Лекція 14. Фінансово-кредитна система.

Важливим елементом економічної системи є фінан­сова система, що утворюється в процесі акумулювання значної частки національного доходу в державному бюд­жеті та його використання для потреб розширеного від­творення, для виконання державою різноманітних фун­кцій (соціальних, господарських, військових та ін.). Основний засіб акумулювання коштів у державному бюд­жеті — податки.

Фінанси — система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами і громадянами щодо привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та його розподілу відповідно до виконуваних державою функцій.

З одного боку, вони виражають відносини привлас­нення частини необхідного та додаткового доходу, що ви­никають між державою, суб'єктами підприємницької діяльності та громадянами. З іншого боку, це грошові фонди й фінансові ресурси, які опосередковують рух ма­теріальних та людських ресурсів.

Сутність фінансів повніше розкривається у виконува­них ними функціях. Основними функціями фінансів є:

1) накопичення необхідної кількості грошових фондів (у тому числі капіталу) для здійснення процесу розшире­ного відтворення продуктивних сил і насамперед основ­ної продуктивної сили — людини-працівника;

2) регулювання державою за допомогою фінансів роз­витку економічної системи, зокрема технологічного спо­собу виробництва та відносин власності. У межах цієї функції виділяють контрольну функцію фінансів, яка пе­редбачає контроль держави за порядком акумулювання та розподілу грошових коштів підприємствами, фінансо­во-кредитними інститутами та організаціями;

3) розподільча функція, яка полягає у розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту, в тому числі національного доходу, між окремими сферами, га­лузями, соціальними верствами та групами.

Фінансова система — сукупність різних видів фінансів (та викону­ваних ними функцій) у їх взаємодії та взаємозв'язку.

Основними суб'єктами фінансової системи є державні фінанси, фінанси підприємств та організацій і фінанси населення.

Державні фінанси — сукупність грошових фондів, які акумулюються в руках держави і використовуються для виконання нею соціально-економічних функцій. Складові елементи державних фінансів — державний бюджет, позабюджетні фонди і державний кредит.

Фінанси підприємств та організацій — сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення (тобто виробництва, обміну, розподілу і споживання) у межах підприємства або організації (фінанси тих організацій, які не займаються комерційною діяльністю).

Фінанси населення — грошові ресурси, що формують­ся у жителів країни з доходів, отриманих від трудової та господарської діяльності або зі спадщини, і спрямовують­ся на примноження їх власності. Складовою фінансів населення є фінанси домашніх господарств.

Крім названих суб'єктів фінансової системи, виділя­ють фінанси, пов'язані з особистим та майновим страхуванням громадян. У процесі взаємодії всіх сфер і ланок фінансових відносин, пов'язаних з комплексом відповід­них форм і методів їх акумулювання, перерозподілу та використання, формується цілісна фінансова система.

Найважливішу роль з-поміж державних фінансів ві­діграє державний бюджет.

Державний бюджет (з погляду суспільної форми) — відносини власності між державою, з одного боку, фізичними та юридичними особами — з іншого з приводу вилучення (привласнення) в остан­ніх частини необхідного та додаткового доходу й розподілу його відповідно до функцій держави.

З погляду речового змісту державний бюджет є річ­ним планом акумуляції державних доходів та їх витрат згідно з вимогами закону про бюджет. Як частина фінан­сів, бюджет виконує розподільчу та контрольну функції. Перша полягає в акумуляції грошових коштів у руках держави та їх використанні для виконання загальнодер­жавних, регіональних і місцевих функцій держави. Кон­трольна функція бюджету виявляється в контролі за фінансовим забезпеченням програми соціально-економіч­ного розвитку країни на кожний фінансовий рік, за ефек­тивністю державного регулювання економіки з допомо­гою фінансів (зокрема регулювання темпів економічного зростання, здійснення структурної перебудови народного господарства, проведення раціональної регіональної полі­тики та ін.).

Бюджетна система — сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії.

Цілісність бюджетної системи забезпечується ретельним ув'язуванням доходів та видатків уряду, закріплених у юридичних нормах. Ця система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеративна держава), її економічної, політичної та інших підсистем і складається з двох або трьох ланок. Так, бюджетна сис­тема унітарних, тобто єдиних, держав (Великобританія, Франція) складається лише з двох — державного і місце­вого бюджетів. До бюджетної системи федеративних дер­жав входить ще третя, середня ланка — бюджети членів федерації: у США це бюджети штатів, у Німеччині — зе­мель, у Швейцарії — кантонів, у колишньому СРСР — республік. Таким чином, державний бюджет складається з центрального бюджету та бюджетів інших рівнів дер­жавної влади.

Після проголошення державної незалежності України її бюджетна система стала змішаною. Наявність Авто­номної Республіки Крим, уряд якої складає і затверджує бюджет через власні виборчі органи, робить бюджетну систему України частково триступінчастою. Всі інші лан­ки бюджетної системи двоступінчасті.

На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладаються функції оборони, управління народним господарством, зовнішні зв'язки держави, охорона кор­донів, пошта, зв'язок, залізниці, грошовий обіг та ін. Зростає роль центрального бюджету в розвитку освіти, охорони навколишнього середовища, соціального забез­печення, у перерозподілі національного доходу тощо.

На місцеві бюджети покладається функція розвитку комунального господарства, будівництво певних об'єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвиток охо­рони здоров'я, освіти (частково), утримання поліції та ін.

Джерелом державних бюджетів є такі види податків: подохідний податок, податок на прибутки компаній, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, які випускає центральний уряд, а також доходи від об'єктів державної власності, державної торгівлі. Окремий вид доходів державного бюджету — внески до державних фондів соціального страхування, пенсійний та інші фон­ди. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (здебільшого майнового), від муніци­пальної власності (наприклад, ренти від будинків), окре­мих акцизів, випуску позик, що розміщуються через різ­ні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.) тощо. На нижчій стадії капіталізму основна маса грошо­вих ресурсів акумулювалася за допомогою непрямих по­датків, на вищій — прямих. Доходи бюджетів членів фе­дерації також формуються за рахунок податків (у США непрямих, у Німеччині — прямих), випуску позик.

