2.1. Особлива увага цензурних органів до української книги

У серпні 1922 р. ЦК КП(б)У розіслав декілька циркулярних листів за підписами другого секретаря ЦК Д. Лебідя і замзавагітпропом Диманштейна, в яких наполегливо втлумачувалася думка про необхідність посиленого ідейного контролю за літературою, виданою українською мовою, позаяк вона, мовляв, «є просякнутою шовіністичним духом». Про те, як здійснювався цей контроль на практиці, розповів на квітневому (1925 р.) пленумі ЦК КП(б)У О. Шумський: «До рішень XII з'їзду (щодо українізації — В. М.) лінія була ясною й простою — наш ЦУД і його відділення на місцях були скупі на видачу дозволу друкувати те, що їм надсилалося українською мовою, а наші видавництва та редакції без церемоній відправляли до кошика значну кількість рукописів на українській мові».

Особливо прискіпливо контролювалася українська література, яка надходила з-за кордону. Велика кількість книжок конфісковувалась і знищувалась. Зокрема, така сумна доля спіткала більшість закордонних видань М. С. Грушевського.

1922 р. Вукоопспілка придбала у різних українських видавництв наукові праці та посібники, написані Грушевським. Але в УСРР військова цензура заборонила їх для розповсюдження і конфіскувала близько тисячі пудів примірників «Ілюстрованої історії України» та «Історії України: прикладеної до програм вищих початкових шкіл й нижчих класів шкіл середніх». Радянські цензори визнали «ідеологічно шкідливими» розділи, в яких оповідалося про події української революції 1917 — 1918 рр. Намагаючись порятувати книжки від знищення, правління Вукоопспілки звернулося до ЦУД з пропозицією вилучити останні сторінки, додрукувати закінчення так, як було в дореволюційних виданнях. Позитивної відповіді не надійшло.

У грудні того ж 1922 р. політконтроль ДПУ конфіскував з книгарень Києва книгу Грушевського «На порозі нової України: гадки і мрії».

У квітні 1923 р. ЦУД дає дозвіл продати на макулатуру 35 тисяч примірників книг Грушевського «Всесвітня історія в короткому огляді: в 6 т.» та «Коротка історія України». Підстава для такого рішення доволі типова —«ідеологія автора не відповідає сучасності».

Михайло Грушевський дуже болісно зустрів повідомлення про систематичне нищення його доробку. У листі до американського громадського діяча В. Кузіва від 19 липня 1923 р. він писав: «Виявляється, що мої книжки і різні політичні видання мною редаговані, захоплені большевиками в 1919 — 1920 рр., здебільшого були перероблені на папір або розпродані як макулатура до складів, і висланий торік великий транспорт Дніпросоюзу спіткала та ж доля: переробили на картон. Спочатку ілюстровану історію, потім старі часи, а тепер взялися до історії України для шкіл. Були ми схвильовані, читаючи подробиці сеї «роботи». Ви розумієте, що дістаючи такі вісті з України, до чисто фінансових міркувань (на жаль, дуже болячих) прилучаються й мотиви морального характеру: кожна видана, розпродана, розпущена серед громадянства книга являється, немов реваншем, викупом за ті знищені руками нових вандалів книги!»

У лютому 1923 р. ЦУД дав розпорядження вилучити книжкову продукцію таких спільних видавництв: «Українська школа» Київ — Львів — Відень), «Дніпросоюз» (Київ — Відень), «Українська видавництво» (Відень — Катеринослав), «Українсько-галицька накладня»(Київ — Ляйпціг) . За умов недостатньої кількости книжок, які видавалися в УСРР, це був суттєвий удар по українському слову.

Українські приватні видавництва, особливо київські «Слово», «Гроно», «Сяйво», «Маса», «Час» та інші, органами цензури однозначно кваліфікувалися як «контрреволюційні» та «націоналістичні». Часто продукція, пройшовши через перепони місцевого Окрліту, конфісковувалась Укрголовлітом.

Характерно, що українська книжка займала провідне місце в спеціальній «чорних списках», які періодично складалися ЦУД. Так, список № 3 за 1923 р. нараховував 217 назв заборонених українських авторів. Навіть за умов політики декларованої українізації цензурний тиск на українську літературу був досить відчутний.

Однією з найодіозніших цензурних акцій у 20-ті роки було масове вилучення та знищення «шкідливої» літератури з бібліотек, книгарень, книжкових складів, навчальних закладів. Ця чорна сторінка погромницької діяльності більшовицького режиму і досі майже невідома широкому загалу. Хоча брутальність, часом абсурдність мотивів вилучення «анти-радянської» літератури, кількість знищених книжок і просто вражаючі.

Часто цією справою займалися не лише суто цензурні органи, а й представники різних відомств, спеціальні комісії партійних органів, культвідділи профспілкових організацій тощо. Кожне відомство на власний розсуд видавало директивні документи. Показовою у цьому відношенні є інструкція культвідділу ЦК профспілки транспортників від червня 1923 р. Згідно з нею, вилученню піддягала така література: релігійна, чорносотенська, патріотична, та, що ідеалізує минуле самодержавного ладу, порнографічна, та, що пропагує міщанську мораль, оспівує буржуазний побут, ворожа радянському уряду і застаріла. Тут же щиросердно визнається, що під ці рубрики можна підвести майже всю літературу з українських бібліотек.

У таких умовах перед ЦУД було поставлено завдання — скласти єдині нормативні списки забороненої літератури. Але ця робота була проведена у досить специфічний спосіб. ЦУД справді надсилає на місця декілька списків книг, які підлягали вилученню та знищенню. На місцях розгорнулася широкомасштабна кампанія з ліквідації «старих запасів шкідливої літератури». Раптом у грудні 1923 р. ЦУД дає директиву призупинити вилучення літератури і скасовує всі раніше надіслані проскрипційні списки. Проте значна частина бібліотечною фонду була вже знищена; крім того, місцеві органи певний час працювали за інерцією. На початку 1924 р. вилучення відновилося за строго розробленою системою. Надіслано новий список, в якому нараховується вже близько 5 тисяч назв заборонених книжок. Думається, що таке перетасування списків було невипадковим. Це створювало найширші можливості для ліквідації значної частини друкованого набутку попередніх часів, що цілком вкладалося в більшовицьку концепцію зруйнування «старого світу». А коли такі варварські акції будуть викликати занепокоєння громадськосте, можна всю відповідальність перекласти на некомпетентність та нерозпорядливість місцевих органів.