1.Порівняйте політичне становище та економічний розвиток українських земель у складі різних держав напередодні Першої світової війни. Зробіть узагальнюючий висновок. З кінця XVIII і до початку XX ст., майже 150 років українські землі перебували у складі двох імперій – Російської і Австро-Угорської. Обидві імперії – це був конгломерат з етнічно і культурно різних народів. В імперіях панувала необмежена централізована політична влада імператора, який не брав до уваги поглядів і бажань підлеглих. Від них вимагали абсолютної покори і вірності. Це був їх політичний, моральний і релігійний обов’язок. Покора народу, стабільність і загальний порядок в імперіях підтримувалися з допомогою великої армії, поліції і бюрократичного апарату. І хоч обидві імперії були тюрмою для українського народу, а їх соціально-економічна політика практично була однаковою – колоніальною, проте в політичному, соціально-економічною та культурному розвитку східно- й західноукраїнських земель були свої особливості. Умови для політичного і національно-культурного розвою на українських землях під владою Австро-Угорщини були значно сприятливішими, особливо в кінці XIX – на поч. XX ст. 1. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Російської імперії

З 1906 по 1911 р. з ініціативи голови Ради Міністрів Росії П. Столипіна здійснювався третій етап аграрної реформи. Вона передбачала:

– знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів;

– ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії;

– заснування т. зв. іпотеки, селянських поземельних банків, в яких селяни під заставу землі могли брати кредити для облаштування господарства.

В Україні ця реформа мала найбільший успіх – з общини вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала і найбільшу кількість переселенців до Сибіру і на Далекий Схід (близько 1 млн. осіб).Отже, аграрна реформа, незважаючи на її половинчастість і недосконалість сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі, зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва. Зросли посівні площі, валовий збір зерна, товарність сільського господарства.На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості: кам’яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом 1861– 1900 рр. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс з 10 млн. до 672 млн. пудів. У 1900 р. він становив 68% загальноросійського видобутку. За 30 років (з 1870 по 1900) видобуток залізної руди у Кривому Розі зріс у 158 разів (з 1,3 млн. до 210 млн. пудів). Уже тоді Україна давала понад 57% видобутку залізної руди в Росії. У 80–90-х роках у Катеринославській та Херсонській губерніях було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Тоді ж виробництво чавуну в Україні становило 52% загальноросійської виплавки Важливою ознакою утвердження ринкової системи відносин, у тому числі в Україні, було пожвавлення зарубіжного інвестування економіки. Наприклад, з 1888 по 1894 рр. за допомогою бельгійського, французького, англійського та американського капіталу в гірничій промисловості України було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн. крб.

2. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Австро-Угорщини

Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.

У зв’язку з цим, з кінця XIX ст. почалась масова еміграція західноукраїнських селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини, а також в Росію та на Балкани. До Першої світової війни із західноукраїнських земель Австро-Угорщини виїхало і поселилося за кордоном близько одного мільйона чоловік. Отже, порівняно з Наддніпрянщиною, економіка Західної України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних, звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули 200 тис. страйк сільських робітників Галични (1902 р.), страйки будівельників (1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905–1907 рр. страйковий рух під впливом російської революції набув усеохоплюючого характеру.Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту, трудящі Галичини в 1908–1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20 українців – переважно соціал-демократів та радикалів.Отже, за соціально-економічним розвитком українські землі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття були найвідсталішою окраїною Австро-Угорської імперії. На відміну від Наддніпрянської України тут значно повільніше розвивалася промисловість, переважали в основному дрібні, напівкустарні підприємства, зорієнтовані на добування та первинну переробку сировини. В занедбаному стані перебувало й сільське господарство. Західноукраїнські селяни страждали від малоземелля і безземелля, масового безробіття. Тому в кінці XIX ст. вони тисячами емігрують до США, Канади, Аргентини, Бразилії та ін. країн. Проте національне гноблення на українських землях Австро-Угорщини здійснювалося не в такій грубій формі, як у Росії. XIX ст. стало періодом справжнього національно-культурного відродження, зросла національна відомість українців. Національно-визвольний рух пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного стану, висунувши гасло політичної самостійності України. Східна Галичина була центром громадсько-політичної активності, П’ємонтом національного відродження, як відзначав М. Грушевський.

2. Визначте причини та етапи революційних подій в Україні в 1905-1907 рр. Проаналізуйте основні досягнення українського національного руху періоду першої російської революції. 1.Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої нужди. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася у загрозливе для царату гасло "Геть самодержавство!" Тільки в січні у Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.Повстання на броненосці "Потемкин" (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно-політичним фактором, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917 р.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання Миколою II 17 жовтня Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.-По-перше, вій суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета "Хлібороб". Незабаром газети українською мовою почали виходити у Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — "Дзвін", "Українська хата", "Рідний край", "Посів", "Село" тощо. Всього протягом 1905—1907 рр. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах, виникають осередки куль­турно-освітньої організації "Просвіта". До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти, ці об'єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.-По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 рр.

Переломний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька українських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами російських парти. Ь 497 членів І Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці швидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання своїх інтересів.3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 рр. Перша російська революція зазнала поразки.Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905 рр. призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: "піднесення — кульмінація — спад", яким відповідають кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.

2.Революційні події відчутно вплинули на населення Західної України та Буковини. У 1905—1909 pp. у Галичині відбулося 211 страйків, найбільший з них — влітку 1905 р. — охопив 380 сіл. Уряд змушений був поступитися, ухваливши нове положення про вибори до парламенту. 12 листопада на так званій Національній Раді у Чернівцях було засновано партію народно-демократичного спрямування. Один з ЇЇ лідерів професор С. Смаль-Стоцький заявив: «Наступають часи не гірші, а ліпші. Є надія на загальне голосованіє, в Росії надані права всім народам, отже, і нашому українському. Наш народ стає на цій лінії до бою за свою святу справу». Згодом, 1907 р., активне крило Національної ради русинів на Буковині заснувало Українську радикальну партію Буковини (лідери — Т. Галіп, І. Синюк та ін.).

Поява українських фракцій у Думі мала велике політичне значення. Вона свідчила про те, що український народ у Російській державі веде боротьбу за свої права.

Стала виходити преса українською мовою. З'явилося 18 українських газет і журналів. Журнал «Киевская старина» видавався українською мовою. Активізувалися культурно-просвітницькі організації — «Просвіти», в яких брали участь відомі діячі літератури, мистецтва, науки: Б. Грінченко, Леся Українка, М. Лисенко, М. Коцюбинський, Панас Мирний, Д. Яворський та ін. «Просвіти» створювали бібліотеки, читальні, друкували науково-популярну літературу українською мовою, організовували лекції, концерти, вечори, українські свята.Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної думи.Незважаючи на те, що революцію 1905—1907 pp. було придушено, вона стала важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції відбулися певні зрушення у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив усі верстви населення.Революція 1905—1907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення. Українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями.

3. Розкрийте причини столипінської реформа в Україні. Визначте наслідки аграрної реформи для подальшого формування капіталістичних відносин в українських землях, окремо виділивши їх позитивні та негативні сторонни. Причини здійснення:

- Необхідність вирішення аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне

- Послаблення конфронтації в суспільстві, відвернення загрози нового революційного вибуху

Мета:

- Підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва

- Збільшити товарність селянського господарства

-Зміцнити соціальну опору самодержавства на селі

- Вирішити проблему аграрного перенаселення

Складові реформи:

- Руйнування селянської «общини» та закріплення за кожним господарем у приватну власність земель, якими він користувався

- Надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк

- Заохочення селян до переселення у малозабезпечені райони Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії

Результати реформи в Україні:

- Упродовж 1907-1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі – 48% селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16,5 %

- Селянський земельний банк протягом 1906-1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької

- На нові землі протягом 1906-1912 рр. виїхало з Наддніпрянщини близько 1 млн. осіб; щоправда, майже чверть повернулися додому

Незважаючи на успіхи, столипінська аграрна реформа не вирішила основні питання: не було створено опору царському режимові й соціальна напруга на селі не тільки не спала, але й ще більше загострилася. До неприязні між поміщиками та селянами додалася ворожість між заможним та бідним селянством.

4.Розкрийте особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель в складі Австро-Угорської імперії на початку ХХ століття. На початку XX ст. західноукраїнські землі перебували в складі Австро-Угорської імперії. Як і в попередній період, населення цих теренів було політично безправним і залишалося об'єктом неприхованого жорстокого колоніального гноблення з боку імперської влади.Економіка краю мусила забезпечувати розвинуті промислові центри метрополії дешевою сировиною та бути вигідним ринком збуту вже готових товарів.Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. Високими темпами розвивалися тут лише деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток та переробка нафти. У 1913 році на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн. тонн нафти.У зазначений період для одержання більших прибутків цісарський уряд почав будувати на західноукраїнських землях залізниці. Це робилося насамперед для того, щоб зв'язати залізничним сполученням центральні райони Австрії зі східними, що давало можливість збувати на галицьких ринках товари австрійської промисловості й вивозити з краю сировину. Водночас окремі регіони Галичини, Буковини та Закарпаття фактично не мали залізничного сполучення, що значною мірою гальмувало розвиток економічних зв'язків і економіки в цілому.Через це перетворені на колоніальний придаток метрополії західноукраїнські землі проти Наддніпрянської України залишалися економічно відсталими й розвивалися повільними темпами. У краї не було важкої промисловості, 97% промислових підприємств були дрібними. На них працювала незначна частка населення краю. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося всього 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісництві та нафтових промислах; на Буковині — близько 72 тис, Закарпатті — понад 14 тис. найманих робітників.

5. Проаналізуйте процес утворення нових українських ліберально-демократичних та соціалістичних партій в Наддніпрянській Україні на поч. ХХ ст. Порівняйте цей процес в українських землях в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Наприкінці XIX ст. провідну роль у боротьбі за українську державність стали відігравати представники молодої генерації національно-визвольного руху, які об'єднувалися в нових національних політичних організаціях.29 січня (11 лютого) 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля її джерел стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.За пропозицією Д. Антоновича харківський адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії.«Самостійна Україна». У «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував історичні права України на самостійне існування та сформулював найближчу вимогу на шляху до цього — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». У державній самостійності України автор убачав головну умову існування української нації. У програмі наголошувалося, що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної. Вона вірить у свої національні сили, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ» ».З аналогічних позицій боротьби за повну державну незалежність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії (Б. Ярошевський, М. Меленевський та ін.), створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 року УСП випустила «Нарис української партії соціалістичної», автори якого виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний — економічний, політичний та національний», то й «визволення мусить бути повне».Кінцевою метою партії проголошувалася демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва й «повною рівноправністю національною з полишенням нації кожній свободи увійти в склад республіки».Діячі УСП не розраховували на мирну реалізацію своїх програмних вимог в умовах самодержавної Росії, тому покладали великі надії на «братерський союз» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійну Україну.З позицій повної державної самостійності України виступала створена в 1901-1902 pp. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УНП). її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «... Поки ще не пізно, — зазначалося в програмній заяві УНП, — поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю. ... Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну».У статті «Робітнича справа в програмі Української народної партії» (1902 рік) позицію політичної організації викладено так: «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу».Ще в січні 1904 року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, що намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українську соціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крила РСДРП.У 1905 році основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.Її очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагалися зберегти рівновагу між національними та соціалістичними пріоритетами, досить суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бути виключно національною, складатися виключно з українців.Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше — практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 pp. Так, у середині 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Б. Грінченко і С. Ефремов. Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому 1905року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювала лише ідею автономії України в складі Росії.

6. Визначте основні досягнення українського національного руху періоду революції 1905-1907 рр. Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру, прискорюючи процес консолідації політичних сил, зростання чисельності буржуазних, соціалістичних та інших партій. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент — Державну Думу з законодавчими правами. Цей Маніфест зумовив розмежування позицій різних політичних партій, які умовно можна згрупувати за трьома напрямами:

—ліворадикальні — РУП, РСДРП, УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська соціалістична партія (УСП), Український соціал-демократичний союз — «Спілка», Бунд, Поалей Ціон та ін., які сприйняли маніфест як маневр царизму і закликали продовжувати боротьбу до повної перемоги над самодержавством;

—ліберальні — Конституційно-демократична партія, УДП, «Союз 17 Жовтня» (октябристи), Українська радикальна партія (УРП), Народна українська партія (НУП) та ін., які сподівались, що реалізація маніфесту дасть конституцію, парламент, демократичний устрій суспільства;

—реакційно-консервативні, поміщицько-монархічні («Союз російського народу», «Союз земельних власників», «Російська монархічна партія» та ін.), які захищали класові інтереси царизму, кріпосників-поміщиків і прагнули скасувати перші завоювання революції, вважаючи її порушенням законності. Після виходу Маніфесту боротьба набрала особливо гострих форм. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 — інтелігенції, 24 — поміщиків, 8 — робітників, 1 — священик. 45 з них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг. Громада випускала свій орган — «Український вісник». Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання.У Другій Думі знов виникла Українська думська громада з 47 членів, яка видавала часопис «Рідна справа» і продовжувала ту ж саму роботу, що і в Першій Думі, вимагаючи автономії України, місцевого самоврядування, використання української мови в школі, суді, охорони праці. Більшість депутатів фракції становили представники лівих партій, які цього разу брали участь у виборах. Цього року від українських губерній було 59 селян, 17 інтелігентів, 6 робітників і 4 священики.Революційні події відчутно вплинули на населення Західної України та Буковини. У 1905—1909 pp. у Галичині відбулося 211 страйків, найбільший з них — влітку 1905 р. — охопив 380 сіл. Уряд змушений був поступитися, ухваливши нове положення про вибори до парламенту. 12 листопада на так званій Національній Раді у Чернівцях було засновано партію народно-демократичного спрямування. Один з ЇЇ лідерів професор С. Смаль-Стоцький заявив: «Наступають часи не гірші, а ліпші. Є надія на загальне голосованіє, в Росії надані права всім народам, отже, і нашому українському. Наш народ стає на цій лінії до бою за свою святу справу». Згодом, 1907 р., активне крило Національної ради русинів на Буковині заснувало Українську радикальну партію Буковини (лідери — Т. Галіп, І. Синюк та ін.).