Витрати центральних бюджетів спрямовуються пере­важно на соціальні цілі (виплату пенсій, допомогу в разі безробіття, розвиток освіти, охорону здоров'я, на субсидії бюджетам місцевих органів влади на такі ж цілі) та суто економічні цілі (на розвиток енергетики, комунального господарства, проведення регіональної політики, охорону навколишнього середовища, дотації державним підприєм­ствам, субсидії сільському господарству та ін.). На ці дві статті витрат у розвинутих країнах світу витрачають по­над 50% всіх доходів, у тому числі майже 80% — на со­ціальні та 20% — на економічні цілі. Третя стаття витрат державного бюджету — військові витрати, четверта — сплата відсотків по державному боргу, п'ята — адмініс­тративно-управлінські витрати (утримання органів вла­ди, міліції, судів тощо). В останні десятиріччя військові витрати дещо скорочуються, а соціальні та економічні зростають.

Державні доходи — виражені у грошовій формі відносини влас­ності (привласнення) між державою та юридичними й фізичними особами в процесі вилучення державою частини необхідного та додаткового продукту.

Державні доходи поділяють на внутрішні й зовнішні. Внутрішні держава отримує всередині країни, зовнішні — за її межами (кредити, допомога з інших країн). До зов­нішніх джерел окремі держави вдаються переважно під час війни. Так, під час Другої світової війни майже трети­на всіх державних доходів у Німеччині та Японії припа­дала на зовнішні джерела.

До внутрішніх державних доходів, як уже зазначалося, належать різні види податків та неподаткові доходи (від державних підприємств і майна та державний кредит).

Сутність та структура податків. Як уже зазначалося, понад 90% доходів державного бюджету формується за рахунок податків.

Податки як економічна категорія — примусове вилучення (прив­ласнення) державою частини необхідного та додаткового продукту з фізичних та юридичних осіб відповідно до прийнятих законів.

Повніше ця сутність розкривається у виконуваних податками функціях, основними з яких є: фіскальна (збирання грошових коштів з фізичних та юридичних осіб для формування фінансових ресурсів держави); регу­лююча (регулювання грошових доходів, процесу нагро­мадження, функціонування національного ринку та ін.); стимулююча (стимулювання інвестиційного процесу, прискорення темпів економічного зростання тощо) і роз­подільча (розподіл і перерозподіл доходів між соціальни­ми верствами і групами, між сферами і галузями еконо­міки).

Важливими принципами оподаткування, на думку се­редньовічного арабського мислителя Ібн Хальдуна, є спра­ведливість, рівність і платоспроможність. Основними принципами оподаткування А. Сміт називав всезагаль­ність податків та їх встановлення пропорційно доходу; чіт­ке визначення величини податків, часу та способу вилу­чення; простоту та зручність вилучення у платників по­датків, а також мінімальність витрат при їх вилученні (тобто недороге утримання податкових служб та податко­вих інспекторів). Нині основними принципами оподатку­вання є також стабільність, зменшення кількості подат­ків, корисність (вилучені у трудящих кошти повинні зде­більшого повернутися до них у формі соціальних виплат).

Принципи оподаткування, основні види податків та механізми їх вилучення становлять податкову систему. В ній насамперед виділяють прямі та непрямі податки. Прямі податки переважають у більшості розвинутих кра­їн світу, незважаючи на те, що вилучати їх складніше.

Але вони є справедливішими, оскільки встановлюються пропорційно величині доходів і майна. В Україні перева­жають непрямі податки.

Об'єктами оподаткування в податковій системі є до­ходи, вартість окремих товарів, майно фізичних та юри­дичних осіб, окремі види діяльності, додана вартість ви­роблених товарів і послуг та ін.

Розмір податку на одиницю оподаткування — це по­даткова ставка. У випадку зростання ставок із збіль­шенням доходів створюються прогресивні ставки оподат­кування; якщо ставки оподаткування із зростанням до­ходів не змінюються, формуються прямо пропорційні ставки оподаткування.

Основними видами податків у розвинутих країнах світу є особистий подохідний податок, податок на додану вартість, податок на прибутки компаній та податок на со­ціальне страхування.

Із заробітної плати типового працівника у деяких пе­редових країнах світу вилучають від 26 до 35% подохід­ного податку. Водночас спостерігається зниження його максимальної ставки, що найбільш вигідно крупним ка­піталістам. У США ставка цього податку в 1964 р. становила 91%.

Податок на додану вартість (як універсальний акциз) у розвинутих країнах світу коливається від 14 до 25% в загальній сумі податкових надходжень до держав­ного бюджету. У більшості цих країн використовують основну ставку цього податку з наступним підвищенням або зниженням на певні види товарів і послуг. Так, у країнах Європейського Союзу основна ставка ПДВ — 15%. Зростання її в останні десятиріччя супроводжува­лося зменшенням у більшості країн частки податку на прибуток компаній. Так, у США з 1955 по 1999 р. пито­ма вага цього податку у федеральних доходах скоротила­ся з 20 до 10%. У деяких країнах (Італія, Бельгія) пода­ток на прибуток компаній дещо зріс. Загалом у розвину­тих країнах світу сплачували наприкінці 90-х років до 30% податку зі свого прибутку.

Податок на соціальне страхування — на третьому місці в структурі податків у розвинутих країнах світу. Йо­го питома вага наприкінці 90-х років становила до 24%.

Крім податків до центрального бюджету, існують, як уже зазначалося, місцеві податки: акцизні збори, подат­ки на нерухомість, податок на прибуток корпорацій (у США, наприклад, він становить від 5 до 10%) та ін. У ФРН надходження від ПДВ розподіляються переважно (на 75%) залежно від кількості жителів.

