
Філософський Енциклопедичний Словник
.doc
КОМУНІКАЦІЯ (від латинського communicatio — повідомлення, зв'язок, спілкування) — у широкому сенсі це термін, що окреслює людську взаємодію у світі. У сучасній філософії використовується передусім як ознака конструктивної взаємодії особистостей, соціальних груп, націй та етносів, яка розгортається на основі толерантності й порозуміння. Поняття "комунікація" широко використовується у філософії Ясперса, а також у сучасній німецькій практичній філософії (Апель, Больнов, Габермас), яка отримала назву "комунікативної". Антропологія, біхевіоризм, лінгвістична філософія, прагматизм, психоаналіз, трансцендентальна феноменологія, екзистенціалізм виокремили філософський зміст зовнішньої і внутрішньої комунікацій. Лише зовнішня, маніпулятивна комунікація призводить врешті-решт до переживання внутрішньої, екзистенційної самотності. Вихід за межі такої внутрішньої самотності можливий лише у внутрішній комунікації, під якою розуміється така комунікація, яка стосується глибинних смисложиттєвих орієнтацій і має вільний характер. Це, передусім, комунікація із собою як акт самопізнання та самовідтворення, процес діалогу із власним "Я". Комунікативний поворот у сучасній філософії від суб'єктивності до інтерсуб'єктивності включає різні концептуальні підходи до комунікацій. Зокрема, Габермас у праці "Теорія комунікативної дії" узагальнює досвід Міда щодо створення дискурсивної етики як одного із теоретичних щаблів руху від класичних уявлень про цілепокладання до формування теорії комунікативної дії. Комунікація розглядається у контексті раціональних структур ідентифікації та індивідуалізації, містить такі процедури, як кількісна нумерація, усвідомлення належності до генерації та якісна ідентифікація персони. Апель визначає комунікативну спільноту як трансцендентальну передумову соціальних наук. Апріорі комунікативної спільноти є теоретичним підґрунтям етики. Комунікативна етика виходить перш за все із наявності людини як особистості, яка і становить онтологічне підґрунтя апріорі вільної комунікації. Те, як етичні цінності функціонують на особистісному та інтерперсональному рівнях, а також у комунікативних процесах між культурами, державами, народами, є об'єктом сучасних міждисциплінарних досліджень. (Н. Хамітов)
КОМУНІКАЦІЯ МАСОВА (від англійського mass communication) — систематичне поширення інформації серед великої кількості людей за допомогою друку, радіо, телебачення, аудіозапису, відеозапису та через комп'ютерні мережі. Комунікація масова є необхідною підставою існування масової культури. За допомогою комунікації масової відбувається поширення важливих інформаційних повідомлень, що зумовлює єдність регіону, нації, людства. Соціальними передумовами комунікації масової стало суспільство масового споживання з такими притаманними йому особливостями, як індустріалізація, урбанізація, стандартизація виробництва та способу життя. Ці особливості породжують низку фундаментальних соціальних та екзистенційних проблем: 1) Комунікація масова може бути використана для тиску на свідомість і підсвідомість та маніпуляції людьми — передусім при використанні економічної та політичної реклами; це призводить до своєрідного "зомбування" великих мас людей. 2) Орієнтація на масового споживача інформації веде до стандартизації та спрощення внутрішнього світу людини. 3) Доступність та серійність інформаційних потоків у межах комунікації масової породжують "інформаційну наркоманію" — внутрішній стан людини, коли продукція комунікації масової стає важливішою за події власного життя (перегляд телесеріалів тощо). В даному випадку комунікація масова стає формою руйнації екзистенційного спілкування, що означає наростання внутрішньої самотності та відчуження.