Поява українських фракцій у Думі мала велике політичне значення. Вона свідчила про те, що український народ у Російській державі веде боротьбу за свої права.

7. Визначте вплив, який справила Перша світова війна на активізацію діяльності українських політичних партій та груп. З початком Першої світової війни всі українські партії Західної України вирішили, що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволення України можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну Українську державу.Для згуртування всіх українських партій Галичини в єдину патріотичну організацію на початку серпня 1914 року у Львові була створена Головна українська рада на чолі з К. Левицьким. Вона мала довіру народу, оскільки фактично репрезентувала всі впливові політичні партії краю (націонал-демократів, радикалів, соціал-демократів) і своєю практичною діяльністю підтверджувала свою народну спрямованість.Головна українська рада маніфестом від 3 серпня 1914 року закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України. За ініціативою Головної української ради протягом серпня 1914 року була створена національно-військова організація галицьких українців — легіон січових стрільців, який, на думку його фундаторів, мав стати зародком майбутньої української армії. Керував цією роботою відомий діяч товариства «Січ» К. Трильовський. У справі організації січових стрільців мали брати участь усі українці Галичини — одні, щоб у військових лавах безпосередньо боротися за національне визволення, інші — щоб допомагати організаційно та матеріально. Протягом двох тижнів до легіону записалося ЗО тис. українців, але перелякані австрійські власті обмежили його чисельність до 2,5 тис. вояків, які 3 вересня присягнули на вірність цісареві Францу-Йосифу.Крім українців Галичини, до боротьби проти Російської імперії приєдналися й українські політичні емігранти з Наддніпрянської України. 4 вересня 1914 року вони створили у Львові Союз визволення України (СВУ). Ця організація складалася переважно з соціалістів, які за часів реакції виїхали за межі Росії. Серед них були В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк та ін.Вони поставили собі за мету створення самостійної Української держави й заради цього пішли на співпрацю з Німеччиною та Австро-Угорщиною проти Росії. Ці прагнення були проголошені в друкованій відозві СВУ 25 серпня 1914 року.

Головні завдання Союзу визволення України, на думку його керівників, були:

• створення національної політичної організації на землях, звільнених від російського гноблення;

• підготовка українського національного конгресу;

• захист інтересів українського народу перед урядами держав-учасників війни й під час проведення міжнародних конференцій.

Демонструючи свою довіру й прихильність до царизму, українські політичні діячі підтримали його воєнні зусилля, закликали українських робітників і селян захищати Росію, зміцнювати фронт і тил. Наприклад, до Спілки земств і міст Південно-Західного фронту входили Д. Дорошенко, А. В'язлов, А. Ніковський. Українські ліберали відкрили й утримували своїм коштом приватні лазарети для поранених воїнів. Там навчали грамоти, різних ремесел, поширюючи серед військових партійні ідеї. Не лише керівництво ТУП, а й Спілка та УСДРП стояли на позиціях відкритої підтримки імперіалістичної війни. Так, частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою в «Украинской жизни» закликала українців виконувати «свій обов'язок громадян Росії». Київська газета «Рада» також писала, що українці мають боронити Російську державу. У 1916 році С Петлюра вступив до Земської спілки й був призначений помічником уповноваженого цієї організації на Західному фронті.Національний рух у Східній Галичині також був представлений діяльністю культурно-освітніх організацій — «Просвіт» і українських народних шкіл, що підіймали національну самосвідомість народних мас. Українська греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким сприяла єднанню українців і зростанню національної самосвідомості.У роки Першої світової війни в Наддніпрянській Україні діяли такі політичні партії та блоки; РУП, УСДРП, ТУП, «Спілка». На початку Першої світової війни в УСДРП відбувся розкол. Представники УСДРП на чолі із Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Члени УСДРП на чолі з В. Винниченком засуджували війну, обстоювали автономію України, В. Дорошенко очолив крило УСДРП, що закликало до боротьби з царською Росією і стояло на позиціях незалежності України.

Діячі ТУП закликали українців до захисту Російської держави у війні, сподіваючись, що в майбутньому Україні буде надано автономію.

8. Визначте позиції України та країн німецько-австрійського блоку на мирних переговорах у Брест-Литовську (1918). 27 січня (9 лютого) 1918 р. в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир):

– Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку

(Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина);

– Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді

відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася

на введення німецько-австрійських військ в Україну;

– Центральна Рада взяла на себе обов’язок поставити союзникам велику

кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну

передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.

Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ

Галичини на українську та польську частини. Росія, підписавши 3 березня 1918 р. мир з країнами Четверного союзу,змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд

було розпушено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало

поразки. Протягом лютого-квітня 1918р. німецько-австрійські війська (450 тис.

чоловік) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася

Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету

приходу німецько-австрійських військ.Що стосується суті Брестського мирного договору, то:

1. У преамбулі договору визнавалась незалежність УНР.

2. Кордонами між Австро-Угорщиною і УНР проголошувались ті, які існували між Російською і Австро-Угорською імперіями до 1914 р., тобто вся Галичина, Закарпаття, Північна Буковина залишались за Австро-Угорщиною, зате вся Холмщина, Підляшшя поверталися Україні.

3. Відновлювалися дипломатичні і консульські стосунки.

4. Передбачався обмін військовополоненими.

5. Відкидались будь-які відшкодування збитків.

6. Вказувалось на обов'язок сторін розвивати господарські стосунки, проводити взаємообмін залишками сільськогосподарських і промислових товарів на державній основі.

7. Допускався дрібний товарообмін у межах 15-кілометрової прикордонної смуги. Передбачалися взаємні митні пільги тощо.

В цей же день, 9-го лютого, був укладений україно-німецький договір. Через три дні були укладені аналогічні двосторонні додаткові договори між УНР і Австро-Угорщиною, УНР і Болгарією, УНР і Туреччиною. В таємному додатку до мирної угоди між УНР і Австро-Угорщиною було зафіксовано поділ Галичини на українську й польську частини і злучення Східної Галичини з Буковиною в один суцільний “коронний край” Австрійської імперії. (Проте згодом Австрія анулювала цей договір). Згідно з цими угодами УНР зобов'язувалась протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. шт. яєць та іншої сільськогосподарської і промислової сировини. 17 лютого представник делегації УНР М. Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням "надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування". Центральна Рада розраховувала, що ця допомога буде надана введенням на Україну двох дивізій, (приблизно 30 тис.) сформованих з військовополонених українців, але Німеччина та Австро-Угорщина розпочали широкомасштабний наступ силами 450 тисячної армії.На початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася разом з німецько-австрійськими військами до Києва. Україну було звільнено від більшовиків. Але це була так звана "піррова перемога".

9. Охарактеризуйте воєнні дії на території України в 1914-1917 рр. Висловіть власне ставлення до того, наскільки інтереси українців бралися до уваги у цій війні. З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці змушені були воювати за чужі інтереси й брати участь у нав'язаному братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн українців, в австро-угорській - 250 тис. - Як відбувався перебіг воєнних дій на Західному фронті?

Безпосередньо на території України воєнні дії вів Південно-Захід-ний фронт, що простягався на 450 км від Івангорода до Кам'янця-Подільського. Командуючим спочатку був генерал Н. Іванов, а з березня 1916 р.- генерал О. Брусилов.Одночасно з операцією Північно-Західного фронту проти Німеччини на Південно-Західному розгорнулася грандіозна битва, яка отримала назву Галицької. Вона тривала 33 дні - від 10 серпня до 13 вересня 1914 р. З обох боків, Австро-Угорщини і Росії, в ній брало участь 1,5 млн солдатів і офіцерів.21 серпня російські війська зайняли Львів. У подальших боях, 24- ЗО серпня, біля містечка Городок(40 км на захід від Львова) австрійські війська були розгромлені й відступили спочатку на р. Сян, а потім, на початку вересня, до р. Дунаєць. Російські війська оточили і блокували добре укріплену фортецю Перемишль. На 13 вересня російська кіннота вийшла на рубіж р. Віслока у 80 км від Кракова.

Запеклі бої відбувалися на Ужоцькому перевалі в Карпатах, де Легіон УСС у складі австрійської армії отримав бойове хрещення.Внаслідок Галицької битви російські війська зайняли Східну частину Західної Галичини, а також майже всю Буковину з м. Чернівці. Австрійська армія втратила 400 тис. чоловік, зокрема 100 тис. полоненими, російська армія - близько 230 тис. чоловік. Плани німецького командування утримати Східний фронт силами однієї Австро-Угорщини зазнали краху.

Коли розросталися бої на західноукраїнських землях, виросла загроза з півдня. Наприкінці липня 1914 р. у Чорне море через Дарданелли увійшли німецькі крейсери "Гебер" і "Бреслау". У ніч з 15 на 16 жовтня німецько-турецький флот несподівано обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію. Туреччина втяглася у війну на боці австро-німецького блоку. Дл Росії створився ще один фронт -Кавказький.На виконання цього завдання були спрямовані такі "заходи" новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа О. Бобринськога закриття "Просвіт", українських установ, шкіл;

насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння нагреко-католиків (200 уніатських громад були перетворені на православні парафії); масові депортації населення (з Галичини було виселено 12 тис. звинувачених у неблагонадійності).У лютому-березні 1915 р. російські війська вели важкі бої в Карі патах, 9 березня капітулював австро-угорський гарнізон Перемишля. Російські війська захопили 120 тис, полонених, серед здобути! трофеїв виявилося 900 гармат. Тим часом німецьке командування зосереджувало на Східному фронті за рахунок перекидання частин із Західного великі військові сили, готуючись розгромити російські війська і, отже, вивести Росію з війни. Головний удар передбачалося завдати в Галичині. Для цього було створено нову, 11-ту німецьку армію під командуванням генерала Макензена. Разом з нею діяла 4-та австрійська армія. У районі прориву, на 35-кілометровій ділянці фронту між містами Горліце і Громнік, Макензен створив значну перевагу: в живій силі - вдвічі, в артилерії - у 8 разів, зокрема у важкій - у 40 разів.Увечері 18 квітня 1915 р. німецька артилерія почала масований обстріл позицій російських військ, який тривав майже добу. Після цього 11-та німецька армія перейшла в наступ. 3-тя російська армія змушена була відступити за р. Сян, почали відступ й інші армії Південно-Західного фронту: 8-ма 21 травня залишила Перемишль, 11-та і 9-та перейшли за Дністер. 9 червня російські війська залишили Львів, а на кінець червня - переважну частину Галичини. Російське командування, щоб уникнути оточення і розгрому своїх військ у "польському мішку" - між Віолою і Бугом, почало їх відводити.До осені 1916 р. російські війська залишили Польщу, Литву, частину Латвії і Білорусії. Під німецько-австрійську окупацію потрапили й українські землі - Східна Галичина, Північна Буковина і п'ять повітів Волині.У 1916 р. найбільш активні й широкі воєнні дії мали місце на Південно-Західному фронті, де розгорнувся успішний контрнаступ. Під керівництвом командуючого фронтом генерала О. Врусилова було проведено ретельну й добре замасковану підготовку прориву по всьому фронту (він отримав назву Врусиловського). Після тривалої артилерійської підготовки чотири російські армії перейшли в наступ і незабаром прорвали фронт австрійських військ. 8-ма російська армія зайняла м. Луцьк, а 4 червня - м. Чернівці, За три дні наступу було взято в полон 100 тис. чоловік.На середину серпня російські війська підійшли до карпатських перевалів, визволили від австрійських військ усю Буковину й південну Галичину, Але через нестачу боєприпасів, не маючи підтримки інших фронтів і союзників, війська Південно-Західного фронту просунутися далі не змогли. Унаслідок Брусиловського прориву німецьке командування вимушене було припинити наступ у Франції на м. Верден і перекинути із заходу на російський фронт 11 дивізій. Цим була врятована від розгрому Італія. У серпні 1916р. у війну проти Німеччини вступила Румунія.Під час кривавих боїв за гору Маківка в Карпатах, що тривали протягом квітня 1915р., "усусам" випало стати головною ударною силою. Саме в боях за Маківку стався перелом у військових операціях на користь німецько-австрійських союзників. "Усуси" перейшли в наступ і в червні першими увійшли до Галича.

У липні 1915 р. був сформований полк УСС на 2200 бійців, яким командував Г. Коссак. Зазнавши в боях великих втрат, полк був відведений у тил на переформування і лише на початку травня 1916 р. повернувся на фронт.Протягом серпня-вересня полк витримував артилерійський вогонь і безперервні атаки російських військ під час Брусиловського прориву. Ще одна гора - Лисоня, на якій закріпилися "усуси", стала місцем їхньої героїчної слави. Опинившись в оточенні, полк УСС перестав існувати. Залишки "усусів" удруге було відправлено на переформування й поповнення, взимку 1917р. вони знову були в окопах. На початку 1918р. у Києві було завершено створення куреня УСС - найбоєздатнішої частини тодішніх українських військ на чолі з Є. Коновальцем. Це була перша спроба організувати українську національну армію.

