«маленьку розважливу післямову», вважаючи, що той, як і він сам, засуджує малодушність героя.

Проте в цьому творі Гете цілком свідомо орієнтувався на «звичайну» людину з бюргерського середовища, для якої героїзм існування полягав зовсім не у боротьбі з соціальними обставинами чи в захисті станової честі, або виконанні свого громадянського обов’язку. Він полягав єдино у боротьбі за свою самоцінність і неповторність, у захисті світу власних почуттів як єдиного і найвищого надбання особистості. Неможливість реалізувати свої почуття для героя рівнозначна неможливості далі жити.

Головний конфлікт у романі розгортається між героєм, не здатним до жодних моральних компромісів ні з самим собою, ні з суспільством та оточенням, де панують лише етикет і умовність. Таким є світ Лотти і всього чиновницького оточення.

Гете утвердив своїм романом тип так званого «сентименталістського героя», прикметною рисою якого є усвідомлення своєї несхожості з іншими людьми та неможливості реалізувати у суспільстві свої шляхетні духовні поривання, свою неповторність, яка, навпаки, стає перешкодою на шляху до щастя.

Підсумовуючи, звернемо увагу на те, що роман сентиментальний («почуття вищі за розум»), соціально-психологічний (доля особистості залежить від соціальних характеристик суспільства).

Роман Гете користувався славою не тільки серед сучасників письменника, а й залишався популярним протягом усього ХІХ ст. Наполеон, за його власним свідченням, перечитував роман сім разів. Роман зміцнив культ «серафічної» дружби, коли молоді люди наслідували витончено довірливі стосунки Лотти — Вертера — Альберта. Водночас впливом роману пояснювали хвилю самогубств юнаків протягом 70-их років. Зважаючи на зазначене вище, невмируще значення роману полягає в тому, що авторові вдалося поставити перед культурою ХVІІІ, ХІХ і ХХ ст. актуальну і донині проблему цінності духовної неповторності людини у суспільстві стандартизованих відносин.

25 вересня 1774 року пані Кестнер, яка проживала з чоловіком у Ганновері, отримала посилку із Франкфурта, а в ній — роман «Страждання молодого Вертера». Прочитавши його, чоловік пані одразу побачив у творі пасквіль на свої інтимні стосунки з дружиною, а в Альберті — власний портрет, де він поставав жалюгідною посередністю. Та через деякий час Кестнер написав Гете листа, в якому не звинувачував письменника: це і примирило колишніх друзів. Шарлотта була задоволена тим, що стала натхненницею Гете.

Мине чимало часу, і Гете, уже одружений із Христиною Вульпіус, зустріне Шарлотту, хвору стару жінку, яка давно залишилася без чоловіка. Станеться це у Веймарі 1816 року. Посідаючи високе становище в суспільстві, він дивитиметься на світ очима великого олімпійця, прийме у себе колишню кохану доситьповажно, протерадісно.

Коли жінка піде, він не стримається і скаже: «У ній ще багато залишилося від тієї Лотти, але це трясіння головою.. І її я так безтямно кохав, і через неї я у відчаї бігав в костюмі Вертера! Незрозуміло… Незбагненно!»

3. Особливості балад Й.-В. Гете. «Вільшаний король», «Рибалка»

Серед створених Гете на межі 1770—1780-х років поезій найбільшої популярності набули балади — «Рибалка», «Вільшаний король», «Співець» та ін. Засновником жанру літературної балади у німецькій поезії був Готфрід Август Бюргер, що належав до руху «Буря і натиск».

166

Відповідно до особливостей жанру, події в баладі не мали розгалуженого характеру, вони будували за принципом повторення, емоційно зростаючої циклічності, згідно із народною поетикою. Забарвленість балади трагічними чи комічними тонами не мало принципового значення. Балада — напрочуд відкритий жанр, вона може доповнюватись й іншими елементами; але, позбавлена притаманних фольклору наївної повчальності чи прийому повтору, може переростати в літературну поему. Балада — не винятково німецький жанр, хоча далеко не кожна література може похвалитися наявністю жанру народної або літературної балади в народному стилі.

