Семинар №4 НЕД

1.З розвитком історичних та джерелознавчих знань кількість спеціальних історичних дисциплін зростає. Це відбувається не лише за рахунок відгалуження нових дисциплін від старих. Як правило, об'єктивною підставою для самовизначення окремої спеціальної джерелознавчої дисципліни є потреба, а також її спроможність вирішувати методологічні проблеми самостійно. Так, свого часу від нумізматики відокремились фалеристика та медальєрика. Кожна з цих дисциплін має сьогодні усталений предмет дослідження і користується вивіреною методикою та прийомами дослідження. Від дипломатики відмежувалась сфрагістика, яка вивчає печатки і на основі їх аналізу може встановити не тільки справжність або підробку документа, а й вирішувати цілий ряд інших питань, пов'язаних з еволюцією органів державного управління, проведенням суспільних та адміністративних реформ тощо. Від палеографії відокремилось філігранознавство — наука, що вивчає водяні знаки на папері. Таким чином, окрім датування рукописів шляхом проведення текстологічного та палеографічного аналізу, філігранознавство самостійно вивчає технологію виробництва паперу та його поширення, час написання недатованого документа, водяні знаки виробників і користувачів паперу та багато інших питань.

Розглянемо особливості дисциплін, що досліджують окремі групи джерел, на прикладі сфрагістики (сігіллографії) — науки, що вивчає печатки, а також споріднені з ними пломби, циліндри, скарабеї, керамічні та гончарні клейма, знаки-штампи на металевих виробах. Відомо, що термін "сфрагістика" походить від грецького слова "сфрагіс" — печатка. У західноєвропейській історіографії поряд з назвою сфрагістика вживається термін "сігіллографія" (від латинського слова "сігіллюм", що також означає "печатка"). Інколи цей термін застосовується і в українській історіографії.

В історичній науці печатки досліджують як джерело при вивченні пам'яток матеріальної культури та прикладного мистецтва, історії державних установ, символіки, емблематики, суспільно-ідеологічних поглядів. Перші писемні згадки про сфрагістичні пам'ятки Київської Русі знаходимо у "Повісті временних літ". Дані цього літопису підтверджуються і речовими знахідками. До нас дійшли печатки Святослава Ігоревича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Мстислава Володимировича.

Велику джерельну цінність мають печатки Війська Запорозького, гетьманського управління, козацької старшини, військових територіальних об'єднань — полків, сотень. Найдавнішою з козацьких печаток, що дійшла до нас, є печатка гетьмана Григорія Лободи на Універсалі 1595 р.

Сфрагістичні знаки виконували різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша з них — затвердження документів, надання їм юридичної сили — збереглася до наших днів. їх використовували для запечатування листів, ними ж засвідчували приватну власність. Нерідко печатки-штампи відтискувались на ремісничих виробах — на металевому та гончарному посуді, зброї, цеглі, черепиці.

Традиційно процес джерелознавчого дослідження сфрагістичного матеріалу поділяється на три етапи: 1) пошук, виявлення та підготовка до вивчення сфрагістичних пам'яток; 2) тлумачення легенд, з'ясування зображень, хронологічне визначення і виявлення осіб, які використовували печатку, встановлення достовірності джерела; 3) класифікація сфрагістичних пам'яток та використання їх в історичних дослідженнях (зазначимо, що цей процес залежить від завдань і мети, що їх ставить перед собою дослідник). Так, працюючи зі сфрагістичними джерелами, він може користуватися рядом джерелознавчих методів, у тому числі методом сфрагістичної аналогії — зіставлення печаток з однорідними сфрагістичними зображеннями і матеріалами, дослідженими раніше. Основою цього методу є порівняльний аналіз змісту і стилю легенд, характеру зображень, форми і розміру печаток, матеріалу та кольору відтисків, способів з'єднання печаток з документами тощо. Метод сфрагістичної аналогії використовується для датування анонімних сфрагістичних пам'яток Київської Русі та наступних періодів, реконструкції окремих фрагментів печаток.

Важливе значення має порівняльно-історичний метод, суть якого полягає у порівнянні сфрагістичних пам'яток з даними історії, мистецтва та мовознавства. Цей метод застосовується при датуванні сфрагістичного матеріалу, встановленні його достовірності, визначенні осіб та урядових установ, які поставили печатки.