10. Визначте, в якій мірі повалення царизму в Російській імперії у лютому 1917 р. справило вплив на початок Української революції та утворення Центральної Ради. У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша — Лютнева —Почалася вона коли 8 березня (23 лютого за ст. ст.) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти нестачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська перейшли на бік робітників. За кілька днів подібне вчинила більша частина столичної залоги. Водночас населення міста заповнило вулиці, щоб продемонструвати солідарність із страйкарями. З поширенням демонстрацій по всій імперії Микола II зрікся престолу, його міністри й урядовці розбіглися, а ненависні жандарми поховалися. До 12 березня царський режим розсипався, як картковий дім.Внаслідок цієї революції утворилося двовладдя — Тимчасовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів. У країні було ліквідовано самодержавний лад, розпочалися демократичні перетворення. Всі політичні партії та громадські організації стали діяти легально.Тимчасовий уряд на чолі з позапартійним князем Г. Львовим, до якого входили представники ліберально-буржуазних партій і один соціаліст — міністр юстиції О. Керенський, проводив політику продовження війни, виявив неспроможність вирішити національне питання. Він зволікав з проведенням нагальних соціально-економічних реформ, а для заспокоєння народних мас давав щедрі обіцянки і пропонував чекати скликання Установчих зборів. За розпорядженням Тимчасового уряду на місцях створювалися «громадські комітети», призначались замість губернаторів урядові комісари. На земських з'їздах розпочалось обирання виконавчих губернських комітетів.На Україні процес повалення старої влади йшов над звичайно бурхливо. Робітники та солдати роззброювали поліцію та жандармерію, заарештовували представників царських властей. Створювались нові органи місцевої влади — Ради робітничих і солдатських депутатів. У Харкові Рада робітничих депутатів остаточно сформувалась і почала діяти 2 березня, у Києві — 3-4 березня. Всього ж протягом цього місяця виникло понад 170 Рад, у тому числі в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Вінниці, Єлисаветграді, Полтаві, Чернігові. У селах розгорнувся процес створення Рад селянських депутатів. Створення цих органів революційно-демократичної диктатури робітничого класу і селянства означало, що революція пішла далі «традиційних» буржуазно-демократичних революцій, які завершувались організацією влади буржуазії.Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 13 березня 1917р. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. Але на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й третя дійова особа: 17 березня українці заснували організацію, - Центральна Рада. Це громадське об’єднання було створено З березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради був обраний визначний історик та громадський діяч М. С. Грушевський — лідер Товариства українських поступовців - партії, програма якої у соціальній та політичній сферах багато в чому була близькою до програми російських кадетів. Провідну роль у Центральній Раді відігравали партії соціалістів-федералістів, українських соціал-демократів, есерів та їх лідери — В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов. Це були партії соціалістичної орієнтації, розрахованої на віддалену перспективу. Своєю найближчою метою вони ставили досягнення широкої автономії для України в складі Російської Федеративної Республіки. До складу Центральної Ради входило понад 800 чоловік, які представляли селянські, профспілкові, робітничі організації, українські національні, дрібнобуржуазні партії та громадські організації інших національностей (російські есери, Бунд та ін.). За рекомендацією Центральної Ради почали створюватися підлеглі їй місцеві органи влади — так звані «українські ради» (губернські, міські, повітові).Керівники Центральної Ради використали могутнє патріотичне піднесення мас українського народу, підхопивши їх загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя.

11. Охарактеризуйте процес утворення і політичний склад Центральної Ради. Події в Петрограді прискорили початок Української національно-демократичної революції. Водночас із конкуруючими владними структурами 3—4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, — Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворилася на впливовий представницький орган народної влади. Ініціаторами створення Центральної Ради були лідери Товариства українських поступовців (в червні 1917 р. воно були реорганізовано в Українську партію соціалістів-федералістів), українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До складу Центральної Ради увійшли представники політичних партій (члени українських партій, російських меншовиків, есерів, кадетів, єврейських і польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, наукових осередків, православного духовенства. Центральна Рада, яка до квітня 1917 р. фактично була громадською організацією, повідомила телеграмою Тимчасовий уряд про своє створення, висловивши при цьому сподівання на те, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу».Лідерами Центральної Ради стали М. Грушевський (Голова), В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, М. Порш та ін. Ідеалом М. Грушевського була «федерація соціалістичних республік Європи», рівноправними членами якої мали бути «Українська Радянська Республіка і Російська Совєтська». На сторінках відновленої у 1917 р. газети «Нова Рада» М. Грушевський висував головний лозунг національ­но-визвольного руху на тогочасному етапі — побудова на демократичних засадах національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці.Провідну роль у визначенні основних принципів діяльності Центральної Ради та її роботі загалом відігравали найвпливовіші на той час Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів.Для об'єднання національно-визвольних сил України, остаточного визначення політичної програми Центральної Ради і завершення її організації 6—8 квітня 1917 р. було проведено Український національний з'їзд (конгрес). На ньому зібралося майже 1500 представників від різних політичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх організацій губерній України, а також представники Галичини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму, Кубані. Конгрес визнав верховну владу Тимчасового уряду і майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Його рішення визначали основні принципи державотворення: широка національно-територіальна автономія України в складі де­мократичної федеративної Російської республіки; повне забезпечення усіх прав національних меншин, які живуть в Україні; організація з ініціативи Української Центральної Ради, Краєвої Ради з представників «українських країв і міст, народностей і громадських верств...». На конгресі прихильники двох крайніх лозунгів — «Україна для українців» і «Самостійна Україна» — опинилися в меншості. Як зазначив В.Винниченко, конгрес «був першим кроком відродження нації по шляху державності». Новий склад Центральної Ради як народно-представницького органу України (своєрідного парламенту) було обрано у складі 118 членів з правом кооптації нових. Головою Центральної Ради знову обрано М. Грушевського, а його заступниками — В. Винниченка та С. Єфремова. 8 квітня було обрано виконавчий Комітет УЦР у складі 20 осіб, який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради.

12. Розкрийте причини проголошення та історичне значення І Універсалу Центральної Ради. Селянський з'їзд відбувався в обстановці дедалі більшого загострення відносин між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Двосторонні переговори Грушевського з Керенським закінчилися безрезультатно, після чого Центральна Рада обнародувала декларацію до Тимчасового уряду. В ній пропонувалося передати «українське питання» на розгляд міжнародної конференції, а до того встановити на Україні владу крайового комісара від Центральної Ради, при Тимчасовому уряді створити міністерство у справах України. Деякі делегати Всеукраїнського селянського з'їзду у своїх вимогах до Тимчасового уряду пішли значно далі, закликавши розв'язати питання про національне самоврядування «за допомогою шаблі». Зрештою з'їзд ухвалив не чекати, як пропонував Тимчасовий уряд, призначених на листопад Всеросійських Установчих зборів, а раніше скликати Українські Установчі збори, доручивши їм остаточно вирішити питання про самоврядування України. Щоб закріпити за собою й надалі керівництво національним рухом, і зважаючи на революційні настрої широких народних мас, Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал, тобто державний документ у формізвернення до населення. У ньому проголошувалася автономія України, що свідчило про крах національної політики Тимчасового уряду, який хотів, але вже був нездатний продовжувати традиційну великодержавну, шовіністичну політику царизму, не мав сили зупинити наростаючий український національний рух.

Основні положення І Універсалу:

-Автономія України у складі Рсії.

-Право УЦР проголошувати універсали – акти конституційного значення.

-Загальнонародні, рівні, прямі вибори Всенародних Ураїнських зборів (сейма) шляхом таємного голосування.

-Відмова передавати податок в центральну російську казну, введення українського податку.

-Представлення широких національно-культурних прав національним меньшинам України.

Проголошення автономії України призвело до подальшого розвитку українського національного руху. І Універсал в майбутньому, закріпив авторитет УЦР в народі.

13. Визначте, як обумовили історичні події періоду червня - липня 1917 р. зміст II Універсалу Центральної Ради. Активність українських політичних сил украй занепокоїла Тимчасовий уряд. Наприкінці червня у Київ прибули три петроградські міністри: О.Кєренський, М.Терещенко та І.Церєтелі. Після дводенних російсько-українських переговорів було досягнуто компромісу: Центральна Рада зобов'язалась підтримувати петроградський уряд, а той своєю чергою погодився визнати автономний устрій України, а Центральну Раду — органом влади, не чекаючи Установчих Зборів. Підсумки переговорів Центральна Рада узагальнила й оголосила у своєму II Універсалі 16 липня. Його суть:

-Признавалось право України на автономію, котру повинні були затвердити Всеросійські Засновницькі збори. До затвердження цього закону УЦР зобов’язалася самовільно не проголошувати автономію України.

-УЦР й Генеральний Секретаріат признані органами вищої державної влади України, їх склад призначається Тимчасовим урядом зі згодою з УЦР.

-Не уточнювалась територія, на яку розповсюджувалсь влада УЦР та Генерального секретаріату й повноваження останнього.

-УЦР повинна була поповнюватись найближчим часом представниками других, мешкаючих в Україні, народів.

-Склад Генерального Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом.

-Українські військові частини формувались під командуванням воєнного міністерства Росії.

-Проблему земельної реформи повинні були вирішити Засновницькі збори.

Згідно з II Універсалом, 12 серпня Центральна Рада ухвалила доповнити свій склад представниками національних меншин. Неукраїнським партіям та організаціям було надано 30% місць — 202 члени і 51 кандидат у члени Центральної Ради. Зокрема, з цією метою фракції Ради робітничих депутатів відводилось ЗО місць, Раді військових депутатів — 20, соціалістам-революціонерам — 20, меншовикам — 20, Раді об'єднаних громадських організацій — 10, кадетам — 10, народним соціалістам — 4, а також євреям — 50, полякам — 20, молдаванам — 4, німцям — 3, татарам — 3, грекам, чехам, білорусам, менонітам і болгарам — по одному місцю.

14. Визначте історичне значення III Універсалу Центральної Ради. Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради, яке розпочалось 6 листопада 1917р., проголосило III Універсал. У ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України".ІІІ Універсал проголошував широку програму перетворень:

— скасовувалось право приватної власності на землю — вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу;

— Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

— проголошувала свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;

— скасовувалась смертна кара;

— впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;

— підтверджувалось право національно-територіальної автономії.

За визначенням В. Винниченка, III Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі.Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною Російської федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити.А особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі "прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання.

15. Розкрийте причини, перебіг і результати воєнних дій між радянською Росією і Українською Народною Республікою. Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Леніним і Л.Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. Визнаючи формально УНР та право українського народу на самовизначення, Раднарком висловив такі вимоги:

- відмовитись від спроби дезорганізації спільного фронту;

- без згоди верховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати ніякі війська, що йдуть в бік Дону та Уралу;

- пропустити більшовицькі війська на південний фронт для боротьби з Каледіним;

- припинити спроби роззброєння радянських військ. У разі невиконання вимог Раднарком вважатиме УЦР у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні.

УЦР не прийняла ультиматуму. 5 грудня 1917 р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Раду в стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладено на комісію в складі В.Леніна, Л.Троцького, Й.Сталіна. Головним радянським плацдармом в Україні став Харків, захоплений червоногвардійцями раптовим ударом з Бєлгорода, і саме до Харкова в цей час приїхала група делегатів-більшовиків, яка залишила київський з'їзд Рад. 11-12 (24-25) грудня 1917 р. під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано, альтернативний з'їзд Рад. Він схвалив повстання у Петрограді та політику Ради Народних Комісарів (РНК), проголосив встанов­лення радянської влади в УНР. Наявність в Україні двох центрів влади - київського національного і харківського радянського - дала змогу РНК Росії формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Активізувалася підготовка до відкритої збройної боротьби. Радянські війська концентрувалися в Харкові, в районі Гомеля і під Брянськом. Вище політичне керівництво здійснював талановитий командувач Антонов-Овсієнко, а військове – його кривавий поплічник, колишній царський полковник Муравйов. Більшовицькі сили складалися із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Всього більшовики мали 160 тис. бійців, їх тактика полягала в просуванні по лініях залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах. Військові сили УЦР складали підрозділи Вільного козацтва -добровольчі формування, які створювалися вже в ході війни. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, у той час як більшовицькі сиди діяли на головних стратегічних напрямках. Тут якраз може виникнути питання: де ж поділися 300 тис. бійців українізованих загонів, що влітку заприсягнули Центральній Раді? Більшість з них повернулися по своїх селах, зайнявши «нейтральну» позицію, - між іншим, як і деякі з тих, котрі лишилися під рушницею. Частина перекинулася до більшовиків. Настрої цих українських солдатів (що виглядали різким контрастом на тлі героїчних зусиль відносно невеликої групи людей, котрі боролися за Центральну Раду) в основному пояснювалися ефективністю більшовицьких агітаторів. Як зауважив Річард Пайпс, «у перші місяці громадянської війни все населення було збите з пантелику, дезорієнтоване й не знало, за ким іти. Добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів: він міг привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих боїв». Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці селян, і переконати останніх або не брати участі в боях, або ж приєднатися до більшовиків. Унаслідок цього їхні сили на Україні до грудня зросли до 40 тис. чоловік. Насамперед радянське командування встановило контроль над Харківською та Катеринославською губерніями. До середини грудня було захоплено важливі залізничні вузли і станції - Лозова, Павлоград, Синельникове. 26 грудня 1917р. влада УЦР у Катеринославі впала. До кінця грудня з Донбасу були витіснені каледінці. У другій декаді січня 1918 р. радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі, Херсоні. Узгодженими ударами з півночі і сходу більшовики розгорнули наступ на Київ. Використовуючи перевагу в чисельності й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці. Становище УЦР ставало критичним. Ні проголошення незалежності УНР (IV Універсал, 9 (22) січня 1918 р.), ні зміни у складі Генерального Секретаріату вже не могли її порятувати. В умовах деморалізованості, дезорганізованості регулярних частин УНР символом національної честі став подвиг кіькох сот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Мельченком, які 16 (29) січня неподалік станції Крути вступили у нерівний бій з переважаючими силами ворога й по-геройському загинули за українську ідею.16 січня 1918 р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу "Арсенал", спрямований проти УЦР. 22 січня війська УНР під командуванням С.Петлюри та Є.Коновальця придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення.Наступ більшовицьких військ продовжувався. 25 січня члени Малої Ради й Ради Народних Міністрів (таку назву дістав Генеральний Секретаріат після проголошення III Універсалу) залишили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а потім - до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного Союзу. 26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли у Київ.Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соціальної бази УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціально-економічних перетворень відштовхнули селянство, в той час як більшість робітників підтримувала більшовиків); відсутність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної і централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; уміла соціальна демагогія Рад.

