8 Лекція 12. Навчання говоріння.

1. Зміст навчання говоріння як виду МД.

2. Характеристика монологічного та діалогічного мовлення.

3. Система вправ та ефективні види діяльності з навчання говоріння.

4. Дискусії та рольові ігри.

Зміст навчання говоріння як виду МД. Говоріння являє собою вид МД, за допомогою якого (разом з аудіюванням) здійснюється усне вербальне спілкування. Говоріння може мати різну складність, починаючи від простого вигуку, назви предмета, відповіді на питання і закінчуючи самостійним розгорнутим висловленням. У породженні говоріння виділяють два етапи. Відомий психолінгвіст О. О. Леонтьев уявляє собі структуру мовленнєвої дії як взаємне відношення трьох фаз:

1) планування мовленнєвої дії; 2) здійснення мовленнєвої дії;

3) зіставлення і контроль, усередині яких виділяються наступні етапи: а) формування мовленнєвої інтенції; б) побудова внутрішньої програми (задуму) майбутнього висловлення; в) граматична реалізація висловлення і вибір слів; г) зовнішнє оформлення висловлення.

Як відомо, будь-яка МД обумовлена ситуацією, тобто умовами (обставинами, метою тощо), у яких здійснюється це висловлення. Мовленнєва ситуація як основа вербального спілкування являє собою сукупність мовних і немовних умов, необхідних і достатніх для здійснення мовленнєвої дії. Виділяють стандартні і вербальні мовленнєві ситуації. У стандартних мовленнєвих ситуаціях поводження людини (вербальне і невербальне) жорстко регламентовано. У вербальних мовленнєвих ситуаціях форма мови обумовлена соціально-особистісними взаєминами співрозмовників, їхнім загальноосвітнім рівнем, ступенем знайомства тощо. Навчальний процес не може передбачити усі можливі реально існуючі ситуації спілкування, і тому мовленнєві уміння повинні розвиватися на основі вправ в умовах навчальних мовленнєвих ситуацій, що моделюють реальне мовленнєве спілкування. Навчальна мовленнєва ситуація забезпечує потреби учнів у мовленнєвому спілкуванні і являє собою сукупність умов, що спонукають до вираження думок і використанню при цьому певного мовного матеріалу. У навчальному процесі вона повинна слугувати: 1) одиницею змісту навчання; 2) способом організації матеріалу на уроці, у підручнику або навчальному посібнику; 3) критерієм організації системи вправ. Велике значення для навчання непідготовленого усного мовлення мають спеціально створювані проблемні ситуації, що сприяють виникненню мотиву і потреб висловлення, висуванню гіпотез, припущень, активізації розумової діяльності.

У чинних підручниках створенню ситуації сприяють:

а) тематична організація матеріалу;

б) повторення мовленнєвих зразків і кліше, характерних для звертання, розмови по телефону, для запрошення в театр, кіно чи на концерт; для обговорення книг чи газет тощо; в) уведення різноманітних розумових завдань (наприклад, обговоріть ситуацію з переглянутого кінофільму; перегляньте малюнки, обговоріть особливості зображених на них професій тощо). Як стимули усного мовлення, крім словесних вказівок, використовуються проблемні ситуації, які створюються на основі двох контрастних суджень (наприклад, «Що скаже про текст скептик, і що думає про нього оптиміст?». Ситуації вербального характеру використовуються для навчання діалогічного і монологічного мовлення і мають різноманітні завдання: від нескладних перетворень до самостійних мовленнєвих повідомлень. Вербально-образотворчі ситуації припускають використання малюнків, фрагментів відеофільмів, настінних малюнків з одночасним (синхронним) сприйняттям звукового і наочного тексту тощо.

Характеристика монологічного і діалогічного мовлення. Монологічне висловлення – це особливе і складне уміння, яке потребує спеціального формування. Монолог надежить до недостатньо вивчених явищ. Під монологом розуміють організований вид мовлення, що є продуктом індивідуальної побудови і передбачає тривале висловлення однієї особи, що звертається до аудиторії. Монологічне мовлення являє собою відносно розгорнутий вид мовлення, за якого порівняно мало використовується немовна інформація, одержувана із ситуації розмови. Це активний і довільний вид мовлення, для здійснення якого мовець повинен мати якусь тему і вміти будувати на її основі своє висловлення чи послідовність висловлювань. Продуктивність монологічного мовлення припускає уміння вибірково користатися мовними засобами адекватно комунікативному наміру, а також деякими немовними комунікативними засобами вираження думки (насамперед інтонацією). Монолог відрізняється ускладненим синтаксисом і лексичними конструкціями. Тут знаходять своє місце такі експресивні засоби, як повтори, риторичні питання, вигуки, перебивання думок і ритму, вступні слова і речення, еліпси тощо.

