3. Життя і творча особистість Роберта Бернса. Лірика поета

Шотландський поет XVIII ст. Роберт Бернс був за походженням бідним селянином. Народився неподалік від містечка Ейр у селищі Аллоуей 25 січня 1759 року у багатодітній родині. Все життя прожив у нестатках, важко працював, тому особливо розумів і співчував таким же, як він, біднякам.

Уже з 12 років Робіну, як його називали в родині, довелося працювати як дорослому. Набути знання допоміг Бернсу сільський учитель Джон Мердок, який помітив здібності юнака. Проте, крім цього, майбутній поет сам багато читав, займався і в подальшому не поступався у своїх знаннях найосвіченішим столичним літераторам.

Бернс почав писати рано, його перший вірш з’явився у п’ятнадцятилітньому віці.

У 1777 році родина переїхала до невеликого містечка Тарболтона.

Після смерті батька у 1784 році Роберт та його брат Гілберт остаточно заплуталися у боргах. Незалежний характер Роберта, його різкі епіграми на адресу місцевих багатіїв та церковників наділили його сильними ворогами.

У1785 році Роберт знайомиться із Армор Джин, донькою заможного шотландського фермера. Їй було 17 років. Ім’я 26-річного гультяя-поета неодноразово звучало у її будинку. Роберт і Джин таємно заручилися. Джин завагітніла. Коли у родині дівчини про це дізналися, її життя перетворилося на цілковите пекло. Закоханих розлучили.

З метою поліпшення свого матеріального статусу Роберт має намір їхати до Ямайки. Проте, на цю поїздку у нього не вистачало грошей. Сподіваючись зібрати потрібну суму, Бернс видає збірку своїх творів. Перша збірка поезій «Вірші, переважно шотландським діалектом» була опублікована у 1786 р., а пізніше вона декілька разів перевидавалася із доповненнями.

Блискучий успіх збірки вразив самого поета, який вирізнявся винятковою скромністю. Замість Ямайки довелося їхати до Единбурга, куди Бернса запросили представники місцевої богеми.

Увересні 1786 року Джин народила двох близнюків — хлопчика та дівчинку, яких назвали Робертом та Джин. Батьки «поділили» дітей: хлопчика забрав батько,

адівчинка залишилася з матір’ю.

Незважаючи на працелюбність, Бернс знову збанкротував. У 1791 році йому довелося продати ферму і прийняти пропозицію посісти місце акцизного чиновника у містечку Дамфрісі. Здоров’я Бернса було підірване непосильною працею: у нього розвинулась важка форма ревматизму.

21 липня 1796 року Роберт Бернс помер у віці 37 років.

Через декілька днів після смерті батька, у день його похорону, народився найменший його син. Джин пережила чоловіка на 37 років. Їй вдалося на пожертвування, зібрані В. Скоттом, Шеріданом та Дж. Байроном, виростити та вивести у люди трьох із своїх синів, давши їм університетську освіту.

Бернса справедливо називають народним поетом: не лише тематика його віршів, але й їх поетична форма пов’язані з народною традицією. Бернс прекрасно знав фольклорну поезію Шотландії та Англії, збирав, записував та обробляв народні пісні,

89

використовував їх традиції у власних творах. Звідси йде те особливе сполучення високої майстерності та простоти, яке відрізняє поезію Бернса. У Росії вірші Бернса набули популярності завдяки блискучим перекладам С. Я. Маршака.

Головні герої поезій Бернса — селяни, ремісники.

Особливо характерною для Бернса є тема «чесної бідності», у якій знаходить відображення оптимізм поета, його віра в народ:

Настанет день, и час пробьет,/ Когда уму и чести/ На всей земле придет черед /Стоять на первом месте. /При всем при том, при всем при том/ Могу вам предсказать я,/ Что будет день,/ Когда кругом/ Все люди станут братья! («Честная бедность»).

Головні теми його поезій — кохання та дружба, людина і природа тощо.

