3. Творчий шлях Стендаля. Літературно-критична діяльність. Трактат Стендаля «Расін і Шекспір» як естетичний маніфест французьких реалістів.

”Жив, любив, страждав”, - написано на надмогильному пам’ятнику  Анрі-Марі Бейля, який творив під псевдонімом Стендаль. Із 1800 до 1812 він служив сублейтенантом в армії Наполеону. Разом і іншими “орлами” пройшов Італію, Берлін, Відень, Москву. Стендаль був прихильником ідеалізації Наполеона, що відбилося і в його творчості. Але його ставлення до Наполеона, особливо після захоплення останнім престолу Франції і перетворення на імператора, було, проте, досить критичним. Деякі зауваження Стендаля свідчать про те, як добре він розумів деспотичні й узурпаторські прагнення Наполеона і яку погрозу він вбачав у ньому для справжнього духу революції.        Стендаль брав участь у поході Наполеона в Росію в 1812 році, був у Москві, Смоленську, Могильові, зазнав жахи зимового відступу французької армії з Росії. Враження про Росію були надзвичайно сильні. Він бачив героїзм російського народу, який захищав свою батьківщину, бачив також і жорстоку сваволю самодержавства.        Після падіння Наполеона й повернення Бурбонів у Францію Стендаль їде до Італії, лише наїздами буваючи на батьківщині. Стендаль полюбив Італію; ця країна відіграла чималу роль у формуванні поглядів письменника. Його приваблювало інтенсивне громадське життя Італії. У 1821 році відбуваються повстання карбонаріїв у ряді міст (Неаполь, Турін). Співчуття Стендаля цьому рухові дало підставу урядові звинуватити його в приналежності до повсталих і запропонувати терміново залишити австрійські володіння північної Італії.        Перебування в Італії залишило глибокий слід у творчості Стендаля. Він із захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику. Ця країна надихнула його на цілу низку творів. Це робота з історії мистецтва "Історія живопису в Італії", "Прогулянки по Риму", новели "Італійські хроніки". Нарешті, Італія дала йому сюжет одного з найбільших його романів "Пармська обитель".        Перебування у Франції, де правили ненависні Стендалю Бурбони, стає для нього нестерпним. Це ставлення письменника до реакції і режиму Реставрації знайшло своє вираження в його кращих романах. У 1830 році Стендаль одержав від короля Луї Пилипа призначення в Трієст консулом, але його не затвердили, як "неблагонадійного", у Трієсті. Стендаль стає консулом у папських володіннях у Чівіта Веккія. Його смілива, незалежна думка, співчуття революції і якобінцям, атеїзм, його сповнені бойового протесту твори робили однаково тяжким його перебування як в Італії, так і в себе на батьківщині. Стендаль почував себе хворим, проте досить часто їздив з Чівіта-Веккії до Рима. У 1841 році з ним стався перший апоплексичний удар. Йому дали відпустку, і восени він знову приїхав до Парижа, маючи намір пробути там усього кілька днів. І несподівано його звалив другий удар.   Після смерті письменника навколо його імені критики створили "змову мовчання". Першим, хто заговорив про нього і змусив звернути увагу на Стендаля, був Бальзак. Називаючи Cтендаля чудовим художником, Бальзак стверджував, що зрозуміти його можуть тільки найбільш піднесені уми суспільства.        Творчість Стендаля належить до першого етапу в розвитку французького критичного реалізму. Стендаль вносить у літературу бойовий дух і героїчні традиції нещодавньої революції. Зв'язок його з просвітителями можна спостерігати як у творчості, так і в його філософії й естетиці. У своєму розумінні мистецтва й ролі художника Стендаль йде далі від просвітителів і стверджує, що мистецтво за своєю природою соціальне, воно служить суспільним цілям. Це положення Стендаль перетворює на бойову зброю проти мистецтва свого часу, насамперед проти класицизму. Його мистецтвознавчі роботи були гостро публіцистичні. Однією з головних його робіт з літератури є "Расин і Шекспір" (1825).     