Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ідеали гуманізму в мистецтві Італійського Ренес....doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
21.07.2019
Размер:
387.07 Кб
Скачать
  1. Ідеали гуманізму в мистецтві Італійського Ренесансу. Проторенесанс в літературі та живописі.

6.3.3. Гуманізм італійського Відродження

У Флоренції, Римі, Мілані, Венеції та ряді інших італійських міст з´являються гуртки освічених людей, де обговорювалися проблеми моралі і громадського життя, ідеї античної філософії та питання наукового пізнання природи. Непохитний у середні віки пріоритет богослов´я над наукою похитнувся перед вірою у безмежні можливості людського розуму. Виник інтерес до проникнення у таємниці природи, до дослідного знання й експерименту; на основі відкриттів у галузі астрономії, географії, природничих наук почала формуватися наукова картина світу, з´явилися нові уявлення про час і простір, а у свідомості людини поступово формувалася впевненість у можливості пізнання реальності, що її оточує.

Найяскравішим явищем італійського гуманізму була діяльність флорентійської Платонівської академії. Ідея її заснування належить відомому меценату Козімо Медичі, який, ознайомившись із вченням Платона, був у захваті від ідей релігійного екуменізму.

Засновником і душею академії з 1462 р. став філософ, поет і лікар Марсіліо Фічіно. Розквіт діяльності академії припадав на 1470—1480 pp., коли до її складу, крім Фічіно, входили поет і філософ Піко делла Мірандола, Лоренцо Медичі Прекрасний (меценат і поет), поет Анжело Поліціано, молодий Мікеланджело Буонарроті. Філософія Платонівської академії створила найважливіші ідеологічні передумови для подальшого розвитку гуманітарної культури. Вона була теоретичною основою пошуків краси й гармонії світу у творчості майстрів Високого Відродження. Поза ренесансним неоплатонізмом не можна зрозуміти виникнення системи Коперніка. До неоплатонівської традиції належать натурфілософські пантеїстичні системи XVI ст. — від Марчелло Паліндженіо Стеллато до Бруно і Кампанелли.

Загалом в історії італійського гуманізму вчені2 виділяють такі основні етапи:

1) 30—90-ті pp. XIV ст. — період раннього гуманізму;

2) перша половина XV ст. — час піднесення гуманізму як суспільно-культурного руху;

3) 60-ті pp. XV — початок XVI ст. — період ідейної диференціації (більш помітної, ніж на попередніх етапах);

4) 20—30-ті pp. XVI ст. — початок ідейної трансформації гуманізму (особливо у галузі гуманітарних знань) та спад гуманістичного руху;

5) 40—90-ті pp. XVI ст. — період, коли гуманітарні знання остаточно втрачають свою роль у розвитку гуманістичної ідеології; подальше збагачення ренесансної думки відбувається переважно у натурфілософії. В умовах феодально-католицької реакції різко звужується сфера суспільного впливу гуманістичних ідей.

Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії протягом усього періоду його розвитку з XIV до XVI ст. є його практична орієнтованість та громадянська етика. У ранньому гуманізмі вибір морального ідеалу робився не на користь чернечої аскези, а на користь повнокровного життя у миру. Ці ідеї проголошував уже Ф. Петрарка. Він вважав, що тільки у громадському житті у повній мірі виявляється суть людини, яка за своєю природою є «соціальною істотою».

Громадянські риси італійського гуманізму початку й середини XV ст. яскраво виражені у творчості видатних флорентійських письменників і громадських діячів Леонардо Бруні, Джанноццо Манетті, Маттео Пальмієрі, Донато Аччайуолі. Спільним у їхніх поглядах є заклик дотримуватися принципу загального блага. Саме цим має вимірюватися будь-яка людська діяльність, слава, яка увінчує цю діяльність, цінність знання та зміст культури.

Особливий інтерес до етико-політичних проблем виявляв Леонардо Бруні. Він зробив переклад і написав передмову до «Політики» Арістотеля. Його творчість є прикладом зв´язку гуманістичних ідей з дійсністю, з суспільно-політичною практикою доби. Такий самий зв´язок демонструють і твори М. Пальмієрі, Дж. Манетті, Д. Аччайуолі.