Державні витрати. Акумульовані за рахунок податків кошти в державному бюджеті відтак спрямовуються на різноманітні цілі, що дає підставу виділити категорію «державні витрати».

Державні витрати — відносини власності (привласнення) між державою й юридичними та фізичними особами в процесі розпо­ділу і споживання частини національного доходу. Їх виникнення зумовлено появою держави, виконан­ням нею різноманітних функцій.

До структури державних витрат належать: 1. Витрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров'я, виплати безробітним, пенсіонерам тощо). Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних державою функцій. Якщо в середині минулого століття державні витрати спрямову­валася на утримання державного апарату й військові ці­лі, а соціальних витрат не існувало, то в середині 90-х років XX ст. вони на перше місце. Це зумовлено якісно новою роллю особистісного фактора в сучасному вироб­ництві (значення освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників), неспроможністю ринкових ва­желів забезпечити загальнонаціональний розвиток осві­ти, підготовки та перепідготовки кадрів, соціальний захист населення, переважанням загальнолюдських цін­ностей у ціннісних орієнтирах суспільства, зростанням безробіття тощо. Тому на соціальні цілі в розвинутих країнах Заходу спрямовується до 35% державних вит­рат. Так, якщо у США на ці заходи в 1960 р. витрачало­ся 20% федерального бюджету, то в 1999 р. — майже 48%. В Україні на соціальні цілі спрямовується приблиз­но така ж частка державного бюджету, проте якщо у США ці витрати становили приблизно 5500 дол. на лю­дину, то в Україні — приблизно 210 грн.

2. Витрати на економічні цілі (житлове будівництво і його реконструкцію, розробку природних ресурсів й охорону навколишнього середовища, сільське господарс­тво, транспорт, науку, зв'язок, державне регулювання і прогнозування економіки та ін.). Ці витрати в розвину­тих країнах світу становили наприкінці 90-х років до 25—27% державних витрат, їх висока питома вага зу­мовлена тим, що держава стала головною організацією забезпечення нормального відтворення економічної сис­теми, а державне регулювання — ядром господарського механізму, а також тим, що недержавні форми власності й ринковий механізм неспроможні розвивати фундамен­тальні наукові дослідження, долати екологічну кризу та інші проблеми.

3. Витрати на військові цілі, їх поділяють на прямі й непрямі. До прямих належать безпосередні витрати з державного бюджету на оборону. До непрямих — части­на витрат на космічні дослідження, військову допомогу іншим країнам, виплату пенсій ветеранам війни тощо. У деяких розвинутих країнах світу (США, Німеччина, Франція) такі витрати становлять до 10% сукупних дер­жавних витрат. В Україні витрати на національну оборо­ну та забезпечення безпеки становили в 2000 р. 9,3% витрат державного бюджету.

4. Витрати на обслуговування державного боргу. У США в середині 90-х років державний борг сягнув май­же 60% ВНП, витрати на його обслуговування — до 250 млрд. дол. щорічно, в Японії — 20% сукупних дер­жавних витрат (друге місце в структурі державних вит­рат), у США — четверте місце. В Україні у 2000 р. вит­рати на обслуговування державного боргу становили 9% видаткової частини державного бюджету. Зростання цьо­го боргу в США і суми виплат по ньому зумовлене пере­дусім величезними військовими витратами, які спричи­няють хронічний дефіцит державного бюджету і платіж­ного балансу. Сплата державного боргу і відсотків по ньому здійснюється через викуповування державних цінних паперів за кошти з державного бюджету.

Частина коштів з державного бюджету спрямовується на утримання державного апарату влади, посольств, кон­сульств, оплати внесків до міжнародних організацій тощо.

Дефіцит бюджету — перевищення витрат державного бюджету над його доходами.

Виникнення і зростання дефіциту бюджету зумовлене економічними кризами, мілітаризацією економіки, ве­денням війн, економічною нестабільністю, зростанням заборгованості місцевих бюджетів, безконтрольним зрос­танням інших витрат з бюджету. За домонополістичного капіталізму бюджетний дефіцит інтенсивно зростав під час війни. З 1931 по 1971 рік дефіцити бюджетів спостерігалися 33 рази. Вони були спричинені економіч­ними кризами (особливо кризою 1929—1933 pp.) і Дру­гою світовою війною. Сукупний дефіцит бюджету в 1941—1946 pp. становив 204,9 млрд. дол., а приріст дер­жавного боргу — 220,5 млрд. дол. Дефіцити державного бюджету мали місце і в повоєнний період й були ліквідовані лише наприкінці 90-х років.

Бюджетний дефіцит покривають за рахунок держав­них внутрішніх та зовнішніх позик, а також грошової емісії. Постійне накопичення заборгованості уряду пере­творюється на державний борг. Структурними елемента­ми такого боргу є внутрішній (заборгованість держави своїм власникам) та зовнішній борг (заборгованість дер­жави іноземним країнам, міжнародним фінансово-кре­дитним організаціям та іноземним громадянам); коротко­терміновий (до 1 року), середньотерміновий (від 1 до 5 років) та довготерміновий (понад 5 років) борги. Загроз­ливим для стабільності економічної системи є переви­щення державним боргом ВВП більш як у 2 рази.

Для управління державним боргом, зокрема для його зниження, вдаються до таких заходів: 1) сплата за раху­нок золотовалютних резервів; 2) консолідація боргу (змі­на умов позичок — наприклад, перетворення короткотер­мінових на довготермінові); 3) конверсія (дозвіл держави на придбання іноземними кредиторами частини цінних паперів, майна; 4) викуп короткотермінових зобов'язань через випуск нової довготермінової позики під вищий відсоток); 5) надання нових кредитів міжнародними фі­нансово-кредитними організаціями та ін.