16. Розкрийте причини прийняття та історичне значення IV Універсалу Центральної Ради. Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 р., було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала.

У ніч на 12 (25) січня М.Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки". Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів. Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест була відправлена мирна делегація. В день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів. Мир із Центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності, могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

17. Проаналізуйте здобутки і прорахунки Центральної Ради в державотворчому процесі та в соціальній політиці. Доба Центральної Ради була найяскравішим часом української революції 1917-1921 рр. УЦР започаткувала перші кроки по відродженню державності України, стала на чолі державотворчих процесів, які розпочалися в Україні після лютневої 1917р. революції в Російській імперії. З квітня 1917 р. Центральна Рада перетворилася на український парламент, який відстоював історичні права українського народу та національних меншин, які мешкали в Україні.Розпочавши боротьбу за автономію України (І Універсал Центральної Ради - червень 1917р.), Центральна Рада зуміла в дуже складних історичних умовах проголосити Українську Народну Республіку в складі федерації з оновленою Росією (III Універсал Центральної Ради - листопад 1917 р.) і довести державотворчий процес до логічного завершення - проголошення повної державної незалежності України (ІV Універсал Центральної Ради - січень 1918 р.)Відстоюючи історичний порив українців до розбудови власної держави, Центральна Рада проголосила широкі національно-персональні та національно-культурні права народів, які мешкали в Україні і, насамперед, найбільших громад - росіян, євреїв, поляків. Тому не випадково один з сучасників писав з цього приводу: "Якщо Французька революція проголосила права людини, американська - права громадянина, то українська пішла значно далі, проголосивши права націй".Центральна Рада виробила і винесла на широкий загал концепцію державно-національного будівництва в Україні. Продовжуючи історичні традиції української демократії (Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, М.Драгоманова, Б.Грінченка, М.Коцюбинського та ін.), для лідерів Центральної Ради на час її утворення були однозначні соціал-демократичні напрямки розвитку українського суспільства. "Влада в Україні повинна належати класам працюючим, робітництву й селянству, тим класам, які здобули цю владу своєю кров'ю", - підкреслював один з лідерів української революції В.Винниченко.Центральна Рада розпочала економічне реформування українського суспільства: проголосила перехід до власності державі великих банків, промислових підприємств, обмежила в значній мірі поміщицьке землеволодіння і заявила про передачу надлишків землі селянам. Правда, щоб уникнути соціального напруження в суспільстві, яке мало виникнути через невдоволення банкірів, фабрикантів та землевласників, Центральна Рада гарантувала їм одержання за рахунок держави компенсації. В добу Центральної Ради з'явилася національна, валюта - гривня.Після століть імперського панування Центральна Рада та Генеральний Секретаріат взяли курс на демократичний характер перебудови держави - скасування смертної кари, реформу суддівства та адміністрації, широкі свободи для неукраїнських народностей.У питаннях зовнішніх Центральна Рада висунула ідею конфедеративних та міжнародних зв'язків з багатьма країнами світу. Цінне те, що Центральна Рада одразу взяла курс на власний шлях розбудови демократичної, соціальної держави, тому визнала, що ні московський, ні західний шлях Україні не підходить".

На перших етапах своєї діяльності Центральна Рада здобула широку підтримку серед населення України, передусім селянства та інтелігенції.Водночас, не маючи досвіду політичної діяльності та державотворчої роботи, керівники української держави припустилися багатьох фатальних помилок, внаслідок чого українська революція зазнала поразки.

Протягом короткого історичного часу були допущені прогаяння в часі і нерішучість в проведенні головних політичних і соціально-економічних перетворень; серед діячів Центральної Раді не існувало єдності та спільної думки з багатьох проблем державного будівництва; не маючи часу на створення власної армії, Центральна Рада змушена була виборювати державність України у переважаючих антиукраїнських сил.

18. Визначте наслідки Брестського мирного договору (9 лютого 1918 р.) для України. Доведіть, що його підписання привело до встановленняв Україні окупаційного режиму. Брестський мирний договір УНР з державами четверного союзу 1918 — підписаний у Бресті-Литовському 9 лютого 1918 між Українською Народною Республікою, з одного боку, та державами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною — з другого. Перший міжнародно-правовий документ, який визначав міжнародний статус України та її західні кордони. Крім цього, між Україною та Австро-Угорщиною було підписано таємну заяву (8 лютого 1918) і таємний додаток (4 березня 1918), згідно з якими Підляшшя та Холмщина відходили до УНР, Галичина і Буковина об'єднувалися в один край у складі Австро-Угорщини з наданням українцям широкої автономії, І а в Криму мала утворитися мусульманська республіка. У відповідь УНР зобов'язалася забезпечити права національних меншин (поляків, німців, євреїв) у своїй країні. Договір надав Україні можливість протягом 1918 формувати рівноправні відносини зі своїми сусідами. В наступному Австро-Угорщина єдиною з учасників договору в односторонньому порядку анулювала його (як і таємну заяву й таємний додаток), зайнявши цим самим пропольську позицію. Після капітуляції Німеччини та анулювання Росією Брестського договору від 3 березня 1918 Україна як суверенна держава втратила міжнародне визнання, і протягом 1919—1920 її землі були поділені між Росією, Польщею, Чехословаччиною та Румунією.Напередодні укладення мирного договору (8 лют.) між УНР і Австро-Угорщиною було укладено таємну угоду, а 4 берез. 1918 – таємний додаток, згідно з яким Холмщина і Підляшшя мали ві- дійти Україні. Області Галичини й Буковини стали укр. провінціями в складі Австро-Угорщини (т. зв. коронний край) з забезпеченням мовних прав їхнього нас. В Криму мала утворитися мусульманська республіка. Зі свого боку Україна зобов’язувалася забезпечити права нац. меншин на своїй тер.Внаслідок укладення цього миру Україна формально набувала статусу незалежної нейтральної д-ви, а фактично ставала житницею центр. д-в Європи.12 лют. 1918 уряд УНР звернувся до нім. сторони з проханням ввести на тер. України нім. війська, за допомогою яких він сподівався розв’язати низку внутр. проблем держ. буд-ва. Підсумком цього став австро-німецьких військ контроль над територією України 1918. Договір України з д-вами Четверного союзу був анульований після капітуляції Німеччини в Першій світовій війніОсновний текст договору засвідчував завершення війни між договірними сторонами, це був мир без анексій та контрибуцій. Сторони не виставляли претензій на відшкодування збитків, завданих війною, передбачали обмін військовополоненими, накреслили перспективи відновлення економічних стосунків, зокрема, зобов'язувалися провести обмін надлишками сільськогосподарських та промислових товарів. УНР зобов'язувалася впродовж першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині в обмін на промислові товари 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 млн шт. яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину.Німецький та австро-угорський уряди теж розуміли, що одержати будь-які продовольчі ресурси з України буде реальніше за присутності там їх військових контингентів. 21 лютого 1918 р. німецькі війська почали наступальний рух на територію УНР. Через тиждень туди ж рушили австро-угорські частини. Загальна їх чисельність сягала 450 тис. солдатів та офіцерів. Ця військова потуга дала змогу без особливих проблем до кінця квітня 1918 р. витіснити більшовицькі революційні армії з України.Зі свого відступу на Волинь український провід виніс урок про необхідність посилення соціальної політики. Відстоювання інтересів трудящих мас найяскравіше виявилось у вирішенні Центральною Радою земельного питання. На початку 1918 р. УЦР видала радикальний земельний закон, побудований на принципі соціалізації землі. Керівники Центральної Ради були переконані, що лише в такий спосіб не станеться конфлікту між соціальною та національною ідеями. Проте іноземна військова присутність суттєво відкоригувала політичну ситуацію в республіці. Суспільно-політичне життя стало значно спокійнішим, припинилися прояви анархії та сваволі. Подібний стан речей був сприйнятий правими консервативними силами як сигнал до власної активізації. Апелюючи до представників німецьких та австро-угорських військ, поміщики почали вимагати ліквідації земельних комітетів і повернення конфіскованої власності.

19. Охарактеризуйте внутрішню і зовнішню політику Української Держави П.Скоропадського. 29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та ЇХІІІХ товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.

Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.етьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння. Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

20. Охарактеризуйте політику гетьмана П.Скоропадського в галузі культури та освіти, дайте їй власну оцінку. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

21. Визначте причини утворення Директорії та повалення гетьманату. Основними причинами падіння гетьманату були:

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- вузька соціальна база гетьманату;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- скрутне становище трудящих;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні

У ніч на 14 листопада в Києві відбулося таємне засідання Національного Союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і україн­ських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного поновлення Центральної Ради і створили п'яти-особовий верховний орган Української Народної Республіки — Директорію. Головою став соціал-демократ В. К. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. В. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Представником Селянської спілки в Директорії став проректор Київського державного українського університету, професор геології Ф. П. Швець, за партійною приналежністю — член УПСР. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. М. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Г. Макаренко. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР.

22. Проаналізуйте курс Директорії УНР у зовнішній політиці та його вплив на подальшу політичну долю України. Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

23. Проаналізуйте курс Директорії УНР у внутрішній політиці та його вплив на подальшу політичну долю України. Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

24. Розкрийте історичне значення Акту Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1919 р.) на шляху до соборності України; зазначте причини, які не дозволяли досягти фактичного возз'єднання українських земель у 1919 р. Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».

Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1939 року у Карпатській Україні - перше офіційне святкування свята Соборності, а також січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.

25. Охарактеризуйте обставини проголошення ЗУНР та її роль в консолідації України. 18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, пре­дставників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до Львова, але водночас прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право українського народу на самостійність, але жадання Української Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави.З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада. Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада 1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема, говорилось: І) держава, проголошена Українською Національною Радою 19 жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш представницьким органом.

4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів, присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено утворити Президію у складі президента (голови) — їм був обраний Є.Петрушевич — і чотирьох його заступників. Прези­дент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них.На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий орган — Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента (голови Ради) і дев'яти членів та виконував функції колегіального глави держави. До компетенції Відділу відносилось: призначення членів уряду; оголошення амністії; затвердження і публікування законів.У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.

26. Розкрийте суть та здійснення політики "воєнного комунізму" в Україні. Воєнний комунізм — назва внутрішньої політики більшовиків в 1918—1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та бездії звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством.В основу воєнного комунізму була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комуністичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торговельних закладів. Воєнний комунізм передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у тому числі предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним утіленням останньої стала так звана продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві.В галузі економіки політика воєнного комунізму зазнала повного краху, і Ленін був змушений починаючи з Х з'їзду РКП(б) (березень 1921) визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну військовому комунізму прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921.В Україні політика мала свою специфіку, по-перше. вона почалася значно пізніше ніж в Росії (з 1919, а не 1918 року). По-друге, вона в одних питаннях була жорсткішою, наприклад державно монополія одразу поширювалася не лише на хліб, а й на цукор, сіль, чай, а в інших вільнішою — робилися спроби демократизувати управління економікою (платформа «децистів»). В Україні зберігалося чимало ненаціоналізованих середніх і дрібних підприємств, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти (з річним видобутком до 5 млн. пудів вугілля), значно більшим виявився грошовий обіг, діяла споживча кооперація тощо. В цілому з одного боку Україна виявилася менш збільшевизованою, а місцеві кадри проявляли хоч якусь опозиційність, а з іншого більшовики прагли від України те, що їй треба було для самого існування режиму — хліба.Елементи воєнного комунізму в Україні:

-червоний терор

-російський шовінізм (українська мова оголошувалась котрреволюціоною - незаконною)

-радянське адміністрування (управління)

28. Визначте причини переходу до нової економічної політики та особливості впровадження непу в Україні. Основними причинами переходу до нової економічної політики були:

- глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму;

- тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва;

- масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;

- політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

- спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;

- намагання утримати владу в будь-який спосіб.