Світська орієнтація гуманістичних ідей, співзвучність нової етики настроям сучасників особливо виразно виявилися у першій половині XVCT. І прикладом цього може бути творчість не тільки вищезгаданих флорентійських гуманістів, але й представників інших італійських міст — Риму, Мілану, Венеції, Неаполя. Варто згадати імена Поджо Браччоліні, Франческо Філельфо, Лоренцо Валли, Леона Баттіста Альберті.

У другій половині, і особливо у кінці XV ст. напрямок гуманістичної думки змінився, більший інтерес викликала релігія.

Етичні принципи громадянської активності, що були актуальними у період раннього гуманізму, за нових обставин придушення республіканських свобод поступилися місцем ідеалові споглядального життя.

Наприкінці XV ст. гуманістичний світогляд переживає певну кризу, що було зумовлено політичною ситуацією — встановленням диктатури Медичі у Флоренції. Людина, що була позбавлена політичної свободи, змушена шукати самотності, «свободи мудреця».

Гуманістам XVI ст. не вдалося естетично подолати суспільно-політичні суперечності сучасної їм дійсності. Це змусило їх відмовитися від концепції абсолютно вільної, самодостатньої й всемогутньої людини, що складала основу ренесансного світогляду. Гармонійна цілісність класичного стилю Відродження розпадалася. Йому на зміну прийшов стиль маньєризм, що відображав кризовий світогляд 20— 50-х pp. XVI ст. В італійській культурі Зрілого й Пізнього Відродження склалася парадоксальна ситуація. Та форма, яку приймав італійській гуманізм у — XV на поч. XVI ст., у своєму подальшому розвитку перетворюється на католицький єзуїтизм.

1. З середини 14 століття в Італії почався широкий культурний рух, який з другої половини 15 століття починає розповсюджуватися і в інших країнах Європи і іменується Відродженням. Сам термін “Відродження” (Рінашименто - на італійському, Ренесанс - французькою мовою) з’явився в XVI в.

у Італії і описував цю епоху як час відродження мистецтва після середньовіччя, повного занепаду, що вважався часом. У основі формування культури Відродження лежало повернення до великої спадщини античності.

Істотою культури Відродження є початок ідеологічної боротьби з теологією, схоластикою, містикою, проявами феодалізму в літературі, науці, з підпорядкуванням культури релігії. Культурні діячі цієї епохи прагнули створити нову культуру, засновану на принципі вільного розвитку автономної людської особи, її звільнення від тиску релігії.

Вони прославляли радощі земного життя, прагнули аналізувати як зовнішній так і внутрішній світ людини. Вони називали себе гуманістами. Епоха відродження - епоха антропоцентризму. У своєму розвитку рух Ренесансу пройшли три етапи, пов′язаних з періодами італійського соціально політичного життя. Першим етап пройшов в 15 столітті, це була епоха Раннього Відродження.

Цей час відмічений пануванням міських комун, які переживали пору свого розкладання; боротьба неімущих з імущими верствами міського населення і перехід до прінципату. У діяльності перших гуманістів: звернення до античності на грунті латинської традиції, що не уривалася. У культурі представниками Раннього Відродження стали Петрарка, Боккаччо, Донателло, Боттічеллі, Джотто і ін.

Свого розквіту культура Ренесансу досягла в Італії, чия земля була насичена величавими останками античної архітектури і мистецтва. Але, на відміну від античної Греції, де умови побуту і життя людини вважалися негідними великого мистецтва, в епоху Відродження в творах живопиши і скульптури затверджувалася краса земного життя і побуту того часу.

2. Епоха Відродження була часом розквіту архітектури, прикладного мистецтва, живопиши і скульптури. Святковість начиння, меблів, одягу, живопис в декорі інтер’єрів - все це характерно для Високого Відродження. Високе Відродження представлене Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаелем, Франсуа Рабле.

Пізнє Відродження характеризується кризою ідеї гуманізму і свідомістю прозаїчності буржуазного суспільства, що складається. Представники в літературі - Сервантес, Шекспір.