(Н. Хамітов)
КОМУНІТАРИЗМ (від англійського communitarian — спільнота, громада, община; ознаками "ком'юніті" звичайно вважають спільне існування, кооперацію і взаємодію, спільні інтереси) — напрям соціальної філософії і політичної ідеології. Виникнення і поширення комунітаризму зумовлено, з одного боку, реакцією на занепад "реального соціалізму" і колапс системи "світового соціалізму", з іншого — дійсними і уявними небезпеками з боку різних течій лібералізму, лібертаризму та ін. Комунітаристи доводять, що лібертаристи недооцінюють (або ж прямо нехтують) притаманну людині потребу ідентифікувати себе з прихильним соціальним оточенням, встановлювати і відновлювати стосунки соціальності, спілкування, взаємності. Реалізація лібертаристських установок, вважають представники комунітаризму, неминуче призводить до фрагментації суспільства, гонитви за особистим успіхом за рахунок суспільного інтересу і громадських обов'язків. Комунітаристи критикують індивідуалістичну ліберальну антропологію, яка недооцінює значення тієї обставини, що соціальна свобода може бути реалізована тільки в умовах суспільства, що ліберальна спільнота — умова і запорука такої свободи. Деякі представники ліберальної філософії активно розробляють концепцію "ліберального ком'юніті" (Кимліка). Комунітаристи дискутують також з соціалістами, зокрема стосовно віри останніх у спроможність держави захистити комунітарну соціальність від розпаду. Ідеал комунітаризму може бути окреслений як асоціативна мікроспільнота общинного типу, яку держава ані опікує, ані контролює, але яка існує як самодостатня агрегація (дещо більше, ніж просто сума) індивідів.
Таким чином, комунітаристи ставлять питання про можливість і необхідність комунітарної солідарності як непримусової солідарності, добровільного колективізму. Значна кількість так званих "нових соціальних рухів" тією чи іншою мірою використовує засади і принципи комунітаризму. Популярність багатьох протестантських общин підкреслює тяжіння сучасних громадян (зокрема в урбанізованих суспільствах) до інтимності і відкритої взаємності комунітарних форм. Комунітарні форми довели свою життєспроможність у кризових суспільствах (територіальна самоорганізація, створення сусідських громад — общин), а також у подоланні людиною екстремальних, межових станів (громади наркоманів, анонімних алкоголіків, громади-притулки для жінок, що зазнали сексуального або іншого насильства). Разом з тим, комунітаристи вочевидь переоцінюють перспективи і можливості комунітарних форм у вирішенні проблем сучасності. Критики комунітаризму вказують на сентименталізм комунітарних ідеологів, на їхню "утопічну антропологію". (В. Заблоцький)
КОНВЕНЦІОНАЛІЗМ (від латинського conventio — угода, договір) — заснований Пуанкаре напрям у філософському тлумаченні пізнання, згідно з яким деякі з основних начал науки слід розуміти як конвенції, тобто умовно прийняті угоди, за допомогою яких вчені вибирають конкретний теоретичний опис явищ серед різних, але однаково можливих їх описів. Конвенціональність деяких елементів наукової теорії (наприклад, її математичної форми з певними застереженнями) дійсно має місце і є загальновизнаною. Філософський конвенціоналізм починається зі спроб поширити цю особливість теорії на теорію пізнання вцілому, тобто зняти будь-які (або значною мірою) обмеження на довільність вибору конвенцій, що неминуче веде до відкидання об'єктивного змісту науки. Конвенціоналізм виник на початку XX ст. в умовах революції у природознавстві, а саме — в зв'язку з труднощами осмислення елементів відносності, конвенціональності теорії відносності — у фізиці та неевклідових і багатомірних геометрій — у математиці. Згодом наукова практика показала, що вибір теоретичного опису (або навіть його форми) серед множини можливих не зводиться до вимог зручності, економності, корисності. Не можна стверджувати, як вважає радикальний конвенціоналізм, що творення теорії цілком підпорядковане нічим не обмеженим примхам вченого. Тісний зв'язок проблеми конвенцій з розвитком альтернативних теоретичних систем (в тому числі логіки), аналізом знання, його істинністю тощо час від часу веде до відродження різних аспектів конвенціоналізму: "принцип терпимості" Карнапа; "радикальний конвенціоналізм" Айдукевича; "геохронометричний (абсолютний) конвенціоналізм" Грюнбаума. Ці й більш сучасні різновиди та форми конвенціоналізму відштовхуються від слушної думки про те, що конвенціональний момент відіграє у науковому пізнанні світу важливу роль. Його значення особливо показове в описі просторово-часової структури світу засобами абстрактної геометрії, де вибір семантики, тобто теоретичної моделі, а також правил відповідності є до певних меж результатом конвенції (що тут означає лише вибір однієї з логічно припустимих інтерпретацій аксіом). Але конвенціоналізм трактує широту вибору, яка лише відображує, наприклад, ступінь загальності аксіом абстрактної геометрії, як відсутність і законність ігнорування меж, в яких угоди в науці мають силу. Реально ж значення конвенцій обумовлене тільки реальним багатоманіттям відношень об'єктивного світу, яке лежить в основі можливості "еквівалентних описів".