У ряді випадків застосовуються й інші методи, зокрема статистичний, який полягає у виявленні, групуванні і встановленні всієї суми фактів, що мають відношення до обраної теми дослідження, і картографічний, який стає у нагоді при дослідженні системи торговельних комунікацій, шляхів сполучень та інших історико-географічних проблем шляхом нанесення на карту місць сфрагістичних знахідок.

Поряд з історико-джерелознавчими методами дослідники використовують також методи природничих наук: хімічний, спектрального аналізу, фізичний.

Під час вивчення й аналізу сфрагістичних пам'яток їхні складові елементи розглядаються окремо, проте кінцевий результат має бути отриманий на основі сукупності даних, виявлених у процесі дослідження.

Отже, місце сфрагістики у структурі джерелознавства визначається тим, що вона вивчає широке, специфічне коло питань. Як продукт певної історичної епохи, певного суспільного устрою сфрагістичні пам'ятки відбивають характерні риси свого часу. Оскільки печатки завжди були необхідним атрибутом влади, в їхніх зображеннях та написах зосереджений великий потенціал історичної інформації про діяльність державних та правових інституцій, систему адміністративного управління, церковну ієрархію тощо. Сфрагістика, своєю чергою, тісно пов'язана з геральдикою, вексилологією, нумізматикою, фалеристикою та іншими спеціальними історичними дисциплінами, чиї здобутки мають важливе значення для соціально-економічного, політичного та культурного життя.

Палеогра́фія (від грец. παλαιός — давній, старовинний та γράφω — писати) — історико-філологічна дисципліна, об'єктом дослідження якої є історіяписьма, його еволюція (переважно на основі давніх пам'яток) та характерні особливості на певних етапах розвитку.

Особливості письма полягають у графічних формах знаків і літер, пропорціях та конфігураціях їхніх складових частин, шрифтах. Значення мають також місце і частота вживання окремих літер, види скорочень тощо. Також ця наука займається вивченням систем тайнопису (криптографії), особливостей оздоблення рукописів і написів, зокрема, орнаментів, мініатюр. Звичайно палеографія вивчає системи письма, а також предмети, пов'язані з письмом (матеріали, на які нанесено текст, зокрема, пергамен, тканини, берест, папір і філіграні на ньому; знаряддя писання; барвники, зокрема чорнила, за допомогою яких написано чи оздоблено текст; форми оправ книжок тощо).

Історія

Як окрема дисципліна палеографія виникла в Європі у XVIII столітті. Уперше термін увів у вжиток французький учений Б. Монфокон, який виділив її здипломатики (історична дисципліна, що вивчає форми, автентичність, юридичну достовірність історичних документів і грамот). Палеографія допомагає правильному прочитанню текстів, встановленню часу, місця створення й авторства недатованих, нелокалізованих та анонімних пам'яток, виявленню підробок, підтвердженню автентичності текстів.

Спостереження над особливостями письма і практичне застосування їх у різних народів дуже давні. Так, в Україні викриття підробок грамот починається зXV століття. У граматиці Лаврентія Зизанія 1596 року міститься зауваження про особливості кириличної орфографії; в граматиці 1619 року Мелетія Смотрицького — міркування про особливості давньої графіки й правопису.

Формування палеографії в Україні відбувалося з XIX століття (праці І. Каманіна та інших). Особливого розвитку вона набула в наш час, чому значною мірою сприяло видання пам'яток української мови, літератури, історії.

Сучасна палеографія

Сучасна палеографія за системами письма і мовами, які ними користуються, поділяється на грецьку, латинську, арабську, індійську, кириличну (слов'янську), українську, російську, вірменську, грузинську тощо. У слов'янській палеографії залежно від алфавітів, якими писано рукописи, виділяютьглаголичну, кириличну і латинську палеографії. Східнослов'янські рукописи написані, як правило, кирилицею. Кирилична палеографія поділяється, у свою чергу, на східнослов'янську і південнослов'янську.

Крім методів і прийомів дослідження власне палеографії (аналіз особливостей літер тощо) тут застосовуються методи й прийоми дослідження інших дисциплін і наук, передусім лінгвістики тексту (аналіз орфографії, мови), мистецтвознавства (вивчення орнаментів, мініатюр), фізики й хімії (датуванняорганічних матеріалів для письма за допомогою радіоактивних ізотопів, аналіз складу чорнила й фарб, використання різного проміння для читання вицвілих текстів або їх частин).