Разом з тим у віршах Бернса рано усвідомлені зіткнення особистості та народу із суспільним насиллям та злом. Щоправда, протиставлення інтимної та соціальної лірики у поета були досить-таки умовним. Кохання — почуття природне, що закладене в основі самої природи людини, — неодноразово поставала у віршах поета глибоко ворожим устроєм відносин, які панували у дворянському світі. Навіть рання лірика — це вірші про права молодості на щастя, про її зіткнення із деспотизмом релігії та родини.

Кохання у Бернса — це завжди сила, що допомагала людині відстояти кохане створіння, захистити його і себе від лицемірних ворогів.

У віршах поета дуже часто звучало відкидання релігійного розуміння сенсу людського життя.

Не у Богові, ані у природі, ні в житті, ні в бігу часу та боротьбі з негараздами набували мужності Бернс та його герой-простолюдин. Не сили небесні, а особистісна гідність, кохання, допомога друзів підтримували їх.

Бернс рано почав замислюватися над причинами суспільної нерівності. Спочатку у своїх віршах він готовий був звинувачувати у злиднях бідняків та свої власні сили світобудови — «небесні та диявольські». Проте, в пору зрілості він уже розуміє, що не фатум, а реальні закони та порядки суспільства визначають участь людей. Ієрархія власницького світу несправедлива. Поет та його герої протистоять їй. У 1785 році було написано кантату «Веселі жебраки». Її персонажі — бродяги та відщепенці: солдат — каліка, жебрачка, мандрівні актори та ремісники. У кожного в минулому горе, випробування, конфлікти із законом, а у теперішньому — гоніння, безпритульність, жебрацтво. Проте людське не вичерпало себе в них. Жадобу до життя, здатність веселитися, дружити і кохати, гостре насмішкувате мовлення, відвагу та стійкість — ось що увиразнив поет у динамічному груповому портреті знедолених земляків, наближеному за своїм колоритом до сцен застілля у художників фламандської школи.

До поетичного світу Бернса одночасно з ліричним «я» увійшли життя та долі його сучасників: рідних, друзів, сусідів, тих, кого, зустрівши випадково, надовго запам’ятав поет. Йому не до вподоби байдужість до людей. Одних він любить, товаришує з ними, інших — зневажає, ненавидить; багатьох називає на ім’я, вимальовуючи чіткими обрисами. Характери настільки типові, що за іменами постають і особистості, і читач таким чином надовго запам’ятовує їх.

Закоханість в життя, щирість почуттів — все це живе в поезії Бернса разом із силою інтелекту, що вирізняє із маси вражень найголовніше. Навіть ранні вірші поета сповнені глибоких роздумів про час, життя та людей, про себе та інших, таких, як він, знедолених. Поряд із піснями про кохання, розлуку, сум, піснями, написаними на популярні народні мотиви, виникали такі поетичні відкриття, як «Джон

90

Ячмінне Зерня», «Дружба колишніх днів», «Чесна бідність», «Був чесним фермером мій батько» та ін.

Вальтер Скотт, захищаючи Бернса від звинувачень у «грубості», «невихованості», дуже правильно оцінив характер його обдарування, у якому злилися воєдино лірика та сатира, досить чітко визначив громадянську позицію поета: «Чувство собственного достоинства, образ мыслей, да и само негодование Бернса были плебейские, правда, такие, какие бывают у плебея с гордой душой, у афинского или римского гражданина».

Друга половина 80-х років була для нього та його сучасників насичена тривогами у зв’язку з революцією у Північній Америці, передреволюційною кризою у Франції, політичними заворушеннями в Англії. До них приєднались особисті незгоди та зміни у житті поета.

