1.1. Створення перших цензурних органів

Початковою була спроба зосередити цензурну діяльність у Всеукраїнському державному видавництві — спеціалізованій установі, яка з лютого 1920 р. перебувала під владою ВУЦВК УСРР. Остання у серпні того ж року приймає положення, згідно з яким Всеукрдержвидав отримував право надавати дозвіл на друкування всієї періодичної преси, видань різних установ і організацій. У травні 1921 року Всеукрдержвидав (подальша назва: Державне видавництво України — ДВУ) передано у підпорядкування Наркомату освіти. При цьому були значно розширені його цензурні повноваження, які тепер охоплювали не тільки видавничу справу, але й розповсюдження друкованої продукції. Згідно з постановою РНК УСРР від 14 жовтня 1921 р. «розподіл і поширення творів друку являють виключну монополію Всеукрвидаву».

Але логіка розширення бюрократичного апарату вимагала від партійно-державних структур розділення видавничого й цензурного відомств. Механізм прийняття рішення владними органами УСРР щодо цього свідчить про їх повну залежність від московського керівництва. 29 квітня 1922 року колегія агітпропвідділу ЦК КП(б)У вирішує створити при Головполітосвіті Головне управління у справах друку з губернськими відділеннями по місцях. Розпочалася типова у таких випадках підготовча робота партійних і державних органів для остаточного вирішення питання на політбюро ЦК КП(б)У. Але 6 червня 1922 р. РНК РСФСР приймає відповідне рішення й надсилає його для виконання в Україну. В «Положенні про Головне управління у справах літератури й видавництва», яке було підписане О. Риковим та В. Смоляниновим, досить детально визначені функції нового цензурного органу: попередній контроль всіх видів друкованої продукції, видача дозволу на видавничу діяльність, укладення списків забороненої літератури тощо. У цьому документі територія УСРР розглядалася як така, що перебуває під юрисдикцією російських цензурних органів. Так, у Києві, Одесі, Харкові передбачалося відкрити місцеві відділення Головліту РСФСР. До виконання останнього рішення справа не дійшла, проте керівництво радянської України відмовилося від вироблення самостійного законодавства про цензуру і взяло за основу російське.

29 серпня 1922 р. РНК УРСР приймає постанову про створення українського цензурного органу — Центрального управління у справах друку (ЦУД). Цей орган, як це не парадоксально, входив до структури Народного комісаріату освіти. Спочатку його було підпорядковано Головному управлінню політичної освіти, а пізніше, 3 січня 1923 р., перетворено на окреме управління. Отже, протягом 20-х років одним із завдань Наркомату освіти було нищення друкованого слова та ідейно-політичний нагляд за літературно-видавничою сферою.

1.2. Цуд і гуд

31 грудня 1924 р. оргбюро ЦК КП(б)У спеціально розглядало питання цензурних органів. Було прийнято рішення перейменувати ЦУД в Український головний літературний комітет (Укрголовліт). За постановою ВУЦВК і РНК УСРР у квітні 1925 р. були проведені відповідні структурні зміни в Наркомосі, в результаті яких і було створене Управління справами літератури і видавництва.

Це, так би мовити, зовнішній, формально-організаційний бік справи. Значно цікавішими видаються безпосередні функції, виконання яких покладалося на ЦУД (пізніше Укрголовліт). Як свідчать тогочасні партійні й державні документи, перед ними ставилися суто ідеологічні завдання — забезпечувати «державний політичний контроль» над видавництвами й розповсюдженням друкованих видань, «ідеологічну диктатуру пануючого класу», посилити «гарантії перемоги пролетаріату на ідеологічному фронті». Цензурному нагляду підлягала вся друкована продукція, яка виходила в державних, кооперативних і приватних видавництвах (окрім видань партійних та державних органів). Пізніше від попередньої цензури були звільнені видання Всеукраїнської академії наук та окремі періодичні органи (з листопада 1924 р. — журнал «Червоний шлях»). ЦУД видавав дозвіл на друкування будь-якого виду творів. Для його отримання до управління надсилалися рукописи. Рукопис, що надійшов до ЦУД, проходив потрійний контроль: політредактора, завідувача літературним відділом та керівника управління. Обов'язковим був і супровідний цензурний нагляд.

