сесія методики

1.Предмет, мета та завдання «Методик вивчення документів» як навчальної дисципліни.

Базова і професійно орієнтована дисципліна.

Предметом навчальної дисципліни методики вивчення документів – закономірність виникнення та процес розвитку методик дослідження й опрацювання документів в контексті їх історичного походження, та способів фіксації на них інформації.

Завдання курсу:

1)Зясувати роль спеціалізованих методів дослідження документу.

2)Простежити формування методик вивчення документів у контексті розвитку комплексу соціально-історичних дисциплін.

3)Проаналізувати прийоми процедури та методи дослідження матеріальної та знакової складової документа.

4)Визначити наукові засади опрацювання інформаційної складової документа методами текстології, герменевтики, дипломатики, соціології, кліометики тощо.

5)Визначити основні напрямки вивчення документів з використанням нових інформаційних технологій.

6)Розкрити особливості застосування методів описування різних видів документів.

7)Сформувати вміння визначати найбільш оптимальну ..... для здійснення атрибуції класифікування та репрезентації документів.

2.Взаємозв’язки «Методик вивчення документів» з іншими дисциплінами документознавчого циклу.

Історично, теоретично та практично навчальний курс методики вивчення документів тісно повязано з: документознавством, архівознавством, діловодством, документальними інформаційними комунікаціями, наукова експертиза документів, аналітико-сентетичною переробкою документної інформації.

3.Понятійний апарат курсу.

Документ – інформація зафіксована на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі.

Прийом дослідження – конкретна форма теоретичного або практичного підходу до обєкту, що досліджується одна або декілька операцій спрямованих на отримання конкретного результату.

Процедура – декілька прийомів, які дають можливість виконати певну сукупність операцій.

Метод дослідження – спосіб вивчення упорядкована сукупність простих прийомів, процедур, що спирається на певний понятійний апарат і правила відповідні предмету дослідження, меті та характеру задач що вирішуються.

Методика наукового дослідження – це упорядкована в часі скоординована система дій спрямована на реалізацію сукупністю способів досягнення поставленої мети.

Процес наукового дослідження – можна представити наступним чином:

• вибір обєкту дослідження;

• визначення предмету дослідження;

• предмет дослідження диктує необхідність застосовувать необхідних засобів досліджень(процедур), що в сукупності становлять методику наукового дослідження;

• складова процедура дослідження застосовування методики дослідження дає нове знання, що допомагає вирішити проблему з ситуацією;

Усі методи які використовуються у дослідженні прийнято поділяти на декілька рівнів ієрархії:

(Верхній рівень) 1) Загальнофілософські методи(аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння та ін.).

2)Загальнонаукові методи – це методи застосування яких виходить за рамки наукової дисципліни і спирається на закономірності загальні для різних галузей знань.

- емпіричні(спостереження, опис та ін.)

- теоретичні(інформаційний, функціональний)

3)Спеціально наукові методи – це методи розроблені в спеціально наукових дисциплінах, ала такі, що самі стали загально науковими. (Історичний підхід) (Соціологічні, математичні, бібліографічні методи тощо.).

4)Методи – це методи спецефічні для низки споріднених наукових дсциплін.

5)Конкретні методи дослідження, які використовуються в рамках конкретної науки.

4.Властивості, функції та ознаки документа як об’єкта вивчення.

Сладові документа: інформаційна, матеріальна та знакова.

Документ розуміється як єдність інформації та матеріального (речовинного) субстеканального носія.

Окремо можна розглядати знакову складову документа.

• Інформаційна складова – це той зміст інформації який документ має передати споживачу.

• Знакова складова – це зовнішні складові документа завдяки котрим фіксується інформація.

• Матеріальна складова – це речовинна(фізична) основа документа і форма (конструкція) носія інформації.

Властивості документа:

• Знаковість

• Семантичність (зрозумілість інформації)

• Відображення обєктивної дійсності

• Дискретність (перервність)

• Безперервність

• Збереження, як змісту так і форми документа під час його «споживання».

