався головно на ренесансно-гуманістичні ідеали голландських та німецьких мислителів-репрезентантів Північного Відродження, переважно — "нідерландського руху". Косів постійно наголошував на необхідності засвоєння українською молоддю західноєвропейської культури, зокрема філософії, вхідними дверима до якої цілком резонно вважав латинську мову. Своїми історичними працями та курсами лекцій Косів впливав на усвідомлення українцями своєї національної ідентичності. Загальну суспільно-політичну орієнтацію і філософську поставу Косіва характеризують його негативне ставлення до Брестської унії 1596 р. й одночасно категоричне заперечення доцільності не лише політичного союзу між Україною та Московською державою, а й самих переговорів з цього приводу. Косів рішуче виступав проти намагань московського патріархату підпорядкувати Українську православну церкву.

Основні твори: "Ексегезис" (1635); "Патерикон" (1635); "Тератургема, або чудеса" (1638).

КОСМІЗМ — філософська категорія, яка означає осмислення Всесвіту як структурно-організованого цілого. З часів свого виникнення категорія космізму мала різний зміст, котрий визначався конкретно-історичними умовами. В античній культурі, в якій домінувало піфагорійсько-платонічне уявлення про космос як про гігантський музичний інструмент, який, до того ж, був універсальною живою істотою, космізм означав осмислення Всесвіту як простору небесних сфер, кожна з яких давала свій власний тон, а всі вони разом — гармонію. У культурі Середньовіччя космізм є геоцентричним: у центрі світового простору розміщується Земля, навколо якої обертається Сонце і всі інші планети. Зірки — це лише облямівка геоцентричної планетарної системи. Середньовічний космізм ґрунтується на біблійній вірі: космос був створений Богом для людини, яка не тільки є центром світу, а й єдиною метою світобудови. Книга Коперника "Про обертання небесних сфер" (1543) заклала основи геліоцентричного космізму. До розвитку цієї концепції космізму великий внесок зробили Бруно, Галілей, Кеплер, Декарт, Ньютон, Кант, Лаплас. Геоцентричні і геліоцентричні концепції космізму були скоріше космологічними концепціями сонячної системи, а не Космосу вцілому. Коли було з'ясовано, що сонячна система — це лише незначна частка універсуму розмаїтих "зоряних систем" (тобто "галактик"), з'явилися більш всеохопні концепції космізму. У цих нових версіях космізму Всесвіт уцілому зображувався спочатку як "галактика", а потім і як "мегасвіт галактик" (тобто "метагалактика"). Досліджуючи мегасвіт, сучасна космофізика еволюціонуючого Всесвіту експлікує своє глобальне уявлення про нього у вигляді "космологічного принципу", який стверджує, що найближчий до нас космос є типовим зразком для космосу вцілому. Це означає, що в глобальному масштабі космос надзвичайно однорідний відносно розподілу галактик у мегапросторі як за віддаленістю, так і за напрямком. Глобальна однорідність космосу, його самоузгодженість і простота тут розуміються як природні наслідки фізичних законів суперсили, яка визначила еволюцію раннього Всесвіту і наступну організацію його єдиної структури. (В. Лук'янець)

КОСМОГОНІЯ (грецькою κοσμογονία — походження світу) — розділ вчення про космос, який вивчає походження й еволюцію речовини, фізичних полів, планет, зірок, галактик та інших космічних об'єктів. Залежно від специфіки об'єктів, які вивчаються, космогонія підрозділяється на планетну, зоряну, галактичну.