У баладі «Вільшаний король» (1782) Гете протиставляв два начала, взаємодія яких у житті так хвилювала просвітників: почуття, уяву і — здоровий глузд. Дж. Локк називав почуття «примарою розуму».

На створення балади поета надихнула данська народна пісня «Дочка короля ельфів».

Баладу Гете створив як вставну пісню до п’єси «Рибалка» за однойменною баладою, а згодом вона набула самостійного значення.

В основу зображення героїв покладено принцип контрасту:

туман

Батько бачить вітер

верби

Даремно батько намагався своїми раціональними поясненнями розвіяти страх дитини, яку лякають образи власної фантазії.

Деякі образи балади можна трактувати як символи:

•ніч — стихія непізнаного, нерозвинених можливостей;

•вітер — символ руйнації й оновлення; дух (подих) Всесвіту;

•туман — символ блукання і невизначеності шляху;

•верба — символ печалі, туги, долі;

•вільха — (низинне дерево) — символ поєднання в одне ціле води і землі. Починаючи з середини 1790-х років, після повернення з Італії, в часи зближення

зШіллером Гете охоче продовжував працювати в жанрі балади. Так з’явилися «Коринфська наречена», «Бог і Баядера», «Учень чаклуна» (усі твори 1797), «Щуролов» (1802), «Вірний Еккарт», «Танець мерців» (обидві 1813) та інші.

Драматургія Гете. Прозові п’єси

Протягом останнього року штюрмерського періоду одним із улюблених жанрових форм Гете стали прозові п’єси. Зупинимось на одній з них — трагедії «Егмонт». Письменник працював над нею протягом 1775 року. Дописана ж вона була 1787 року, під час мандрівки поета Італією, причому й написані раніше частини були піддані переробці.

167

Сам Гете задум «Егмонта» пов’язував з «Гетцом фон Берліхінген із залізною рукою»: «Після того, як я по-своєму відобразив у «Гетці фон Берліхінген із залізною рукою» символ виначної історичної доби, я почав шукати подібний поворотний пункт в історії інших держав. Мою увагу привернуло повстання в Нідерландах».

У трагедії перед нами постає Брюссель середини ХVІ ст., коли на території Нідерландів розпочинався національно-визвольний рух проти іспанського панування, що збігся із демократичною революцією. У відповідності до історичної дійсністі Гете показує, що основною рушійною силою цього руху виступали народні маси.

Народ обурений жорстокістю інквізиції; поширилися релігійні заворушення, бо люди схилялися до нової, протестантської віри; іспанські закони, за якими тут править регентша, викликали невдоволення у городян.

На тлі цих заворушень народ сприймав графа Егмонта як опору і гарантію спокою. Егмонт уславився на війні своїми подвигами, і всі знали його мужність; він рятував городян від суду інквізиції; нарешті, його відкритий і життєрадісний характер, вільний спосіб життя імпонував всім. До того ж граф був закоханий у просту дівчину Клерхен.

Проте, його становище певною мірою двозначне. Від відданий королю Філіппу і сліпо вірив йому. Граф — швидше покровитель народу, аніж його ватажок. Так, коли народ був готовий дати відсіч армії Альби, Егмонт заспокоїв людей і стримав їх від бунту.

Герою здалося, що він ні від кого не залежить: лояльний до короля і відчуває себе вільним від диктату юрби, не криючись відвідував Клерхен, пишався своїм нідерландським патріотизмом, а коли Альба, прибувши з армією, запросив його до палацу, він з’явився туди без страху і вагань.

Цей улюбленець народу і патріот здавався герцогу Альбі особливо небезпечним, і він іменем короля заарештував його. Тут з’ясувалося, що народ боявся виступити на захист свого кумира; лише Клерхен намагалася йому допомогти. Альба готував публічну страту Егмонта, бо міг не боятися заворушень. Хоча Егмонт ще вірив у підтримку народу, доля приготувала йому страшне випробування — зустріти смерть у цілковитій самотності. Клерхен від горя і безсилля випила отруту. У своєму останньому сні Егмонт побачив дівчину у символічному образі Свободи. Його повели на страту, трагедія завершилися, як зазначено в ремарці, барабанним боєм і «переможною симфонією».