Одним із суттєвих факторів, що підштовхнув більшовиків до зміни внутрішньої політики стало Кронштадтське повстання. Виступ балтійських матросів показав, що політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку були опорою радянської влади. Більшовикам загрожувала повна втрата контролю над країною.Особливості непу в Україні. Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки.Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

29. Розкрийте причини і масштаби голоду 1921-1923 рр. в Україні та діяльність організацій допомоги голодуючим. До кінця 1922 Україна (як Українська Народна Республіка, так і УССР) формально були незалежними від Радянської Росії, що не заважало владі останньої скеровувати війська Червоної армії для грабунку української землі.На цьому політичному і насильницькому фоні державного тероризму і розвинувся голод. Його поширенню сприяли також посуха і неврожай, що 1921 року охопили найважливіші зернові регіони Росії — Поволжя і Північний Кавказ, а в Україні її південні степові райони. На півдні України восени 1920, взимку і весною 1921 випало лише 3/4 звичайної норми опадів. Катастрофічне становище було у Катеринославщині, Донеччині, Запоріжжі, Одещині, Миколаївщині і Харківщині. За рахунок північних і правобережних районів, які менше постраждали від неврожаю в Україні було зібрано 300 млн. пудів зернових або 30 % врожаю 1916 р.Протягом багатьох десятиліть у радянських шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише райони Поволжя. Так оголошувалося тоді і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю Південну Україну, звідки масово вивозився хліб на Північ Росії і на експорт, Москва мовчала.На жаль, тоді західний світ так і не перейнявся трагедією українського селянства, страшний голод поширювався далі півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1 890 000 осіб, у березні — 3 250 000, в червні — 4 103 000. За доповіддю представника Комітету Нансена, акредитованого у Женеві, на півдні України взимку 1922 року голодувало 8 000 000 селян[5].Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертельних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло — 5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього — 7323.Представник допоміжної організації Нансена капітан В. Квислінг, очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року, що «в Україні близько 7 мільйонів людей вмирають з голоду в усьому страшному розумінні цих слів». Це, до речі, підкреслював Квислінг, без інших українських територій, до яких він відносив, у першу чергу, Кубань.Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість голодуючих на Півдні України (крім корінного етносу там зазнали лиха і німці, болгари, греки, чехи, шведи, молдавани, росіяни), голова Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Велика Британія не знайде шляхів для примирення з Радянською Росією. І це в той час, коли для голодних дітей Півдня України керівники УСРР випрошують у Американської адміністрації допомоги (АРА) сто тисяч пайків. Ця благодійна організація в межах їй дозволеного намагалася допомогти голодним українцям, хоча постійно перебувала під недремним оком ЧК. Комуністична влада, скориставшись допомогою американців, потім, коли наприкінці 1922 року становище почало поліпшуватися, замість подяки, почала звинувачувати їх у спробі підриву устоїв «влади робітників і селян».

Як усе було насправді, чітку відповідь дають документи. На засіданні Політбюро ЦК КП(б)У слухняно виконують розпорядження члена Наркомпроду РРФСР Мойсея Фрумкіна, коли той вимагав вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує. До речі, члени Політбюро ЦК КП(б)У, віддавши розпорядження про вивезення хліба з України, протягом тривалого часу навіть не знали, скільки збіжжя вже вивезено за операційний рік. Тільки 10 березня 1922 року Раковський, Мануїльський, Фрунзе, Чубар, Іванов, Косіор ухвалюють рішення про те, щоб «выяснить количество вывезенного в РСФСР хлеба и составить официальный акт».Коли ж у травні зробили підрахунки, то виявилося: до нового врожаю не вистачає по лінії державного постачання 1 600 000 пудів.Політбюро ЦК КП(б)У ухвалює спеціальне рішення про забезпечення пайками комуністів у голодуючих губерніях. І кошти для цього виділяються з державного бюджету, в який уже оприходувано й цінності з пограбованих церков за підказкою з ЦК. Некомуністам з голодуючих регіонів допомога не надавалася. В той же час керівники компартії організовують для себе санаторії в Німеччині та рахунки в швейцарських банках.

30. Поясніть, чим була спричинена українізація в 20-ті роки XX ст.; розкрийте її значення для національного відродження України. Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після ХІІ з’їзду РКП(б) (1923р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації.Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Гринько, Шумський і Скрипник.Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін. Проте українізацію її організатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення.Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

31. Проаналізуйте результати непу в промисловості і сільському господарстві України та встановіть причини згортання владою нової економічної політики. Постанова X з'їзду РКП (б) про заміну розкладки продподатком, що поклало початок нової економічної політики, законодавчо було оформлено декретом ВЦВК у березні 1921 року. Розмір податку знизився майже в два рази в порівнянні з продрозкладкою, причому основна його тяжкість падала на заможних сільських селян. Декрет обмежував свободу торгівлі залишається у селян після сплати податку продукцією "межами місцевого господарського обороту". Вже до 1922 року намітився помітний ріст сільського господарства. Країна була нагодована. У 1925 р . посівна площа досягла довоєнного рівня. Селяни засіяли майже таку ж площу, як у довоєнному 1913 р . Валовий збір зерна склав 82% у порівнянні з 1913 р . Поголів'я худоби перевищило довоєнний уровень.13 млн. селянських господарств були членами сільськогосподарської кооперації. У країні було близько 22 тис. колгоспів. Здійснення грандіозної індустріалізації вимагало докорінної перебудови аграрного сектора. У західних країнах аграрна революція, тобто система удосконалювання сільськогосподарського виробництва, передувала революційній промисловості, а тому в цілому було легше постачати продуктами міське населення. У СРСР обидва ці процеси доводилося здійснювати одночасно. При цьому село розглядалося не тільки як джерело продовольства, але і як найважливіший канал поповнення фінансових ресурсів для нестатків індустріалізації.В якості стимулів у розвитку радянської економіки на перший план висувалися економічна зацікавленість і господарське зростання. Велика увага приділялася кооперативам. Приватний сектор промисловості складався головним чином з підприємств, що працюють на місцевій сировині і обслуговуючих споживчий ринок. Приватні підприємства виробляли практично 90% продукції всієї дрібної промисловості. В результаті втілення в життя нової економічної політики в країні почався господарське піднесення. За період 1921-1924 років валова продукція великої державної промисловості зросла більш ніж у 2 рази. На діяли підприємствах вдалося зберегти основні кадри робітників. Завдяки героїчній, самовідданій праці робітничого класу промислове виробництво в країні за рік збільшилося вдвічі. Трудовий підйом робітничого класу прискорював темпи відновлення промисловості. З 23 року почався швидкий ріст числа робітників, зайнятих в державній промисловості, в результаті чого вдалося досягти довоєнного рівня з випуску найважливіших видів продукції у великій і дрібній промисловості. У 1925 р . обсяг виробництва в країні склав 75% довоєнного вироблення продукції. Найважча задача відновлення зруйнованої промисловості була вирішена в досить короткий термін. Відновлювався транспорт, налагоджувалася його робота.

НЕП офіційно ніколи не був скасований. Він був задавлений, так і не встигнувши розкрити своїх якостей повною мірою. Але існували в період НЕПу буржуазні відносини матеріальну основу для підйому економічного розвитку промисловості і сільського господарства на основі здорової ініціативи. Суть Непу полягала в економічному і політичному плюралізмі, багатоукладності економічних відносин. НЕП показав, що плюралізм в економіці і політиці, навіть у такому обмеженому вигляді, відкриває шлях до підвищення добробуту людей, тим більше в умовах мирного співіснування. НЕП у політичних відносинах сприяв згуртуванню двох класів - пролетаріату і селянства, заспокоєнню народу на основі цивільного світу. Але для партії він з'явився усього лише перепочинком перед новим ривком до соціалізму в тому вигляді, як його розуміли партійна верхівка і створена нею адміністративно-командна система. Після XIV з'їзду почалося згортання НЕПу. На словах партія виступала за НЕП, а на ділі прагнула наблизитися до колишнього твердого курсу. Піддалися скороченню виборчі права заможних селян, урізалися кредити сільгоспкооперації і приватним капіталістам, швидко росла нічим не забезпечена грошова емісія. Конкретно логіка згортання непу виглядала в такий спосіб. Посилення контролю і підпорядкування ринкових відносин починається приблизно з 1925р., Коли, як відомо, різко впали темпи зростання суспільного виробництва в зв'язку з завершенням в основному відновлення народного господарства і розробкою курсу на індустріалізацію.

32. Проаналізуйте політичний та економічний ефект від нової економічної політики в Україні.

Безперечним успіхом НЕПу було відновлення зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок повернення в буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926—1927 року досягла економічних показників довоєнних років. Потенціал для подальшого зростання економіки виявився украй низьким. Приватний сектор не допускався на «командні висоти в економіці», іноземні інвестиції не віталися, та і самі інвестори особливо не квапилися до Росії через нестабільность, що зберігається, і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була нездібна лише зі своїх засобів виробляти довгострокові капіталомісткі інвестиції.Також суперечливою була ситуація і в селі, де явно гнобилися «куркулі» — найбільш дбайливі і ефективні господарі. У них був відсутній стимул працювати краще. Змусити село збільшувати обсяг виробництва можна було лише переклавши її на колективний спосіб господарювання, що підкоряється централізованому плануванню.

33. Визначте, яке значення мало входження України до складу СРСР, окремо виділивши позитивні й негативні наслідки. Вперше у січні 1919 р. було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) з центром у м. Харків. Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р. прийняттям Конституції УСРР, розробленої на основі конституції РСФРР 1918 р.У першій половині 1919 р., в умовах громадянської війни, йде процес прискореної інтеграції радянських республік. Врешті 1 червня 1919р. утворюється "воєнно-політичний союз" формально незалежних України, Литви, Латвії, Росії, Білорусії. Основна мета утворення "воєнно-політичного союзу – шляхом мобілізації та концентрації сил радянських республік відстояти радянську владу". Наслідком його стало об'єднання найважливіших п'яти наркоматів – військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінансів та праці, якими тепер фактично керували з Москви. Це стало, по суті, першим реальним кроком до відновлення унітарної (єдиної) держави.Наступним кроком на цьому шляху стала угода про воєнний і господарський союз між Росією та Україною від 28 грудня 1920 р., в якій формально проголошувались незалежність і суверенітет обох держав, але фактично посилювався курс на централізацію. Тепер об'єднаними і керованими з Москви були вже не 5, а 7 народних комісаріатів (додались ще наркомати зовнішньої торгівлі та пошт і телеграфів). Утворюються загальнодержавні трести для управління українською металургійною та металообробною промисловістю, які також перебували під повним контролем центру. На територію України було поширено Земельний, Цивільний та інші кодекси РСФРР тощо. Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921–1923 рр. (В охоплених голодом українських губерніях реквізували хліб; поїзди з продовольством з українських губерній відправляли в Росію, а не в південні області, Одесу чи Миколаїв, де лютував голод).

Перетворення України та інших радянських республік на автономні області Росії було реальною перспективою, якби подальші події розвивались за сценарієм, підготовленим центральним партійним керівництвом. X з'їзд РКП(б) поховав право націй на самовизначення, ствердивши небажаність існування окремих радянських республік за умов ворожого капіталістичного оточення. Противником ідей суверенітету республік був головний партійний теоретик з національного питання нарком по національностях Й. Сталін. Він у серпні 1922 р. розробив проект резолюції ЦК РКП(б) "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками", за яким усі неросійські республіки мали увійти до складу Росії на засадах автономії. Позиції московських центристів викликали спротив у республіках, які підняли тривогу у зв'язку з процесом "випаровування суверенітету". Позиція України, як найбільшої неросійської республіки, відігравала особливу роль. ЦК КП(б)У відкинув сталінський проект автономізації. Це змусило Леніна втрутитись і запропонувати певний компроміс – план федеративної перебудови майбутньої союзної держави. У жовтні 1922 р. ЦК РКП(б) схвалив його, але в процесі реалізації конституційна комісія на чолі із Сталіним протягла багато положень з його автономізаційного проекту. Було утворено 5 злитих (загальносоюзних) наркоматів (які теж підпорядковувалися Москві). З Москви здійснювалося керівництво Держбанком, Верховним Судом тощо. Республікам надавалась самостійність лише у справах: землеробства, освіти, охорони здоров'я, внутрішніх, соціального забезпечення, юстиції.

30 грудня 1922р. I Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві проголосив декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України, Білорусії і Закавказької федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану).

34. Розкрийте методи здійснення та результати сталінської модернізації в Україні. У грудні 1925 року відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс країни на індустріалізацію. У грудні 1927 року XV з'їзд партії підкреслив необхідність прискорення індустріалізації народного господарства. Одночасно була розпочата перша п'ятирічка (1928-1932 pp.).

Під час сталінської індустріалізації ставилися завдання:

• перетворити аграрну країну на могутню індустріальну державу;

• здобути техніко-економічну незалежність СРСР;

• забезпечити всебічну обороноздатність Радянського Союзу, перетворити його на наймогутнішу державу світу.Здійснюючи індустріалізацію, радянський уряд не міг сподіватися на зовнішню допомогу, тому джерелами індустріалізації в СРСР стали:

• пріоритетне фінансування галузей важкої промисловості за рахунок легкої та харчової;

• продаж сільськогосподарської продукції та сировини й одержання валютних надходжень для індустріалізації;

• усебічне застосування командно-адміністративних важелів управління народним господарством і державою;

• використання безкоштовної праці в'язнів сталінських таборів (пізніше ГУЛАГу);

• розгортання соціалістичного змагання в усіх галузях народного господарства.