КОНВЕРСЬКИЙ, Анатолій Євгенович (1948, с. Горишківка Вінницької обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1971). Доктор філософських наук (1992), професор (1994). З 1993 р. — завідуючий кафедрою логіки, з 1995 р. — декан філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка. Проводить дослідження в галузі логіки і методології науки.
Основні твори: "Про відношення істинності і доведеності висловлювання" (1977); "Філософські основи сучасної символічної логіки" (1980); "Проблема обґрунтування в логіці і методології науки" (1985); "Природа зв'язку процесу обґрунтування і логічного слідування" (1986); "Логіка" (1999); "Теорія та її обґрунтування" (2000).
КОНДИЛЬЯК, Етьєн Бонно (1715, Гренобль — 1780) — французький філософ-просвітник. Освіту отримав у Сант-Салпасі та Сорбонні. Друг Руссо, послідовник Локка, енциклопедист; у 1768 р. обраний до Французької академії. Усі пізнавальні здатності людини Кондильяк виводить із відчуттів, наголошуючи, що без останніх немає ні розуму, ні волі. Кондильяк вважав, що пізнання пов'язане з діяльним задоволенням потреб людини. У цьому процесі отримуються і усвідомлюються сприйняття, а потім на цій основі формуються увага, пам'ять, уява, міркування і розум. Бажання чи небажання набути ті чи інші сприйняття породжує пристрасті — любов, ненависть, надію, страх, волю. Велику увагу Кондильяк приділяв дослідженню закономірностей оперування ідеями у знаковій формі, вважав за необхідне створити спеціальну "мову науки" для більш успішного розвитку пізнання. Досліджуючи проблему зв'язку мислення і мови, Кондильяк виявив залежність словникового запасу різних мов від способу життя народів, взаємозв'язок і взаємовплив мови і характеру, духу народів. Ще більшою мірою на характер народів, за Кондильяком, впливає клімат та форма правління, яка зазнає змін відповідно до змін у суспільстві. Причини деструктивних відхилень у суспільстві Кондильяк вбачав у відмінності інтересів різних соціальних груп, яка може призводити до гострих соціальних конфліктів. Щоб уникнути руйнації, їх слід урегулювати, не завдаючи шкоди жодній. Для цього слід замінити застарілі форми правління новою політичною системою, здатною досягти соціальної гармонії і підтримувати її. Хоча Кондильяк відкрито не критикував релігію, проте сформулював загальний антитеологічний принцип: для філософа недостатньо сказати, що щось виникло надприродним шляхом, його обов'язок — пояснити, як це може статися природним чином. Ідеї Кондильяка справили вплив на розвиток французького матеріалізму.
Основні твори: "Нариси про походження людського розуміння" (1746); "Трактат про системи..." (1749); "Трактат про відчуття" (1754); "Логіка, або розумова наука, що спрямовує до здобуття істини" (1781); "Мова числень" (1798).