Плебейська ненависть до влади, до тих, хто її уособлював, — лише одна сторона творчості Бернса. Інша, не менш важлива, — любов до людей праці. Його ідеал людини виникав не з «гри уяви», а через усвідомлення ним народної історії та багатовікового досвіду трудових низів, їх становища у теперішньому. Його любов та захоплення викликають чесні та порядні, добрі трудівники, борці за правду та людяність. Вони чуйні, безкорисні, вірні у коханні та дружбі, віддані батьківщині, здатні на будь-які жертви в ім’я справедливості та свободи. Разом з тим він відкидає поширені серед шотландського народу консервативнонаціоналістичні ілюзії. Це знайшло відображення у його поетичних оцінках доль та особистостей шотландських королів. Непереможний рух часу, за твердженням Бернса, був таким, що старе неодмінно повинно поступитися місцем новому.

Боротьба між тим, що віджило своє, і новим була драматичною, інколи її наслідками були непередбачені випадковості і трагедії, проте все, що стояло на шляху до майбутнього, мало бути усунено.

Таким став підтекст «Пісні смерті» (1792), «Дерева Свободи» (1793) та інших поезій, створених у роки Великої французької революції.

Вірш «Дерево Свободи» узагальнив впевненість поета у загальноєвропейському значенні досвіду Франції, особливо важливого для Англії. Оцінка у цій поезії англійської революції ХVІІІ століття ще раз підтверджує проникливість та гостроту історичних спостережень поета. Проте, текст цього вірша був опублікований лише 1838 року, та й після цього його включали не до всіх видань збірок поета. Усі відгуки Бернса на революцію у Франції — не лише свідчення симпатій до неї, але й програма боротьби за омріяну свободу і справедливість, за істинну «Велич Людини», непідвладну коронам та грошам.

Англійській реакції тих років та пізнішого часу особливо були ненависні його викривальні сатири та епіграми. У них поєднані свіфтовий гнів та глузливість народної пісні. Більшість із них викривали війну. Поет, не вагаючись, висловлював думку про те, що війни потрібні монархам, парламентарям, війну благословляє церква; чекають на неї, а з нею і нових чинів, генерали. Їх прибутки та слава сплачені ціною тисяч людських життів. Тільки війна за свободу народу виправдана та прославлена поетом.

Політичні сатири та епіграми Бернса, як правило, мали характер, точну адресу та утверджували принципи плебейсько-демократичної громадськості й моралі.

Відшліфовуючи вірш від надмірної вишуканості та штампів, Бернс прагнув до максимальної виразності поетичного слова. У віршах поета звучить шотландський діалект; більшість із них написані на мотиви народних пісень і згодом са-

91

мі стали піснями. Відновлення та демократизація тематики, мови, художніх засобів поєднувалися у нього із перебудовою традиційної системи ліричних жанрів, її збагаченням.

Надзвичайна енергія, гострота та багатство суджень, кмітливість у полеміці та сила аргументів, багатство ритмів та інтонацій, вражаюча гнучкість та яскравість народного мовлення — ці характерні особливості кращих творів Бернса завоювали йому всесвітню славу та популярність.

4. Д. Дефо — просвітитель ХVІІІ ст.

Літературна діяльність

На долю англійського письменника Даніеля Дефо випали в’язниця й ганебний стовп, переслідування і жебрацтво, але, незважаючи на всі біди, ця сильна духом та надзвичайно енергійна людина ніколи не змінювала своїх переконань і до останніх днів свого життя продовжувала боротися пером у руках за ті ідеї, які згодом органічно сприйняв її народ.

Для більшості англійський письменник Даніель Дефо — автор роману «Робінзон Крузо», перекладеного різними мовами світу, однак далеко не всім відомо, що він був одним із найвидатніших політиків Англії кінця XVІІ — середини XVІІІ ст.

Народився Даніель Дефо наприкінці 1659 чи на початку 1660 року — точна дата біографам і донині невідома. Його батько — Джеймс Фо — був дрібним торговцем («милозвучну» частку «де» вимушено додав до свого прізвища вже сам письменник, про що йтиметься нижче). Родина належала до пуритансько-дисентерського середовища, яке не визнавало офіційної влади англіканської церкви (дисентери — особи, що відійшли від пануючої церкви).