Попри велику кількість суперечливих моментів, індустріалізація мала разючі наслідки:

• 1940 року промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 року;

• обсяг виробництва продукції в машинобудуванні та металообробці зріс тільки за першу п'ятирічку в 4,5 разів;

• Радянська Україна перетворилася з аграрної на індустріально-аграрну республіку;

• з 1,5 тис. нових підприємств, які будувалися в роки першої п'ятирічки, 400 були зведені в Україні (серед них такі гіганти, як Дніпрогес, «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», Харківський тракторний завод);

• серед реконструйованих підприємств відновили свою роботу Луганський паровозобудівний завод, металургійні заводи в Дніпропетровську, Комунарську, Дніпродзержинську, Макіївці.Водночас досить яскраво окреслилися деформації в народному господарстві, викликані серйозними прорахунками в проведенні індустріалізації:

• від самого почату перших п'ятирічок був установлений пріоритет виробництва засобів виробництва (група А) над виробництвом предметів споживання (група Б), що призводило до занепаду легкої та харчової промисловості і низького життєвого рівня народу;

• у результаті індустріалізації, економіко-географічне розміщення важливих промислових центрів зберегло свою нерівномірність, як і за часів царської Росії. Традиційно розвивалися Донбас та Придніпров'я, а Правобережжя й далі відставало в розвитку продуктивних сил;

• наслідком індустріалізації стала потужна урбанізація. Кількість міських жителів збільшувалася за рахунок мешканців села, але українські міста виявилися до цього не готовими. Різке збільшення міського населення призвело до загострення житлової та продовольчої проблем, а отже, і загального падіння життєвого рівня народу;

• індустріальні гіганти перших п'ятирічок підпорядковувалися не республіканським, а союзним наркоматам. Це зумовлювало подальшу втрату Україною економічного суверенітету;

• у ході індустріалізації в п'ятирічні плани суб'єктивно вносилися різноманітні корективи, які шкодили республіканській економіці. Уже в другій і третій п'ятирічках капіталовкладення в економіку України різко знизилися. 3 4,5 тис. промислових підприємств, які були побудовані за роки другої п'ятирічки, в Україні постало тільки 100. Крім цього, українську економіку зорієнтували на видобуток сировини, а не на виробництво готової продукції й розвиток підприємств завершеного циклу;

• за роки перших п'ятирічок народне господарство України було повністю одержавлене, останні залишки непу ліквідовані, а замість ринкових відносин була створена командно-адміністративна економіка.

35. Розкрийте політичні та економічні мотиви і наслідки радянської колективізації в Україні. У грудні 1927 року XV з'їзд ВКП(б) звернув увагу на розвиток колективізації на селі. Приводом для цього стала хлібозаготівельна криза.Урожай 1927 року був невисоким, і ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян. Вони відмовилися здавати зерно на заготівельні пункти за низькими цінами.У січні 1928 року Й. Сталін виїхав до Сибіру, де виступив перед місцевим партійно-радянським активом. Генсек звинувачував заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників правоохоронних органів застосувати до заможних селян статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Фактично це був крок до згортання непу на селі. По суті, у вимогах Сталіна йшлося про повернення до політики продовольчої розкладки доби воєнного комунізму.Офіційно проголошення курсу Комуністичної партії на суцільну колективізацію відбулося на Пленумі ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 року. Пленум окремо заслухав доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі». У доповіді зазначалося, що республіка має всі можливості, щоб здійснити перехід до колективізації раніше, ніж інші республіки. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 року чи навесні 1932 року.Початок колективізації розпочався з порушення тих самих принципів добровільного об'єднання на селі, про які так багато говорили більшовики. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте місцеві партапаратчики й радянські активісти відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи стали «змагатися» між собою за планові показники нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи, використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створенні колгоспів усуспільнювалися не тільки засоби виробництва, а й домашня худоба та птиця.Другий етап колективізації відрізнявся певними маневрами сталінської влади. Щоб підтримати прибічників колективізації (здебільшого це була сільська біднота, для якої колективізація була шансом поліпшити своє становище за рахунок інших чи зробити кар'єру на радянській і партійній роботі), на селі утворювали машинно-тракторні станції (МТС). Вони не тільки здійснювали технічну допомогу колгоспам, а фактично взяли під політичний контроль процеси, які відбувалися на селі. Цей етап колективізації вже не зачіпав присадибну ділянку селян, худобу й птицю, які були чітко регламентовані. До кінця 1932 року в Україні були об'єднані близько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ.Отже, наслідки колективізації по-сталінськи були жахливими. Примусові методи, накладена на колгоспи безрозмірна продрозкладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося остаточно перевищити лише в 50-х роках. Сумним наслідком суцільної колективізації стала ліквідація економічної самостійності селянства. Фактично відбулося нове закріпачення селян, знищення найбільш вправної і працьовитої верстви селянства; у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря.Поневолення останнього відносно незалежного класу — селянства — сприяло остаточному утвердженню вже не тоталітарного режиму, а тоталітарно-бюрократичного ладу. Контроль держави за громадянами став всеохоплюючим.Другий комуністичний штурм, як і перший, призвів до повної дезорганізації народного господарства, що досягла найвищої точки в 1933 p., а також до замаскованої громадянської війни. Ця війна набула своєрідної форми полювання тоталітарної держави на "ворогів народу". Це була справжня війна, бо чисельність жертв у ній вимірювалася мільйонами. Одним із найжахливіших наслідків сталінської колективізації став голодомор 1932—1933 pp. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років,, історія України не знає. І якби не суспільні зміни, які сталися з розпадом СРСР та зі здобуттям Україною незалежності, ми і досі жили б здогадками про страшні події 33-го, що ніде не зафіксовано офіційними джерелами, а передавалося про них лише з уст в уста свідками того геноциду, яких з кожним роком ставало дедалі менше і менше.

36. Проаналізуйте причини, масштаби і наслідки голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Голодомо́р 1932—1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932—1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селянУ 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби з цим явищем в грудні 1932 року було в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.На фоні цього, продовольче становище українських сіл ставало все важчим. Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на те, що населення УРСР за переписом 1937 року становило 28 388 тисяч, за переписом 1926 року — 28 926 тисяч осіб, тобто за 10 років воно скоротилося на 538 тисяч. З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природну смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 роки, тобто, в середньому, 524 тисяч осіб на рік. Виходячи з відкоректованої народжуваності у 1933 році (621 тисяч), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тисяч людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, яке становить 3 мільйони 238 тисяч осіб. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.Найбільш постраждали від голоду території теперішніх Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської, Київської, Житомирської областей. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. Голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

37. Проаналізуйте місце в політичній системі радянської України КП(б)У за Кон­ституцією 1937 р. Соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися в СРСР у 20-30-х роках, правляча більшовицька партія розглядала як процес соціалістичного будівництва. Успішне виконання другої п'ятирічки мало утвердити основи соціалізму в СРСР. На це вказувалося в матеріалах XVII з'їзду ВКП(б), що відбувся у 1934 р. Було створено Конституційну комісію для вироблення нового Основного Закону, котрий мав закріпити «перемогу соціалізму в СРСР». У підготовленому комісією документі СРСР визначався як «союзна держава, створена на основі добровільного об'єднання рівноправних радянських соціалістичних республік». Конституція скасувала всі поширювані на деякі категорії населення обмеження в правах. Вибори до рад мали бути загальними, прямими й рівними при таємному голосуванні. Оголошувалася також недоторканність особи й житла, таємниця листування, свобода слова, друку, зборів.На основі Конституції СРСР, прийнятої VIII надзвичайним з'їздом рад СРСР 5 грудня 1936 р., були вироблені конституції союзних республік, у тому числі й України. Надзвичайний XIV Всеукраїнський з'їзд рад 30 січня 1937 р. затвердив нову Конституцію республіки, яка офіційно тепер називалась Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Конституція УРСР декларувала добровільність об'єднання України з іншими республіками в Радянський Союз. Найвищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, а в період між її сесіями Президія. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади оголошувалася Рада Народних Комісарів (РНК).Демократичні положення Основного Закону УРСР в умовах однопартійної тоталітарної диктатури не були наповнені реальним змістом. Конституція УРСР 1937 р., як і Конституція СРСР 1936 р., залишалася не підтвердженою практикою життя декларацією. СРСР був жорстко централізованою, унітарною державою, а союзні республіки в ньому не мали ніякої автономії. З союзного центру - Москви - тягнулися нитки управління практично всіма сферами економічного, соціального й політичного життя України. Тоталітарний режим виключав будь-які прояви незалежного від держави громадсько-політичного життя, виховуючи в широких масах подвійну мораль, формуючи байдужість і соціальну пасивність.

38. Проаналізуйте соціально-психологічні наслідки терору 30-х рр. ХХ століття. Висловіть власне ставлення до тих подій. Ста́линские репре́ссии — массовые репрессии, начавшиеся в СССР в конце 1920-х и проходившие до 1950-х годов включительно, и обычно связываемые с именем И. В. Сталина, фактического руководителя государства в этот период. Многие исследователи относят к жертвам сталинских репрессий осуждённых по ст. 58 УК РСФСР 1926 года («контрреволюционные преступления»), а также жертв раскулачивания (начало 1930-х гг.) и депортаций народов.

Политические репрессии проводились не только по социальному признаку (не только против бывших полицейских, жандармов, чиновников царского правительства, священников, а также бывших помещиков и предпринимателей), но и по признаку "ментальности" (см. подкулачник). Часть дел о политических преступлениях были построены на фальсифицированных обвинениях ((«Дело лицеистов», Шахтинское дело).С началом коллективизации сельского хозяйства и индустриализации в конце 1920-х — начале 1930-х годов, а также укреплением личной власти Сталина репрессии приобрели массовый характер. Особенного размаха они достигли в 1937—1938 годы (Большой террор[5]), когда органами НКВД было арестовано 1,58 млн человек и приговорено к расстрелу 682 тыс. человек (часть приговоров была вынесена по уголовным статьям)[6].

39. Проаналізуйте зміни в соціальному складі населення України в 1929-1938 рр. та установіть, наслідком яких процесів вони стали. Соціально-економічні перетворення у роки перших п'ятирічок значно вплинули на склад населення України. Найдинамічніше розвивався робітничий клас. Якщо у 1926 р. на кожні сто чоловік припадало менше двох промислових робітників, то в 1939 р.— більше шести. Українська промисловість поповнювалася головним чином вихідцями з України. Разом з тим робітничий клас України залишався багатонаціональним. В його складі зросла кількість росіян, білорусів, татар, представників інших національностей СРСР. Особливо це було характерно для Донецько-Придніпровського економічного району. Як і до революції, рівень концентрації промислових робітників був найвищим на великих підприємствах важкої індустрії. У середині 1920-х pp. найчисельніший загін робітників становили шахтарі, за ними йшли цукровики, машинобудівники і металурги. А під час індустріалізації перше місце посіли робітники машинобудівної промисловості, шахтарі залишилися на другому, а металурги перейшли на третє місце. Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася і в другій половині 30-х pp. 30 % робітників становили жінки. Держава цілеспрямовано розширяла масштаби жіночої праці у народному господарстві, зокрема у важкій індустрії. Жінки дістали можливість опанувати професіями, які раніше вважалися суто чоловічими. Таким чином держава нібито намагалася розв'язати «жіноче питання», утвердити рівноправне становище жінки в матеріальному виробництві, у суспільно-політичному житті та в сім'ї. Проте головним був інший фактор: можливість скористатися додатковим ресурсом робочої сили. Жінки також були заінтересовані в тому, щоб працювати. Заробітна плата була настільки низькою, що чоловік не міг прогодувати родину сам. Збільшення кількості працюючих в сім'ї якоюсь мірою поліпшувало становище. У роки першої п'ятирічки робітничий клас поповнювався передусім за рахунок селян, які покидали рідну домівку, рятуючись від колективізації, репресій і голоду. У другій п'ятирічці темпи зростання робітничого класу істотно загальмувалися. При цьому на заводи в основному йшли працювати вихідці з робітничого середовища, кустарі та ремісники. Запровадження під час голоду 1932 — 1933 pp. системи внутрішніх паспортів (з фіксацією соціального походження людини, її національності та місця проживання) значно обмежило міграцію з села. Паспортизація охоплювала виключно жителів міст та новобудов. Здавалося б, такі дискримінаційні заходи, як реєстрація соціального походження (яке істотно впливало на життя і кар'єру), «п'ята графа» (національність) або прописка, порушували громадянські права тільки тих, кому видавали паспорт. Але безпаспортні колгоспники та робітники радгоспів опинилися у ще гіршому становищі. Відсутність паспорта перетворювала працю сільських жителів на підневільну, примусову, прив'язувала їх до землі, тому що працювати у місті без цього документа стало неможливо. Потреби зростаючої промисловості у робочій силі (особливо для новобудов у віддалених регіонах СРСР) задовольнялися завдяки організованому набору — вербуванню. Оргнабір, служба в армії та навчання на робфаці для селян стали єдино можливими шляхами переселення в місто. Зрозуміло, що цим користувалася лише молодь. За своїм становищем у виробництві колгоспники майже зрівнялися з робітниками і службовцями. Вони стали так само залежні від держави, як і робітники, однак не мали гарантованого мінімуму заробітної плати. Держава не могла обійтися без величезного адміністративно-командного апарату та службовців, які мали його обслуговувати. До категорії службовців була віднесена й інтелігенція. Внаслідок заборони приватного підприємництва майже зовсім зникли так звані «особи вільних професій». Чисельність службовців зростала швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1 770 тис. робітників і 549 тис. службовців. Перед війною кількість робітників зросла до 4 578 тис, а службовців — майже до 2 млн. чоловік.

40. Порівняйте політику Польщі, Румунії, Чехословаччини стосовно населення західноукраїнських земель, що входили до їх складу в 1920-1930-х рр. Населені українцями землі у складі Польщі, що становили чверть території держави, залишилися в таких самих соціально-економічних умовах, що й у складі Австро-Угорщини. Тобто вони були слаборозвинутими аграрними окраїнами, які поставляли центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари. Основними проблемами в сільському господарстві залишались перенаселеність сіл та мізерні земельні наділи. Для вирішення цієї проблеми уряд здійснив розділ великих поміщицьких маєтків, однак українських селян ця реформа майже не торкнулась, оскільки цю землю в першу чергу отримали польські селяни та польські переселенці в Східну Галичину та інші українські землі.

