36) «Народовці» та «москвофіли» в суспільно-політичному житті Західної України другої половини XIX ст.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях пожвавився український національний рух. Це було зумовлено прийняттям нової конституції Австрії, за якою коронні краї, у тому числі й Галичина, отримали автономію і право обирати крайові сейми. В галицькому сеймі українці вибороли 49 місць. У суспільно-політичному русі існували дві основні течії – народовці та москвофіли.

Москвофіли вважали Російську імперію рятівником західних українців і прагнули до об'єднання Західної України з Росією. Переважну їх більшість складали представники консервативної інтелігенції та сільської буржуазії. Ідеологами руху були Д. Зубрицький, Г. Купченко, А. Добрянський, друкованим органом – газета «Слово». Москвофіли стверджували, що українського народу як окремої нації не існує, а є «єдиний общеруський народ» від Карпат до Камчатки.

Народовці вважали за необхідне здобути широкі права для українців у складі Австрії. Вони виражали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці заснували громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Лідером народовців був Д. Танякевич. Пізніше виникають товариства з різними напрямками діяльності: економічні – «Сільський господар», «Маслосоюз», освітні – «Руське педагогічне товариство», молодіжно-спортивні – «Січ», «Сокіл». Центром української науки стало засноване народовцями у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Ліве, радикальне крило національно-визвольного руху очолив видатний український письменник І.Я. Франко. У жовтні 189.0 р. за його ініціативою засновано першу українську національну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Програма партії містили ідеї етичного соціалізму, демократії, соборності України. РУРП мала своїх представників у Віденському парламенті. У 1899 р. І. Франко разом з М. Грушевським очолив Національно-демократичну партію. У 1899 р. частина її членів на чолі з Ю. Бачинським, автором книга «Поневолена Україна, і М. Ганкевичем заснувала Українську соціал-демократичну партію, а І. Франко, В. Левицький – Національно-демократичну партію. Соціал-демократи виступали за майбутній республіканський устрій України. Для націонал-демократів головним гаслом стала соборність України, виховання почуття єдності серед українців.

37) Промисловий переворот та особливості становлення індустріального суспільства в українських землях (др. Пол. XIX – пер. Пол. XX ст.)

Промисловий переворот в Україні в складі Російської Імперії розпочався в 30 – 40–х роках ХІХ ст. Саме цей період займає особливе місце в історії нашого народу. Адже саме цей час був позначений протиборством двох соціальних систем – відживаючої кріпосницької, що базувалася на натуральному веденні господарства, прикріпленні селянина до землі і особистій залежності від поміщика, та нової, індустріальній. Капіталізм ґрунтувався на принципово нових засадах. Це насамперед товарне виробництво, використання вільнонайманої праці та машинної техніки, зосередження засобів виробництва в руках капіталістів, що створювало основу для широкої експлуатації трудящих мас. Зароджуючись у надрах феодального ладу, капіталізм поступово зруйновує його економічні підвалини.

Процес розкладу феодально–кріпосницької системи, який рельєфно окреслився вже на кінець ХVІІІ ст., проходив більш інтенсивно у першій половині ХІХ ст., особливо в другій його чверті.

Промисловість періоду розкладу феодально–кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично–заводськими підприємствами. Отже, в цей час були наявні всі три форми промислового виробництва, що свідчить про приходний характер епохи.

Починаючи з 30 – 40–х років ХІХ ст., у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов’язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично–заводське виробництво, збільшенням кількості підприємств, які застосовували капіталістичні форми праці. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувались на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці–підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В 40–х роках вони займають панівне становище в суконній промисловості, зовсім витіснивши поміщицьке і казенне виробництво. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, млинів, олійниць; робляться перші спроби оволодіння цукровою промисловістю.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємство занепадає, і це з усією якістю відображає кризу феодальної системи.

Вже у 30 – 50–х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування, в гірничозаводській – га­ряче дуття. Відчутні зрушення відбувалися у суконній і цукровій промисловості, зо­крема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продук­тивного - вотчинного. Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобу­дівної промисловості. До 1859 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних за­водів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого потрібні були метали, спричинило до розвитку металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещини. Наприкінці 50-х років на Україні діяло не менше як 11 чавуноливарних і 32 за­лізоробних заводів. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив понад 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості – машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку каїни. Це сталося уже в другій половині XIX ст. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростан­ню продуктивності праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості. Півдня Україна, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці.