КОСМОЛОГІЯ (від грецького κόσμος — всесвіт; λογια — слово, вчення) — наука, яка досліджує походження, еволюцію, структуру Всесвіту вцілому, його просторових і часових масштабів, матеріального наповнення: протозоряної речовини, зірок, зоряних асоціацій, галактичних систем. У формуванні наукової ідеї виникнення усього земного й небесного природним шляхом важливу роль відіграло багатовікове протиборство геоцентризму і геліоцентризму. Наукова космологія завдячує своїм виникненням не тільки практиці астрономічних спостережень, а й створенню та удосконаленню фундаментальних фізичних теорій. Наукова форма космології залежить від того, яка саме фізична теорія лежить в основі опису Всесвіту. Згідно з цим, розрізняють ньютонівську космологію, загальнорелятивістську космологію, квантовопольову космологію. Ньютонівська космологія, яка базується на механіці та теорії тяжіння Ньютона, дала ключ до законів руху небесних тіл і разом з тим ввела у фізику концепцію однорідного і нескінченного простору й часу. Загально-релятивістська космологія заснована на загальній теорії відносності Ейнштейна та працях Фридмана, в яких показано, що Всесвіт, заповнений речовиною, яка гравітує, не може бути стаціонарним; він може або розширюватися, або стискатися. Найважливішими спостереженнями, які підтвердили фридманівські моделі Всесвіту, стали два відкриття: в 1929 р. — ефекту "розбігання" галактик (так зване "червоне зміщення") і в 1969 р. — реліктового випромінювання. Квантово-польова космологія (або інакше — космологія "Великого вибуху"), яка виникла на базі поєднання принципів квантової теорії поля і загальної теорії відносності, приводить до фізичної схеми, яка по-новому відповідає на одвічні космологічні питання. Згідно з космологією "Великого вибуху", Всесвіт має історію, яка почалася понад 15 мільярдів років тому. Відповіді на питання про те, якою є фізична природа "Великого вибуху" і що було до нього, можливі лише в межах квантової теорії поля, для якої органічними є процеси народження й знищення різних квантових збуджень — хвиль, часток, систем часток і полів. Всесвіт тут моделюється як специфічна гравітаційно пов'язана система часток і полів, яка у процесі розвитку проходить ряд послідовних станів. (В. Лук'янець)

КОСМОС — філософська категорія, яка означає "світ", "світобудову". З часів свого виникнення категорія космосу мала різний зміст, котрий визначався особливостями культури та конкретно-історичними умовами (див. Космізм, Космологія).

КОСОЛАПОВ, Віктор Васильович (1935, с. Криворіжжя Луганської обл. — 1984) — український філософ. Закінчив історико-філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1957). Доктор філософських наук (1974), професор. Обіймав посаду заступника директора з наукової роботи інституту соціальних та економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР. Коло наукових інтересів охоплює філософію науки, логіку наукового пізнання, соціологію, проблеми науково-технічної революції. Лауреат Державної премії УРСР з науки і техніки (1982). Автор понад 200 наукових праць.

Основні твори: "Методологія і логіка історичного дослідження" (1977); "Методологія соціального прогнозування" (1981); "XXI століття у дзеркалі футурології", у співавторстві (1987).

КОСТОМАРОВ, Микола Іванович (1817, с. Юрасівці Острогозького повіту, нині Воронезької обл. — 1885) — український історик, письменник, етнограф, суспільно-політичний діяч. Навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету (1833 — 1836). Захистив магістерську дисертацію з історії (1844). У 1845 — 1847 рр. — один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 р. був арештований, рік перебував у Петропавлівській фортеці. У 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор Петербурзького університету. У 1860 — 1885 рр. — член Археографічної комісії. У 1864 р. здобуває ступінь доктора російської історії в Київському університеті. Член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1874), почесний член Київського університету (1884). В історичних дослідженнях та в історіософських міркуваннях Костомаров спирався на праці Максимовича, Гердера, Шеллінга, іспанських романтиків. На відміну від Максимовича, який робив наголос на емпіричній правді історії, Костомаров посилив романтичні акценти, відшукуючи наскрізну ідею, що поєднує минуле, сучасне й майбутнє українського народу в єдине історичне ціле, надає подіям "розумного зв'язку і стрункого вигляду". Як історіософ, Костомаров не стільки з'ясовував причинову залежність значущих подій, скільки прагнув до виявлення засад (включно з ірраціональними) буття та ментальності української людини. Цю настанову Костомаров реалізував, поєднуючи романтичне світоосягнення з органічними для традицій української думки ідеями філософії, зокрема з постулюванням "найвищого вічного розуму", який керує долею усього людства. З іншого боку, романтичний пафос коригувався у Костомарова раціоналістично-просвітницькими ідеями, спрямованими на утвердження духу толерантності та запобігання національному чванству. Костомарова вважають засновником народницької (на відміну від державницької) історіографії. Дух народу мислився ним не як трансцендентна сутність, а як реальна першооснова історичного процесу, здійснюваного "живим народом". Саме у психології народу належить шукати пояснення історичних подій, особливостей побуту та духовного життя народу. Історіософські погляди Костомарова еволюціонували разом із його загальносвітоглядними настановами: від романтичного ствердження ідей свободи й рівності, відстоювання окремішного вільнолюбивого духу українського етносу та наголошування його особливої місії в колі слов'янських народів (кирило-мефодіївський період) до обстоювання ідеї федералізму і раціоналізованих просвітницько-народницьких орієнтирів другого періоду і, зрештою, до модифікації народницьких устремлінь у звичайне просвітництво і лояльне щодо імперії культурництво в останній період, життя. Однак світоглядними константами Костомарова-мислителя залишалися: переконаність в окремішності історичного шляху українського народу ("Полудневу Русь" Костомаров пророчо бачив у майбутньому як "окрему державну цілісність"), в самобутності його вільнолюбивого духу, мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної російської державницької історіософії); засада народності та ідеї рівності людей і етносів, національного порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, опертий на досвід Києворуської і Козацької держав; ідея історичної тяглості української національної традиції та пафос згоди і любові — до людини і до Бога.