Майбутній письменник здобув освіту у відомій на той час дисентерській академії Чарльза Мортона у Стоук-Ньюігтоні, де вивчав богослов’я, а також класичні й нові мови, історію, географію та математику. Батько хотів бачити свого сина священиком, але Даніель розмірковував інакше. Його вибір був

підказаний не лише індивідуальними природними нахилами, а й своєрідністю того складного періоду в історії Англії.

На очах у Дефо руйнувався старий феодальний порядок, починалася епоха панування третього класу, і юнак з головою поринув у сферу приватного підприємництва і торгівлі. У якості торгового посередника він багато подорожував Європою, особливо довго пробув в Іспанії та Португалії. На жаль, успішного та вдалого комерсанта з нього не вийшло: зазнав він і дрібних поразок, і великого банкрутства.

На початку 1690-х років невдалий комерсант знайшов для себе нове поле діяльності — літературне. Серед ранніх спроб пера Дефо-публіциста найчастіше згадують його «Нарис проектів» (1697), написаний людиною, яка серйозно замислювалась над розвитком національної символіки. 1701 року він пише віршо-

92

ваний памфлет «Чистокровний англієць», спрямований проти аристократичної опозиції. Дефо уїдливо висміяв безглуздість розмірковувань про «чистоту крові» в англійців — нації, що виникла внаслідок неодноразового змішування різних етнічних груп.

Крім того, Дефо у саркастичній формі викривав нову політику уряду щодо інаковіруючих. Авторство Дефо не важко було встановити, і в лютому 1703 року памфлетиста заарештували й кинули до Ньюгетської в’язниці, де він із невеликою перервою пробув майже два роки. До того ж 1703 року він тричі стояв біля ганебного стовпа, однак громадська страта мужнього й дотепного захисника дисентерів перетворилася на його тріумф. Пам’яткою цих подій став славетний памфлет «Гімн ганебному стовпу», написаний у в’язниці.

Варто зазначити, що на момент розшуку памфлетиста у «Лондонському віснику» з’явилося оголошення про урядову нагороду (у розмірі 50 фунтів) тому, хто надасть відомості про місцезнаходження Дефо, «худощавого человека среднего роста, около 40 лет, смуглого с тёмно-каштановыми волосами, серыми глазами, крючковатым носом и большой родинкой около рта». Саме розшуком і переслідуваннями була спричинена видозміна письменником свого прізвища.

Як відомо, зовнішнє благополуччя далеко не гарантує становища у суспільстві. Молодий комерсант з величезними потугами прокладав собі шлях до політики та літератури. Визнати «братом по духу» цього сумнівного торгівця, цього «безсовісного Дефо» (як назвав його поет Олександр Поп) не могли ані парламентські трибуни, ні тим більше літературні світочі.

1704 року Дефо почав випускати щотижневу газету «Огляд», пишучи для неї переважну частину матеріалів. Це видання, яке стало надзвичайно популярним не тільки у Лондоні, а й у всій країні, проіснувало до 1713 року, безперечно вплинувши на формування англійської ранньопросвітницької періодики.

Протягом 1720-х років Дефо звертався до форми вигаданих мемуарів і щоденників. За приклад може правити відомий і популярний донині в різних країнах «Щоденник чумного року» (1722), у якому розповідається про події епідемії чуми в Лондоні 1664—1665 років. Написані роком раніше «Записки кавалера» переносять читача до ще більш раннього періоду — до часів Тридцятирічної війни й початку англійської буржуазної революції. Щодо жанрової специфіки ця книга швидше за все може бути охарактеризована як авантюрний роман і поставлена в один ряд з такими творами письменника, як «Капітан Сінглон» (1720) та «Історія полковника Жака» (1722).