В один рік з «Егмонтом» (1787) Гете закінчив драму «Іфігенія в Тавриді» (прем’єра 1800 року у Відні), яка разом з наступним твором — «Торкватто Тассо» — належала до якісно нової естетичної і стильової системи у творчості поета, що одержала в науці назву «веймарської класики». В обох зазначених творах Гете орієнтувався на «катарсис» Аристотеля, який він розумів не просто як «очищення» через страх і співстраждання, а як «гармонізацію» душі (гармонійну узгодженість із реальністю) шляхом звільнення її від страху.

У драмі Гете відроджував деякі композиційні елементи давньогрецької трагедії. Драматург зберіг у творі всі сюжетні особливості автентичного давньогрецького міфа. Після того як Агамемнон приніс у жертву богам свою дочку Іфігенію, вона не загинула на жертовнику, бо Артеміда перенесла її до Тавриди (Крим), де дівчина стала жрицею в храмі богині. Через багато років тут, біля храму, вона випадково зустріла свого брата Ореста. За словами Аполлона, той очиститься від скверни вбивства, якщо привезе до Греції з храму Артеміди сестру. У грецькому міфі цей наказ розумівся буквально: Орест мусив привезти священне зображення Артеміди, тобто сестри Аполлона. Між тим, за звичаєм, що панував в

168

Тавриді, усіх чужоземців приносили в жертву Артеміді. Така ж доля чекала і на Ореста. Коли брат і сестра впізнали одне одного, Іфігенія хотіла допомогти йому викрасти священне зображення і вирушити додому. Цар Тавриди Фоант розгадав їхній задум. І тут відкрився чудесний, справжній смисл слів бога: Орест мусив привезти додому зовсім не зображення Артеміди, а свою власну сестру Іфігенію. На цьому драма закінчилася.

Гете наслідував одне з правил давньогрецької трагедії: події повинні не стільки відбуватися на сцені, скільки розкриватися у розповідях персонажів.

Автор ставив собі за мету створити певне драматичне напруження і потім зняти його.

«Іфігенія» побудована як драма упізнавання, в якій поет майстерно розгортає протягом п’яти актів наростання психологічного напруження і його радісне «зняття» наприкінці.

Драма «Торкватто Тассо» була задумана поетом на п’ятому році перебування у Веймарі, одночасно з «Егмонтом», і закінчена одразу після повернення з Італії — у 1789 році, разом із циклом чуттєвих «Римських елегій». Прем’єра п’єси відбулася 1807 року у Веймарі. Поет відобразив у ній проблему внутрішньої незалежності індивіда і можливості досягнення її в умовах реальної дійсності.

Значення творчості Й.-В. Гете

•літературні, мистецькі, філософські та естетичні традиції драматурга, поета стали основою формування європейського гуманізму наступних століть;

•поетична спадщина являла собою самостійний і чи не найяскравіший етап у розвитку європейської лірики на межі ХVІІІ—ХІХ століть;

•міркування письменника щодо місця мистецтва в індивідуальному житті людини і в суспільстві — це відчутний внесок у становлення нової естетики в Німеччині наприкінці 1700-х років;

•творчість німецького генія дала початок розвиткові і становленню поняттю «фаустіанство» — возвеличення цінності життя як скінченого у нескінченому.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1.Що підтверджувало геніальне обдарованість Гете? Які автобіографічні факти були свідченням цього?

2.Риси яких напрямів об’єднувала творчість Гете?

3.Доведіть, що роман «Страждання молодого Вертера» мав автобіографічні мотиви. Який епізод з життя письменника це підтверджував?

4.У чому полягало новаторство Гете-лірика?

5.Які драматичні прозові твори Гете вам відомі? В чому була їх своєрідність?

6.У чому полягало значення творчості Гете для світової літератури?

169