КОНДОРСЕ, Марі Жан Антуан Нікола (1743, Рибелон — 1794) — французький філософ, політичний діяч. Освіту отримав у колежі Наварри. З 1785 р. секретар Академії наук. Співробітничав в "Енциклопедії" Дидро. В 1791 p. обраний до законодавчих зборів. Урядом Робесп'єра був звинувачений у змові, у 1794 р. заарештований, у в'язниці покінчив життя самогубством. У філософських поглядах Кондорсе був деїстом і сенсуалістом, стверджував, що в природі і суспільстві діють вічні і незмінні закони, які людина пізнає за допомогою відчуттів та ідей. Кондорсе розглядав закони розвитку історії, її основні етапи і тенденції, приділяючи велику увагу культурі та звичаям народів. В основі історичного розвитку, за Кондорсе, лежить удосконалення знань, розумових і моральних здатностей людей. При поясненні якісно різних етапів цього розвитку слід враховувати також господарські та політичні чинники. Кондорсе — один із основоположників ідеї прогресу як поступу розуму. Основною перешкодою для прогресу Кондорсе вважав невігластво, забобони, релігію та деспотизм. Основою усунення перешкод на шляху суспільного поступу Кондорсе оголосив розум і природу, на яких базуються "природні закони" та "природне право" — право на власність, майнова нерівність, але рівність усіх перед законом. Суспільне благополуччя Кондорсе пов'язував зі зведенням нерівності до мінімуму шляхом відміни будь-яких обмежень у розвитку торгівлі і промисловості та виділення надлишків капіталу для благодійних справ. Подальший прогрес людства Кондорсе вбачав у пануванні в суспільстві свободи і розуму. Ідеї Кондорсе сприяли розвитку концепції історичного прогресу просвітників та французьких істориків епохи Реставрації.
Основні твори: "Досліди аналізу" (1768); "Життя Тюрго" (1786); "Життя Вольтера" (1787); "Ескіз історичної картини поступу людського розуму" (1795).
КОНЕЧНЕ і БЕЗКОНЕЧНЕ — категорії для означення суперечливої подвійності буття, яке одночасно є визначеним, обмеженим, тимчасовим, осяжним у своїх конкретних формах (речах, процесах, явищах і таке інше) і таким, що постійно долає визначеність і межі існування, тобто є невизначеним, вічним і неосяжним у безмежній перетворюваності і плинності цих форм. Виток категорій конечного і безконечного можна вбачати в понятті "багато" первісної людини, яке означало хоч і не безконечне, але таке, межі якого недоступні спостереженню або охопленню думкою, а також у намаганні міфологічно-казкової і буденної свідомості виразити безконечне як гіпертрофоване конечне. Філософське уявлення про конечне і безконечне розвивалося у ході аналізу проблеми архе, єдності і багатоманітності буття, простору і часу, перервності і неперервності світу, часу і вічності, Бога і матерії, Бога і природи тощо. Конечне і безконечне розглядалися філософською думкою як зовсім різні сутності. Ця традиція, продовжувалася до Гегеля, з якого починається повернення діалектичної інтерпретації конечно-безконечного відношення на ідеалістичній основі. Діалектичний матеріалізм марксизму поширив її на матерію і природу. Цим був підготовлений ґрунт для заглиблення у сам механізм розгортання єдності конечного і безконечного. Розрив конечного і безконечного, їх взаєморедукування приводять до парадоксів. Серед останніх, зокрема, згадувані Аристотелем міркування Антифонта про розв'язання проблеми квадратури кола, апорії Зенона Елейського, антиномії Канта, космологічні парадокси, концепція "теплової смерті" всесвіту, численні протиріччя в математиці. Багатоманітність і єдність буття означає багатоманітність і єдність форм конечності, долання меж конечного, пізнаваність як конечного, так і безконечного. Конечна частина безконечного сама є безконечною, а безконечність, що відповідає певному способу і виду буття, є конечною його формою (необмеженим). Річ конечна, оскільки є певною якістю, відокремленістю, визначеністю, але вона безконечна