8. Система художніх образів
У художньому творі образи перебувають у взаємозв’язку і становлять певну систему – логічне, закономірне, гармонійне поєднання елементів у цілісне утворення. В епічних і драматичних творах – це стосунки персонажів, з яких вибудовується одна чи кілька сюжетних ліній.
Наприклад, у новелі «Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнника є такі персонажі, як Оповідач, його мати Софія, її чоловік Михайло, Марфа Яркова, її чоловік Карпо, листоноша Левко. Кожен виконує у творі свою функцію: Оповідач веде основну лінію розповіді, у якій переплітаються його час і минуле; Софія – жінка, котра втратила чоловіка (натяк, що не повернувся із Сибіру), але радіє сином, якому розкриває таємницю, що вона благородно не заважала любити Михайла сусідці Марфі – та жила з нелюбом і не мала від нього дітей, тому при зустрічі Софія «так дивиться» на сина. Марфа із своїм Карпом (чоловіком черствим і занудним) ходила колись на посиденьки до Софії і Михайла, на яких не могла утаїти кохання, і Софія бачила, як вона до Михайла «світиться». Коли той потрапив в «Сибір неісходиму», переймала за селом листоношу, щоб хоч потримати лист від Михайла, призначений Софії. Так розгорталася драматургія почуттів, і в цьому перебігові стосунків кожен персонаж зіграв важливу для розкриття цієї сумної історії роль. Тому у новелі немає випадкових персонажів, тобто таких, які б не мали стосунку до побудови сюжету, а це свідчить про досконалість задуму і письменницьку майстерність автора.
У ліричних творах важливий взаємозв’язок поетичних образів, художніх деталей. Високохудожні твори мають гармонійну систему образів без зайвих і випадкових елементів.
Це ілюструє вірш Ліни Костенко:
Я дуже тяжко Вами відболіла,
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.
Цілісний образ високої любові складається із системи мікрообразів різноманітного художнього ґатунку. З першого рядка любов постає як психологічно напружене почуття, як хвороба («я дуже тяжко Вами відболіла»), котра несподівано вторглася у душу, зневаживши розум. Для вираження такого припущення автор вдається до біблійної символіки, скориставшись алюзією (натяком) на легенду про Самсона і Далілу: сильний чоловік і воїн, який прославився у війні із філістимлянами, був подвижником віри і високої моралі, пристрасно закохався у філістимлянку Далілу, яка на прохання одноплемінників вивідала таємницю його сили, що була у волоссі на голові; під час сну Даліла підступно обстригла Самсона, позбавивши його сили. Ця алегорія органічно увійшла в художню систему вірша, повідавши, що любов – «це казка днів», «світлий сон», але свято минає, і це невідворотно: «тепер пора прощатися нам». Рядок закінчується виразно, наче ставиться крапка: «Будень». Охололе почуття відображене в картинці, що має символічний смисл: «На білих вікнах змерзли міражі», де згадка про міражі є вмотивованою, бо ліричне Я сприймає любов, як несподівану ілюзію, що неминуче може розвіятися або залишитися в пам’яті, як морозний малюнок на шибці.
Минущість почуття викликає розпач і виливається в експресивну фразу: «І як ми будем, як тепер ми будем?!», у якій двічі повторюється слово «будем», Але ця форма майбутнього часу виражає розгубленість і ніби заперечує майбутнє. Слово «будем» спростовується ще й осягненням дихотомії (поділу на дві суперечливі частини) одлюбленого кохання – «такі вже рідні і такі чужі»: суперечність, наслідок розпаду колись єдиного почуття виражається антонімічною парою «рідні – чужі». Пригнічений настрій змінюється в останній строфі на спокійну, філософську констатацію, що казки і сни бувають нетривалими, з чим слід змиритися.
Проте висока любов, пізнана ліричним Я, залишається назавжди у душі, як незвичайне світло («сяйво»). Характерним у сенсі усвідомлення цього світла є епітет «тихе», тобто це таке сяйво, світіння, яке не викликає бурхливого занепокоєння, бо вже не болить душа (слово «болить» вжите у минулому часі – «відболіла»), а тихо радіє, що це почуття, яке принесло неспокій у серце, все-таки було у долі, освітило її і прикрасило.
У цьому ліричному творі всі образи взаємопов’язані, гармонізовані, підпорядковані вираженню поетичної ідеї, яка заволоділа творчим єством поета і знайшла у його слові відповідну форму художньої організації.
Художня література відзначається невичерпністю образів, джерелами яких є не так реальна дійсність, як індивідуальний естетичний та інтелектуальний світ письменника. Слово «відображення» щодо літератури можна тлумачити як здатність відтворювати в образах ті поняття, які утримує авторська свідомість (підсвідомість), але в цьому разі йдеться лише про репродукцію дійсності. Моделювання, компонування, переміщення образів, що становить суть фантазування, і є власне творчістю – не стільки відображенням, скільки вираженням світовідчуття і світорозуміння.