Кушнаренко Н.М. виділяє три основні властивості документа:

1. Атрибутивність( наявність двох складових інформаційної та матеріальної)

2. Функціональність (здатність документа виконувати пізнавальну, культурну, управлінську, джерельні та інші функції)

3. Структурність

Ознаки документа, як додаткова характеристика документа:

1. Наявність соціальної інформації

2. Фіксованість інформації

3. Речовинність

4. Наявність елементів засвідчення

5. Наявність елементів інформації, реквізитів, що відповідають жанру документа.

5. Види документів, вибір методик їх дослідження.

Ознаки класифікації документів можна обєднати в три великі групи:

ⅠОзнаки, що характеризують знакова система в якій записана інформаія.

ⅡОзнаки, що характеризують матеріальний носій документа.

ⅢОзнаки, що характеризують інформацію яка передається.

Ⅰ

1. За способом запису інформації: рукописні, механічні,технотронн(магнітні, оптичні способи запису інформації.)

2. За характером мовної, знакової системи в якій втілено інформацію. Вербальні (словесні), музичні(нотний запис), картографічні, зображальні та інші.

3. За призначенням до сприйняття інформації. (людиносприймальна, машиносприймальна)

Ⅱ

1. За матеріалом інформації носія: паперові, плівкові, пластикові та інші.

2. За формою носія інформації: аркушевий, блочний, дисковий та ін.

3. За зовнішньою структурою документа: однотомні і багатотомні.

Ⅲ

1. За ознаками, що характерезують інформацію яка передається: управлінські, наукові, релігійні.

2. За рівнем узагальнення інформації: первинні, вторинні.

Класифікація документів за іншими ознаками:

1. За обставинами побутування в зовнішньому серидовищі. Документи можуть поділятися на: опубліковані та неопубліковані.

2. За часом появи у зовнішньому середовищі та правовим характером(оригінал, копія)

3. За ступенем достовірності та юридичною силою: автентичний(справжній), фальшивий( підроблений) документ.

6.Книга як різновид документа, специфіка її вивчення.

Найбільш широке трактування поняття книга – будь-який запис інформації на спеціальному носії будь-яким винайдеим людиною способом.

Книга – це одна з форм матеріальної конструкції документа у вигляді оправленого блоку зкріплених у лорінці аркуші паперу.

Для книги властиві тіж самі функції, що й для документа: комунікативна, фіксування інформації та її збереження, пізнавальна, культурна, меморіальна, функція свідчення та ін.

Одночасно в той же час книзі притаманні иакі специфічні функції :

• Широкому розповсюдженні інформації

• Активна роль у формуванні суспільної свідомості( науки, культури, певної суспільної думки)

• Товарна функція

7.Еволюція документів та становлення методик їх дослідження.

План:

1. Зародження і розвиток методів дослідження документів за доби античності, середньовіччя та нового часу.

2. Еволюція спеціально наукових методик студіювання документа у XX – на поч. XXI ст.

Перше питання:

Історично першою науковому опрацюванню підлягала інформаційна складова документа, його текст (семантика, побудова)

Науковий аналіз тексту був повязаний з використанням його смислової характеристики для створення інших текстів.

Одним із перших аналітико сентетичний метод був використаний давньогрецькими логографами у VI ст. до н. е. для написання своїх історій (логоси).

Історико філологічні дослідження александріївських часів, античності дали початок текстології.

В середні віки поява університетів, утвердження системи навчання за окремими творами, зумовленні розширення кола обєктів документального вивчення.

У середні віки в умовах розвитку феодального права значно підвищилися вага і статус офіційного документа, як юридичного акту.

Однією з перших праць де піднімалася проблема регламентації оформлення документа стала збірка про « мистецтво прози » цюрігського каноніка Конрада з Нуре (1276 р.). Окремий розділ цієї праці був присвячений « способам посвідчення акту».

