Управління

Спочатку Римом керували царі, яких вибирали по черзі з кожного з провідних римських племен. Точна природа царської влади ще не досліджена. Цар міг мати майже абсолютну владу, або можливо, він був головою виконавчої влади для Сената і римського народу. Щонайменше у військовій справі повноваження царя (лат. Imperium), схоже, були абсолютними. Він також був релігійним лідером у державі. На додаток до повноважень царя існували три адміністративні установи: Сенат, який виступав дорадчим органом для царя, Куріатська коміція (лат. Comitia Curiata), яка могла схвалювати та ратифіковувати закони, запропоновані царем, та Коміція калата (лат. Comitia Calata), яка була зборами жрецьких колегій, і мала збирати людей для засвідчення певних актів, офіційних оголошень та оприлюднення розкладу святкувань на наступний місяць. Для ІІ-І ст. до н. е. державному ладу римлян були притаманні елементи елліністичного синтезу державних структур. Так Полібій вказував, що всі зовнішньополітичні та внутрішньополітичні досягнення римлян пояснюються, в першу чергу саме тим, що в них існує змішана форма правління. Він конкретизує свою думку. В Римі монархічний елемент втілено в посаді консулів, аристократичний — в сенаті, демократичний — в народних зборах. Далі він додає той постулат, що жодна з цих влад не переважає і це не дає можливості визначити суть держави в сукупності. Класова боротьба у Римській республіці створила незвичайну суміш з демократії та олігархії. Слово «республіка» походить від латинського res publica, що значить «народна справа». Римські закони зазвичай могли прийматися тільки голосуванням народних зборів (лат. Comitia Tributa). Також кандидати на суспільні посади мали обиратися народом. Попри це, римський Сенат являв собою олігархічний інститут, який виступав у якості дорадчого органу. В Республіці Сенат мав великі повноваження (лат. auctoritas), окрім законодавчої влади. Однак через те, що сенатори були дуже впливовими особами, було важко робити щось супроти колективної волі Сената. Нові сенатори обиралися серед найдіяльніших патриціїв цензорами (лат. Censura), які також могли усунути сенатора з посади, якщо той виявлявся «морально зіпсованим» — звинувачення, яке могло включати як хабарництво, так і прилюдне обіймання чиєїсь дружини. Республіка не мала сталої бюрократії і збирала податки, використовуючи практику відкупу. Урядові посади, такі, як квестор, еділ чи префект, фінансувалися за рахунок власних коштів урядовця. З метою запобігання отримання великої влади будь-яким громадянином, нові магістрати обиралися щорічно та мали ділити владу з колегою. Наприклад, в нормальних умовах, найбільші повноваження були у двох консулів. У критичному випадку міг призначатися один тимчасовий диктатор. Протягом існування Республіки, адмінінстративна система неодноразово переглядалася, підкоряючись новим вимогам. Наприкінці, вона доказала свою неефективність для контролювання поширюваного домінування Риму, зробивши свій внесок для встановлення Римської імперії. З часів ранньої Імперії, ще підтримувалася подоба республіканської форми правління. Римський імператор виступав у ролі принцепса, чи «першого серед рівних», а Сенат отримав законодавчу владу і всі законні повноваження, які раніше належали народним зборам. Проте правління імператорів з часом стрімко ставало все більш автократичним, і роль Сената звузилася до дорадчого органу. Від Республіки Імперія не успадкувала сталого бюрократичного апарату, тому що в Республіці не існувало постійних урядових структур, відокремлених від Сената. Імператор призначав помічників і радників, але державі не вистачало багатьох інституцій, таких як централізоване планування державного бюджету. Деякі історики виділяють це як впливову причину занепаду Римської імперії.

Право

Джерела правових принципів і практики давніх римлян беруть початок від Законів Дванадцяти таблиць (449 р. до н. е.) та Кодифікації Юстиніана (530 р.). Римське право, що збереглося в Зведеннях Юстініана, продовжувало діяти у Візантійській імперії та сформувало основу для подібних кодифікацій в Західній Європі. У найширшому своєму сенсі римське право використовувалося майже в усій Європі до кінця XVII ст. Основними розділами права Стародавнього Риму, зібраними в кодексах Юстініана та Феодосія, були Ius Civile, Ius Gentium, та Ius Naturale. Ius Civile (цивільне право") було збіркою цивільних законів, суб'єктами його були громадяни Риму. Судочинством поміж римськими громадянами завідували міські претори (лат. Praetores Urbani). Ius Gentium («право народів») являло собою сукупність законів, суб'єктами яких виступали іноземці та їх відносини з римськими громадянами. Судову владу тут представляли претори іноземні (лат. Praetores Peregrini). Ius Naturale («природнє право») містило в собі природні закони, тобто такі, що вважалися спільними для усього буття.