Основні твори: "Книги буття українського народу" (1846); "Дві руські народності" (1864) та ін.

КОСТЮК, Шнель Трохимівна (1926, с. Христинівка Черкаської обл.) — український філософ. Закінчила інститут харчової промисловості (1949), аспірантуру КНУ ім. Т. Шевченка (1953). Доктор філософських наук (1967), професор (1970). У 1969 — 1986 рр. — завідуюча кафедрою філософії природничих факультетів КНУ ім. Т. Шевченка, головний редактор журналу "Філософські проблеми сучасного природознавства". Заслужений працівник культури України (1982). Автор понад 100 наукових праць.

Основні твори: "Про сутність життя: Досвід філософських узагальнень деяких аспектів його пізнання" (1967).

КОСУХА, Петро Іванович (1935, с. Богданівка Київської обл. — 1996) — український філософ; релігієзнавець. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1958). Доктор філософських наук (1990), професор (1996). У 1969 р. — науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Завідуючий відділенням обрядовості в Київському філіалі Московського інституту наукового атеїзму. З 1991 р. — завідуючий відділенням соціології релігії відділення релігієзнавства інституту філософії НАНУ. Фахівець з проблем змісту і структури релігійності, особливостей її конфесійних виявів і тенденції змін. Автор близько 300 наукових праць.

Основні твори: "Модернізація соціально-етнічних концепцій християнського сектантства" (1969); "Релігійна обрядовість: зміст, еволюція, оцінки" (1988); "Сучасна релігійність: стан, тенденції, шляхи подолання" (1987) та ін.

КОТАРБІНСЬКИЙ, Тадеуш (1886, Варшава — 1981) — польський філософ, логік. Закінчив Львівський університет (1912). Професор Варшавського університету, академік, президент Польської АН (1957 — 1962). Представник львівсько-варшавської школи аналітичної філософії. Сформулював номіналістичну концепцію реїзму (від латинського res — річ), яка нагадує вчення Гоббса про тіла. Котарбінський стверджує, що пізнається тільки те, що дійсно існує, а існують тільки "речі". Поняття "річ" тотожне поняттю "зовнішній предмет", або фізичне тіло. Те саме стосується суб'єктів-спостерігачів, які є тілесними істотами, локалізованими у просторі й часі. Котарбінський називає свою систему також конкретизмом (визнається існування тільки безлічі конкретних тіл) і пансоматизмом (заперечується можливість існування нетілесних суб'єктів — "будь-яка душа є тілом"). Застосовує принципи реїзму до семантики: кожному імені (терміну) повинна відповідати реальна річ; загальні імена, а також назви властивостей, відносин, положень речей ("факти") і подій ("акти") повинні розглядатись як метафори або скорочення, які в мові науки мають бути еліміновані. Котарбінський — один із засновників праксеології як загальної теорії досягнення ефективності будь-якої — розумової чи фізичної — праці.

Основні твори: "Елементи теорії пізнання, формальної логіки і методології наук" (1929); "Ідея свободи" (1936); "Трактат про хорошу роботу" (1955); "Лекції з історії логіки" (1957) та ін.

КОШАРНИЙ, Степан Олексійович (1947, с. Анисів Чернігівської обл.) —

український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1974). Кандидат філософських наук (1988). Працював науковим редактором відділу, заступником головного редактора журналу "Філософська думка". Нині — старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: історико-філософські дослідження, проблеми методології історико-гуманітарного знання, аналіз провідних течій сучасної західноєвропейської філософії. Автор близько 50 наукових публікацій.

Основні твори: "Біля джерел філософської герменевтики (В. Дильтей і Е. Гуссерль)" (1992).