Потреба у постійному визначенні оригінальності актів зумовила розвиток практичної дипломатики, палеографії та сфрагістики.

У 1681 р. Вийшла друком праця французького ерудита Жана Мабільона «Дипломатика в шести книгах» в якій викладено основні принципи визначення оригінальності документів.

Від сил критичної середньовічної дипломатики у XVIII ст. і особливо у XIX ст. починають відокремлюватись такі галузі: такі документи як власне дипломатика, палеографія, археографія, архівознавство,сфрагістика та ін.

Друге питання.

В ХХ ст. визнається наявність ряду дисциплін документаційного комунікаційного циклу, умовно їх поділяють на дві групи:

1 група. Дисципліни, що вивчають переважно динамічні документи.

2 група. Дисципліни, що вивчають статичний документ.

У ХХ ст. формуються такі дисципліни як: філігранологія, кодикологія, епістологія, маргінелістика, історичне кіно-фотознавство.

Дипломатика – змінилося ставлення до форми документа як обовязкового напрямку дипломатичних досліджень.

На середину ХХ ст склалася думка про дипломатику, як науку, що комплексно дослуджує форму і зміст актових документів.

Палеографія. Еволюція сучасних видів документів зумовила застосування під час їхнього вивчення методів палеографії, що забезпечило такої дії напрямку як неографія.

У ХХ ст в рамках удосконалення традиційних методів вивчення письма таож мала місце акробація новітніх сособів і процедур його дослідження математично.

Сфрагістика – досліджує печатки, у ХХ ст удосконалюється методика сфрагістичних досліджень: виокремленння окремих груп печаток( за надписом, за зображенням та ін.), порівняльний аналіз недатованих і неатрибутованих печаток і печаток осіб відомих за писемними джерелами.

8.Зародження й розвиток методів дослідження документів за доби античності, Середньовіччя та Нового часу.

Історично першою науковому опрацюванню підлягала інформаційна складова документа, його текст (семантика, побудова)

Науковий аналіз тексту був повязаний з використанням його смислової характеристики для створення інших текстів.

Одним із перших аналітико сентетичний метод був використаний давньогрецькими логографами у VI ст. до н. е. для написання своїх історій (логоси).

Історико філологічні дослідження александріївських часів, античності дали початок текстології.

В середні віки поява університетів, утвердження системи навчання за окремими творами, зумовленні розширення кола обєктів документального вивчення.

У середні віки в умовах розвитку феодального права значно підвищилися вага і статус офіційного документа, як юридичного акту.

Однією з перших праць де піднімалася проблема регламентації оформлення документа стала збірка про « мистецтво прози » цюрігського каноніка Конрада з Нуре (1276 р.). Окремий розділ цієї праці був присвячений « способам посвідчення акту».

Потреба у постійному визначенні оригінальності актів зумовила розвиток практичної дипломатики, палеографії та сфрагістики.

У 1681 р. Вийшла друком праця французького ерудита Жана Мабільона «Дипломатика в шести книгах» в якій викладено основні принципи визначення оригінальності документів.

Від сил критичної середньовічної дипломатики у XVIII ст. і особливо у XIX ст. починають відокремлюватись такі галузі: такі документи як власне дипломатика, палеографія, археографія, архівознавство,сфрагістика та ін.

9.Еволюція спеціальнонаукових методик студіювання документа у ХХ – на початку ХХІ ст.

В ХХ ст. визнається наявність ряду дисциплін документаційного комунікаційного циклу, умовно їх поділяють на дві групи:

1 група. Дисципліни, що вивчають переважно динамічні документи.

2 група. Дисципліни, що вивчають статичний документ.

У ХХ ст. формуються такі дисципліни як: філігранологія, кодикологія, епістологія, маргінелістика, історичне кіно-фотознавство.

Дипломатика – змінилося ставлення до форми документа як обовязкового напрямку дипломатичних досліджень.

На середину ХХ ст склалася думка про дипломатику, як науку, що комплексно дослуджує форму і зміст актових документів.