Розгортання промислового перевороту в пореформений період при всій суперечливос­ті цього процесу піднесло промисловість країни на якісно новий рівень. Досягнутий на цьому шляху технічний і соціальний прогрес зумовив істотне зростання виробництва в усіх основних галузях капіталістичної індустрії.

Протягом другої половини XIX ст. на Україні значний розвиток спостерігався у легкій промисловості. Серед її підгалузей виділялися текстильна, шкіряна, деревообробна. Тек­стильна промисловість була представлена суконним, полотняним, бавовняним та інши­ми видами виробництва.

Серед харчових виробництв на Україні провідне місце займали цукрове, борошномельне та горільчано–спиртове виробництва. Цукрові заводи на Україні розміщалися переваж­но на Правобережжі - у Київській, Подільській і Волинській губерніях. Тут на кінець XIX ст. випускали 72% цукру, виробленого на Україні. Серед губерній найбільше цієї продукції давала Київська, їй поступалася Подільська. Цукрове виробництво приносило капіталістам і державі великі прибутки. З інших харчових виробництв порівняно швидко] розвивались олійне, хлібопекарське, пивоварне та інші виробництва.

Вже у 60-х – на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості України: ґуральництво, суконна та інші колись високорозвинені галузі поміщицької промисловості ті займають другорядні позиції або занепадають і ліквідуються, проте зростає вага добувної промисловості (кам'яне вугілля), посилено розвиваються металургія, машинобудування.

У ці роки на Україні під владою Російської імперії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими оз­наками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи верстатів. На великих капіталістичних підприємствах –заводах і фабриках – для підвищення продуктивності праці застосовувалися досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобу­дівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.

З часу реформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив у 1900 р. 691,5 млн. пудів (майже 70% усього видобутку Російської імперії); залізної руди відповідно – в 158 разів і 210 млн. пудів (більше половини загальноімперського видобутку ). Наприкінці 90-х рр. Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн. пудів).

У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст. виникли 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер – Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського-поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько–Юр'ївського – у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський та ні­мецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металур­гійній промисловості України. На багатьох заводах адміністративно–управлінський персонал, інженерно–технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями.

Переважно капіталістам–іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які діяли у 1900 р. (близько 70% загальноімперського вироб­ництва сільськогосподарських знарядь–плугів, сівалок, жаток, соломорізок, молотарок тощо). Серед них заводи: Гельферіх –Саде і Мельгозе – у Харкові, Фільворта і Дедіни – у Києві, Гена - в Одесі, Ельворті – в Єлизаветграді, Грієвса – у Бердянску та ін.

Аналіз розвитку промисловості по регіонам України свідчить, що провідне місце по виробництву промислової продукції займали Катеринославська, Харківська губернії. Якщо узяти промислову продукцію зроблену у 1895 р. за 100 відсотків, то на долю Катеринославщини випадало 19,4% , Харківщини –15,6%, Поділля – 10,2%.

Розвиток вуглевидобутку, як і інших галузей, супроводжувався посиленням концентрації виробництва. Зменшувалася кількість дрібних шахт, натомість зростало число великих і їх частка у вуглевидобутку.

Разом з тим, незважаючи на швидке зростання видобутку, потреби промисловості і транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо. В період промислового піднесення відчувався «вугільний голод».

Загальне промислове піднесення втягнуло в свою орбіту і таку галузь, як машинобудування. Почали прогресувати металомісткі її галузі – транспортне і сільськогоспо­дарське машинобудування, суднобудування.

Застосування машин промисловці використовували як засіб підвищення інтенсив­ності праці, посилення соціального гноблення. Загалом у промисловості середня норма експлуатації перевищувала 100%.

Це все свідчить про те, що у другій половиш XIX століття центр важкої промисловості з сивого Уралу перемістився на молоду та квітучу Україну.

Отже в наслідок завершення промислового перевороту виникає багатогалузева промисловість України, яка відіграла важливу роль у промисловому виробництві Росії. На початок 90-х років капіталізм став пануючим способом виробництва, і це викликало великі економічні і соціальні зрушення на Україні: зростання міст, великих фабрик і заводів, що застосовували машинну техніку, тощо. Південь України перетворився на основну вугільно–металургійну базу всієї імперії. Розвиток української промисловості характеризувався вищими порівняно з загально імперськими темпами зростання, високим рівнем концентрації виробництва, значним впливом іноземного капіталу, структурною і територіальною диспропорційністю тощо. Внаслідок завершення промислового перевороту ускладнилась соціальна структура суспільства.