Стендаль підкреслює, що художник тільки тоді виконує своє призначення, коли він веде за собою суспільство. Якщо художники діють поодинці, не пов'язані з масою, вони тоді - ніщо.  Естетичні положення просвітителів Стендаль розвиває в нових історичних умовах - після Французької революції 1789- 1794 років, у період революції, що знову назрівала, 1830 року. Через усі твори проходить думка про важливість історичних зрушень, які неминуче відбиваються в мистецтві. Усі його статті з мистецтва перейняті почуттям нового. З кожною новою історичною епохою змінюється поняття краси, говорить Стендаль. Те, що здавалося гарним людям XVII століття, вже не може здаватися гарним тим, хто пережив революцію 1789 року. Змінюється також і історична роль письменника. Цінність письменника, переконаний Стендаль, визначається не тим, як добре він вивчив класиків, мистецтво минулого, а тим, якою мірою він брав участь у революційних подіях, в суспільному житті свого часу. Головну помилку класицистів Стендаль вбачає в тому, що вони хочуть зберегти те мистецтво, що склалося ще задовго до революції. Новим напрямком він вважає романтизм - як нове мистецтво, що веде боротьбу з усім відсталим, відживаючим.        Ще одне важливе положення: мистецтво повинне бути правдивим. У романі "Червоне і чорне" він характеризує роман як "дзеркало, яке проносять по великій дорозі". Якщо дорога брудна, якщо на ній є калюжа, це неминуче відіб'ється в цьому дзеркалі, і дарма було б обвинувачувати дзеркало в тім, що воно відбиває точно; треба обвинувачувати дорогу, або, вірніше, доглядача дороги, в тім, що він погано порядкує на ній". Нарешті, остання теза - це необхідність учитися в Шекспіра. Стендаль пише, що романтики ніколи не радять прямо наслідувати драми Шекспіра. Цій великій людині необхідно наслідувати в манері вивчати світ, серед якого ми живемо, бо він дає своїм сучасникам саме той жанр трагедії, що їм потрібен.  Таким чином, у своїх естетичних поглядах Стендаль є учнем і продовжувачем просвітителів. їхнє вчення він розвиває за нових історичних умов, що накладає різкий відбиток на його погляди й образи, надаючи їм нової якості. Усі вимоги до мистецтва він ставить у залежність від завдань, що їх висуває революція.        Зв'язок Стендаля з просвітителями можна простежити і в галузі філософії,- він був учнем просвітителів-матеріалістів Дідро, Гельвеція, Кабаніса. Особливе місце у філософських поглядах Стендаля посідає питання про людину. Подібно до просвітителів, Стендаль твердить, що людина повинна гармонійно розвивати всі закладені в ній здібності й сили і спрямовувати їх на благо батьківщини, рідного краю, суспільства. Здатність до великого почуття, до героїзму - ось якості, що визначають повноцінну особистість. Виняткове місце в його філософії і творчості посідає проблема пристрасті. У розумінні Стендаля пристрасть ніколи не суперечить розумові, а перебуває під його контролем. Герої романів Стендаля нерідко виступають такими ж раціоналістами у своїй любові: Жюльєн Сорель, Фабриціо, Сан-северіна, навіть охоплені сильною пристрастю, завжди здатні оцінити своє почуття, свої вчинки, підкоряючи їх розуму. Отже, в літературу XIX століття Стендаль вносить бойовий дух століття і революції, віру в розум, у гармонійну особистість, культ сильних пристрастей. Але відстоюючи ідеали революції, він змушений вдавати, що ці священні для нього ідеали далекі від сучасності, у якій тріумфує проза буржуазного життя. Героїчне стає непотрібним у практиці буржуазних відносин, там, де панує безнадійна тупість, гонитва за наживою, кар'єризм. У цих умовах людині сильних пристрастей, яка жадає героїчного, немає місця, і вона неминуче вступає в протиріччя з буржуазною дійсністю. У цьому й полягає трагедія головних героїв Стендаля. У 20-х роках Стендаль пише чудову новелу "Ваніна Ваніні", що ввійшла пізніше в "Італійські хроніки". У ній розкривається епізод з історії революційно-демократичного руху карбонаріїв в Італії. 