Значних розмірів набували тут і національні утиски. Українці не мали можливості у Польській державі обіймати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії. Польський уряд усіляко гальмував розвиток народної освіти у Східній Галичині. Якщо 1912 р. у Західній Україні працювали 3622 українські початкові школи, то в 1930-ті — тільки кілька сотень. Ще в гіршому становищі була середня освіта. Зі 138 загальноосвітніх шкіл 1939 р. працювали тільки 5 українських державних, у яких навчалося 2050 учнів і 18 приватних з 3571 учнем. Можливості українців навчатися у вищих навчальних закладах були мізерними, оскільки в них встановлювалась дуже висока плата за навчання.Українці через таку політику польського уряду залишались до нього в опозиції. Свої права і свободи вони захищали легальними і нелегальними методами. Галицькі українці мали неабиякий досвід політичної самоорганізації, що виявилося в існуванні в краї 12 українських політичних партій, які становили собою суцільний партійний спектр.Ще гіршим, ніж у Польщі, було становище українського населення в Румунії. Румунський уряд, активно дотримуючись політики денацифікації українців, закрив до 1927 р. всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишніх прав Буковини, якою вона користувалася під владою Австро-Угорщини (представництво в Парламенті, широке місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані.Не в кращому стані знаходилась і економіка українських земель у складі Румунії. Буковина, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії залишалися відсталими окраїнами Румунії. Буковинська промисловість була напівкустарною. Аграрна реформа, проведена в Румунії, не вирішила проблеми малоземелля українських селян, оскільки мала відкритий шовіністичний характер. Так, близько 5 тис. га землі, вилученої у поміщиків, було в Буковині відведено в колонізаційний фонд. Ці землі отримали румунські переселенці.На тлі досить активного політичного життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності політичних партій та громадських організацій. 1918—1928 рр. в Румунії діяв військовий стан і легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі працювали нечисленні комуністичні групи, що входили до складу румунської комуністичної партії.Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило уряд дещо послабити адміністративний тиск. 1928—1938 рр. в Румунії був період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій.У період революції в Україні, знаходячись під загрозою угорської окупації, жителі Закарпаття добровільно приєдналися до Чехословаччини за умови надання краю автономії. Хоча чехословацький уряд не виконав своїх зобов'язань щодо забезпечення автономії Закарпатської України, корінне населення краю не відчувало такої сильної дискримінації, як у складі Румунії та Польщі. Однак питання про автономію завжди призводило до зростання напруження між Прагою та Закарпаттям.Прагнучи модернізувати всі регіони своєї держави, центральний уряд намагався підняти рівень життя в Закарпатті. У 1920-ті рр. були поділені великі маєтки угорських поміщиків і близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожний розміром більше двох акрів. Разючим контрастом у порівнянні з Польщею і Румунією була та обставина, що чеський уряд у свої території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. Але цих інвестицій було недостатньо, щоб якось поліпшити життя в регіоні. Він за своїм економічним характером залишався суто аграрним і слабо розвинутим у промисловому відношенні.

41. Охарактеризуйте економічне, політичне та культурне становище українських земель у складі Польщі в 1921-1938 рр. Асиміляторська політика Польщі на західноукраїнських землях, тобто полонізація, насамперед позначилася на стані народної освіти. Під тиском націонал-демократів польський сейм у 1924 р. прийняв закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. Згідно з ним у двомовних школах історія і географія викладалися польською мовою, вивчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох випадках учителів-українців заміняли вчителями-поляками. Оскільки вони не володіли українською, то й інші предмети також викладалися польською мовою. Таким чином, двомовні школи поступово полонізувалися. У 1921 — 1922 pp. у Східній Галичині українських і польських народних шкіл було майже порівну — понад 2 тис. У 1937 — 1938 pp. кількість українських шкіл зменшилася до 360, натомість з'явилося понад 2000 тис. двомовних шкіл. Кількість шкіл з польською мовою навчання залишалася майже без змін. Тобто двомовні школи створювалися майже виключно на базі українських. Ліквідація українських шкіл на Волині відбувалася ще швидше. Якщо тут у 1922 — 1923 pp. діяло близько 400 українських шкіл, то у 1937 — 1938 pp. їх залишилося лише 8. Разом з тим польських та двомовних значно побільшало. Через уповільнений розвиток шкільної мережі і переведення шкільних закладів на польську мову навчання чимало українських дітей не могли вчитися. У результаті зростала неписьменність. Так, у 30-х pp. більша частина українського населення Волинського воєводства була неписьменною. Міжнародне співтовариство анексію Східної Галичини тривалий час не визнавало. Нарешті у березні 1923 р. Рада послів держав Антанти визнала приналежність цієї території Польщі. Польська влада дедалі активніше почала проводити політику національно-культурної асиміляції українців.Міжвоєнну Польщу не можна назвати розвинутою країною. Та економічна занедбаність західноукраїнських земель була особливо вражаючою. Основою промисловості залишалися сировинні галузі — нафтова і лісова, а також переробка сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 p., більшість найманих робітників працювали у сільському господарстві. Підприємства належали в основному польському або іноземному капіталу. Позиції українців були сильні тільки в кооперації. У 1929 р. Польща потрапила під руйнівний вплив світової економічної кризи. Реальна заробітна плата робітників й до кризи не досягнула рівня передвоєнного часу. Криза спричинила дальше падіння рівня життя. Становище робітників ще більш ускладнилося внаслідок безробіття. Воно набуло на початку 1930-х pp. катастрофічних розмірів. На селі становище було зовсім тяжким. Чимало селян гостро відчували земельний голод. Змушені господарювати на невеличких клаптиках землі, селяни не могли використовувати машини і передову агротехніку. Більшість господарств була нерентабельною. Держава обкладала їх непосильними податками. Тому частина мешканців села, які шукали для себе кращої долі і землі, мігрувала до Канади, Сполучений Штатів Америки, і навіть до Аргентини.Щоб спинити здійснювану державою полонізацію освіти, громадськість Західної України почала розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Товариство «Рідна шкода», яке, підтримувало УНДО і фінансувало українські кооперативи, створило до кінця 1930-х pp. 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. На пожертвування української громади «Рідна школа» видавала шкільні підручники і посібники, педагогічний журнал. Вона заснувала сотні шкільних бібліотек. Без дозволу польського уряду у Львові було створено два заклади вищої освіти — український університет і вищу політехнічну школу. У цих нелегальних закладах почали працювати вчені, які втратили роботу після скасування українських кафедр у Львівському університеті. Студенти одержували дипломи, які були визнані в Чехословаччині. Це давало їм можливість продовжувати навчання за кордоном. Львівський нелегальний університет діяв з 1921 р. до 1925 р.У літературному житті українських земель помітну роль відігравав львівський журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р.— «Вісник»). У ньому гуртувалися найвизначніші митці-літератори — В. Стефаник, М. Черемшина, Ю. Липа, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. Першим великим успіхом У. Самчука стала автобіографічна трилогія «Волинь», в якій майстерно зображалося життя українського села і молодої селянської інтелігенції в роки Першої світової війни.

42. Визначте роль пакту Молотова - Ріббентропа в політичній історії України в кінці 30-х - на початку 40-х рр. ХХ ст. Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів:

-У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнаються обома сторонами.

-У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясованим лише протягом подальшого політичного розвитку…

-Стосовно Південно-Східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР у Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.

-Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворій таємниці.

43. Охарактеризуйте процес утворення Організації українських націоналістів (ОУН), її діяльність напередодні Другої світової війни. После появления в 1921 году УВО на территории Галиции начала разрастаться сеть националистических организаций, а в 1926 году ряд молодёжных организаций объединился в Союз украинской националистической молодёжи (СУНМ). Появились такие организации, как «Группа украинской национальной молодёжи», «Украинское национальное объединение», «Союз освобождения Украины», «Союз украинских фашистов». Последние три группы в ноябре 1925 года организовались в Лига украинских националистов (ЛУН) под руководством Миколы Сциборского. Дальнейшими интеграционными проявлениями было возникновение Союза организаций украинских националистов (июль 1927) и Союза украинских националистов. Проведённые в 1927—1928 годах конференции украинских националистов (берлинская и пражская) стали организационной предпосылкой к созданию Первым Конгрессом украинских националистов (28 января — 3 февраля) 1929 года Организации украинских националистов на основе УВО и упомянутых выше объединений. Руководящей структурой ОУН стало Руководство (Провид) Украинских Националистов (ПУН), возглавляемый Е.Коновальцем.Согласно решениям того же Конгресса, УВО сохраняла свою формальную организационную самостоятельность и свой печатный орган «Сурма» (укр. Труба). С этого момента вся «боевая работа» (террористическая активность) должна была вестись только от лица УВО и её руководства, «дабы не чернить репутации ОУН как чисто политической организации».Статус ОУН был подтверждён на конференции руководства ОУН-УВО в Праге (июнь 1930). Коновалец принял решение о том, что УВО остается вооружённым отрядом ОУН, и формально независимо от ОУН (на деле руководили УВО и ОУН одни и те же лица.) Попытка Е.Коновальца организовать легальную политическую организацию для украинских националистов в Польше посредством организации ОУН оказалась неудачной — молодое поколение националистов, пришедших в ОУН в 1929 году, превратило её в расширенную версию УВО. В каждом легальном действии они видели признак «предательства нации»[3].В середине 1932 года завершился процесс объединения УВО и ОУН, в результате которого УВО из самостоятельной организации была переформирована в номинально автономную военную референтуру — отдел ОУН.После нападения Германии 1 сентября 1939 года на Польшу ОУН одобрительно встретила германскую армию. Боевики ОУН оказывали значительную помощь в наведении германской авиации — подавали визуальные сигналы. Проводились нападения на мелкие отступающие польские подразделения[16]. В составе вермахта действовало «вспомогательное подразделение горных крестьян» (нем. Bergbauernhilfe, Украинский легион)[17], сформированное из карпатских украинцев во главе с полковником Романом Сушко, которое называлось по-украински «Вiйськовi Вiддiли Нацiоналiстiв» (с выглядевшей аналогично немецкой аббревиатурой ВВН)[18]. Отряды ОУН не оказали какого-либо значимого влияния на ход польской кампании вермахта[19]. Как писал участник событий Кость Панкивский, «Быстрое продвижение немцев и ещё больше выступление Советов не дали времени развернуться планам повстанцев, так что только в некоторых местах на Днестре на Гуцульщине дошло до выступлений»[19].13 августа 1940 года после длительных и безуспешных бумажных попыток привлечь «отступников и раскольников» к ответственности, ПУН издал призыв ко всем националистам «отмежеваться от диверсии Бандеры». В Кракове прошло несколько заседаний Революционного Трибунала, организованного ПУН, где стороны вновь обменялись взаимными обвинениями в предательстве целей и задач организации. Итогом стало заочное осуждение Бандеры на смертную казнь, которая сразу же была заменена исключением его из ОУН. Впрочем, Мельник «разрешил Бандере смыть с себя позор раскаянием и борьбой в антибольшевистском подполье». Конец лета — начало осени 1940 принято считать периодом фактического окончания процесса деления ОУН на ОУН под руководством Бандеры (ОУН-б) и ОУН под руководством Мельника (ОУН-м).Одновременно с этим на территории Генерал-губернаторства шло активное обучение членов ОУН-Р военному и диверсионному делу. Среди экзаменаторов были Р.Шухевич и Я. Стецько, для наиболее «перспективных» действовали штабные и специальные курсы в Кракове. При поддержке абвера проводились тактические учения с боевыми стрельбами. На территории Украинской ССР члены ОУН-Р собирали информацию о расположении воинских частей и складов РККА, а также подробную информацию о комсоставе РККА. Информация, полученная в августе 1940 года НКВД от перехваченного связного ОУН-Р из Кракова, опять сорвала запланированное на осень восстание. Зимой 1940—1941 года подготовка членов ОУН-Р на территории Генерал-губернаторства продолжалась в ещё большем объёме. Спецподготовку по диверсионной работе в абверовских лагерях Закопане, Крыныци, Команчи проходило несколько сотен бандеровцев.

С началом нападения Германии на СССР боевики и сторонники ОУН развернули широкую диверсионную и саботажную деятельность в тылах РККА. В ряде городов и населённых пунктов были инициированы вооружённые выступления. Продвигавшиеся в передовых эшелонах немецких войск сторонники обеих ОУН — т. н. походные группы ОУН при занятии населённых пунктов организовывали в них новую администрацию и структуры управления, в том числе украинскую милицию.В 1942 году членами ОУН(м) был несанкционированно сформирован ряд отрядов под наименованием «Фронт Украинской Революции» (ФУР), которые проводили ограниченные акции, направленные против немецкой администрации.Весной 1943 года деятельность обеих ОУН активизировалась — ОУН(м) приняла активное участие в наборе добровольцев СС-Галиция в Генерал-губернаторстве, а ОУН(б) организовала УПА в Генеральном округе Волынь-Подол. Тогда же ОУН(б) перешла к активной ликвидации сторонников ОУН(м) на подконтрольных территориях и добилась значительных успехов.В то же время на территории Генерал-губернаторства сторонники ОУН(м) имели значительную поддержку и там отношения между организациями имели просто напряжённый характер.По завершении Второй мировой войны в Европе оба лидера своих ОУН оказались в зоне оккупации западных союзников, а к концу 1945 — в сфере интересов спецслужб западных стран. Особую активность, как и ранее, проявила ОУН(б). С официальным началом холодной войны в 1947 году их активность в эмигрантской среде, при поддержке разведок США и Великобритании, возросла, в то время как активность на территории Украины и Польши усилиями служб безопасности СССР и Польши подходила к концу. Попытки ОУН наладить связь с исчезающим за железным занавесом подпольем потерпела неудачу — из 19 сброшенных в 1952 году связных 18 попали в МГБ. В то же время ещё с 1946 года в самой ОУН(б) назревал внутренний раскол между «ортодоксами» во главе с Бандерой и «реформистами», представленными Зиновием Матлой и Львом Ребетом, — который фактически оформляется в 1956. В 1956 году из ОУН(б) выделилась третья ОУН, возглавляемая Зиновием Матлой и Львом Ребетом и получившая название «Заграничная ОУН», или ОУН(з) (также — из-за количества лидеров её называют «двийкари» (от «укр. двийка» — «двойка»)). ОУН(м) в то же время наладила контакты с представителями УНР и постепенно отошла от радикально-националистической основы, став право-консервативной партией. ОУН(б) эволюционировала слабо, фактически оставаясь на позициях начала 30-х годов — несмотря на это, она доминировала в националистической эмигрантской среде, в особенности США и Канады, став особенно востребованной в период пика холодной войны в первой половине 1980-х. К концу 80-х гг. XX века оба движения полулегально вернулись на Украину. Легализация обеих ОУН произошла в начале 90-х годов — причём ОУН(б) легализовалась в виде политической партии — Конгресса украинских националистов (КУН), а ОУН(м) в виде общественно-политического движения. К началу XXI века КУН имеет минимальный вес на политической арене Украины, деятельность же ОУН(м) политическими наблюдателями не отмечается.