як момент нескінченного світу, що невичерпний у своїй різноманітності і опосередкованості. Як конечна, вона — абсолютна, як безконечна — відносна. Істинне буття речі є багатомежовим у своїй конечно-безконечності. Людина на своєму життєвому шляху постійно перебуває на рухливій межі плинного і вічного, життя і смерті в різноманітних їх виявах (фізичному, біологічному, соціальному, духовному), і це становить сенс її існування як процесу універсалізації унікального й індивідуації тотального. Цим аспектам приділено велику увагу в XX ст. у філософії "нових онтологів". Проте людина у цих концепціях (значною мірою редукованих до традиції гносеологізму) залишається принципово конечною істотою, а поняття, які репрезентують безконечне ("екзистенціали" Гайдеггера, "екстазис" Сартра, "божественна трансценденція" персоналізму, "культура-гра" Гейзинги і ін.) лише увиразнюють цю обставину. (В. Кизима)
КОНИСЬКИЙ, Георгій (1717, Ніжин — 1795) — український церковний і громадський діяч, філософ і письменник. Закінчив КМА (1743), постригся у ченці, з 1745 р. викладав курс поетики. Ввів правила силаботонічного віршування, написав драму-мораліте "Воскресіння мертвих...", яка стала зразком цього жанру в українській літературі. У 1747 р. став префектом і професором філософії, викладав спершу курс перипатетичної філософії, та невдоволений її змістом, написав новий курс, який викладав у 1749 — 1751 рр. Останній з його філософських курсів, хоча й зберігає у своїй структурі характерні риси барокової схоластики, проте в ньому вже чітко простежується ранньопросвітницька орієнтація автора, що виявляється у насиченні цього курсу філософськими ідеями Ляйбніца, Вольфа, Декарта, Баумайстера, Коперника та ін. На посаді ректора академії у 1751 — 1755 рр. Кониський викладав курс богословія, складений за Томою Аквінським, розробив новий статут академії, де орієнтував на вивчення українських та класичних мов, а також поглиблене вивчення мов європейських, античної культурної спадщини. З 1755 р. Кониський — єпископ Могильовський. Перебуваючи у Білорусії, написав низку історичних праць, де аргументовано спростовував вимоги католиків та уніатів на білоруські землі. Всіляко сприяв поширенню й поглибленню освіти, публікував підручники й посібники, заснував у Могильові училище.
Основні твори: "Воскресіння мертвих" (1860), "Слова, і речі" (1892).
КОНКРЕТНІСТЬ ІСТИНИ — залежність істини від певних умов і обставин, простору і часу. Проблема конкретності істини виникає внаслідок того, що істина як ідеальне утворення має загальний і тому абстрактний характер, дійсність же завжди конкретна (див. абстрактне і конкретне). Цим покладається невідповідність між ними, що негативно впливає на всю діяльність людини. Конкретність істини має три основних аспекти — теоретичний, практичний і логічний. 1) Теоретичний, або пізнавальний, стосується двох способів функціонування істини — її походження і застосування для пізнання нових об'єктів чи вирішення теоретичних завдань. Знання має характер істини, якщо воно виникає на певній об'єктивній основі і в своєму подальшому розвитку не пориває з нею. Сформовані знання стають знаряддями його поширення і розвитку. Для цього треба мати уміння вибирати для даної конкретної ситуації єдино адекватні поняття, образи, правила і підводити під них об'єкти чи вирішувати задачу. Таке застосування абстрактного до конкретного Кант називав здатністю судження. Вона — відмітна риса природного розуму, навчити їй не можна, на відміну від власне теоретичних знань. Як вміння вона виробляється прикладами і діяльністю. Здатність судження — це мистецтво, хист до вибору адекватних ідей або їх створення для ще не пізнаних явищ. 2) Конкретність істини в практичному плані — це адекватність ідеальних засобів для потрібної людині зміни речей, явищ та процесів. Уміння застосовувати такі засоби дається теж прикладами та практичною діяльністю. 3) В діалектичній логіці конкретність істини досягається методом сходження від абстрактного до конкретного. Таке сходження є одночасно рухом в середині самої думки і її наближенням до конкретної дійсності. (М. Булатов)