У спеціальній літературі існує класифікація монологів у залежності від типів їхнього впливу, а також від їхніх стилістичних особливостей. Окремі автори розрізняють:

а) стилістично нейтральний монолог, в якому уникають звертання до іншої особи, вся увага зосереджена на змісті і логічній послідовності викладу;

б) розмовний монолог, що ведеться від 1-ї особи і безпосередньо звернений до реальної чи передбачуваної особи. Такий монолог розрахований на залучення слухача у процес мовленнєвого спілкування. Це монолог у діалозі, і в ньому особливо інтенсивно використовуються різного роду засоби впливу на аудиторію, характерні для ораторського мовлення взагалі: кличні речення, спонукальні й узагальнюючі речення, ораторські мовленнєві фігури, внутрішній діалог, влучні афористичні вираження тощо. В умовах природного мовленнєвого спілкування монолог у чистому виді зустрічається рідко, найчастіше він сполучається з елементами діалогічного мовлення, що є монологом у діалозі.

Відмітною рисою діалогічного висловлювання є його двосторонній характер, для діалогічного мовлення характерна еліптичність, що викликана умовами спілкування. Наявність єдиної ситуації, контактність співрозмовників, широке використання невербальних елементів сприяють виникненню здогадки, дозволяють мовцю скорочувати мовні засоби, вдаватися до висловлення натяком. Закон економії мови, однак, не поширюється на вираження емотивності мови, вона не підлягає компресії й одержує своє повне вираження.

Іншою відмітною рисою діалогічного мовлення є його спонтанність, оскільки зміст розмови і його структура залежать від реплік співрозмовників. Спонтанний характер діалогічного висловлення обумовлює використання різного роду кліше і розмовних формул, а також «вільну» оформленість фраз. Швидкий темп і еліптичність не сприяють суворій нормалізації синтаксису. Спонтанний характер мовлення виявляється, крім того, у паузах хезитації, перебиваннях, перебудові фраз, зміні структури діалогічної єдності.

Ключовими елементами діалогу є репліки різної довжини – від однієї до декількох фраз. Найбільш типовою є однофразова репліка. З'єднання реплік, що характеризуються структурною, інтонаційною і семантичною закінченістю, називають діалогічною єдністю. Цей головний компонент діалогу повинен слугувати і вихідною одиницею навчання діалогічного мовлення. За вихідні одиниці навчання найчастіше розглядають діалогічні єдності за схемою питання-відповідь. Питання про взаємини між діалогом і монологом на початковому етапі навчання є дискусійним. Деякі автори рекомендують широко використовувати діалогічне мовлення з властивими ньому розмовними формулами й еліпсами, щоб якомога раніше підвести учнів до природної розмови, інші висловлюються за більш нормативне монологічне мовлення, оскільки воно створює фундамент для подальшого розвитку навичок усного мовлення. Керуючись оцінками психологів природи мовлення як єдності логічного й емоційного і з огляду на результати лінгвістичних досліджень, можна припустити, що діалог і монолог повинні взаємодіяти у навчальному процесі із самого початку навчання.

Система вправ та ефективні види діяльності з навчання говоріння. Формування умінь діалогічного та монологічного мовлення відбувається за допомогою послідовного переходу від простих мовленнєвих одиниць (слово, словосполучення, речення) до більш складних і великих (смисловий фрагмент, текст) і від елементарних операцій (наприклад, імітація) до більш складних. У підготовчих мовних вправах виділяються різні типи, пов'язані або з подоланням чисто формальних труднощів, або і формальних і смислових (наприклад: «поясніть розходження синонімів у реченні», «замініть частину речення еквівалентними за змістом словами» тощо). Мовленнєві вправи поділяються на такі, що формують а) підготовлене і б) непідготовлене мовлення. Існує щільний зв'язок між підготовчими і мовленнєвими вправами, що виявляється в тому, що той самий матеріал, що відпрацьовується, повинен проходити як стадію тренування, так і стадію використання його в МД, що наближена до природної. Не менш важливим є питання збалансованості мовних і мовленнєвих вправ. Практика викладання ІМ і експериментальні дані переконливо свідчать, що питома вага підготовчих вправ (особливо формального характеру) може бути скорочена. З огляду на особливості говоріння як виду МД, можна констатувати, що непідготовлене діалогічне і монологічне висловлення формується у наступній послідовності.