37. .Сутність "2культурної революції" 30-хрр 20ст.

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомості людей національний нігілізм, продовжував великодержавну, русифікаторську політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".

38. Становище укр. к-ри в Польщі у міжвоєнний період. Після розпаду АвстроУгорщини значні території України потрапили під владу різних держав, зокрема Східна Галичина відійшла до Польщі, Північна Буковина — до Румунії, а Закарпаття — до Чехословаччини. Тяжким було становище понад 5 млн українського населення Польщі (майже 15 % мешканців країни). Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали права вступати до нього. Тяжким були й соціальноекономічні умови. Населені українцями землі (близько 25 % території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і були змушені купувати дорогі готові товари. He сприяли поліпшенню справ і такі заходи польського уряду, як колонізація (переселення поляків до Галичини й Волині) та «пацифікація» («умиротворення» українців). Усі ці обставини призвели до значного збільшення виїзду за межі України, появи масової політичної еміграції. У Польщі нелегально діяла також Компартія Західної України (КПЗУ), яка була розпущена Комінтерном у 1938 р. Активно працювали «Просвіти», що гуртували близько півмільйона українців, підпільні факультети вузів під керівництвом акад. В. Щурата, українська кооперація тощо.

39. Становище укр. к-ри в Румунії у міжвоєнний період. Найважче було українцям у Румунії, які, по суті, не мали можливості навчати своїх дітей у національних школах. В межах країни жило близько 790 тис. українців. Після анексії Румунією Буковини остання втрачає права, які мала під владою Австрії. Румунський уряд закрив усі українські школи і навіть відмовлювалися визнавати українців за окрему націю — українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край уже розглядали як одну з румунських провінцій. Але урядові так і не вдалося зовсім заглушити національнокультурне життя: відновлялися українські культурні товариства, театри, хори, студентські гуртки. У 1927 р. утворилася Українська національна партія під проводом В. Залозецького. У середині 30х років оформився націоналістський табір на чолі з Орестом Зибачинським і Денисом Квітковським.

40. Становище укр. к-ри в Чехословаччині у міжвоєнний період. Внаслідок підписаної в м. Скретоні (США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігранти із Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу Чехословаччини за умов надання Закарпаттю прав автономії. Хоча Чехословаччина не проводила щодо меншостей на своїй території відкритої політики дискримінації й асиміляції, проте питання з автономією було вирішено тільки в 1938 р. після Мюнхенського пакту. Підтримку Чехословацької держави відчувало українське шкільництво Закарпаття, де кількість національних шкіл у цілому відповідала частці українства. З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Більше того, чеський 'уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних товариств, таких як “Просвіта” й Товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали театральні трупи та хори. Скромному культурному ренесансові сприяла творчість таких письменників, як Василь Гренджа-Донський, Андрій Карабелеш, Олександр Маркуш. Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів. Із поширенням Освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних процесів на перший план стало виходити питання національної самобутності, що на той час уже було розв'язане у більшості українських земель. Як водиться, його вирішення стало першочерговою метою міцніючої закарпатської інтелігенції. І, як це звичайно спостерігається на ранніх стадіях національного будівництва, навколо цього питання виникли розбіжності.

41. Культ життя України в роки 2 світової війни. Друга світова війна вкрай негативно відобразилася на становищі української культури. Всі її сфери зазнали величезних людських і матеріальних втрат. Під час німецької окупації України українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної і творчої інтелігенції, музейні цінності 1 тощо в обов´язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. Те, що залишилося в архівах, бібліотеках, картинних Галереях, музеях, наукових установах, дограбовували нацисти. Загалом до Німеччини було вивезено не менше 330 тис. експонатів, без урахування розкраденого окупантами в приватному по-I рядку. У місцеві школи прийшла рідна мова, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани. Проте перебудова шкільництва на радянський лад супроводжувалась русифікацією. Обов´язковим стало атеїстичне виховання. Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. Дещо поблажливіше ставились нацисти до населення Галичини. Тут вони-майже не нищили українських початкових шкіл, дозволялося навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура. Радянське шкільництво з початком радянсько-німецької війни передусім спрямовувало зусилля на перебудову школи відповідно до умов воєнного часу. Значну частину навчальних закладів разом із вихованцями було евакуйовано у східні райони. Ще під час війни ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (існувало до 1954 р.); з´явилися нові тиші навчально.-виховних закладів тощо. З визволенням України від окупантів уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн. дітей. Створювалися вечірні школи. Запроваджено загальну обов´язкову 7-річну освіту.

42. Культ-ідеологічні процеси в УРСР у 2пол.40-поч 50 рр 20ст. Після звільнення території України від німецько-фашистських загарбників розпочалося відновлення зруйнованих підчас війни шкіл, закладів культури, наукових установ. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами самого населення – «методом народної будови». У 1944-1945 рр. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. На 1950 р. довоєнна мережа шкіл була практично відновлена, але для налагодження нормальної системи освіти цього було недостатньо: у середині 50-х років 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), в яких навчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а то і в три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості і у робітничих селищах, була розташована у приміщеннях, мало пристосованих для навчання. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах і навчальному обладнанні. Труднощі, що стояли перед системою освіти, викликали необхідність запровадження мережі вечірніх шкіл. Були засновані також навчальні курси для дорослих, професійні заочні школи. У 1953 р. було здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Це, у свою чергу, створило додаткові труднощі – нестачу приміщень, вчителів, навчальних посібників. Як і в довоєнні роки, Комуністична партія прагнула перетворити школу на знаряддя встановлення і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських і комсомольських організацій. Прищеплення відданості Й.Сталіну й ідеалам комунізму оголошувалося найважливішим покликанням школи. У повоєнні роки розпочався процес неухильного скорочення шкіл з українською мовою викладання. Закривались національні школи (польські, угорські, румунські та ін.). Всі вони були перепрофільовані на російські. Протягом четвертої п'ятирічки було відтворено і систему вищої освіти. Викладання в більшості вузів велося російською мовою. У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень. Зміцнювалася, хоча й повільно, їхня матеріально-технічна база, зростав кадровий потенціал. Головною науковою установою України залишалась Академія Наук УРСР, яку очолював О.Палладін. У складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва, але всупереч обставинам, у 40-50-і роки було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії «Прапороносці», повісті «Земля гуде». Плідно творили також прозаїки В.Козаченко, В.Совко, письменник і режисер О.Довженко, гуморист Остап Вишня (П.Губенко), поети М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко. Л.Первомайський.