КРАВЧЕНКО, Олександр Михайлович (1941, Макіївка) — український філософ. Кандидат філософських наук (1968). Старший, а з 1986 р. — провідний науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: філософія та методологія сучасного природознавства, принципи побудови наукових теорій. Автор понад 70 наукових праць.

Основні твори: "Філософія і фізика", у співавторстві (1967); "Філософське значення ідеї інваріантності у фізиці" (1971); "Філософські проблеми обґрунтування фізичної теорії" (1985); "Фізико-математичне пізнання: природа, засади, динаміка", у співавторстві (1992); "Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури", у співавторстві (2000).

КРАТИЛ з Афін (друга половина V ст. до н. е. — початок IV ст. до н. е.) — давньогрецький філософ. Послідовник Геракліта, Кратил довів до логічного завершення ідею неусталеності і постійної змінюваності навколишнього світу ("в ту саму річку не можна увійти навіть один раз"). Стверджував, що неможливо правильно називати речі, адже одне й те саме ім'я — через невпинну мінливість усього — обіймає зовсім різні стани і встановлює тотожність, якої насправді не існує. Відтак мислення про природу речей унеможливлюється; на них можна лише безпосередньо вказувати. Втім, ця позиція не стільки унеможливлює пізнання, скільки його релятивізує. У однойменному платонівському діалозі Кратил стверджує, що всі судження правильні.

КРЕАЦІОНІЗМ (від латинського creatio — створення) — характерне для теїстичних релігій вчення про створення світу Богом з нічого. Безпосереднім чином креаціонізм пов'язаний з уявленням про Бога як надсвітову особистість, що вільно створює навколишній світ, дає поштовх для його руху, створює людину з її історією і тому подібне. У світоглядно-теоретичному плані центральна ідея креаціонізму про вольовий акт, що викликає буття з небуття, є спробою універсального, антропоморфно-ірраціонального зняття проблем саморозвитку світу та його спонтанно-індетерміністичних моментів. Креаціонізм є характерним для всіх релігійних систем, але найбільш чітко прослідковується у монотеїстичних релігіях.

КРЕМЕНЬ, Василь Григорович (1947, с. Любимове Сумської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1971). Доктор філософських наук (1991), професор, академік НАНУ (2000), академік АПНІ (1995). З 1999 р. — міністр освіти і науки України, президент АПНІ (1997). Лауреат Міжнародної премії ім. Г. Сковороди (1997). Фахівець у галузі соціально-політичного розвитку суспільства. Автор близько 100 наукових праць.

Основні твори: "Україна і шлях до себе: Проблеми суспільної трансформації", у співавторстві (1985); "Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п'яти років" (1996); "Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду", у співавторстві (1996).

КРИМСЬКИЙ, Агатангел Юхимович (1871, Володимир-Волинський — 1942) — вчений сходознавець (арабіст, іраніст, тюрколог), відомий фахівець-україніст, поет, прозаїк, поліглот, перекладач. Походив із родини вчителя міського училища Юхима Кримського. Предок роду Кримських був муллою в Криму і в 1696 р. внаслідок політичних колізій під тиском переслідувань бахчисарайського хана виїхав у Литовське князівство. Кримський навчався у колегії Павла Галагана (Київ), Лазаревському інституті східних мов (Москва), на історико-філологічному факультеті Московського університету. Був учнем відомих славістів і сходознавців — Житецького, Корша, Мілера, Гер'є, Фортунатова та ін. Іще в студентські роки плідно співпрацював з Франком, Павликом, Грінченком та ін. У 1896 — 1898 рр. перебував у відрядженні в Сирії та Лівані з метою вдосконалення арабської мови. У 1898 — 1918 рр. Кримський — професор Лазаревського інституту східних мов, де викладав арабську, перську, турецьку мови та літератури, історію мусульманського Сходу. З 1918 р. — один із засновників і незмінний науковий секретар Української Академії наук; у новоствореній академії заснував секцію суспільних наук, кабінет арабо-іранської філології, гебраїстичну історико-археологічну комісію, комісію словника живої розмовної української мови та ін. У 30-ті рр. Кримський зазнав утисків і репресій, влітку 1941 р. був насильно евакуйований і помер у шпиталі поблизу Кокчетава (Казахстан). Кримський — засновник школи українського перекладу зі східних мов, а також орієнтального напряму в українській літературі. Він є автором першого перекладу "Шахнаме" Фірдоусі на слов'янські мови (україномовна антологія з "Шахнаме" вийшла друком у Львові 1896 р. за сприяння Франка). Наукова спадщина вченого налічує близько 900 праць — монографій, статей, рецензій, досліджень.