Головна особливість Відродження - цілісність і різносторонність в розумінні людини, життя і культури. Різке зростання авторитету мистецтва не вело до його зіставлення науці і ремеслу, а усвідомлювалося як рівноцінність і равноправность різних форм людської діяльності.

Особливість мистецтва Відродження в тому, що воно носить яскраво виражений демократичний і реалістичний характер, в центрі його коштують людина і природа.

2. Відродження пов′язане з процесом формування світської культури, гуманістичної свідомості. Слово «гуманізм» походить від латинського “гуманус” - людський, людяний, такий, що відрізняється любов′ю до людей. Філософію Ренесссанса визначає:

-антисхоластическое рух

-спрямованість до людини

-віра в його великий духовний і фізичний потенціал, життєстверджуючий і оптимістичний характер.

У другій половині XIV в. виявилася і потім все більш зростала протягом двох подальших століть (досягнувши вищої крапки особливо в XV в.) тенденція надавати вивченню гуманістичної літератури найбільше значення і вважати класичну латинську і грецьку старовину єдиним прикладом і зразком для всього, що стосується духовної і культурної діяльності. Суть гуманізму полягає не в тому, що він звернувся до минулому, але в способі, яким воно пізнається, в тому відношенні, в якому він до цього минулого полягає: ” Саме відношення до культури минулого і до минулому, ясно визначає суть гуманізму. І особливість такого відношення полягає не в простому пориві захоплення і пристрасті, не в ширшому обхваті, але в певній історичній свідомості.

“Варварське” [= середньовічне] відношення полягає не в тому, що ігнорується класична спадщина, але в тому, що істина розуміється поза історичною ситуацією. Гуманісти відкривають класику тому, що відокремлюють, не змішуючи, своє власне від латинського.

Саме гуманізм дійсно відкрив античність, тих же Вергилія або Арістотеля, хоча вони і були відомі в середні віки, тому що повернув Вергилія своєму часу і своєму миру, і прагнув пояснити Арістотеля в рамках проблем і в рамках знань Афін IV століття до н.е.

У гуманізмі не розрізняється відкриття стародавнього світу і відкриття людини, тому що це все одне; виявити стародавній світ як такий - означає розміряти себе з ним, і відокремити, і встановити відношення з ним. Визначити час і пам’ять, і напрям людського творення, і земні справи, і відповідальність.

Зовсім не випадково великі гуманісти були здебільшого людьми державними, активними, чия вільна творчість в суспільному житті була затребувана їх часом.

3. Характерні особливості стилю Ренесанс:

Кольори: пурпурний, синій, жовтий, коричневий

Лінії: полуциркульные.

Геометричний малюнок: круг, квадрат, хрест, восьмикутник.

Форма: круглий або пологий дах з баштовими надбудовами; арочні галереї, колонади; круглі, ребристі куполи; високі і просторі зали, еркери.

Конструкції: масивні і візуально стійкі.

Вікна: прямокутні з важким карнизом і фризом, круглі, полуциркульные арочні, часто спарені і навіть строєні.

Двері: пристрій порталів з важким карнизом, фризом і колонами; прямокутний і полуциркульный арочний вхід. Елементи інтер’єру: кесонна стеля; античні скульптури; листяний орнамент; розпис стін і стелі.

Стиль ренесанс характеризує свою епоху, оскільки направлений на людину, на підкреслення його достоїнств. Він відрізняється витонченістю і пишністю.

Література XVI століття не була суцільно “ренесансною”. Навпаки, саме в цьому сторіччі, завдяки повсюдному розповсюдженню книгодрукування, практично весь фонд традиційної середньовічної словесності знайшов друге народження і друге життя.

Яскравий приклад - рицарський роман, якраз в цей період що набув надзвичайного поширення в західній Європі і служив предметом численних перекладів, наслідувань і перекладень

0

2

2010-12-04 20:48:42

Автор:

Admin

Администратор

Загальна характеристика епохи відродження. Неоплатонізм. Гуманізм

Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Термін «ренесанс» у точному розумінні слова стосується лише Італії XV— XVI ст. Відроджувачами почали називати себе саме іта¬лійці епохи Ренесансу, які надзвичайно високо оцінювали досягнення античної культури.