КОНОНОВИЧ-ГОРБАЦЬКИЙ, Йосиф (? — 1653) — український вчений та культурно-освітній діяч, один з перших професорів та ректорів КМА, де викладав латинською мовою курс риторики (1635 — 1636) та два трирічних курси філософії (1636 — 1642). Походив з Галичини, освіту здобув, очевидно, у Віленській братській школі та в Замойській академії, про що неоднозначно свідчить його науково-педагогічна діяльність. Від 1642 до 1646 р. Кононович-Горбацький працював на посаді ректора КМА. 1645 р. разом з Оксеновичем-Старушичем та Трофимовичем-Козловським брав участь у Ясському православному соборі як репрезентант митрополії Київської, Галицької і всієї Русі. Помер в сані єпископа Білоруського. З творів Кононовича-Горбацького збереглися: 1) рукопис риторики "Оратор Могилянський" ("Orator Mohileanus..."), об'єднаний з курсом "Діалектики" ("In dialecticarum institutionum disputationes"), 1635 — 1636 н. р.; 2) рукопис логіки "Підручник з логіки" ("Subsidium logical", 1639 — 1642 н. р.). Курс риторики складений на зразках творів ренесансних гуманістів, зокрема Еразма Роттердамського, Рудольфа Агриколи та Юста Ліпсія, і призначений для виховання українського суспільно-політичного діяча, здатного активно захищати свій народ. У загальнофілософських питаннях дотримувався принципу "здорового глузду", був поборником ідеї двоїстої істини, розмежовуючи сферу філософії й теології, розуму й віри, наголошуючи на тому, що "на Землі немає нічого більшого, ніж людина, а в людині немає нічого більшого, ніж розум". В суспільно-політичних проблемах Кононович-Горбацький, покликаючись на праці ренесансних поборників ідеї "природного права", а серед них і свого краянина Оріховського-Роксолана, відстоював право українського народу на культурну, мовну, релігійну та адміністративно-територіальну ідентичність і самобутність у межах Королівства Польського як єдиної федеративної держави. Послідовно виступав проти самої думки про можливість будь-якого союзу між Україною ("Руссю") та Московською державою. Проявляв неабияку зацікавленість історією власного народу, наполегливо боровся за свободу совісті та релігійну толерантність.
КОНСЕНСУС (латинською consensus — згода, одностайність) — поняття практичної філософії, яке на відміну від конфлікту передбачає досягнення балансу інтересів в суспільстві на ґрунті всезагального порозуміння щодо основних цінностей та етичних норм. Консенсус є фундаментальним поняттям комунікативної філософії (Апель, Габермас, Кульман та ін.), в якій на відміну від теорій відповідності, або відображення, постає критерієм істини стверджувальних висловлювань та легітимації (обґрунтування) належнісних висловлювань. Розрізняється істинний (раціональний) та хибний консенсус. За умов істинного консенсусу, концепт якого є подальшим розвитком Кантового принципу універсалізації, критерієм істини та загальнозначущості етичних норм постає порозуміння не емпіричних, а принципово усіх можливих розумних, тобто здатних до аргументації, суб'єктів. В останньому випадку порозуміння досягається на основі "невимушеного примусу найвагомішого аргументу" (ідеальний дискурс) (Габермас). Хибний консенсус базується на нерефлексованій підміні комунікативної раціональності стратегічною раціональністю (цілераціональністю). Він пов'язується з ідеологічною або догматичною системою цінностей. Поняття хибного консенсусу є реконструкцією на ґрунті комунікативної парадигми поняття хибної свідомості Маркса. (А. Єрмоленко)