Сфрагістика, Сигілографія (від грец. sphragis, лат.-sigillum - печатка) - спеціальна історична дисципліна, яка вивчає печатки. Об'єктом дослідження сфрагістики є пломби, клейма, циліндри, булли, штампи, герби, скарабеї тощо. В історичній науці печатки досліджують як джерело при вивченні пам'яток матеріальної культури та прикладного мистецтва, історії державних інституцій, символіки, емблематики, суспільноідеологічних поглядів. Перші письмові згадки про сфрагістичні пам'ятки Київської Русі містить «Повість минулих літ». В Україні відомі сфрагістичні джерела княжої доби, печатки Війська Запорозького, гетьманського управління, козацької старшини, владних органів місцевого самоврядування. Сфрагістичні знаки виконували різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша - затвердження документів, надання їм юридичної сили. Вона збереглася і донині. Печатки використовують для штампування листів, засвідчення права власності. Відбитки печатокштампів знаходимо на ремісничих і промислових виробах, металевому та гончарному посуді, зброї, цеглі тощо.

За походженням печатки поділяються на особові (княжі, гетьманські), міські, полкові, цехові, судові, ратушні, приказні та ін.; за способом відтворення - вислі та прикладні. Процес роботи з сфрагістичним матеріалом має три етапи: а) пошук і підготовка до вивчення сфрагістичних пам'яток; б) тлумачення легенд, з'ясування зображень,хронологічне визначення і відшукування осіб, що використали печатку, встановлення достовірності джерела; в) класифікація пам'яток та використання їх в історичних дослідженнях. Загалом класифікація залежить від завдань і мети, які ставить перед собою дослідник. Основними принципами можуть бути: а) хронологічний; б) групування за власниками або установами; в) зображальне відтворення; г) за формою та ін.

Під час роботи зі сфрагістичними джерелами застосовують такі методи: сфрагістичної аналогії - зіставлення печаток з однорідними сфрагістичними зображеннями і матеріалами, дослідженими раніше: порівняльноісторичний, суть якого полягає в тому, що сфрагістичні пам'ятки порівнюють з відомостями з історії, мистецтвознавства та мовознавства (цей метод використовують при датуванні сфрагістичних пам'яток, встановленні їх достовірності, визначенні осіб та урядових установ, які виставили печатки); статистичний - виявлення, групування і встановлення всієї суми фактів, що стосуються теми дослідження; картографічний - нанесення на карту місць сфрагістичних знахідок та ін. Інколи постає потребавикористання і методів природничих наук: хімічного, фізичного та ін. Під час вивчення та аналізу сфрагістичних пам'яток їх складові елементи розглядаються відокремлено, остаточний результат має бути на основі сукупності даних, виявлених у процесі дослідження. Сфрагістика тісно пов'язана з геральдикою, вексилологією, фалеристикою та ін. дисциплінами джерелознавчого характеру.

3. Дипломатика як спеціальна історична дисципліна

Методологія та методика дипломатики.

1. Предмет, об’єкт та завдання дипломатики, її структура.

1. Історія розвитку дипломатики.

1. Походження та функції актів.

1. Класифікація актів.

1. Дипломатика (французькою diplomate – письмо, документ) – спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження ,форму, внутрішню будову і зміст актових документальних джерел, що відносяться до рабовласницької та феодальної епохи.

Поява документів пов’язана з процесом створення писемного права в різних його формах та на різних соціальних рівнях. Формування класових держав і необхідність підпорядкування органам державної влади основної маси населення обумовили зародження і розвиток законодавчої основної функції документів. Ця функція як найдавніша і стала причиною зародження такого виду документальних джерел як законів. В період формування ранньофеодальних держав закони нерідко виступали у формі записів звичаєвого права.

Інша давня функція документів – договірна. Існування сусідніх держав і відносини між ними, військові і мирні, приводили до заключення договорів спочатку в усній формі, а потім і в письмовій. Формування приватної власності і наслідного права стимулювали запровадження договірної функції у відносинах заможних верств суспільства.

Ускладнення функцій управління державою і приватним господарством привело до виникнення розпорядчих документів (укази, прикази, інструкції) як форми здійснення функцій управління.