Нова епоха усвідомлювала себе як відродження античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси бере початок і власне назва «Ренесанс», або «Відродження».

Філософський і культурний зміст поняття «ренесанс» визначається як своєрідне, відмінне від середньовічного ставлення до античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину.

До Ренесансу відносять близько чотирьох століть, хро¬нологічно XIII—XVI ст. Становлення ренесансної культури, батьківщиною якої була Італія, пов'язане з розкладом феодальних і зародженням ранньокапіталістичних суспільних відносин.

Соціальною базою Відродження було піднесення італій¬ських вільних міст-комун, які завдяки розвою ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включалися у торгівлю між Європою і Сходом. Флоренція, Генуя, Венеція та інші міста Італії стають для всієї Європи взірцем свободи та винахідливості. Народжу¬ється нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини. Відбувається становлення нового типу особи — розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття сво¬боди, самоцінності й багатства внутрішнього світу.

Італійське Відродження було тим прогресивним переворотом, який вирвав Європу з середньовіччя і висунув її на авансцену світового культурного розвитку.

Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення і науки. Звичайно, цією характеристикою Ренесанс не вичерпується. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини.

Принципово новим для ренесансної епохи є піднесення значення краси, і насамперед чуттєвої краси. Глибоке піз¬нання природи, людини, космосу характерне майже для усїх представників Відродження.

Практичного значення набуває різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, особливо математиці, якій приділялось багато уваги і в античності, і в середньовіччі. Леонардо да Вінчі був не тільки великим художником, але й здійснював дослідження у різних галузях науки — математиці, механіці, фізиці. Альбрехт Дюрер відомий як живописець, гравер, скульп¬тор, архітектор, теоретик мистецтва і, крім того, винахід¬ник системи фортифікації.

Для ренесансної культури характерне стихійне само¬утвердження людської особистості у її творчому відношен¬ні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження були спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до вічного прогресу. Пошуки засад для такого синтетичного світосприймання привели до неоплатонізму, який стає філософською основою ренесансного світогляду.

Відомі три основні історичні типи неоплатонізму — ан¬тичний, середньовічний та ренесансний.

Античний неоплатонізм, який органічно поєднував ідеї Платона і Арістотеля, найбільш досконалою красою вва¬жав зорово і взагалі чуттєво сприйманий космос і був над¬мірно споглядальним.

Середньовічний неоплатонізм (християнський) виник на грунті глибокого віровчення про абсолютну особистість. Він обґрунтовував не тільки природу, природну людину, космос у цілому, а насамперед теорію абсолютної особис¬тості, яка існує вище природи, світу і є творцем будь-якого буття та життя з нічого. Найвищою красою вважався Бог і творимий ним світ. Тому середньовічний неоплатонізм був надмірно теологічним.

Ренесансний неоплатонізм не задовольнявся античним політеїзмом та середньовічним монотеїзмом. Головна відмінність неоплатонізму. Відродження полягає у тому, що саме людська особистість бере на себе функції божества. Але ця особистість абсолютна не в своєму надсвітовому існуванні, а в прояві своїх творчих здібностей. Неоплато¬нізм Відродження був насамперед антропоцентричним.

Ренесансний неоплатонізм своїм вихідним першообразом розглядає тілесну оформленість людської особистості, яка математично обчислена, але є також предметом самоцінного естетичного задоволення. Звідси проблема пропор¬ції, симетрії, числових канонів, ритму, перспективи, гармо¬нії, що пронизують розуміння краси і яким приділяли значну увагу майже усі митці Відродження. Таким чином, чуттєвий космос, єдиний і надсвітовий Бог, творець світу та особово-тілесна окрема людина — це ті три моделі ро¬зуміння світу, людини і мистецтва, які розглядалися за допомогою категорій неоплатонізму.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст. Взагалі Відродження — це тео¬рія і практика гуманізму. Ренесансний гуманізм висуває новий ідеал людини — самоусвідомлюючої творчої особи, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і пе-ретворити себе. Характерно, що в епоху Відродження май¬же зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали «мистецтвом») та художньою фантазією. Інженер і митець тепер не тільки «умілець», «технік» (як в античності або в Середні віки), але й Майстер, Творець.