Вже перші кроки Бейля - письменника - “Життєпис Гайдна, Моцарта і Метастазіо” (1814), “Історія живопису Італії” (1817) “Рим, Неаполь, Флоренція”(1817), “Прогулянки Римом” (1829), демонструють особливості його творчої особистості. Його цікавить суспільство і неординарна особистість на фоні суспільства. Стендаль мав цікаву особливість стилю: розповідаючи про усе руйнуючи пристрасті, він завжди звертається до максимально холодного, точного, синтаксично правильного мовлення, створюючи таким чином дивний ефект поєднання бурного темпераменту і холодного аналізу. ( Письменник згадував, що перед тим, як сісти за роботу, він читав карний кодекс, щоб максимально налаштувати себе на “холодний стиль” ). Тому твори Стендаля не захоплюють, вони вимагають детального, навіть дисциплінованого читання. Стендаль вважав себе романтиком, і його реалістична творчість тісно пов’язана із романтизмом. Колись революційна Франція відштовхувала його. Він не бачив там справжніх характерів, а бачив анемічних, застиглих у сліпій покорі істот. Тому і вчинив “романтичну втечу” до Італії, яка відставала від Франції у плані соціально-економічного розвитку, але зберігала характери, нехай протиречиві, жорстокі, але живі. Той, хто на початку життя зіткнувся з колосальним вибухом французької революції і наполеонівських походів, не міг примиритися із буденністю. Його приваблювали величні особистості Наполеону, пап і князів часів Ренесансу. Їх, безумовно, не можна вважати моральними взірцями: Наполеон знищив своїх колишніх товаришів по боротьбі за ідеали свободи, коли вони занурились у кровопролиття, і призначив себе імператором Франції. І Стендаль засудив його. Але на фоні нікчемних Бурбонів, які повернулися до влади за часи Реставрації, постать “маленького капрала” виглядала величною, і Стендаль цінував у ньому не самодержця, а республіканського генерала. В Бонапарті, також, як і в характерах часів Ренесансу, йому імпонувала пристрасть, яку Стендаль- письменник цінував вище за все. Трактат “Расін і Шекспір” (1825) став настільною книгою для багатьох письменників ХІХ ст. Осмислюючи шлях розвитку французької літератури, Стендаль нібито включається у суперечку між “старими” і “новими” і пропонує Франції шекспірівський шлях розвитку. Класицизм, корифеєм якого вважався Расін, Стендаль називає “мистецтвом прадідів» і протиставить йому шекспірівську спрямованість на живе, реальне життя, на неповторність певного історичного відрізку, який проживає нація.«Расін і Шекспір» – це теоретична спроба обґрунтувати реалістичні тенденції в літературі. Головний жанр – трагедія, хоча Стендаль їх і не писав. Сучасні добутки повинні відповідати сучасному читачеві, зіставляючи Расина й Шекспіра, говорить, що Расин застарів. Потрібно наслідувати способу зображення дійсності Шекспіра. Від Расіна і його новітніх епігонів Стендаля відвертала тиранія штучну, сковуючу творчу ініціативу єдностей місця й часу. Шекспір був прапором романтиків, проти класицизму ополчившихся, і Стендаль устав під цей прапор. Однак його тлумачення шекспірівського внеску у світовий літературний процес ближче не до споконвіку романтичного, а до реалістичного. Але терміна «реалізм» в 20-і роки XIX в. не існувало, і Стендаль думав себе романтиком. Уважає, що не треба відмовляти читачеві й глядачеві в уяві. Предмет зображення в лит. добутку: завдання сучасного письменника відбивати дійсність, мати можливість передавати те, як у реальності. Романтик («реаліст») повинен мати зухвалу волю. Драма буд. б. написати прозою (лірики немає), вона буд. б. сучасна, відбивати реальну дійсність. Мистецтво повинне давати сучасникам той жанр, предмет, що їм необхідний. « По суті, всі великі письменники були романтиками. А класики – це ті, які через сторіччя після їхньої смерті наслідують їм, замість того, щоб розкрити ока й наслідувати природи». Звідси на перший погляд, парадоксальну тезу, що поєднує Расина й Шекспіра