Дефіцити бюджету покриваються за рахунок держав­них позик і грошової емісії. У США в окремі роки за ра­хунок державних позик покривали понад 50% витрат бюджету, а в 1943 р. — 70% таких витрат. Щоб отрима­ти ці позики, держава випускала цінні папери — обліга­ції, векселі державної скарбниці та ін. У США випуска­ють три категорії зобов'язань державної скарбниці: 1) ринкові цінні папери (їх вільно продають і купують на ринку державних цінних паперів); 2) спеціальні випуски (не обертаються на ринку і розміщуються серед певних урядових установ і фондів); 3) зобов'язання неринкових випусків (за деякими винятками можуть достроково пред'являтися до погашення).

Зростання дефіциту бюджету посилює інфляційні процеси, спричиняє кризу державних фінансів, грошової системи, обмежує кредитні ресурси та ін.

Кредитна система (з погляду економічної форми) — сукупність кредитних відносин, форм кредиту та методів кредитування. Її основними суб'єктами, крім банків та банківських об'єднань (а отже, основних суб'єктів банківської системи), є такі спеціалізовані небанківські кредитно-фінансо­ві інститути: страхові компанії, пенсійні фонди, інвести­ційні компанії, благодійні фонди, ощадні установи та ін. Основа кредитної системи — банки, найголовніший з яких — центральний банк. Мета кредитної системи — акумулювання грошових капіталів, частини доходів різ­них верств населення і надання їх у кредит фізичним та юридичним (уряду, компаніям тощо) особам, а також во­лодіння та управління фіктивним капіталом.

У цьому зв'язку розрізняють депозитні та недепозитні фінансові установи.

Депозитні фінансові установи акумулюють ресурси, приймаючи грошові засоби у формі відкриття депозитних рахунків. До таких установ у США, наприклад, належать комерційні банки, взаємоощадні банки (приймають ощад­ні вклади та інвестують їх під нерухомість і цінні папери, а також надають комерційні та споживчі позички), пози-ко-ощадні асоціації (формують ресурси за рахунок ощад­них вкладів та банківських кредитів, їх активами є пере­важно портфель заставних під житлові будівлі).

Недепозитні фінансові установи для залучення зао­щаджень продають страхові поліси, приймають пенсійні внески, продають цінні папери та ін. До них належать: компанії, що страхують життя, майно; приватні пенсійні фонди, пенсійні фонди штатів і місцевих органів влади; фінансові компанії (спеціалізуються на кредитуванні спо­живчих товарів у розстрочку й видачі комерційних по­зичок); інвестиційні компанії (продають населенню влас­ні акції й на отримані кошти купують ринкові цінні па­пери, насамперед акції); взаємні фонди грошового ринку (розміщують на ринку свої акції, а на залучені кошти ку­пують короткотермінові цінні папери; їх активами є де­позитні сертифікати, комерційні папери, векселі держав­ної скарбниці, банківські акцепти).

Страхові компанії для залучення коштів продають страхові поліси, а відтак вкладають їх у цінні папери компаній та держави, надають цим суб'єктам кредити. У США активи страхових компаній у 1998 р. становили понад 1 трлн. дол.

Пенсійні фонди акумулюють кошти здебільшого із внесків працівників у фонди соціального страхування. З-поміж них виділяють фонди, які не інвестують свої кошти в цінні папери (а отже, виплачують пенсії лише з поточних надходжень і доходів), й ті, які інвестують (і, крім традиційних джерел виплати пенсій, ще отриму­ють частину коштів на ці цілі з інвестиції у цінні папери), а також ті, якими управляють страхові компанії або підприємства (чи за їх довіреністю банки). Загальна сума активів світових пенсійних фондів у 2001 р. перевищила 13 трлн. дол., у тому числі країн ЄС — понад 4 трлн. дол.

Інвестиційні компанії залучають кошти через випуск акцій, їх продаж дрібним акціонерам та купівлю цінних паперів промислових компаній різних галузей.

Закономірностями розвитку кредитної системи в су­часних умовах є зростання ролі небанківських фінансово-кредитних інститутів, їх зрощування з промисловими, торговельними, транспортними компаніями, процес транснаціоналізації їх діяльності, посилення конкурент­ної боротьби між її основними суб'єктами тощо.

Ці закономірності модифікуються специфікою істо­ричного розвитку окремих країн, особливостями анти-трестівського законодавства та іншими чинниками. Так, у США комерційним банкам заборонено скуповувати акції промислових корпорацій (а операції з цінними па­перами можуть здійснювати лише спеціалізовані інвести­ційні банки), у ФРН такої заборони немає. _? ,

Основні форми кредиту. Перш ніж з'ясувати, які існують основні форми кредиту, слід розкрити сутність кредиту загалом.

Кредит — форма руху позичкового капіталу, що виражає відноси­ни між кредиторами й позичальниками і забезпечує перетворен­ня грошового капіталу на позичковий.

Позичковий капітал внаслідок цього є грошовим ка­піталом, який надають його власники у позичку на умо­вах терміновості, повернення й платності. Сутність кре­диту повніше виявляється у виконуваних ним функціях.

Функціями кредиту є:

1) акумулювання тимчасово вільного грошового капі­талу (наприклад, США за його допомогою щорічно аку­мулюють до 600 млрд. дол., у тому числі понад 200 млрд. за рахунок заощаджень населення);

2) розподільча функція, завдяки якій акумульовані кошти перерозподіляють між окремими сферами, галузя­ми народного господарства;

3) прискорення процесу концентрації та централізації виробництва і капіталу (зокрема використовується з ме­тою поглинань та злиттів компаній, фірм тощо);

4) функція кредиту як важливого засобу регулювання економіки, зокрема грошово-кредитного регулювання;5) сприяння економії витрат обігу (через використан­ня безготівкових розрахунків та заміни готівки кредит­ними грошима);

6) розв'язання деяких суперечностей процесу суспіль­ного виробництва, зокрема суперечностей інвестиційного процесу, переливання (внутрігалузевого та міжгалузево­го) капіталу, між попитом і пропозицією тощо, завдяки чому розширюються межі суспільного виробництва, руху економічної системи.