Гуманізм Ренесансу — це така типова свідомість, для якої характерні вільнодумство та світський індивідуалізм.

Поняття «гуманізм» (лат. — людський, людяний) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у вузькому — як прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямо¬вана на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціаль¬ного становища, насамперед, городяни, які вивчали філосо¬фію, а також поети, художники. Об'єктом їх вивчення була людина, усе людське. Звідси й назва цих діячів — гуманісти. Саме вони певною мірою і визначали духовний клімат доби.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демо¬крат Колюччо Салютаті (1331—1404 рр.). Одну з основних ідей нового світогляду розвинув італійський філософ Дж. Піко делла Мірандола (1463—1494 рр.), зазначаючи у творі «Промова про гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдоскона¬лення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей відігра¬ла Платонівська Академія у Флоренції, що існувала при¬близно з 1459 до 1521 рр. Відомо, що ще Платон у 387 р. до н, е. заснував давньогрецьку філософську школу, яка стала називатися Платонівською Академією (за іменем мі-фічного героя Академа, на честь якого і названо місцевість поблизу Афін, де засновано школу). Платонівську Акаде¬мію у Флоренції очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499 рр.), який вважав, що шляхом до пізнання Платона є вивчення Арістотеля. Він переклав латинською мовою усього Платона, інших античних філосо¬фів та письменників. У складі Академії були люди різні за соціальним положенням і фахом — духовні особи і світ¬ські діячі, митці та республіканські правителі.

Італійські гуманісти розробляли методологію практич¬ного життєвлаштування поза рамками церковного патронатства. Ідеї гуманістів справили певний вплив на діячів католицької церкви (наприклад, гуманістами були карди¬нал Микола Казанський, Е. Пікколоміні—папа Пій II та ін.). Серед представників папства були високоосвічені лю¬ди, які увійшли в історію Відродження як меценати і по¬кровителі видатних митців тієї доби.

Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, вони започаткували зовсім нову наукову галузь — кла¬сичну філологію, одну з найбільш ранніх різновидностей філології взагалі, яка набула в наступних століттях знач¬ного розвитку.

У межах нового світогляду розвивалась і гуманістична історіографія. По-новому досліджуючи історичні джерела, історики часу Відродження переглянули теологічну періо¬дизацію історії.

З тієї доби, особливо після виходу праці Ф. Бйондо «Історія з часу занепаду Римської імперії», виник поділ історії на давню, середньовічну і нову.

Характерні риси гуманістичного світогляду відобрази¬лися в педагогічній та просвітницькій діяльності гуманіс¬тів. У середині XV ст. німецький винахідник Й. Гутенберг (Т406—1468 рр.) поклав початок книгодрукуванню в Європі, що відіграло велику роль у поширенні гуманістичних ідей. В 1440—1450 рр. Й. Гутенберг видавав у Страс¬бурзі та Майнці книжки навчального і популярного харак¬теру. Найвідомішим його виданням є двотомна Біблія.

Діяльність Й. Гутенберга була відома на Україні. Т. Шевченко згадував його у повісті «Прогулка с удовольствіїем й не без морали», І. Франко — в статті «Метод і задачі історії літератури».

Гуманісти піддали нищівній критиці всю середньовічну схоластику, однак зробили виключення для Боеція — бать¬ка схоластики, високо оцінюючи його роль у збереженні античної спадщини, за відродження якої самі боролись. Схоластичній системі освіти вони протиставили виховання, яке розвиває людину розумово й фізично, формує в неї ви¬сокі моральні якості. Достатньо згадати лише педагогічні ідеї Л. Бруні, Е. Пікколоміні та ін. Особливо гуманісти наголошували на тому, що в процесі виховання й навчання діти мають набувати здатності мислити, пізнавати навко¬лишній світ. Вони зазначали необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати виховання й навчання, виступали проти тілесних покарань дітей.