Встановлювався також ідеологічний нагляд за театрами, кінотеатрами, всіма масовими видовищами. Згідно з постановою ВКП(б) від 10 січня 1927 р., на Головліт покладався військово-політичний контроль. ЦУД організовував перевірку бібліотек, книгарень, складів, навчальних закладів на предмет обліку й вилучення «шкідливої літератури», яка в більшості випадків знищувалася. Був встановлений жорстокий контроль за ввезенням і вивезенням з УСРР будь-якої друкованої продукції. Органи цензури спільно з відповідними партійними структурами та ДПУ складали списки забороненої літератури.

Привертає увагу та обставина, що органи нової радянської цензури намагалися будь-що відмежуватися від «поганої слави» царської цензури. У більшості випадків це зводилося до засекречування роботи ЦУД та інших цензурних установ. У директивах, що надсилалися губернським управлінням у справах друку рекомендувалося: «Уникати формального використання слова «цензура» як при переписці, так і при всіх відносинах з установами та приватними особами». У секретному листі від 31 січня 1924 р. начальник ЦУД В. Сова-Степняк наказував завідувачу Київським губвідділом у справах друку Десняку: з огляду на те, що Київ є одним з найголовніших центрів видавничої роботи, дотримуватися обережного підходу, щоб редакції не сприймали орган контролю як колишню царську цензуру. Керівництво Наркомосу та ЦУД орієнтували місцеві органи на удосконалення технічної роботи, усунення з неї «елементів рутини й волокити». Але це так і залишилося добрим побажанням. Як засвідчила дійсність, радянська цензура виявилася жорсткішою, брутальнішою та безглуздішою, ніж її дореволюційна попередниця. Власне, іншого в умовах тоталітарної держави не могло й бути.

Із самого початку вже в нормативних документах закладався упереджений підхід до суб'єктів видавничої діяльності. Так, у циркулярному листі за підписом наркома освіти В. Затонського і начальника ЦУД І. Кулика рекомендувалося по-різному ставитися до «ворожих» та лояльних видавництв. В окремих випадках, коли не могли знайти формального приводу для заборони або вилучення видання, пропонувалося скоротити наклад до мінімуму.

Для виконання цих завдань підтасовувалася централізована й розгалужена цензурна мережа. Апарат самого Центрального управління у справах друку був не такий численний. Основною фігурою в його системі вважався політредактор. Саме на нього покладалася безпосередня робота з перегляду літератури. Як свідчить звіт про діяльність ЦУД за другий рік його існування (1923 — 1924), «формування апарату може вважатися майже завершеним — підібрані кваліфіковані політредактори по всіх галузях роботи». Підбором кадрів, звичайно, займалися вищі партійні органи. Архівні документи дозволяють з'ясувати, хто очолював радянську цензуру 20-х рр. Першим начальником ЦУД у серпні 1922 р. було призначено І. Кулика. На цій посаді він пропрацював до жовтня 1923 р. Декілька разів очолював цензуру С. Сова-Степняк (у 1922, 1923, 1924 рр.). Керували нею також Кравченко (1922 р.), М. Ікс (1924 р.), В. Люксембург (1925 — 1927 рр.), Фалькович (1928 р.).

З часом, як і кожна бюрократична структура, Головліт розширюється. Так, станом на 1925 — 1926 рр. в його складі було вже три відділи: адміністративно-контрольний, літературний та іноземний. В центральному апараті вже працювало 17 осіб. До певної міри є показовим національний склад співробітників ЦУД (дані 1923 — 1924 рр.): п'ятеро українців, двоє росіян, один білорус, восьмеро євреїв.

