3. Образи-персонажі

Провідне місце у літературі посідають образи-персонажі. Джерелом для їх створення є конкретні люди: одна особа (прообраз), риси зовнішності і характеру багатьох людей. Прототипом Гані із повісті І. Нечуя-Левицького «Причепа» була Марія Морочковська з родини дядька, у якого майбутній письменник у дитинстві жив, навчаючись у Богуславі; Ганнусі з оповідання «Ганнуся» Панаса Мирного та Галі з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – сусідська наймичка, яка привабила красою та вдачею молодого панича-канцеляриста; прототипи героїв повісті «Земля» Ольги Кобилянської жили в селі Димка (Буковина), куди письменниця щоліта приїжджала на творчу працю та відпочинок, а повісті «Fata Morgana» М. Коцюбинського – у селі Вихвостів (Чернігівщина).

Письменник зі своєю біографією теж може бути прототипом образу («Художник» Т. Шевченка, «Зів’яле листя» І. Франка, «Зачарована Десна» О. Довженка, «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір» М. Стельмаха, «Сад Гетсиманський», «Тигролови» І. Багряного, «Волинь» У. Самчука та ін.).

Образ-персонаж – не копія конкретної людини, а художньо переосмислений феномен. Буває, що письменник ніколи не бачив людини, а тільки чув про неї, і це ставало поштовхом для створення образу (образ Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний створив на основі почутого про розбійника Гнидку). Образ-персонаж як витвір уяви і фантазії письменника має реальну, життєву основу, твориться способом «збирання» рис зовнішності і характеру літературного героя, які набувають у творі живої плоті.

Таким є образ Яреми з «Гайдамаків» Т. Шевченка, Миколи Джері в однойменній повісті І. Нечуя-Левицького, Івана Дідуха у «Камінному хресті» В. Стефаника, Івана Свічки у драмі І. Кочерги «Свіччине весілля» чи Мини Мазайла у п’єсі М. Куліша. В основі образів-персонажів історичних та біографічних творів (Залізняк і Гонта у «Гайдамаках» Т. Шевченка, Брюховецький і Сомко у «Чорній раді» П. Куліша, Ярослав Мудрий у п’єсі І. Кочерги і романі «Диво» П. Загребельного, князі Володимир і Святослав у романах С. Скляренка, гетьман Сагайдачний у романі «Людолови» 3. Тулуб, Павло Грабовський у романі «Забіліли сніги» М. Сиротюка, Іван Франко у повісті-есе «Тричі мені являлася любов» Р. Горака та ін.) реальні факти з життя історичних осіб, які розкрито художньо – за допомогою творчої уяви та фантазії письменника.

Структуру (модель) образу-персонажа утворюють такі смислові елементи: вчинки; портрет; мова; монологи (зокрема і внутрішні), участь у діалогах; ставлення до нього інших персонажів; висловлювання про нього.

Засобами індивідуалізації образу можуть бути характерно забарвлена мова, звички (переважно – особливі, дивні), зовнішній вигляд, манери, певні здібності. Наприклад, в оповіданні «Студент» В. Винниченка створено образ юнака, який прийшов у погоріле село і намагався пояснити селянам, хто завдав їм тяжкого горя. На початку автор подає його виразний портрет: «В кінці вулиці з’явився якийсь чоловік. Він чогось озирався назад і поспішав. Чоботи йому й свита Були заляпані, шапка одсунута назад, і з блідого лоба капав піт на худі щоки... Потім знову озирався назад і скоріше ішов уперед, дивлячись круг себе широкими, напруженими очима. І молоде, худе та бліде лице його наливалося чимось похожим на крик і плач погорілих людей».

Селяни були впевнені, що винуватці пожежі – студенти-бунтарі, революціонери, котрі прагнули розбудити народ, але спричинили нещастя. Чоловік, який прийшов, не відкривається їм, що він студент, але його поведінка, зображена яскравими психологічними рисами, викликає в селян довіру: «– Хто я такий? – перепитав чоловік і на мент зупинився. Здавалось, у грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути і, застрягнувши, здавило горло. А потім воно, се велике, болюче стало вилітать йому з грудей шматками слів, шматками вогню, шматками гнівної муки». Картина змінюється: з’явилися стражники, які, очевидно, і гналися за студентом (характерна деталь у портреті – «він чогось озирався назад і поспішав»).

Змінюється настрій і в селян: вони починають ненавидіти студента («чужого чоловіка»), підозріваючи у підпалі. Його експресивна мова межує з відчаєм: «Брехав?! Я? Так ви не вірите мені? Так ви не вірите моїм сльозам? Ви їм [стражникам] вірите? Ну, говоріть! Що брехав тут?». Автор підсилив цю експресію, додавши до збудженої, уривчастої мови портретну деталь: «Очі чужому чоловікові поширились: – Так то я запалив їх?! Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я, я?!! Та що ви, люди?! І ви вірите?!». Ні селяни, ні стражники не вірили. Тоді студент вихопив пістолет, підніс до скроні, що тільки викликало у присутніх роздратування. Далі у зображенні персонажа настає психологічний надрив, його вчинок видається неординарним, викличним: «– Брешу? – хриплим шепотом промовив він. – Брешу? – І раптом очі його стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувсь револьвер, і вмить вибухнув вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчака впав лицем униз». Настрій селян знову змінюється – до співчуття студентові, і вони з гнівом проганяють стражників.

Так у невеликому просторі оповідання постав персонаж, змальований кількома виразними штрихами (портрет, мова, поведінка), які надали йому індивідуального забарвлення, окреслили сильний характер, що запам’ятовується читачеві.

У створенні образів-персонажів поєднуються два творчі процеси: типізація та індивідуалізація. Тип (грец. typos – відбиток, зразок, форма) – образ, у якому змальовано узагальнені риси особистості, що зазвичай символізує певні історико-соціальні явища.

Оскільки часто йдеться про явища характерні, то науковці і критики послуговуються терміном «характер». Він з’явився у Давній Греції (книга «Характери» Феофраста) і стосувався людей, наділених однією особливою (характерною) рисою. У Новий час під характером розуміли внутрішню суть людини. «У кожній істоті, – стверджував французький скульптор Огюст Роден (1840–1917 рр.), – у кожному предметі проникливий погляд митця відкриває характер, тобто внутрішню правду, яка просвічує крізь зовнішю форму». Тип чи характер набували в літературі живого втілення тоді, коли наділялися індивідуальними рисами, а зображення поставало як унікальне вираження особистості.

Поняття «типове» має у своєму значенні певну схематичність зображення, тому властиве не для всякої творчості. Типізація притаманна античній міфотворчості, середньовічній літературі, класицизму, реалістичному мистецтву. У модерному і постмодерному письменстві розвинулося інше розуміння людської особистості – це людина, відчужена від навколишньої дійсності, соціуму, природи, яка постійно перебуває в пошуку життєвого смислу, декларує власний вибір, відмінний від стереотипів свого середовища. Тому такі персонажі є неоднозначними, суперечливими, індивідуалізованими, винятковими, що й викликає зацікавленість сучасного читача.