Название трактата Стендаля «Расин и Шекспир» вызвано тем, что спор между классиками и романтиками происходил вокруг имен Расина и Шекспира, их различных драматургических методов. Политическая система, при которой возник классицизм, по мнению Стендаля, предопределила его пороки, — рабскую зависимость художника от вкусов короля и двора, дух подражания, неизбежно ведущий к эпигонству. Классицистами Стендаль называет не Корнеля, Расина, Мольера, а их бездарных подражателей в 19 в. Классицисты – это эпигоны всех эпох.    Что же такое романтизм в понимании Стендаля? Это не школа или направление в искусстве, имеющее определённую и только ему свойственную эстетическую концепцию. Это вся история искусства, взятого в его лучших проявлениях. Быть с веком наравне, не думая об авторитетах, об эстетических канонах, отвлекающих от запросов современности,— вот главный принцип романтизма, выдвинутый Стендалем: «Романтизм — это искусство давать народам такие литературные произведения, которые при современном состоянии их обычаев и верований могут доставить им наибольшее наслаждение». Классицизм, наоборот, предлагает им литературу, которая доставляла наибольшее наслаждение их прадедам». Поэтому все настоящие художники были романтиками, так как они наиболее полно следовали эстетическим потребностям своего века. Романтиком был Шекспир, романтиком был и Расин; только один писал для суровых англичан, другой - для галантных придворных Людовика XIV. «Два человека, равно гениальные — Расин и Шекспир... Эти великие поэты подражали природе; но один хотел понравиться деревенским дворянам, сохранившим еще грубую и суровую простоту, плод долгих войн Алой и Белой розы; другой искал одобрения учтивых царедворцев»,—писал Стендаль.  Согласно взглядам Стендаля, история искусства представляет собой вечную смену романтизма и классицизма, когда вслед за веком оригинального творчества в искусстве, следует век подражательности, не способный подняться до создания собственных шедевров, отвечающих вкусам своего времени. «В сущности, все великие писатели были в свое время романтиками. А классики — те, которые через столетие после их смерти подражают им, вместо того, чтобы раскрыть глаза и подражать природе». Таким образом, каждая историческая эпоха имеет свою неповторимую особенность, а искусство должно отображать ее. Сколько было значительных эпох в искусстве, столько было различных видов романтизма.Ну а каким же должен быть романтизм 19 века? Могут ли называться «романтиками», в понимании этого слова Стендалем, творившие тогда реакционные романтики? Ответ один - нет. Автор «Расина и Шекспира» восстает против «фальшивой чувствительности, претенциозного изящества, принудительного пафоса этого роя молодых людей, которые разрабатывают «мечтательный жанр». Все эти произведения вызвали шум при своем появлении, все они названы образцами «нового жанра», все они теперь кажутся смешными»,— так писал Стендаль. К реакционным романтикам он относил и молодого Виктора Гюго, и Ламартина, и Жюля Лефевра. Стендаль отвергает и немецкий романтизм. Теория Августа Шлегеля «полна предрассудков», а «немецкие романтики — скучные педанты и больше ничего»,— утверждал он.   Выступая против творчества реакционных романтиков, Стендаль разрабатывает собственную художественную программу, которая, по сути, является провозглашением принципов реализма в литературе. Французские просветители 18 в., создававшие реалистическую эстетику, высказывали мысль о необходимости обобщения черт многих людей в едином художественном персонаже. Стендалю была близка эта точка зрения. Он полагал, что художественный образ, при всей неповторимости своих индивидуальных черт обязательно должен быть обобщением, типичным представителем определенной социальной группы. Если романтики, создавая своих героев, стремились представить их исключительными личностями, то реалист Стендаль, наоборот, подчеркивал в созданных им человеческих характерах черты, присущие целому классу, общественной группе. «Двести тысяч Жюльенов Сорелей населяют сейчас Францию»,— писал он о герое своего романа «Красное и черное». Романтики, подражая Шекспиру, брали у него лишь внешние формы его драматургической системы. Якобы следуя Шекспиру, они стремились к композиционной разобщенности частей пьесы, назойливо подчеркивали контрасты. Стендаль предостерегал от такого ложного пути следования шекспировскому театру. «Подражать этому великому человеку надо в обычае изучать народ, среди которого мы живем»,— писал он в «Расине и Шекспире».   