Але основна цензурна діяльність розгорталася на місцях, особливо у великих видавничих центрах. Для її забезпечення було створено губернські управління у справах друку (ГУД) при губернських відділах народної освіти. У першу чергу було сформовано три таких управління — у Київській, Одеській, Катеринославській губерніях. В інших цензурна робота проводилася губернськими уповноваженими від ЦУД. Згодом відповідні структури виникли у всіх губерніях УСРР. Зазвичай губернське управління (відділ) у справах друку складалося із завідувача, секретаря, політредактора та контролера. Останній виконував функції військового цензора. Певний час на місцях існували й надзвичайні органи — так звані «цензурні трійки». ЦУД схвально відгукувався про створення таких інституцій у ряді губерній (зокрема, Подільський) і рекомендував залишити їх для поточної роботи й вирішення спірних принципових питань. Цензурний нагляд на рівні нижчих адміністративних одиниць здійснювався уповноваженими. При зміні адміністративного поділу УСРР відповідним чином реформувалася й мережа цензурних органів. У 1925 — 1926 рр. на периферії працювало 12 Окрлітів: Артемівський, Вінницький, Зіновівський, Дніпропетровський, Кременчуцький, Кам'янецький, Київський, Миколаївський, Полтавський, Сталінський, Волинський та Одеський. В інших округах були уповноважені.

Комплектацією місцевих цензурних установ займалися відповідні партійні органи. Зокрема, циркулярний лист ЦК КП(б)У від 26 серпня 1922 р. зобов'язував губернські комітети висунути кандидатури для роботи у губернських управліннях у справах друку. У цьому ж документі містяться промовисті факти щодо загального залучення комуністів до цензурної діяльності. Так, кожний член компартії зобов'язувався в разі виявлення «політично-ворожої пролетаріату літератури терміново донести в цензуру та ДПУ».

Власне цензурні органи були лише частиною, складовою ланкою адміністративно-партійної системи. Саме у цій ділянці, мабуть, найповніше виявлялася підпорядкованість і взаємопов'язаність партійних, адміністративних та охоронно-репресивних органів. Хоча ЦУД (Головліт) входив до структури Наркомату освіти, він безпосередньо підпорядковувався ідеологічному керівництву відділу преси ЦК КП(б)У. Активно випливав на цензурну політику і агітаційно-пропагандистський відділ (агітпроп) ЦК. На місцях керуючу функцію виконували відповідні відділи губкомів та окружкомів компартії. Циркулярний лист Наркомосу від 17 лютого 1923 р., за підписом В. Затонського й І. Кулика зобов'язував губуправління у справах друку встановити тісний зв'язок з партійними комітетами й отримувати від них «санкції щодо найбільш серйозних та відповідальних заходів».

У свою чергу, місцеві партійні органи самостійно, поза структурою ЦУД (Головліту), здійснювали широку цензурну діяльність. У 1922 р. комісії по боротьбі з антирадянськими партіями, що діяли при губкомах КП(б)У, займалися вилученням «контрреволюційної, антирадянської літератури». Зокрема, лише в Одесі така комісія записала на свій рахунок п'ятдесят тисяч конфіскованих книжок. У 1924 — 1926 рр. при губкомах (пізніше окружкомах) КП(б)У існували спеціалізовані комісії для перевірки бібліотек. Ряд губкомів, наприклад, Донецький, створили відповідні комісії навіть при райкомах. А агітпропвідділ Полтавського губкому вимагав надати такій комісії право самостійно вилучати літературу з книгарень та бібліотек. Варто зазначити, що цим займатися мали лише органи ДПУ.

На окрему розповідь заслуговують відносини органів цензури і Державного управління. До створення ЦУД значна частина цензурного контролю зосереджувалася у надзвичайних органах: ВУЧК і ДПУ. Зокрема, в ДПУ існували відділ цензури, управління у справах військової цензури тощо. Невипадково у компартійних директивних документах другої половини 1922 р. (час, коли вже формувалося спеціалізоване Центральне управління у справах друку при Наркомосії відповідальність за цензурну роботу все ж покладалася на органи ДПУ). Зрозуміло, що апарат політичного управління безпосередньо брав найактивнішу участь у становленні нової цензурної мережі.