2. Загальна характеристика французького реалізму. Періодизація, зв’язок з романтизмом, представники.

Франція в XIX ст. була свого роду еталоном суспільно-політичного розвитку Європи. Всі процеси, властиві цьому етапу, набули у Франції особливо драматичних, гранично суперечливих форм. Найбагатша колоніальна держава, що володіла високим промисловим і торговим потенціалом, задихалась від внутрішніх суперечностей. Кричущі факти фантастичного багатства і гнітючої убогості потрясли уяву і стали провідною темою найвідоміших письменників цього періоду – А. Франса, Еміля Золя, Гі де Мопассана, Ромена Ролана, Альфонса Доде та багатьох інших. В творах цих письменників з’являються стереотипно-стійкі метафори й образи, взяті з живого світу і вжиті для позначення сутності „нових” панів та „героїв” Франції. „Ми – жахливі варвари, що живуть життям тварин”, – з гіркотою писав Мопассан. Незвично показово, що навіть Мопассан, людина дуже далека від активної політики, приходить до ідеї революції. Природно, що атмосфера духовного сум’яття породила саме у Франції безкінечну кількість літературних рухів і напрямів. Були серед них і чітко буржуазні, що відкрито стали на захист цілком благополучного буржуа, але таких все ж безсумнівна меншість. Навіть письменники, близькі за певними рисами до декадентства – символісти, кубісти, імпресіоністи та інші – в більшості своїй виходили з неприязні до буржуазного світу, але всі вони шукали вихід за межі буржуазного буття, намагались впіймати новизну швидкоплинних подій, наблизитися до пізнання неймовірно розширених уявлень про людину. Реалізм цього періоду також зазнав величезних змін – не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього порядку. В своїх завоюваннях цього періоду письменники-реалісти спиралися на величезний досвід класичного реалізму XIX ст., але не могли вже не враховувати нових горизонтів життя людини і суспільства, нових відкриттів науки й філософії, нових пошуків сучасних їм течій та напрямів. Відкидаючи моральну байдужість натуралістів, які намагалися перетворити письменника в реєстратора фактів, у без емоційного „об’єктивного” фотографа, позбавленого уяви, ідеалу, мрії, – реалісти кінця століття приймають до свого арсеналу наукову сумлінність, глибоке вивчення предмета зображення. Народжений ними жанр науково- популярної літератури відіграє величезну роль в становленні літератури цього часу. Не приймаючи крайнощів інших напрямів, реалісти не залишалися байдужими до відкриттів письменників символістів, імпресіоністів і інших. Глибока внутрішня перебудова реалізму була пов'язана з експериментом, сміливим випробуванням нових засобів, але як і раніше зберігала характер типізації. Якісно поглиблюються основні досягнення реалізму середини століття – психологізм, соціальний аналіз.

Формування французького реалізму пов’язано із важливими історичними подіями, які відбувалися у Франції у ХІХ ст. Липнева революція 1830 р. набула значення вирішальної літературної віхи. Гюґо писав: “Коли-небудь липень 1830 року буде визнано датою настільки ж літературною, як і політичною”. Три дні на барикадах билися дрібні буржуа, ремісники, робочі, студенти, однак перемогу на режимом Реставрації використали крупні буржуа й банкіри. Стендаль сказав про результати революції 1830 р.: “Банк став на чолі держави”. Країною почав правити “король банкірів” Луї-Філіпп. Але надалі виявилось: буржуа стали іншими. Якщо під час Великої Французької революції кінця ХУІІІ ст. всі простолюдини загалом відстоювали право на гідність, то тепер вони розшарувалися на бідних та багатих. Задоволення інтересів однієї половини неминуче вели до пригноблення іншої. Країна рухалась до революції 1848 р. 

Французький реалізм XIX ст. пройшов у своєму розвитку 2 етапи:

1 етап - кінець 20-40-ві роки - становлення і утвердження реалізму як провідного напрямку в літературі. Цей етап представлений творчістю П.Періме, Ф.Стендаля, О. де Бальзака.

2 етап - 50-70-ті рр. Цей етап пов'язаний із творчістю Г.Флобера - послідовника реалізму бальзаківсько-стендалівського типу і попередника "натуралістичного реалізму" Е.Золя.

Становлення реалізму як методу відбувалося у другій половині 20-х років, тобто в період, коли домінуючу роль у літературі відігравали романтики. Поряд з ними творчу діяльність розпочали Меріме, Стендаль, Бальзак. Протягом 1-ї половини XIX ст. майже всіх їх незмінно називали романтиками. Лише у 50-ті рр. - вже після смерті Стендаля і Бальзака - французькі письменники Шанфлері і Дюранті у спеціальних деклараціях запропонували термін "реалізм".

Із теоретичних праць, які присвячені обґрунтуванню принципів реалістичного мистецтва, слід виділити памфлет Стендаля "Расін і Шекспір" та праці Бальзака 40-х рр. - "Листи про літературу, театр і мистецтво".

Риси критичного реалізму:

o зосередження на невідповідності буржуазного устрою нормам людяності;

o зображення розмаїття соціальних типів;

o розвиток жанру роману-епопеї;

o інтерес до класової боротьби, соціальних проблем;

o увага до складного внутрішнього світу людини.

