4. Поетичні образи

Поетичний текст зітканий з міні-образів, які можуть виражати враження, схоплену мить, настрій, думку, почуття. Образні вислови виникають спонтанно у творчій уяві поета і постають як результат метафоризації, порівняння, символізації, перебільшення чи применшення, означення за подібністю тощо. Поетичні образи, будучи самі по собі оригінальними і цікавими, не існують самостійно і незалежно, а поєднуються у певну систему, творячи масштабніший образ. Це ілюструє, наприклад, сонет Б.-І. Антонича «Свічка»:

В малій кімнаті стіни, наче руки,

Тримають полохливу тишу в жмені.

Сіріють тіні просиво-зелені,

Самітна свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.

А гнотик, в восковім їздець стремені,

Свої маріння топить дивні, безіменні,

Мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

І тухне, й знов палахкотить ясніше,

Хоч все заснуло, хоч у сні все дише,

Хоч палить власне тіло біло-срібне,

Хоч нищить ніч його все нижче й нижче

Й ним темряву, мов ґудзиком, застібне.

До свічки наше серце є подібне.

Цей сонет можна розкласти на кілька міні-образів, кожен з яких виражає індивідуальне бачення автора: «стіни, наче руки, тримають полохливу тишу в жмені» (поєднання метафори, епітета, порівняння); «сіріють стіни просиво-зелені» (передано колорит напівмороку, зеленава барва додає імпресії); «самітна свічка» увиразнює враження тиші і самотності; характерне «шушукають» (звуконаслідування) стосується «далеких звуків», що нагадує: поза стінами кімнати є інше, гамірне життя; пластика метафоричного образу ґнотика свічки передана за рахунок прихованого порівняння з «їздцем», котрий здригається, і ті здригання схожі на марення, які топляться, наче віск, вони «дивні», «безіменні», останній з епітетів асоціюється з блідим, невиразним стеарином; алгоритм вогника («і тухне, й знов палахкотить ясніше») оприявнює час, який триває і тоді, коли «все заснуло»; дихання часу («у сні все дише») – це самоспалювання: як «тіло» свічки тане, так витікає час; метафоричний вислів «нищить ніч його [тіло свічки] все нижче й нижче» увиразнюється звукописом цього рядка, основаним на оригінальному повторенні звуків «щ», «ч»; образ «темряву, мов ґудзиком, застібне» розкриває неминучість свічкового самоспалення; і тільки тоді останній рядок об’єднує усі попередні міні-образи в один, що виражений сентенцією: «До свічки наше серце є подібне».

Поетичні образи класифікують за різними критеріями. За предметом зображення серед них розрізняють:

а) образи-картини природи (пейзажі):

Зеленим вогнем береза,

Як свічка, у полі горить.

Ні вітер, ні блискавок леза

Не можуть її погасить.

(Д. Павличко);

«Повилась дорога поміж чорних ріль та латок зеленої озимини, коліями зрізана. А обіч уздовж неї – стовпи вдалину. І вітер осінній так тоскно гуде вгорі в телефонних дротах» (А. Головко);

«Узлісся наче повите ніжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою.

Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку» (Леся Українка);

б) образи-речі (описи):

Правда, на козакові шапка-бирка –

Зверху дірка,

Травою пошита,

Вітром підбита,

Куди віє, туди й провіває,

Козака молодого прохолоджає.

(Дума «Козак Голота»);

«Ну, та й ловкий же карбованчик: щербиночки рівнесенькі; царський портрет як живий та гладесенький; а орел з другого боку не потертий анітрішки, аж коле в пальці. І важкенький таки, нівроку йому. А замашний, мабуть, як обнять отак по ободочкові одним пальцем, а другим піддержати знизу та як махонуть угору, так десь і з очей сховається» (В. Винниченко);

«Темно-червона [троянда], окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно. Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася... Крайні листки її були напоєні темно-рожевою краскою, але середущі тільки якби почервонілися від рожевого подиху... Коло них стояла біла. Обтулена свіжими зеленими листками, вона тонула в собі, а проте чула, що живе... (О. Кобилянська);

в) образи-емоції:

– тривоги: «Я прислухаюсь. Найменший шелест або стук – і моє серце падає і завмирає. Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне – й обірветься життя» (М. Коцюбинський);

– роздратування: «Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій» (М. Коцюбинський);

– захоплення: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені» (М. Коцюбинський);

– бадьорості: «Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі в лице» (М. Коцюбинський);

– ранкового настрою:

Десь клюють та й райські птиці

Вино-зелено.

Розпрозорились озера!..

Тінь. Давно.

Косарі кують до сходу

Полум’я квіток!

Перса дівчини спросоння:

– Син... синок...

(П. Тичина);

– смутку:

Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг,

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх.

(В. Кобилянський);

– спогаду:

Я Ваші очі пам’ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ви.

(П. Тичина);

г) поетичні мікрообрази: «І небо невмите, і заспані хвилі» (Т. Шевченко); «Осінній плач, осінній спів посеред літа золотого» (Леся Українка); «Слова – полова, але огонь в одежі слова – безсмертна, чудотворна фея, правдива іскра Прометея» (І. Франко); «Коливалося флейтами там, де сонце зайшло» (П. Тичина); «З журбою радість обнялась» (О. Олесь); «Засміявся мак червоний» (Д. Загул); «Хмар осипаються крила, падають зграї безсило, укривають озера і землю» (М. Йогансен); «В день такий на землі розцвітає весна і тремтить від солодкої муки» (В. Сосюра); «Минають дні одноманітні, скрипучі, як тяжке ярмо» (М. Рильський).

Класифікація художніх образів за конкретно-чуттєвим сприйняттям дійсності охоплює:

а) зорові образи:

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті.

(Леся Українка);

б) слухові образи:

День і ніч дощі холодні

Б’ють об вікна, цяпотять,

Ринви грають, шиби плачуть...

(І. Франко);

в) образи, що виникли через відчуття дотику:

Вечір. Дощ осінній.

Під ногами слизько…

(Д. Павличко);

Тюрма народів, обручем сталевим

Ти обціпила їх живі сустави

Й держиш...

(І. Франко);

В соняшника були руки і ноги,

було тіло шорстке і зелене...

(І. Драч);

г) образи, створені на відчутті смаку:

У дзеркалі води гогочуть хмари...

Занурююсь, ковтаю, розкошую,

Який же втішний і суворий смак!

(І. Драч);

Гіркий мій хліб, тяжка моя печаль…

(І. Драч);

ґ) образи, побудовані на відчутті запаху:

Бо так майбутнім дихає минуле,

немов суниця на губах гірчить...

(І. Драч);

І пісня пахла бджолами із довбаного вулія,

древлянською пергою, ярим воском…

(І. Драч).

Поетичні образи творяться і використовуються не тільки в ліриці, а й у прозових і драматичних текстах, що свідчить про певну універсальність їх застосування.

Кожен з таких образів можна розцінювати як традиційний (здебільшого це стосується фольклорних текстів), стереотипний або тривіальний (мимовільне чи свідоме наслідування чужих образів), оригінальний. Саме оригінальні образи здатні яскраво і неповторно виражати творчу індивідуальність і викликати в читача естетичні переживання.