Палеографія. Еволюція сучасних видів документів зумовила застосування під час їхнього вивчення методів палеографії, що забезпечило такої дії напрямку як неографія.

У ХХ ст в рамках удосконалення традиційних методів вивчення письма таож мала місце акробація новітніх сособів і процедур його дослідження математично.

Сфрагістика – досліджує печатки, у ХХ ст удосконалюється методика сфрагістичних досліджень: виокремленння окремих груп печаток( за надписом, за зображенням та ін.), порівняльний аналіз недатованих і неатрибутованих печаток і печаток осіб відомих за писемними джерелами.

10.Роль спеціальних історичних дисциплін у розробці теоретико-методологічних засад вивчення історичних і сучасних форм документів.

11.Загальна характеристика методик вивчення зовнішніх ознак документа.

Зовнішні ознаки документа вивчають такі методики, як: палеографія, філігранологія, сфрагістика ( сигілографія ), неографія, неосфрагістика, епіграфіка.

Палеографія – допоміжна історична дисципліна, що досліджує зовнішні ознаки (прикмети) рукописних джерел в їх історичному розвитку. Термін складається з двох грецьких слів: палайос – древній і графо – пишу. Палеографія вивчає написи, зроблені на органічному матеріалі( пергаменті, бересті, папері та ін.). У ХХ ст з неї виділилася епіграфіка («епіграфі» – напис) – наука, що вивчає написи на неорганічний матеріалі ( камені, металі та ін.).

Палеографія – спеціальна історична дисципліна, що вивчає зовнішні ознаки документів, давні системи письма, їх походження та еволюцію, характерні особливості з метою прочитання та атрибуції тексту документа.

Палеографічний метод. В основі палеографічного методу лежать спостереження над сукупністю цілого ряду палеографічних ознак ( графікою букв, матеріалом для письма, прикрасами, знаряддями письма та ін.) і виявлення їх відповідності один одному.

Палеографічний метод спрямований на аналіз зовнішніх ознак рукописних документів.

Основним методом палеографічного вивчення рукописів є визначення типових рис і особливостей аналізового документа, зіставлення палеографічних ознак і виявлення їх відповідності один одному у повному періоду, часу.

Найчастіше палеографічний метод визначає час створення документа.

Еволюція сучасних видів документів зумовила застосування під час їхнього вивчення методів палеографії, що забезпечило такої дії напрямку як неографія.

Неографія – наука про сучасне письмо; практично бере початок з часу запровадження уніфікованого громадянського шрифту. Напрямок академічної лексикографії.

У більш вузькому значенні – наука про теорію і практику опису неологізмів у словниках.

Філігранологія (історія паперу) – спеціальна історична дисципліна, що вивчає водяні знаки на папері. Виникла в результаті відокремлення від палеографії в ХХ ст.

Водяний знак – це будь-яка прозора лінія, фігура, літера, зображення зроблена на аркуші паперу внаслідок зменшення паперової маси у місці її дотику з виступаючими дротиками дна паперової форми.

Філігранологічний метод успішно застосовується для визначення дати написання чи опублікування документа, для підтвердження і перевірки наведеної дати, а також для локалізації документів.

Сфрагістика, Сигілографія - спеціальна історична дисципліна, що вивчає печатки.

Під час роботи зі сфрагістичними джерелами застосовують такі методи: сфрагістичної аналогії – зіставлення печаток з однорідними сфрагістичними зображеннями і матеріалами, дослідженими раніше:

порівняльноісторичний, суть якого полягає в тому, що сфрагістичні памятки порівнюють з відомостями з історії, мистецтвознавства та мовознавства ( цей метод використовують при датуванні сфрагістичних памяток, встановленні їх достовірності, визначенні осіб та урядових установ, які виставили печатки); статистичний – виявлення, групування і встановлення всієї суми фактів, що стосуються теми дослідження;

картографічний – нанесення на карту місць сфрагістичних знахідок та ін. Інколи постає потреба використання і методів природничих наук: хімічного, фізичного та ін.