Особливе місце серед романів Дефо, створених протягом цього часу, посідали «Молль Флендерс» (1722) і «Роксана» (1724). Герої цих творів потрапляли у вир соціальних та політичних відносин тогочасного життя. Обидві героїні при всій своїй індивідуальності мали очевидну спільність: вони перебували у складних, конфліктних стосунках з реальним світом, що їх оточував. Основним об’єктом художнього відображення автора тут був, безсумнівно, характер людини, далеко не праведної, більше того — злочинної. Дефо наскрізним мотивом своїх творів утверджував думку — людина сама по собі не народжується злочинцем, велику роль у її житті відігравали обставини. Закладена Даніелем Дефо традиція відтворення характерів і доль реальних людей у тісному зв’язку з законами й звичаями сучасного світу згодом набула свого продовження й розвитку в середині XVІІІ століття у творах С. Річардсона, Г. Філдінга, Т. Дж. Смолетта, а від них відповідно ця лінія йде далі — до європейського критико-реалістичного роману середини ХІХ століття.

93

Загалом письменницька діяльність Дефо була досить різнобарвною. Ним написано близько 250 праць різних жанрів — від поезій до прозових памфлетів і масштабних романів. Йому належить авторство величезної кількості публіцистичних статей, нарисів, історичних та етнографічних праць.

Дефо і справді не зовсім був схожий на літераторів-сучасників з їх благородними персонажами, адже його героями були работорговці, повії, пірати, злочинці тощо. Творче натхнення він черпав не з книжок, а з власного життєвого досвіду і звертався найчастіше до пересічного читача.

Завдячуючи записам у приходських книгах відома точна дата смерті письменника — 24 квітня 1731 року. У відповідності до тих джерел причиною смерті стала летаргія. Однак це скоріше не діагноз, а вже наслідок хвороби. Є припущення, що летаргією на той час називали цілковиту «зношеність» організму, а це значить, що помер Дефо через виснаження енергетичних сил організму.

Найбільшої слави Даніелю Дефо приніс роман «Робінзон Крузо».

На думку дослідників творчості письменника, безпосереднім поштовхом до написання роману став епізод із корабельного щоденника капітана Вудса Роджерса, опублікованого під назвою «Подорож навколо світу від 1708 до 1711 року». Згодом, за матеріалами цього щоденника, відомий журналіст Стіль надрукував статтю про пригоди шотландського матроса, котрий, як вважають, певною мірою був прототипом Робінзона Крузо.

Існує припущення, що у готелі «Ландогер Трау» відбулася зустріч Д. Дефо з Олександром Селькірком — штурманом судна «П’ять портів», який за непокірність капітану був висаджений на незаселений острів Хуан-Фернандес поблизу берегів Чилі. Там він прожив 4 роки.

Д. Дефо переніс місце перебування свого героя до басейну Атлантичного океану, а час дії відніс приблизно на 50 років у минуле, тим самим збільшивши термін перебування свого героя на безлюдному острові у 7 разів.

Віддаючи данину тогочасній літературі, письменник дає таку назву твору, що співзвучна його фабулі: «Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив 28 років у цілковитій самотності на безлюдному острові поблизу американського узбережжя, неподалік від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув весь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його вреш- ті-решт визволили пірати. Писано ним самим».

Сюжет роману «Робінзон Крузо» був зумовлений насамперед інтересом англійського суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.

Новою у тогочасній літературі ця тема не була. Ще до Д. Дефо з’являлися твори, у яких розповідалося про долю нещасних мандрівників, закинутих до нецивілізованого світу.

Роман-робінзонада — прикметна риса літератури не лише XVІІІ століття, а й наступних етапів у розвитку світової літератури. Зразками романів-робінзонад є твори: «Острів Фельзенбург» Й. Шнабеля (1751), «Новий Робінзон» Й. Кампе (1779), «Швейцарський Робінзон» Вісса (1812—1827), «Відлюдник Тихого океану» Псішарі (1824), «Мауглі» Р. Кіплінга (1894—1895), «Російський Робінзон» С. Тур-

біна (1879).

Сучасні письменники теж створюють робінзонади. Так, російська письменниця Л. Петрушевська у творі «Нові робінзони» зображує відчуття сучасної людини, котра змушена тікати від абсурдного й жахливого світу на лоно природи, аби врятуватися морально й фізично.

94