КОНСЕРВАТИЗМ (від латинського conservo — зберігаю, охороняю) — 1) світоглядна орієнтація, умонастрій, які спрямовані на збереження певних традиційних засад суспільного розвитку та порядку; 2) сукупність ідейно-політичних течій, концепцій та програм, певна тенденція політичної діяльності, що ставить за мету відтворення усталених цінностей, зміцнення тих економічних, соціально-політичних та моральних інституцій, які утворилися в суспільстві внаслідок розвитку і втілення історичного досвіду багатьох поколінь; 3) різновид політичної ідеології. Консерватизм споконвічно існував як світоглядна орієнтація, тип соціального темпераменту, що тяжіє до стабільності, статичної усталеності, передбачуваності. В цьому вигляді він не мав доктринального вигляду і був традиціоналізмом у широкому розумінні слова. Інтелектуальні передумови консерватизму створювалися епохою Просвітництва. Велика Французька революція дала імпульс виникненню політичних ідеологій, серед яких першою позначила себе саме ідеологія консерватизму. Ключове значення у становленні консерватизму відіграв трактат Берка "Роздуми про Французьку революцію" (1790). В своєму подальшому розвитку консерватизм репрезентований такими постатями, як Шатобріан, Медисон, Колридж, де Местр, Ламенне, Баадер, Галлер, Мюллер, Шміт, Шумпетер, фон Гаєк, Оукшот, Скратон, Люббе, Кристол та ін. Консерватизм становить невід'ємну складову єдиної емансипаторської метаідеології розвитку, яка почала формуватися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. В межах цієї метаідеології лібералізм уособлює ідею розвитку, всеохопний рух, швидкість, затвердження нового, а консерватизм здійснює функції внутрішньої критики лібералізму. Отже, лібералізм та консерватизм не є несумісними протилежностями, а взаємно зумовлюють, визначають один одного. Ліберали показують, якими консерватори будуть завтра, а консерватори — якими ліберали були учора. Наприклад, "новий консерватизм" (подібно до "старого", класичного лібералізму) орієнтується на звільнення приватного капіталу від надмірної державної "опіки", стимулювання ринкових відносин, зокрема підприємництва, зменшення податків на соціальні витрати (рейганоміка, тетчеризм). Отже, консерватизм не протистоїть розвитку, а забезпечує його відповідність певним цінностям, оптимальну швидкість та глибину перетворень. У такий спосіб досягається зваженість, збалансованість суспільного розвитку, певна його спадкоємність і наступність. Від початку свого існування представники консерватизму віддавали перевагу стабільності та наступності перед швидкоплинними змінами, вважали природний порядок не пересічною цінністю, а уособленням його таких інституцій, як власність, ієрархія, нерівність, релігія, авторитет, сім'я та ін. Консерватизм виходить з первинної недосконалості людської природи, обмежених можливостей людського розуму адекватно сприймати світ, втручатися в його розвиток. (В. Заблоцький)
КОНСТАНТА (від латинського constans — постійний, незмінний) — знак, який, на відміну від змінних, завжди є іменем чогось визначено певного (наприклад, індивіду, властивості, відношення, функції). У формалізованих мовах логіки використовують, зокрема, індивідні (предметні) константи, що є іменами визначено певних об'єктів (індивідів), наприклад: людей, країн, річок та ін.; предикатні константи (одномісні та багатомісні), що є іменами визначено певних властивостей або відношень, наприклад: "бути мудрим", "бути столицею", "розташуватись між" і т.д.; функціональні константи (одномісні і багатомісні), що позначають певні функції, які можуть співставляти групам індивідів деякий індивід (такі функції називають предметними), наприклад, якщо область об'єктів складають числа, то предметною функцією на цій області може бути додавання — функція, що співставляє парі чисел деяке число (функціональною константою буде знак, який позначає саму функцію). До логічних констант належать також пропозиційні сполучники (кон'юнкція, диз'юнкція і т. д.), що є символами визначено певних функцій істинності. (І. Алексюк)