Реалісти перенесли акценти із зображення незвичайного на повсякденне життя. Цей напрям передбачав відтворення дійсності у типових узагальнених обставинах, образах та ситуаціях. Проза життя стала головною темою реалістичного твору. На перший план вийшли прозові жанри, чільне місце посідав роман.

Досконала людина як літературний герой була неможлива в естетиці реалізму. З цього приводу Ф. Стендаль говорив про "смерть героя". Цього письменника вважали основоположником реалізму у французькій літературі, хоча сам він називав себе романтиком, а його творча манера позначена таким незвичним поєднанням елементів романтизму та реалізму, що за життя він був визнаний лише вузьким колом знавців літератури та письменників. Ф.Стендаль темами своїх романів обрав життя Франції періоду Реставрації ("Червоне і чорне") та полум'яні свободолюбиві пориви Італії ("Пармський монастир"). Отже, ознаки реалізму як літературного напряму з'явились у творах Стендаля, який назвав роман дзеркалом, і вимагав від письменників підкорення "залізним законам реального світу".

Остаточно утвердив естетичні принципи реалізму Оноре де Бальзак. Якщо Стендаль змалював суспільні прошарки та картини провінційного і столичного життя як щаблі до сходження головного героя суспільною драбиною, то Бальзак прагнув якомога ширше змалювати життя Франції свого часу. У межах одного роману такий задум втілити було неможливо. Отож, прозаїк і створив "Людську комедію", про жанр якої сперечаються й досі: це цикл романів, повістей і новел чи епопея.

Новий етап реалізму відкрив Г.Флобер, майстер психологічного розкриття характеру і художньої деталі, естетика якого почала вимагати повного і точного відображення дійсності, правди в усьому, аж до найменших деталей. Водночас письменник твердив, що точність другорядна, вона була "трампліном для того, щоб піднятися вище"; метою мистецтва стала не правда, а краса. Він полемізував із школою "щирого реалізму", представники якої прагнули зробити літературу копією дійсності. За Г.Флобером, правда в мистецтві - це вміння проникнути під зовнішнє і відобразити сутність життя. "Усе придумане - істинне", - писав він.

Французька реалістична новела розповідала про душевні переживання людини, показала суперечності суспільства, підняла соціальні й політичні проблеми сучасності. Пафос новелістики П Меріме - у зображенні буржуазної дійсності як сили, що сприяла вихованню у людей низьких, корисливих інтересів. Вершини французька реалістична новелістика XIX ст.. досягла у творчості учня Г.Флобера - Гі де Мопассана.

Реалізм розвився у Франції паралельно з романтизмом. Різні напрями не заперечували, а взаємно збагачували одне одного.  Одним з основних джерел розвитку французького романтизму стали так звані “фізіології”: портрети крамаря, ремісника і т. д., з детальними описами кварталів, де вони мешкали. Фізіології створювались на подобу біологічних описів  тварин. Письменники використовували досягнення романтиків, які відкрили явище колориту (неповторності, живописності, оригінальності зображення). Вони передавали специфічні риси, які були притаманними певній соціальній персоні та місцю її проживання. “Фізіології” мали великий вплив на становлення реалізму Бальзака. Іще одним, можливо, наймогутнішим впливом був вплив природознавчих наук, які набули у середині ХІХ століття особливого руху. Теорії Е.Жоффруа Сент-Илера, Ч.Дарвіна, Ж. Кювье примусили письменників задуматися: якщо людина є розумною твариною, то, імовірно, до неї слід прикладати не тільки духовні, а і біологічні закони? Незаперечно: на творчість реалістів мали чималий вплив і теорія Кюв”є про зоологічні типи, і вчення Е. Та І. Жоффруа Сент- Ілерів про  пристосування біологічних організмів до середовища їхнього існування. В працях і листуванні Стендаля та Бальзака можна зустріти чимало біологічних термінів. Аналітично досліджуючи суспільство, вони підходили до нього як до спільності конкуруючих істот (Стендаль) та  явища порядка „жертва – хижак” (Бальзак). Деякі моменти перейшли до французького реалізму із класицистичної спадщини. Наприклад, характерна для трагедії ХУІІІ ст. боротьба між двома пристрастями. У Стендаля душа Сореля розривається між честолюбством й коханням; у Бальзака – в душі Растіньяка відбувається конфлікт між моральним обов’язком й честолюбством. Деякі характери Бальзака є побудованими за принципом домінанти однієї пристрасті  (класицистичний закон однолінійного характеру). Наприклад, у Гобсека – це накопичення, в батька Горіо – батьківство. Але реалістична характерологія, безумовно,  багатіша, ніж класицистична. Література революційної епохи була спрямованою на аналіз суспільства. “Поетичним правосуддям” займалися і романтики, і реалісти. Але робили вони це різними шляхами. Критик Ш. О. Сент-Бьов дотепно охарактеризував різницю, яка існувала між романтичним і реалістичним підходом до дійсності: “Це вже не поет, який делікатно стягує покрови з інтимних таємниць, це – лікар, який без сорому дивиться на найінтимніщі хвороби своїх пацієнтів”.