Італійський гуманіст В. де Фельтре спробував втілити у практику передові педагогічні ідеї в організованій ним у 1424 ф. школі, названій «Будинок радості». Але такі школи були на той час винятком.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі сфери суспільного життя вимірювали¬ся естетичною міркою — стосувалося це політики, придвор¬ного життя, побуту, повсякденного спілкування тощо. Ху¬дожньо витончене співжиття відзначало діяльність Платонівської Академії у Флоренції наприкінці XV ст. У акаде¬містів існував своєрідний культ «вченої дружби». Поши¬реними формами спілкування тут були диспути, філософ¬ське листування, турніри, карнавали, обмін квітами, вір¬шами, мадригалами.

Подібної естетизації усіх сфер суспільного життя євро¬пейська культура не знала ні до, ні після Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого, вузького практициз¬му у діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини — ідеал цілісної, гармонійно розвиненої особи.

Ренесансний гуманізм відзначає тісний зв'язок з мисте¬цтвом. Основним об'єктом зображення в мистецтві стає людина, в якій гуманісти вбачали найвищу цінність і мету буття.

Гуманізм виступає центральною культурною течією Ре¬несансу. Це зовсім особливий тип гуманізму з характерним для нього філософсько-міфологічним, поетичним і навіть особистим вільнодумством.

Однак гуманізм Відродження при усій його прогресив¬ності був до деякої міри непослідовним і суперечливим. Слід підкреслити історичну зумовленість різноманітних культурних явищ Ренесансу, передусім глибоку людяність в мистецтві, науці, моралі, психології, і наявність .прита-манної йому так званої зворотної сторони — титанізму. Ці явища об'єднувало дещо спільне, перш за все стихійно-земний індивідуалізм.

Об'єктивний науковий аналіз вимагає розглядати сти¬хійний, ренесансний індивідуалізм у цілому, що дає змогу більш глибоко зрозуміти непересічний характер культури Ренесансу (його гуманістичний зміст) та існування у цій культурі відповідних побутових типів.

Одним з цікавих побутових типів Ренесансу, безсумнів¬но, було пригодництво, і навіть прямий авантюризм. Аван¬тюрний роман (від франц. — пригода) має гост¬рий динамічний сюжет з незвичайними подіями, несподі¬ваними пригодами та таємницями. Яскравим прикладом таких творів є поема в октавах «Несамовитий Орландо» — найвидатніший твір італійського поета Лудовіко Аріосто (1474—1533 рр.). Багатоплановий сюжет вбирає тематику французького героїчного епосу, циклу куртуазних романів, античної поезії. В поемі відбилися ідеї доби Відродження з її життєрадісністю, культом краси, кохання та релігій¬ним скептицизмом.

Твори Л. Аріосто були відомі на Україні. Т. Шевченко згадує про нього в повісті «Варнак», М. Дашкевич у роз¬відці «Малоруська й інші бурлескні (жартівливі) «Енеїди» (1898 р.) порівнював «Енеїду» Котляревського з пое¬зією Аріосто і «Похвалою Глупоті» Еразма Роттердамського.

Для міського типу ренесансної культури, як це видно з французьких фабльо, німецьких шванків і взагалі з рене¬сансної новели, характерне натуралістичне змалювання за¬повзятливого героя з плебейських низів. Йому при¬таманні енергійність та практицизм, глибоко сатиричне висміювання недоліків тогочасного суспільства, критичне відношення до духовенства. АнтицерковнІсть була істинно ренесансною ідеєю, яка відображалась в багатьох літера¬турних творах і, звичайно, знаходила широкий прояв у по¬буті.

Поряд з цим побутова практика алхімії, астрології, ма¬гії та нескінченна марновірність охоплювала майже усі верстви тогочасного ренесансного суспільства. І такі яви¬ща були не проявом неосвіченості, а, швидше, наслідком все того ж індивідуалістичного бажання оволодіти таємни¬чими силами природи.

Загалом гуманістичне за змістом вчення прогресивних діячів Відродження відігравало провідну роль, становило значну опозицію феодалізму, утверджувало принципи де¬мократії.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.