Водночас за умов порушення об'єктивних економіч­них законів кредит призводить до поглиблення і загост­рення суперечностей суспільного виробництва.

Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже, й кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний.

Комерційний кредит — кредит, який підприємства (фірми, компа­нії) надають іншим підприємствам у формі продажу товару з від­строчкою платежу й оформляють векселем.

Мета такого кредиту — прискорення реалізації това­рів, ціна яких зростає на суму відсотка. На таку ж вели­чину зростає величина векселя. Виконуючи певною мі­рою більшість із названих вище функцій кредиту, комер­ційний кредит все ж є недосконалою формою кредиту і кредитних відносин. Це зумовлено тим, що його величи­на обмежена обсягами резервного капіталу підприємств-кредиторів, використання його також обмежене (наприк­лад, цей кредит не можна використати для виплати заро­бітної плати), він переважно короткотерміновий та ін. Цих недоліків не має досконаліша форма кредиту — бан­ківський кредит, який за сучасних умов є основною фор­мою кредитних відносин.

Банківський кредит — кредит, який надають кредитні установи (насамперед банки) будь-яким господарюючим суб'єктам (підпри­ємствам, державі, підприємцям, власникам домашніх госпо­дарств тощо) у формі грошових позичок.

Цей кредит може збільшувати як обсяг платіжних за­собів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може бути наданий за нижчу ціну (відсоток). Час­тково про це йшлося при розгляді сутності фінансового ринку.

Види банківського кредиту — це згруповані за різни­ми ознаками банківські позички, їх можна класифікува­ти за призначенням, наявністю і характером забезпечен­ня, термінами, методами погашення й характером їх по­ходження.

За призначенням і характером використання у СІЛА виділяють:

1) кредити торговельним і промисловим підприємст­вам під нерухомість, під будівництво і благоустрій тери­торій, під забезпечення земельними ділянками та житло­вими будинками тощо;

2) позички приватним особам, у тому числі для купів­лі в розстрочку легкових автомобілів;

3) кредитні картки та аналогічні платіжні схеми тор­говельних установ (запис на відкритому рахунку), кредит­ні чеки та відновлювальні позички для купівлі споживчих товарів у розстрочку, у тому числі пересувних будинків (без туристичних трейлерів), інших споживчих благ;

4) позички в розстрочку на ремонт та модернізацію будинків, інші позички в розстрочку на індивідуальні та сімейно-побутові цілі, позички з разовим погашенням на індивідуальні та сімейно-побутові цілі;

5) позички фінансовим установам, у тому числі інвес­тиційним трестам (нерухомість) і компаніям іпотечного кредиту, комерційним банкам всередині СІЛА, банкам у зарубіжних країнах, іншим депозитним і фінансовим установам;

6) позички фермерам;

7) позички на придбання або зберігання цінних папе­рів, у тому числі брокерам і дилерам, які проводять опе­рації з цінними паперами, інші позички.

Відповідно до строків погашення банківські кредити поділяють на короткотермінові, середньотермінові, дов­готермінові. Довготермінова позичка не має фіксованого терміну, тому банк може вимагати її погашення у будь-який час.

Існують також відновлювальні кредити — впродовж фіксованого терміну і в межах максимальної суми креди­ту позичальник може використати весь кредит (або частково), повернути його, використати повторно та ін. До цього виду кредиту вдаються до 80% корпорацій США. Найпоширенішою довготерміновою позичкою є кредит на придбання будинків, будівництво виробничих та торго­вельних об'єктів.

За методом погашення банківські кредити поділяють на такі, що погашаються за один раз, або у розстрочку. У першому випадку це робиться на певну кінцеву дату, а відсотки погашають через певні проміжки часу або по за­кінченні терміну позички, у другому — періодично пога­шають основну суму боргу рівними частинами (щомісяч­но, щоквартально, раз на півроку або щорічно).

Відповідно до характеру походження (джерела) бан­ківські кредити у США поповнюються з трьох основних джерел: 1) за рахунок безпосередніх позичальників; 2) придбання векселів у дилерів з продажу автомобілів та інших споживчих товарів; 3) придбання векселів у диле­рів з операцій з комерційними паперами.

Переважну частину кредитів надають позичальни­кам. Надання кредиту підтверджується борговим зо­бов'язанням, підписаним позичальником, або векселем з платежем позичальнику та індосованим на користь бан­ку. Значну частину портфеля кредитів банків становлять векселі, куплені у дилерів з продажу різних товарів.

Найважливішим обмеженням при наданні банківсь­ких кредитів є розмір кредиту, який можна надати одно­му позичальнику. Це обмеження називають «правилом десяти відсотків». Згідно з ним розмір кредиту одному позичальнику не повинен перевищувати 10% суми акці­онерного і резервного капіталу банку. Воно стосується передусім дрібних та середніх банків. Крім того, у США існує низка винятків з цього правила.

Банківський кредит можна умовно поділити на внут­рішній і міжнародний, на кредит центрального банку і кредит комерційних банків, виробничий і споживчий кредит, кредит на поточні й капітальні витрати, кредит забезпечений і незабезпечений, застрахований і незастрахований, підтримувальний, невідновлюваний, відкритий та ін.

Забезпечені кредити — це позички під заставу. Вони зменшують ризик збитків у разі неспроможності боржни­ка повернути вчасно позичку. Наприклад, із ліквідацією підприємства-банкрута банк має перевагу перед іншими кредиторами щодо будь-якого майна для забезпечення банківської позички. До незабезпечених кредитів нале­жать насамперед кредити банків, надані урядові для покриття державного боргу. Невідновлюваний відкритий кредит надають передусім як позичку під будівництво нерухомості і повертають його частинами відповідно до етапів будівництва.