Основні твори: "Нарис розвитку суфізму до кінця III ст. гіджри" (1895); "Історія персів, їх літератури та дервішської теософії" (1901 — 1914); "Мусульманство та його будучність" (1904); "Історія мусульманства: Нариси релігійного життя. Вахабіти. Бабізм. Бехаїтство" (1912); "Історія Туреччини" (1915); "Історія Персії та її письменства" (1923); "Хафіз та його пісні в його рідній Персії XIV ст. та в новій Європі" (1924); "Перський театр, звідки він узявся і як розвивався" (1925); "Джамі" (рукопис); "Хазари" (рукопис); "Нізамі та його сучасники" (1989); "Історія нової арабської літератури" та ін.

КРИМСЬКИЙ, Сергій Борисович (1930, Артемівськ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1953). Доктор філософських наук (1976), професор (1987). Від 1957 р. — співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, від 1989 р. — головний науковий співробітник відділення логіки, методології та філософії науки. Член Нью-Йоркської академії наук (1995), заслужений діяч науки і техніки України (1996). Фахівець у галузі методології науки, культуролог. Вніс помітний внесок в розробку логіки наукового дослідження (60 — 70-ті рр.) і культурологічного підходу до з'ясування філософських проблем (від початку 80-х рр.). Кримський розробляє принципи трансформації знання (динаміки теорій), прийоми інтерпретації (як операції зворотної абстракції), принципи узагальненої (некласичної) раціональності та розуміння, принципи духовності (зокрема "етичної гідності істини", "третьої правди", "інтелектуальної рішучості" та ін.), розвиває неоплатонічну концепцію вилучення архетипових (на зразок ейдосів Платона) структур буття, розуму та культури; виділяє архетипи української культури. Автор понад 200 наукових праць.

Основні твори: "Генезис форм та законів мислення" (1962); "Наукове знання і принципи його трансформації" (1974); "Світоглядні категорії в сучасному природознавстві", у співавторстві (1983); "Григорій Сковорода", у співавторстві (1984); "Епістемологія культури: Вступ до узагальненої теорії пізнання", у співавторстві (1993); "Філософія як шлях людяності і надії" (2000).

КРИПКЕ, Сол Аарон (1940, штат Омаха) — американський логік, філософ. Навчався у Гарвардському, Оксфордському, Принстонському університетах. Представник аналітичної школи в філософії, прихильники якої намагаються уникати всього, що не може бути строго доведене. Цим пояснюється їх тяжіння до точних логічних методів. Серед наукових розробок Крипке значне місце посідає дослідження проблематики семантичних парадоксів. У 80-ті рр. в філософії розгорнулася дискусія навколо інтерпретації Крипке поглядів пізнього Вітгенштайна і так званого скептичного парадоксу, який ставить під сумнів сталість значення виразів, які ми застосовуємо. З точки зору Крипке, реальним гарантом і єдиною умовою однозначного використання слів та знаків може бути тільки саме "лінгвістичне співтовариство", яке на підставі певних конвенцій встановлює правила використання мовних виразів, які наслідує у своїй практиці комунікації індивід, що належить до цього співтовариства.

КРИТИЧНИЙ РАЦІОНАЛІЗМ — у широкому значенні — філософський напрям, що об'єднує різноманітні концепції нового типу раціоналізму, спільним для яких є підвищений рівень критичності. Представники критичного раціоналізму відкидають принцип абсолютної підтверджуваності знань (вважають їх лише вірогідними), допускають взаємодоповнюваність та конкуренцію різних теорій та концепцій. В історичній еволюції критичного раціоналізму умовно вирізняють періоди "наївного фальсифікаціонізму", "онтологічної реформи", "зрілого фальсифікаціонізму", "ревізії ортодоксального попперіанства". Ініціатори критичного раціоналізму вважають, що раціонально діє лише той дослідник, який, висуваючи сміливі наукові гіпотези, проекти, програми, сам піддає їх неупередженій фальсифікації, спростуванню з метою очищення їх від ірраціоналізму, суб'єктивізму, волюнтаризму. Більш пізні версії критичного раціоналізму посилюються завдяки принципу "критики своїх власних основ". Безкомпромісний критицизм перетворюється на синонім справжньої раціональності, на етичну основу діяльності не тільки наукового, а й будь-якого іншого соціокультурного співтовариства (професійного, мовного і такого іншого). Умоглядна модель "великої науки" (тобто модель соціокультурної практики "відкритого співтовариства вчених", яка розгортається відповідно до згаданих критеріїв раціональності) постулюється як мегапарадигма демократичного устрою суспільства в цілому.

КРИТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ — неоднорідна філософська течія, яка виникла у новоєвропейській культурі наприкінці XIX ст. як наслідок альтернативних спроб "реалістського" переосмислення гносеології Канта. Філософія критичного реалізму приділяє особливу увагу аналізу проблеми взаємозв'язку "об'єкта та його гносеологічного образу". У трактовці цієї проблеми критичний реалізм протиставляє себе не тільки "догматичному реалізмові", який бездоказово постулює об'єктивність зовнішнього світу, а й "наївному реалізмові", згідно з яким всі характеристики світу, які дані в нашому життєвому досвіді, адекватно і вичерпно повно передають об'єктивну реальність. Представники критичного реалізму (Риль, Кюльпе, Бехер, Сет, Хікс, Дрейк, Лавджой, Пратт, Роджерс, Сантаяна, Селларс та ін.) переконані, що нашій свідомості не може бути дано нічого такого, що раніше не було утворено нею самою. Будь-який зміст людської свідомості вони розглядають як її результат, опосередкований складним пізнавальним процесом взаємодії суб'єкта та об'єкта. За критичним реалізмом, хоч предметність і створюється самою свідомістю, проте знання має об'єктивні підстави. Онтологія критичного реалізму неоднозначна. Вона припускає існування не тільки реалій предметного світу, а й ідеальних сутностей найрізноманітніших типів. Адекватність знання у філософії критичного реалізму розуміється як відповідність цього знання об'єкту, котрий опосередковується ідеальними структурами і досвідними даними. Оскільки дані досвіду не можуть бути "схожими" на об'єкт, остільки репрезентації його у свідомості є не відображенням об'єкта, а його ієрогліфом. У сучасній філософії ключові ідеї критичного реалізму відтворюються у модифікованому вигляді у деяких версіях наукового реалізму (наприклад, у концепції "радикального критичного реалізму" Мандельбаума). (В. Лук'янець)

КРОКОВСЬКИЙ, Йоасаф (близько 1648 — 1718) — український церковний діяч, філософ, богослов. Після закінчення студій у західних католицьких навчальних закладах повернувся до Києва, де 1683 р. став префектом і професором риторики, філософії і теології КМА. З 1690 р. — ігумен Миколо-Пустинного монастиря і ректор КМА, з 1697 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври. 1708 р. обраний київським православним митрополитом. Підозрювався у симпатіях до Мазепи, був схоплений і змушений оголосити опальному гетьманові анафему. Пізніше Кроковського, запідозреного в справі царевича Олексія, викликали до Петербурга. По дорозі він помер у Твері за загадкових обставин. Збереглися його лекції з риторики (1683), філософії (1686 — 1687), богослов'я (1697), писані латинською мовою. У філософії Кроковський розвивав традиції так званої другої схоластики, дотримуючись францисканської лінії, виробленої середньовічним філософом Дунсом Скотом. Часто полемізував з томістською школою, але не виходив поза межі традиційної для XVII ст. західної академічної філософії. Проблему універсалів Кроковський розв'язував у близькому до номіналізму дусі. Принципом індивідуації вважав форму, а у вирішенні проблеми співвідношення волі та інтелекту перевагу надавав волі. Цей своєрідний волюнтаризм Кроковського, сформувавшись під впливом філософської школи Дунса Скота, продовжував августинівську лінію у християнській філософії.

КРОНЕБЕРГ, Іван Якович (1788, Москва — 1838) — російський і український філософ, літературознавець, латиніст, перекладач. Навчався в Гале (1800 — 1805) та в Ієнському університеті (1805 — 1806). Доктор філософії (1807). Від 1819 р. — у Харківському університеті: професор класичної філософії, декан словесного факультету(1821, 1823 — 1826, 1831 — 1833), ректор (1833 — 1838). Перший шекспірознавець в Україні. Автор праць з естетики, історії літератури, класичної філології. Аналізував розвиток естетики у XVIII ст. (до Шеллінга включно). Тяжів до шеллінгіанства, був переконаним противником прагматики й утилітаризму. Намагався спростувати теорію наслідування в естетиці: митець не може і не повинен наслідувати природі, бо вона не поза ним, а в ньому.