Неосфрагістика – також вивчає печатки, але здається більш сучасні.

Епіграфіка – у ХХст з палеографії виділилася епіграфіка(«епіграфі» - напис) – наука, що вивчає написи на неорганічний матеріалі ( камені, металі та ін.).

12.Методики наукового опрацювання інформаційної складової документа: загальна характеристика.

13.Загальна характеристика методик репрезентації документа.

14.Предмет, завдання, методи палеографії як СІД.

 Предмет навчальної дисципліни – виникнення та розвиток в Східній Європі писемності.

Палеографія (від палео... і ... графія ), спеціальна історико-філологічна дисципліна, що вивчає історію листи, закономірності розвитку його графічних форм, а також пам'ятники древньої писемності в цілях їх прочитання, визначення автора, часу і місця створення. П. досліджує еволюцію графічних форм букв, письмових знаків (наприклад, ієрогліфів), пропорції їх складових елементів, види і еволюцію шрифтів, систему скорочень і їх графічне позначення, матеріал і знаряддя листа. Особлива галузь П. вивчає графіку систем тайнопису ( криптографія ). У сферу П. входить також вивченняорнаменту і водяних знаків паперу (філіграней), формату, палітурки рукописів (у країнах Західної Європи і в СРСР комплексом питань, пов'язаних з виготовленням і долею рукописної книги, займається та, що виникла в 2-ій половині 20 ст спеціальна дисципліна — кодікология).

Палеографія – допоміжна історична дисципліна, що досліджує зовнішні ознаки (прикмети) рукописних джерел в їх історичному розвитку. Термін складається з двох грецьких слів: палайос – древній і графо – пишу. Палеографія вивчає написи, зроблені на органічному матеріалі( пергаменті, бересті, папері та ін.). У ХХ ст з неї виділилася епіграфіка («епіграфі» – напис) – наука, що вивчає написи на неорганічний матеріалі ( камені, металі та ін.).

Палеографія – спеціальна історична дисципліна, що вивчає зовнішні ознаки документів, давні системи письма, їх походження та еволюцію, характерні особливості з метою прочитання та атрибуції тексту документа.

Основним завданням палеографії – є повна зовнішня атрибуція тексту, що передбачає правильне прочитання, реконструкція втрачених частин, датування тексту, визначення його авторства, зясування достовірності та оригінальності документа.

Завдання палеографії – безпомилкове читання текстів,датування, визначення авторства і місця написання документа, встановлення автентичності рукописів та виявлення підробки.

Палеографічний метод. В основі палеографічного методу лежать спостереження над сукупністю цілого ряду палеографічних ознак ( графікою букв, матеріалом для письма, прикрасами, знаряддями письма та ін.) і виявлення їх відповідності один одному.

Палеографічний метод спрямований на аналіз зовнішніх ознак рукописних документів.

Основним методом палеографічного вивчення рукописів є визначення типових рис і особливостей аналізового документа, зіставлення палеографічних ознак і виявлення їх відповідності один одному у повному періоду, часу.

Найчастіше палеографічний метод визначає час створення документа.

15.Основні засади палеографічного аналізу рукописного документа.