Споживчий кредит — кредит, який банки, спеціалізовані кредит­ні інститути та торгові компанії надають приватним особам для придбання товарів тривалого користування.

Існує у формі комерційного кредиту (у випадку про­дажу товарів через роздрібні магазини) і банківського кредиту (у випадку надання позичок на придбання спо­живчих товарів) і надається переважно на термін до 3 ро­ків. Ціна за користування споживчим кредитом сягає 30%, населення витрачає на його сплату до 20% своїх до­ходів (про що йшлося при розгляді реальної заробітної плати).

Іпотечний кредит — кредит, який банки та спеціалізовані фінан­сово-кредитні інститути надають у формі довготермінових позичок під заставу нерухомості.

Використовується переважно для оновлення основних фондів у сільському господарстві, а також для будівниц­тва житла та купівлі землі, що сприяє концентрації влас­ності у цій сфері.

Структура банківської системи та її еволюція. Най­важливіший елемент банківської системи — банки. Базо­вими операціями банку є акумулювання коштів, надан­ня їх у позичку та здійснення розрахунків між економіч­ними суб'єктами.

Банки виникають на основі розвинутих товарно-гро­шових відносин й існують у декількох суспільно-еконо­мічних формаціях (феодалізм, капіталізм, соціалізм). Поняття «банк» походить від італійського слова «banca» (лавка, на якій середньовічні міняйли розкладали моне­ти для обміну).

Банк — особливий фінансовий інститут, що акумулює грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надає кредити, випускає в обіг гроші та цінні папери, здійснює грошові розрахунки, операції з золотом та інші функції.

Акумулювання грошових коштів у банках та їх на­дання в позичку здійснювалося здебільшого за рахунок внесків капіталістів, причому кредити видавали переду­сім торговельними розписками, з яких згодом утворили­ся банкноти. Такі розписки видавали при купівлі приват­них комерційних векселів. Кредитування здійснювалося також через запис кредитів на рахунок клієнтів. Будучи гарантом векселів комерсантів і оплачуючи їх достроко­во готівкою, банки сприяли зростанню вексельного обігу. Таким чином банкнота перетворювалася на вексель бан­кіра, а обіг векселів поступово замінювався обігом банк­нот (кредитних грошей) і чеків, за допомогою яких здій­снювали безготівкові розрахунки.

Діяльність банків сприяє витісненню з обігу метале­вих грошей. Позички банки надають не лише залежно від власного та залученого капіталу, а й через зарахування позичок на рахунки клієнтів. Виконання таких функцій банків та їх постійне розширення зумовлює посилення концентрації банківського капіталу і зростання масшта­бів привласнюваного ними прибутку. Основними джере­лами цього прибутку є виконання банками розрахунко­вих, емісійних, облікових та інших функцій, надання кредитів і встановлення при цьому вищих відсотків, ніж виплата відсотків за вкладами.

Концентрація і централізація банківського капіталу, його монополізація спричинили як якісні зміни у вико­нуваних банками функціях, так і появу нових функцій. Так, від функцій посередництва у платежах і кредитах (що мали епізодичний характер) банки переходять до постійного кредитування галузей і підприємств. При цьо­му вони переорієнтовуються з короткотермінових по­зичок на всі види та форми надання позичкових коштів, передусім на довготермінові інвестиції в основний капі­тал. Завдяки цьому банки здобувають контроль за окре­мими підприємствами, певною мірою деякими галузями, прямо й опосередковано розпоряджаються все більшою частиною власності промислових, торговельних, транс­портних та інших компаній. Цьому значною мірою спри­яють емісійно-установчі операції банків, тобто випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на ва­лютних ринках.

Важлива функція банків у сучасних умовах — посе­редництво в міжнародному обігу позичкових капіталів, надання дедалі більшої кількості міжнародних кредитів. Для цього створюються філіали іноземних банків у роз­винутих країнах світу.

Значно посилюється універсалізація банків. Крім пе­релічених функцій, вони виконують операції страхуван­ня, консультаційного бізнесу (надання фінансової, комер­ційної, ринкової, технічної інформації тощо). Швидко по­ширюється така форма діяльності банків, як фінансовий лізинг (фінансування банками оренди устаткування, особ­ливо нової наукомісткої та дорогої техніки), проектне фі­нансування.

Існують різні види банків. Залежно від форм власнос­ті — державні, приватні (в руках окремої особи), акціо­нерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, змішані (державний капітал поєднується з іншими формами), міждержавні банки. Залежно від функцій та характеру виконуваних операцій — емісійні, комерційні, інвести­ційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та інші банки. Залежно від видів господарської діяльності — промислові, сільськогосподарські, торговельні, зовніш­ньоторговельні банки.

Банківські операції. Існують такі види банківських операцій: пасивні, активні, банківські послуги та власні операції банків. Основні з них — пасивні та активні.

Пасивні операції — операції, змістом яких є отримання позички, здійснюються з метою акумуляції коштів для наступного фінансу­вання активних операцій.

Базою цих операцій є залучені кошти. Співвідношен­ня між власним і залученим капіталом повинно бути не меншим 1:10 (для 24 країн ОЕСР, згідно з Базельською угодою, — 9,2%), хоча в деяких розвинутих країнах сві­ту воно сягає 1:100.

Найважливішим видом пасивних операцій є депозит­ні операції, тобто всі термінові й безтермінові вклади (де­позити) клієнтів — тимчасово вільні кошти підприємств, установ та ін. Депозити, у свою чергу, поділяють на вклади до запитання (можуть бути забрані клієнтом у будь-який час, тому на них виплачують низький відсо­ток, а мета їх залучення — здійснення поточних рахун­ків) і термінові (зможуть бути вилучені клієнтом лише у заздалегідь встановлений час, на них виплачують вищі відсотки, розмір яких зростає із збільшенням терміну вкладу).