44. Визначте обставини, що спричинили проголошення незалежності Карпатської України в 1939 р., та історичне значення цієї події для України. Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці активно виступали за об'єднання Карпатської України з іншими українськими землями. 21 січня 1919 року на Народних Зборах («Соборі Русинів») у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено злуку Карпатської України з Українською Народною Республікою. Однак несприятлива міжнародна ситуація і критичне становище Директорії УНР внаслідок агресії більшовицької Росії, не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі.На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р. Карпатська Україна увійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії. Проте реальний автономний статус Карпатської України, передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. У 1920-30-х рр. українська громадськість і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надання Карпатській Україні автономії, створення Української національної держави і возз'єднання у Соборній незалежній українській державі.

Після Мюнхенського договору чотирьох держав (30 вересня 1938 року) складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з А.Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.26 жовтня 1938 року А.Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано Августина Волошина. Рішенням Першого Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хусту.

45. Визначте причини і наслідки возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР та початок радянізації Західної України у 1939-1941 рр. Процедура приєднання західноукраїнських земель була здійснена на підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р. П'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.Були створені шість областей — Львівська, Станіславська (згодом перейменована на Івано-Франківську), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька. У серпні 1940 р. до складу України ввійшли території Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.На західноукраїнських землях було проведено соціально-економічні заходи, які отримали назву радянізація, тобто перетворення за моделлю побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 1930-ті pp. (індустріалізація, колективізація, «культурна революція», репресії).

Заходи радянізації

· У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів,

· У сільському господарстві; конфіскація поміщицьких і монастирських земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення колгоспів.

· У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств.

· У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.

Радянізація західноукраїнських земель супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна» революція передбачала утвердження радянської системи цінностей.

Перетворення, однак, здійснювалися жорсткими командно-адміністративними методами, не враховували місцевих особливостей, порушували звичний спосіб життя українців. Ліквідовувалися раніше створені структури: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Усі реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією; нарешті західні й східні українці об'єдналися в одну державу. Поряд із позитивними змінами в економічному, соціальному й культурному житті були й негативні; репресії, терор, адміністративно-командний стиль керівництва.

47. Проаналізуйте причини поразок Червоної армії в 1941-1942 рр. У перші дні війни розгорнулася запекла танкова битва у смузі Південно-Західного фронту, в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно. Підкоряючись прийнятій без урахування обстановки директиві Сталіна, що вимагала "оточити і знищити" ворожі війська, контрнаступ проти 1-ї німецької танкової групи повели вісім механізованих корпусів. Хоча ворог і зазнав певних втрат, війська фронту вже на початку липня залишилися, по суті, без танків.Таким чином, частини Червоної армії, втративши у перших прикордонних боях більшість літаків і танків, не могли вже не тільки наступати, а й успішно оборонятися. Великі маси слабо озброєних і погано керованих військ стали жертвою численних ворожих "котлів", тобто оточень. Письменник Олексій Карток, згадуючи про перші дні війни, писав: "...нічого на світі не було страшніше, ніж оточення. У результаті юрби ошалілих бійців гарячково гасали у пошуках хоч якогось виходу. Створювалося враження, що серед них зовсім немає командирів, а ті, які були, якось загубилися в загальному натовпі, що виявився раптом майже беззбройною сірошинельною масою. І всі вони дуже легко потрапляли у полон до німців".

48. Визначте, яке місце відводилося Україні в планах німецького командування. Розкрийте причини швидкої окупації України військами Німеччини (літо-осінь 1941 р.). Немаловажне місце у своїх планах німецьке командування відводило здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами. «Якщо ми хочемо володарювати в світі, то спершу повинні перемогти Росію», — безперестанку повторював А.Гітлер. І у своєму задумі особливу роль відводив Україні. «Якби Урал з його незліченними сировинними багатствами, Сибір з його лісами і Україна з неозорими полями стали власністю Німеччини, німці назавжди забули б, що таке злидні», — заявив він на з'їзді нацистської партії в 1936 р. Про винятково важливе місце України в завойовницьких планах нацистів фюрер підтвердив перед початком Другої світової війни: «Все, що я роблю, спрямовано проти Росії. Мені потрібна Україна!»

До кінця 1941 р. ворог окупував майже всю Україну (за винятком східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловоградської областей). Слабко підготовлена та погано озброєна Червона армія не витримувала натиску німецького війська. Приклади серйозного спротиву фашистам були нечисленними. У перші дні наступу німецькі частини наразилися на відчайдушний опір на лінії Луцька — Бродів — Рівного — Дубни, де з 23 по 29 червня 1941 р. велися перші на Східному фронті танкові бої. Незважаючи на настирливі атаки, протягом 5 днів стримувала наступ ворога 41-ша стрілецька дивізія у районі Рави-Руської. Значний героїзм проявили й кинуті напризволяще оборонці прикордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі-Волинському. Але, як правило, фашисти зосереджували у ключових точках потужні сили і за рахунок цього без якихось ускладнень проривали радянську оборону.У зв'язку з нестачею зброї та боєприпасів, втрачених через недалекоглядну політику вищого державного керівництва, склалася ситуація, коли, за словами історика В.Короля, гвинтівкою у перших боях був озброєний лише один з трьох червоноармійців, а інколи один — з п'яти. До того ж, солдатам на один день активних боїв видавали тільки півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, змушені були гинути або здаватися у ворожий полон. Зокрема, на українській території сталося найбільше з усіх відомих воєнній історії оточень, коли у середині вересня 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис. чол., у т. ч. 60 тис. командирів, Південно-Західного фронту. Одною з причин катастрофи став наказ Сталіна, що вимагав «за будь-яку ціну» утримувати Київ і заборонив військам фронту відступити на лівий берег Дніпра. З оточення зуміли вирватися лише окремі загони. Командувач фронтом М.Кирпонос та група генералів загинули. Подібної поразки Червона армія зазнала наприкінці травня 1942 р. під Харковом, коли в німецький полон потрапили 240 тис. чол.

49. Визначте історичне значення оборони Києва (літо-осінь 1941 р.) для подальшого перебігу подій Великої Вітчизняної війни. Битва под Киевом (Киевская стратегическая оборонительная операция) — крупномасштабное сражение Красной Армии и Вермахта в июле-сентябре 1941 в ходе Великой Отечественной войны. С немецкой стороны в сражении участвовала группа армий «Юг» под командованием фельдмаршала Рундштедта, а также 2-я танковая группа и 2-я армия из группы армий «Центр», с советской — войска Юго-Западного фронта под командованием генерала-полковника М. П. Кирпоноса в составе пяти общевойсковых армий и Пинской флотилии под командованием контр-адмирала Д. Д. Рогачёва, под общим руководством Маршала Советского Союза С. М. Будённого.

Поражение Юго-Западного фронта открыло противнику дорогу на Восточную Украину, в Приазовье и Донбасс (см. карту). В тяжелое положение попали силы Южного Фронта РККА:

— 8 октября в Приазовье была окружена и погибла 18-я армия Южного фронта;

— 16 октября был оставлен врагу Одесский оборонительный район;

— 17 октября занят Донбасс (пал Таганрог);

— 25 октября захвачен Харьков;

— 2 ноября — занят Крым и блокирован Севастополь;

— 30 ноября — силы группы армий «Юг» закрепились на рубеже Миус-фронта.

С другой стороны, отвлечение 2-й танковой группы Вермахта с центрального направление на юг замедлило продвижение группы армий «Центр» и позволило советскому командованию подготовиться к обороне Москвы.

50. Охарактеризуйте нацистський "новий порядок" в Україні та опір йому. Захопивши Україну, нацисти, перш за все, знищили її цілісність. Територія України була розчленована нацистами на чотири частини, підлеглі різним державам і адміністративним органам.

- Чернівецька й Ізмаїльська області були включені до складу союзника Німеччини - Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії нацисти об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії.

- Західні землі - Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області - на правах окремого дистрикту (округу) за назвою «Галичина» увійшли до складу окремого губернаторства, що включало також польські землі з центром у м. Кракові.

- Чернігівська, Сумська, Харківська області та Донбас як прифронтові зони безпосередньо підкорялися німецькому військовому командуванню.

- Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у місті Рівне. Він поділявся на шість округів. Рейхскомісаром України був призначений Е. Кох.

Закарпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною.Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну в німецьку колонію, що входила в «німецький життєвий простір» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейха». 85% усіх продуктів, вивезених у роки війни зі СРСР до Німеччини, були з України. Економічний грабіж відбувався з німецькою обґрунтованістю і педантичністю. Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200 філіями в містах.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху, життєвий простір для колонізації представників «вищої раси». Протягом 30 років планувалося виселити 65% населення України, на «землі, що звільнилися», переселити німців, а тих місцевих жителів, які залишаться живими, поступово «онімечити».

Окупаційний режим здійснювався гестапо, військами СС, Службою безпеки (СД). Діяла також допоміжна адміністрація з місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). Необхідність керування окупованими територіями України вимагала великого і розгалуженого адміністративного апарату, створити який без участі місцевого населення було важко. I в нацистів знаходилися помічники - колабораціоністи (місцеві жителі, які співробітничали з окупаційною владою). Більшість із них складали ті, хто став жертвою сталінської репресивної системи, бажав помститися радянській владі. Вони йшли в окупаційні органи, поліцію, каральні підрозділи. Саме зрадники сприяли арештам і знищенню антигітлерівського підпілля в Києві, Одесі та інших містах, допомагали знаходити комуністів, радянських активістів, євреїв, прирікаючи їх на знищення; іноді колабораціоністи безпосередньо брали участь в «акціях знищення».Нацисти в ідеологічній роботі використовували як негативні приклади діяльність більшовиків проти народу України. Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдатів додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України оголошувалися громадянами «третього сорту», їхнє життя строго регламентувалося правилами і наказами, порушення яких призводило до концтаборів або розстрілу.Великою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу молоді, на роботу в Німеччину. У 1941-1944 pp. 2,8 млн чоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із них були з України. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Частина остарбайтерів (так називали вивезених у Німеччину), боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях була організована примусова праця населення з метою зміцнення економічної могутності «третього рейху».Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення. Масовий терор проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС знищували цілі села. В жовтні 1941 р. Україна й уся Європа «побачили свою першу Хатинь» : сіло Обухівка Полтавської області було цілком спалене, а все населення розстріляне. Під час окупації подібні варварські акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.Майже 3 тис. мирних жителів нацисти знищили в Н. Берестечку. Очевидці розповідали, що гітлерівці закопали в землю напівживих людей, над якими ще довго ворушився ґрунт. У вересні 1941 p. у Львові для масово знищення населення окупанти вперше застосували автомобілі, що стали газовими камерами, у яких жертви умертвлялись під час руху відпрацьованими газами.Гітлерівці організовували масове знищення військовополонених. У Львівському, Славутському, Кам'янець-Подільському та інших концтаборах були замучені сотні тисяч чоловік. Із 5,8 млн радянських військовополонених, що потрапили до рук нацистів, загинули близько 3,3 млн; із них майже 1,3 млн українців.Рух опору«Новий порядок», запроваджений фашистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення, хоч спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939—1941 pp., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму.Хоча німці не давали ніяких обіцянок, національно свідомі українці сподівалися на відновлення української державності. Найбільшу активність виявили діячі обох течій Організації українських націоналістів. Ще до приходу німців у багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». У них було близько 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.30 червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд — Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Проте реакція німців на таке «самоуправство» була негативною. Вже на поч. липня 1941 р. вони заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я.Отецька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт ЗО червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. Зокрема Степан Бандера наголосив, що, віддаючи накази, «не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців». У відповідь фашисти кинули С.Бандеру, Я.Отецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували майже до кінця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля.З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Піддень (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити через наступ радянських військ (тому часом УПА Південь називали ще й УПА-Схід). Для загального керівництва було створено Головне командування УПА з Головним військовим штабом, очолюваним безстрашним борцем за волю України Романом Шухевичем. Восени 1943 р. Головне командування УПА прийняло рішення запровадити посаду Головного командира УПА, яким і став Р.Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 р. — у ранзі генерал-хорунжого). На поч. 1944 р. УПА нараховувала близько 100 тис. вояків. Це свідчило про масову підтримку її з боку українців, оскільки ніякої допомоги ззовні вона не мала.21 —25 липня 1943 р. відбувся III надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні було залишено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкінці 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися.Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Путивльський партизанський загін наприкінці травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О.Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О.Федорова і М.Попудренка.