Крім перелічених видів документальних джерел на різних етапах розвитку суспільства і держави виникають документи прохального (чолобитні, прохання), рекомендаційного (записки, проекти, листи), звітно-інформаційного характеру (донесення, звіти, службові листи), посвідчу вального (мандати, паспорти, свідоцтва), протокольно-процесуального (правові грамоти), реєстраційно-облікового (ревізії, переписи та ін.), рецептурного (рецепти, технології) та іншого характеру.

В конкретних документах ми не рідко зустрічаємося з втіленням не однієї, а двох-трьох юридичних функцій. Документи можуть бути змішаних видів: договірно-законодавчого (уставні та жаловані грамоти), договірно-розпорядчого (указові грамоти) та іншого характеру.

Які з перелічених видів документальних джерел слід вважати об’єктом дипломатики? Що таке акт як об’єкт дипломатики? В різних значеннях цього слова відобразилося декілька (відображилося декілька) епох розвитку документів. В середньовічну епоху формула “actum” свідчила про документи, що встановлювали особливі права чи привілеї тієї чи іншої особи.

Справжній розквіт “актового” діловодства спостерігався в Німеччині з кінця XV – початку XVI ст., коли проходила бюрократизація управління. Під актами тут розуміли протоколи, записи, службові листи, що дещо перекликається з сучасним висловом “скласти акт”, прийнятим у нас. Акти, які складалися у випадку ревізії, дослідження стану будь-якого державного майна, правопорушень та ін. – це все документи близькі по своєму характеру до протоколу або запису, регістрації факту (констатують факт), а не документи, які дають права і служать доказом права. Разом з тим в Росії ХІХ ст. “актами” називалися документи, що можуть служити як доказ.

Загалом до відповідності до старої історіографічної традиції серед різноманітної маси документів під актами розуміють, ті встановлюють взаємовідносини між автором та адресатом. З цієї точки зору в розряд актів попадають: 1) всі офіційно-правові та приватно-правові документи, включаючи й ті, де основні фізичні та юридичні особи включаються не в початковому, а в головному протоколі; 2) постанови і розпорядження конкретних органів влади, що мають індивідуальний або колективний адрес, але які відносяться до конкретних фізичних або юридичних осіб; 3) розпорядження власників майна, адресовані їхнім агентам (прикажчикам, слугам).

Загалом переважна більшість дослідників відносять до актів, ті види документів, які відображають не тільки взаємовідносини між двома або більшою кількістю, а й самі їх створюють. Отже, саме акти є об’єктом дипломатики. В дипломатиці здавна ведуть суперечки чи повинна вона займатися змістом джерела чи її цілі – вивчення форми для дослідження канцелярського походження документу. Деякі вчені вважають, що герменевтика, тобто аналіз змісту документу, не входить до завдань дипломатики, а складає предмет науки історії права. Вчений Зіккель помітив, що неможливо вести дипломатичний аналіз повністю відособившись від правового змісту актів, тобто від герменевтики тексту. Більш формальний характер мала французька дипломатика. Руська дипломатика ніколи не ігнорувала змістом актів. Загалом для дипломатики вивчення форми і змісту документа є необхідним, оскільки вона вивчає акти як історичне джерело та факт історії.

Існує й інша спеціальна історична дисципліна, що вивчає документи – документознавство. Воно виникло на базі окремої галузі знань, що існувала в ХІХ ст. і займалось вивченням сучасного їй діловодства. Предметом документознавства є вивчення документів, які функціонували переважно в сфері управління. Воно вивчає документ, не як історичне джерело, а як форму, яка може бути використана для вдосконалення і стандартизації діловодства.

Предмет дипломатики ми бачимо в застосуванні до актів методів дослідження їх зовнішньої і внутрішньої форми, а також їх походження.

Найважливішими завданнями дипломатики є: вивчення зовнішніх ознак актових джерел; аналіз їхньої структури; встановлення дати створення того чи іншого документа, його достовірності та осіб (юридичних та фізичних) причетних до його формування; дослідження соціально-економічних та суспільно-політичних відносин рабовласницького та феодального суспільства.

Основними складовими дипломатики, як спеціальної історичної дисципліни є: аналіз зовнішньої форми акту; вивчення внутрішньої форми актів; походження та функції актів.

Під зовнішньою формою маємо на увазі матеріальну сторону джерела та його особливості: матеріал для письма, засоби письма (чорнило, кіновар і т.і.), почерки, прикраси, підтверджуючі знаки (філіграфічні) та інші атрибути зовнішнього оформлення.