Інші види пасивних операцій — ощадні вклади (по­вільно зростають і можуть використовуватися переважно через декілька років), залучення коштів (отримані від інших банків кредити) й емісія банківських та іпотечних облігацій.

У розвинутих країнах світу за допомогою пасивних операцій, одержання банком грошових ресурсів у кредит формуються власні, залучені та емітовані кошти, або створюються гроші (за формулюванням західних еконо­містів). Цей процес відбувається через надання кредиту фізичним або юридичним особам, завдяки чому зростає обсяг активів комерційних банків, а отриманий приріст відображається в пасиві сумою грошей, яка кредитована на банківських рахунках клієнтів. Важливо, щоб цей процес відбувався відповідно до законів грошового обігу. Зокрема, створена комерційними банками грошова маса повинна бути меншою за величину резервних норм.

Активні операції — операції, за допомогою яких банки розмішу­ють власний і залучений капітал.

До цих операцій належать: 1) кредитні; 2) операції з цінними паперами; 3) касові; 4) акцептні; 5) угоди з іно­земною валютою; 6) угоди з нерухомістю. Найважливіші - поміж них — перші дві (на них припадає 75% балан­су), провідну роль відіграють кредитні операції.

Кредитні операції залежно від забезпечення поділя­ють на бланкові (не мають забезпечення) і забезпечені. До забезпечених належать вексельні (надаються у формі купівлі векселя), під цінні папери, під товари.

Залежно від термінів погашення кредити поділяють на онкольні (погашаються на вимогу банку або позичаль­ника), короткотермінові, середньотермінові та довготер­мінові. Залежно від категорії позичальників розрізняють комерційні кредити (надаються підприємствам), сільсь­когосподарські, споживчі кредити, кредити посередни­кам фондової біржі та ін.

Основними видами банківських послуг є:

1) інкасові послуги (банк за дорученням клієнта отри­мує гроші на такі види документів та цінностей, як че­ки, векселі, цінні папери, іноземна валюта тощо);

2) акредитивні послуги (виплата певної суми фізичній або юридичній особі за умов виконання зазначених в акредитивному листі умов);

3) переказні послуги (перерахування грошей іншій особі);

4) довірчі послуги (пов'язані з цінними паперами: їх зберіганням, розміщенням, обслуговуванням облігацій­них позик, оплатою купонів тощо, з управлінням майном неповнолітніх в інтересах спадкоємців, збереженням цін­ностей, управлінням капіталом, тобто прибуткове вкла­дення коштів у цінні папери, управлінням пенсійними фондами підприємства тощо);

5) лізингові послуги (пошуки орендодавця чи оренда­ря, розробка умов лізингової операції тощо), в тому чис­лі фінансовий лізинг (придбання дорогого устаткування, машин та надання їх в оренду тощо), про що йшлося ра­ніше. Загалом сучасні могутні банки надають понад 200 різноманітних послуг.

Серед інструментів РЦП важливе місце займають державні боргові зобов'язання. Вони не виражають відносини власності й існують тільки у вигляді кредитних фондових цінностей. Державні цінні папери можуть бути випущені центральним урядом, органами влади на місцях і установами, що користаються державною підтримкою.

Уряд, що піклуються про національну економіку, як відомо, намагаються уникати по можливості емісії грошей. Найбільш цивілізованим і економічно доцільним методом фінансування бюджетного дефіциту служить розміщення на РЦП державних боргових зобов'язань. Світовій практиці відомі випадки, коли державні цінні папери випускаються з метою згладжування нерівномірності податкових надходжень, тобто для усунення самої причини касової незбалансованості доходів і витрат. Державні цінні папери можуть випускатися для фінансування програм, здійснюваних органами влади на місцях і для залучення засобів у позабюджетні фонди. Таким чином, основними цілями, що можуть переслідуватися в процесі розміщення державних боргових зобов'язань, є: фінансування поточного бюджетного дефіциту; переоформлення раніше випущених державних цінних паперів при настанні терміну їхнього погашення, касове використання держбюджету, згладжування нерівномірності надходження податкових платежів; забезпечення комерційних банків ліквідними активами, фінансування програм місцевих органів влади і залучення коштів у позабюджетні фонди.

Державні цінні папери поділяються на ринкові і неринкові. Ринкові державні цінні папери можуть вільно обертатися на ринку і перепродуватися після первинного розміщення іншим суб'єктам. Неринкові боргові інструменти уряду не можуть вільно переходити від одного вкладника до іншого. Класичним прикладом ринкових цінних паперів служать казначейські векселі. Коло суб'єктів, серед яких можуть розміщатися казначейські векселі, різноманітний. Казначейські векселі випускаються в більшості країн як на регулярній основі, так і в міру необхідності. Крім казначейських векселів до ринкових цінних паперів відносять різні середньострокові і довгострокові державні боргові зобов'язання. Неринкові цінні папери призначені для розміщення головним чином серед населення. Через їхнє розміщення уряду іноді намагаються регулювати діяльність комерційних банків, тому що покупка населенням неринкових цінних паперів скорочує можливості переміщення коштів у банківські депозити. Неринкові цінні папери, що неможливо ні продати іншим особам, ні погасити до закінчення терміну, виявляються ефективними в умовах нестабільного ринку кредитних ресурсів, коли вкладники починають рятуватися від ринкових цінних паперів. У різних країнах існують свої неринкові цінні папери.

Первинне розміщення державних цінних паперів може здійснюватися шляхом аукціону, відкритої продажу або індивідуально.

В умовах відкритого продажу, що відбувається протягом довгого періоду (від декількох тижнів до декількох місяців), цінні папери продаються всім бажаючим на умовах, зазначених при оголошенні відкритого продажу. Учасники РЦП завчасно одержують повну інформацію про умови нових випусків, розміщених за допомогою відкритого продажу.