Перед новой литературой Стендаль ставит ряд задачей и принципов, которым она должна следовать. Он предлагает драматургам отказаться от соблюдения единства времени и места, показывать важные исторические события, влиявшие на жизнь всей нации. Также он советовал писать трагедии прозой, желая внести больше простоты, стремительности, драматизма и естественности. Стихи, по мнению Стендаля несут в себе элемент условности, стихотворная речь предполагает перифразы; рождается тирада, самое дурное, что есть в классицистическом театре. Следующей задачей, поставленной Стендалем со всей серьезностью в его трактате «Расин и Шекспир» перед новой литературой, является задача художественного отображения современности. Стендаль не мог и не хотел уходить от злободневных вопросов своих дней. По сути, он дает целую программу реализма, установившегося во Франции после революции 1830 г. Стендаль требует от нового искусства правдивого отображения современности. Для примера он предлагает современному драматургу сюжет о талантливом молодом поэте, которого не могут понять люди, «не ценящие ничего на свете, кроме денег и орденов», который познал всю несправедливость, царящую в обществе, и однажды, отчаявшись, написал «полный желчи и огня памфлет о невзгодах и нелепостях, которые он видел»; за этот памфлет юношу сажают в тюрьму. «Действие похоже на то, что происходит ежедневно на наших глазах. Авторы, вельможи, судьи, адвокаты, писатели на содержании государственной казны, шпионы и т. д... - такие же, какими мы их ежедневно встречаем в салонах, ни более напыщенные, ни более натянутые, чем в натуре, а этим немало сказано», - пишет Стендаль.  «Правда, горькая правда» - вот лозунг Стендаля. «Исследуем - в этом весь XIX век». И потому повествованию предстоит сделаться «зеркалом, с которым идешь по большой дороге. То оно отражает лазурь небосвода, то грязные лужи и ухабы», а потому пенять за запечатленные там неполадки следует, прежде всего, на «дорожных смотрителей». Стендаль думает о книгах, где «действие будет достоверно, просто и естественно - похоже на то, что ежедневно происходит на наших глазах», а герои - «такие же, как мы их ежедневно встречаем... ни более напыщенные, ни более натянутые, чем в натуре, а этим много сказано». Для него писатель не «сладкоречивый чародей», а внятный, трезвый «историк и политик». Отыскивая ключи к человеческому поведению, следует обращаться к душевным недрам и исследовать побуждения изнутри. «... XIX век будет отличаться от всех ему предшествовавших веков точным и пламенным изображением человеческого сердца», - говорит Стендаль.   В этом смысле следует отметить, что Стендаль, отдавая должное Вальтеру Скотту за его искусство великолепно воспроизводить внешнюю историческую обстановку, критиковал его за неумение обрисовать человеческие характеры. «Легче описать одежду и медный ошейник какого-нибудь средневекового раба, чем движения человеческого сердца»,—писал он. Однако Стендаль и Бальзак перенесли в свои романы о современности некоторые принципы исторического бытописания Вальтера Скотта. В то же самое время французский реалистический роман о современности, развивавшийся на основе национальных литературных традиций, представляет значительный шаг вперед сравнительно с историческим романом Вальтера Скотта.  Призывая к глубокому изучению современности, ее движущих социальных сил, общественных типов, Стендаль рекомендовал писателю придерживаться трезвого описания, логической стройности и предельной точности. «Любовь, эта полная иллюзий страсть, требует для своего выражения математической точности, для нее не подходит язык, выражающий всегда или слишком много или слишком мало и всегда отступающий перед точным названием». Касаясь языка писателя, Стендаль призывает к простоте и ясности. «Единственная красота стиля - это абсолютная ясность», - пишет он. Главное, чтобы мысль автора была правильно понята читателем.Стендаль против неясной, туманной напыщенности риторики, изобретения новых терминов, когда имеются уже определенные слова для характеристики того или иного предмета, явления, понятия. «Этот предмет называется столом, - пишет он, - какое замечательное открытие я сделаю, назвав его асфоцелом».  Можно с уверенностью сказать, что эстетический трактат Стендаля «Расин и Шекспир» провозглашал принципы нового искусства, которое тогда было принято называть романтизмом. Реалистическая по своим тенденциям теория искусства Стендаля, опиравшаяся на материалистическую философию и на передовые политические идеалы, также была названа ее автором теорией романтической. Однако реалист Стендаль заявлявший, что самые сильные человеческие страсти требуют математической точности изображения, одновременно восторженно подерживал прославление героических натур, свойственное прогрессивным романтикам. Его привлекал образ гениального скульптора и живописца, неукротимого в своей бунтующей энергии. Поэтому сильные натуры в их романтической приподнятости стали основными героями реалистических романов и новелл Стендаля.