Внутрішня форма – це структура тексту, джерела, формуляр. Різноманітні види документів договірного, законодавчо-договірного, розпорядчо-договірного видів мають відносно стійкі формуляри, які дозволяють вивчати еволюцію не тільки початкових і кінцевих формул актів, але й розвиток тих статей, які відображають внутрішню форму джерела. Тому застосування формулярного аналізу досить ефективне при вивченні актів.

Проблема походження актів має 2 такі аспекти: перша – канцелярське походження документа (де, ким і як, за чиїм приказом створений і виданий документ); друга – походження в більш широкому історичному змісті (які були передумови і причини створення актів, в чиїх інтересах вони складалися, яку мету при цьому ставили зацікавлені особи).

2. Практична дипломатика (експертиза документів) заглиблюється у рабовласницьку епоху, але найбільшого розквіту вона отримала у середньовіччя. Тоді був розроблений комплекс прийомів, за допомогою яких встановлювалася достовірність документів. Високого рівня розвитку дипломатика досягла в епоху Відродження, коли гуманісти і перш за все Лоренцо Валла (1407-1457рр.) виступили із викриттям ряду підроблених документів феодально-католицької реакції. Феодально-католицький лагер, що прагнув в епоху Реформації і Контрреформації до зміцнення позицій католицької церкви, також висунув із свого середовища ряд видатних істориків (Т. Конріг, Санеброк та ін.).

5. Аналіз зовнішньої форми актів здавна був одним із важливих методів дипломатики. Середньовічна дипломатика фактично розпочалася з памографічних спостережень над актами. Дипломатика зароджувалася як сукупність прийомів вивчення почерку, печаток і хронології актів.

Особливий інтерес при розгляді зовнішньої форми джерела становлять образотворчі елементи. Серед них на першому місці знаходиться інвокація, котра передавалася хрестом або хризмоном. Хризмон як правило зустрічається в ранньосередньовічних латинських грамотах (складається із комбінацій грецьких букв “Х” і “Р”, які символізують ім’я Христа і часто поєднувалися з іншими елементами – хрестом або буквами А і н), в той час як в руських актах символічна інфокація найчастіше робиться у формі хреста. Хрест або хризман супроводжує інколи й підписи.

Для латинських і візантійських актів характерною була монограма. Вона являла собою малюнок більш або менш правильної геометричної форми, в якому майстерно з’єднувалися декілька букв, які означали слово або декілька слів. Монограма як правило грала роль панського або імператорського підпису.

Ще одним образотворчим посвідчу вальним знаком в латинських актах головним чином раннього середньовіччя був так званий рюш (la ruche – вулик, рій бджіл). “Рюш” – являв собою складну фігуру, обмежену широко заокругленою кривою, в середині якої проводилися горизонтальні лінії і орнаментальні рисочки, а також робилися помітки, які означали підпис імсарів. Крива, яка утворювала “рюш”, а першу чергу служила оправою королівської печатки, яка накладалася прямо на рюш або на лініях, що його продовжували.

В західних дипломатичних актах часто можна зустріти власноручний акт (підпис) – signum manus, який прикладався професійним писарем для засвідчення написаного ним документу. Ці знаки могли бути досить різноманітними за формою, але кожен писар завжди користувався одним і тим самим знаком, який був притаманний тільки йому. В Англії signum manus з’явився в кінці XIV ст. і був королівським посвідчу вальним знаком, як правило автографом, який складався із букви R (rex) в супроводженні королівського імені до або після R.

Ще один зображувальний посвідчуючий знак – хрест (signum crucis), використовувався в якості автографа людьми, які не вміли і не могли писати.

До числа зображувальних елементів акту відносяться “рота” (rota – буквально “колесо”, “диск”), кругоподібна фігура ,яку малювали внизу акта для надання йому більшої урочистості і юридичної сили. Панська “рота” з’явилася за Льва ІХ (1049-1054). В її середині знаходився хрест. Він був обведений двома колами, між котрими поміщали папський девіз, який спочатку написали власноруч. Внутрішнє коло ділилося хрестом на чотири частини. Зверху писали “Святий Петро і Павло”. Внизу писали ім’я папи, яке розділялося хрестом на дві частини і супроводжувалося буквами “РР” (Святійший папа). Такий порядок оформлення “роти” утвердився у ХІІ ст.