Власний метод палеографії складається з індуктивних, узагальнювальних спостережень над письмовими знаками рукописів датованих і з дедуктивних застосувань наблюденного до рукописів недатованих: рукописи певного часу(датовані) наводяться в хронологічний порядок, і знаки їх вивчаються у своїй появі, зміні, зникненні і заміні іншими знаками; при цьому виявляється, що відомі типи окремих букв. і інших знаків, відомі скорочення, відомі загальні особливості почерку, відомі прикраси властиві виключно тій або іншій епосі і таким чином дозволяють відрізнити цю епоху від найближчої передуючої і найближчої подальшої. Недатовані рукописи з відомого роду прикметами відносяться палеографом до тієї епохи, яка має ті ж прикмети в рукописах датованих. Ця "епоха" може містити в собі десятиліття, чверть століття, повік, декілька віків, може відноситися до усієї території цієї писемності або тільки до якої-небудь частини цієї території. Таким чином, прикмети, що добуваються палеографом, бувають ширшими і вужчими. Ясно, що найбільш вузькі прикмети суть в той же час і найбільш цінні, бо вони містять найбільш точну дату. Як широкі, так і вузькі палеографічні прикмети залишаються прикметами загальними, тобто систематично у відому епоху що повторюються. Прикмети приватні або випадкові, властиві окремому пам'ятнику і поза його що не зустрічаються, відзначаються палеографом як факти, очікуючі пояснення, але безпосереднього методологічного значення вони не мають. Ясно, що під прикметами ми розуміємо "всякі зовнішні знаки, що містять непряму вказівку на якийсь час і місце". У західній палеографії прикмети називаються датами. Але ми зберігаємо слово "дата" в його первинному сенсі: "цифрові знаки, що містять пряму вказівку на час виникнення пам'ятника".

Палеографічний метод грунтований на тому загальному спостереженні історії письмен, що загальноприйняті знаки писемності не залишаються незмінними: ці знаки схильні до еволюції і "революції" : вони або поступово змінюються, або швидко змінюються знаками істотно іншого характеру - запозиченнями з боку або з минулого або знову винайденими. Слов'яно-руська палеографія знає декілька "революційних" епох: епоху заміни глаголиці кирилицею(X - XII вв.), епоху югославянского впливу в Росії(до XIV - XV вв.), епоху введення цивільного алфавіту (нач. XVIII cт.).Не усі знаки писемності однаково здатні до еволюції; так, наприклад, до і л мало мінялися впродовж слов'яно-руської писемності, а ч мінялося безупинно по епохах і по територіях. Найбільш мінливі знаки дають палеографу і найбільш цінні прикмети хронологічні і територіальні.

У П. розроблені специфич. методи дослідження(техніка аналізу графич. даних, методика датування рукописів по сукупності палеографич. прийме та ін.). У П. використовуються також методи ін. наук і спец. дисциплін: філології(уточнення датування і топології рукопису за даними яз.), текстології і дипломатики(уточнення тих же даних за змістом, стилю, історії тексту, по формулярах грамот і док-тов), мистецтвознавства(те ж - по витівок. даним мініатюр, орнаменту), хімії(аналіз чорнив та ін. фарбувальних речовин), фізики(застосування цветоотделит. фотографії для виявлення згаслих текстів, використання радіоактивних ізотопів для датування органич. мат-лов і т. п.) та ін.

16.Типи кириличного письма в контексті його еволюції.

Письмо – це система нарисних знаків, які використовуються для фіксації звукової мови.

Кирилиця – грунтується на уставному грецькому письмі доповненого додатковими буквами для передачі специфічних словянських звуків.

Кириличне письмо еволюціонувалося:

• Уставне письмо(ХІ –ХІVст.)

• Півустав (кінець XIV - XVст.)

• Скоропис (з XVI ст.)

Уставне письмо – чіткі форми написання, літери нагадували квадрат чи прямокутник, літери писалися окремо, текст суцільний, літери наче вставлялися.

Устав характеризується чіткою геометричною графікою букв, відсутністю їх нахилу та відстанню між словами і фразами у тексті, дотримання верхньої і нижньої межі рядка.

Півустав характеризується появою нахилу, відсутністю чітких геометричних пропорцій та асиметрією написання літер, прискорив процес документотворенням.

Скоропис характеризується твердої постійної форми написання літери, появою різновидів написання літер однієїж і тієюж, поділом тексту на окремі слова, речення,в ХІХ ст скоропис поділяється на академічний і канцелярський.

В XV ст використовувалося особливо декоративне письмо вязь.

Спосіб написання тексту дві колонки до XVI ст., після XVII – XVIII в одну широку колонку, XVI ст в одну тоненьку колонку.