7. Традиційні образи і стереотипи

Літературний розвиток неможливий без нагромадження образотворчого досвіду, який не щезає безслідно, а є основою подальшої еволюції.

У літературі існують традиційні образи (літературні архетипи), до яких звертаються письменники в різні часи, надаючи їм певного історичного та художнього колориту. Наприклад, образ Прометея змальовано в давньогрецькій міфології, в античній літературі (трилогія Есхіла, «Метаморфози» Овідія), у творчості Т. Шевченка («Кавказ»), в поемі А. Малишка «Прометей», у драматичній поемі Лесі Українки «В катакомбах».

Зверталися до нього Вольтер, Й. Гете, Дж. Байрон, П. Шеллі, Д. Леопарді, М. Конопніцька. Образ Діви Марії тільки в українській літературі трапляється у Т. Шевченка (поема «Марія»), І. Франка («Сикстинська мадонна»), Лесі Українки («Прокляття Рахілі»), поезії Є. Маланюка, П. Тичини, І. Драча та ін. Образ Дон Жуана має свою інтерпретацію у творах Тірсо де Моліни, Ж.-Б. Мольера, О. Пушкіна, Лесі Українки, О. Толстого. Образ феноменально скупої людини створили Ж.-Б. Мольєр (Тартюф), О. де Бальзак (Гобсек), М. Гоголь (Плюшкін), І. Карпенко-Карий (Пузир).

Якщо традиційні образи використовуються творчо, то це сприяє їхньому оновленню, виникненню вартісних естетичних цінностей. Коли ж автор ставиться до них як до певної схеми, лише наслідуючи її, то в такому разі образ перетворюється на стереотип.

Стереотип – часто вживаний образ, використання якого призводить до вторинності, втрати свіжості й оригінальності твору.

Стереотип у літературі не є випадковим явищем. Як правило, спочатку це був оригінальний образ, який мав таку художню силу, що міг впливати на літературну свідомість інших авторів. І ці автори, мимоволі або не знаходячи свіжого образу для вираження задуму, повторювали те, що засіло у пам’яті. Про це свідчать приклади з української поезії. У Т. Шевченка є такий рядок: «А онде під тином опухла дитина – голоднеє мре». Майже дослівно його повторює у своєму вірші Ю. Федькович: «Там онде блудить сплакана дитина без тата, мами, бідна сиротина». У Т. Шевченка: «Думи

мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Квіти мої, діти!»; у Ю. Федьковича: «Думи мої, діти мої, лихо мені з вами! Поклав би вас, як жовняре, пишними рядами... Думи мої, діти мої, лихо моє, горе!». У Т. Шевченка: «Сади рясно похились, тополі поволі. Стоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем»; у Лесі Українки: «Там хати садками вкриті... / Коло сел стоять тополі, розмовляють з вітром в полі».

Свого часу І. Франко писав: «В життю мене ти й знать не знаєш, ідеш по вулиці – минаєш, вклонюся – навіть не зирнеш». Пізніше цей мотив використав Д. Павличко: «Чого ти мною так гордуєш, чого ти слів моїх не чуєш, коли тобі вклоняюсь я?». Такі приклади можна розглядати як мимовільні збіги, але вони небажані в літературному процесі, бо знецінюють працю тих, хто з певних причин вдався до повтору.

Стереотипи не мають нічого спільного з традиційними образами в літературі, почерпнутими здебільшого з фольклору: постійні епітети (кінь вороний, козак молоденький, чорний ворон, красна дівиця), символи (калина – дівчина, голуби – закохані, зозуля – смуток) чи художній паралелізм (битва – весілля, битва – жнива, дівчина виходить – зоря сходить). Використання фольклорних образів засвідчує намагання стилізувати художню мову відповідно до творчого задуму.