Знак “комма” (comma – кома), являв собою зображення подібне на кому, але значних розмірів, супроводжувалася крапочками. “Кома” вживався як знак, що надавав документу урочистість. Вона ставилася в папський привілеях середини ХІ – початку ХІІ ст. Справа від заключного слова словосполучення “Bene valete” (побажання благополуччя).

Особливим посвідчу вальним зображенням було написане великими буквами кіноварію слово “Legimus” (буквально означало “ми прочитали”, “ми прослухали”). Його писали з обох боків хреста з найбільш урочистих західнокаролінгських документах, вони скріплювалися металічною булою, запозичуючи практику візантійської канцелярії.

В основі вивчення зовнішньої (внутрішньої) форми актів з другої половини ХІХ ст. покладено формуляний аналіз (розробили австрійські вчені Т. Зіккель та Ю. Фіккер). Формуляром називають комплекс клаузум (статей) документів. В це поняття входять схеми чотирьох типів: 1) умовний формуляр – найбільш загальна схема побудови документів вцілому; 2) загальний абстрактний – загальна схема побудови документів ревного різновиду; 3) конкретний – схема побудови невеликих груп документів в середині різновиду; 4) індивідуальний формуляр – схема побудови окремо взятого документа.

Умовний формуляр розділяють на три частини, кожна з яких в свою чергу складається із декількох компонентів.

І. Початковий протокол (протокол): 1. Інвокація, тобто звернення до імені Божого, яке інколи заміняли особливим знаком хреста – “хризмоном”. 2. Інтитуляція – зазначення імені і звання видавця документа. 3. Інскрипція – зазначення конкретної особи, групи осіб, закладів, яким призначається документ.

ІІ. Основна частина (текст). 5. Аранга (перамбула). 6. Промульгація – офіційне оголошення. 7. Наррація – викладення суті справи. 8. Диспозиція – розпорядження по суті справи. 9. Санкція – заборона порушення розпорядження під загрозою покарання. 10. Корроборація – засвідчення документа підписом та печаткою.

ІІІ. Кінцевий протокол (єсхатокол): 11. Датум – зазначення місця і часу видачі документа. 12. Аперкація (заключення).

До кінцевого протоколу відноситься субскрипціоніс (підпис особи від імені якої видавався документ, інколи – глави канцелярів), а також сігіла (печатка). В урочистих документах підпис видавця супроводжувався монограмою, т.б. об’єднання всіх букв імені в одному малюнку.

Наведена схема дає тільки загальну уяву про формуляр документів, оскільки кожен із їх різновидів має свої особливості, досить помітні при співставленні документів різних земель, країн, часів. Для визначення формуляру документа його текст розділяють на частини і компоненти, а потім на статті (клаузуме), т.б. закінчені думки, які граматично складають прості або складні речення, далі – на більш дрібні підрозділи (речення, звороти, елементи, характеристики). Серед елементів і характеристик розрізняють реалії (імена, географічні назви), формули (встановлені штампи, що переходять з одного документа і інший), описання (індивідуальні виступи (вислови)). Визначивши індивідуальні формуляри документів, можна на їх основі побудувати конкретний, а в подальшому – умовний формуляр, тобто формуляр особливих груп або різновидів документальних джерел.

4. Особливості документів особового походження:

Відсутність закономірності розміщення інформації.

Довільний інформаційне наповнення певних видів документів (листів, спогадів, щоденників). Багатоаспектне зміст документів. Зміст носить глибоко особистісний характер, обумовленої державної, національної, соціальної, культурної приналежністю творця документа, а так само індивідуальними рисами його особистості

Процес створення та подальшого руху документів особового походження нормативно не регулюється, у зв'язку з чим документальні зв'язку необов'язкові, а середовище існування документа особистого походження є невпорядкованою.

Документи мають... не повну атрибуцію:

В· відсутні дати,

В· підпису,

В· анотації до фотографій

Особливості мають і первинні комплекси документів особового походження - особисті архіви, на основі яких створюються фонди особового походження.

Процес формування особистого архіву не керується, архів складається стихійно як результат творчої, громадської діяльності та особистому житті певної особи. Направлено формуються, в основному, особисті колекції громадян. p align="justify"> Фонд особового походження може містити поряд з документами особового походження та документи офіційного походження: особисті документи, листи установ, матеріали службової діяльності.