Світовій практиці відомі кілька способів виплати доходу по державних цінних паперах: установлення фіксованого процентного платежу, зміна східчастої процентної ставки, використання процентної ставки, що плаває, індексація номіналу, реалізація боргових зобов'язань зі знижкою (дисконтом), проведення внутрішніх позик.

Установлення фіксованого процентного платежу є дуже розповсюдженої і найбільш простою формою виплати доходу по державних боргових зобов'язаннях. Однак в умовах інфляції і швидко мінливої ринкової кон'юнктури з часом одержання фіксованого доходу стає усе менш привабливим. У подібних ситуаціях звичайно використовують більш складні механізми виплати доходу по державних боргових зобов'язаннях, що підвищують їхня конкурентноздатність на РЦП.

У ряді країн при випуску державних боргових зобов'язань установлюється кілька дат, після закінчення яких власник цінного папера може або погасити її, або зберегти до настання наступної дати. Для того щоб зацікавити вкладників у збереженні таких цінних паперів, у кожен наступний період часу ставка відсотка східчасто збільшується. Ставка відсотка по державних цінних паперах може бути така що плаває, тобто змінюється досить регулярно у відповідність з динамікою дисконтної ставки центрального чи банку рівнем прибутковості державного цінного папера, розміщеної шляхом аукціонного продажу. По деяких державних цінних паперах відсотки можуть не виплачуватися. Їхні власники одержують доход завдяки тому, що купують подібні фондові інструменти зі знижкою проти номінальної вартості (дисконтам), а погашають по номіналі.

Державні цінні папери випускаються не тільки центральним урядом, але й органами влади на місцях. Звичайно доход по таких цінних паперах обкладається податком на пільгових умовах. До державного можуть бути прирівняні цінні папери, що випускаються окремими, відносно самостійними підрозділами уряду. Так, у Німеччині статус державних цінних паперів мали облігації, розташовувані федеральною поштою і залізничною службою.

Деякі види інструментів фондового ринку, що випускаються неурядовими установами й організаціями, можуть одержувати повну чи часткову державну гарантію, що підвищує рівень їхньої ліквідності. Наприклад, у США такими гарантіями користаються цінні папери, що випускає Азіатський центр розвитку, Система фермерського кредиту і т.д.

Багато цінних паперів випускаються приватними компаніями і тому одержали назва частки (комерційні). Приватні інструменти РЦП є менш надійними в порівнянні з державними, по яких уряду гарантують виконання умов випуску. Вкладення засобів у приватні фондові інструменти сполучено з багатьма видами ризику.

По-перше, існує ризик утрати капіталу, вкладеного в цінні папери, що виникає, наприклад, у зв'язку з банкрутством емітента.

По-друге, можливий ризик утрати ліквідності, тобто того, що куплений цінний папір не можна буде продати на ринку, не уникнувши при цьому істотних втрат у ціні.

По-третє, інвестиції в цінні папери сполучені з ринковим ризиком, тобто ризиком падіння їхньої ціни внаслідок погіршення загальної ринкової кон'юнктури.

По-четверте, коли вкладник зіставляє якість різних цінних паперів, вона несе ризик помилки вибору об'єкта інвестування.

По-п'яте, при визначенні інвестиційної стратегії зростає ризик помилки у виборі моменту купівлі-продажу.

По-шосте, може мати місце ризик втрат у зв'язку з несприятливими для інвестора змінами законодавства.

До приватних цінних паперів відносяться як боргові зобов'язання, так і боргові цінні папери (акції). Кожна з зазначених різновидів фондових цінностей має свої специфічні особливості.

Боргові зобов'язання випускаються комерційними організаціями з метою запозичення на фінансовому ринку коштів, необхідних для рішення поточних і перспективних задач, що коштують перед ними. Найбільш розповсюдженою формою приватних боргових зобов'язань є облігації.

Облігація - цінний папір, що підтверджує внесення її власником коштів і зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ній термін з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачене умовами випуску).

Власники облігацій не користаються правами власників акціонерного товариства, якими наділені власники акцій. Проте, обличчя, що мають на руках облігації, мають визначені переваги перед акціонерами. До того, як акціонерне товариство нараховує дивіденди по акціях, воно повинно забезпечити виплату відсотків по облігаціях, що включаються у витрати. Якщо акціонерне товариство стає банкрутом, то в першу чергу погашаються його зобов'язання перед власниками облігацій і інших кредиторів, а тільки що потім залишилися активи розподіляються між акціонерами. Тому боргові зобов'язання мають старшинство перед діловими цінними паперами.

Комерційні організації, розміщаючи облігації й інші боргові зобов'язання, зобов'язуються виплатити їхню номінальну вартість. Котирування облігацій дається у відсотках від їхньої номінальної вартості. Повернення грошей по облігаціях здійснюється у визначений момент часу, що називається датою погашення. Облігації з термінами звертання до 5 років вважаються короткостроковими, облігації, що випускаються на термін від 7 до 15 років, відносяться до середньострокових, а облігації, що знаходяться в звертанні більш 20 років, є довгостроковими.

Власники облігацій звичайно одержують по них відсотки, що, як правило, виплачуються 2 рази в рік. Величина відсотків по облігаціях залежить від різних факторів. Одним з основних обставин, що визначають рівень прибутковості боргових зобов'язань, є тривалість періоду їхнього звертання. В екстремальних економічних умовах зв'язок між прибутковістю боргових зобов'язань і термінами їхнього звертання порушується. Облігації випускаються на пред'явника (такі облігації також називаються купонними) чи відносяться до категорії зареєстрованих (іменних).

Акціонерне товариство, що випускає облігації, звичайно приймає на себе зобов'язання: виплатити відсотки на кожну облігацію, указати місця, у яких облігації і купонні аркуші будуть вручені їхнім власникам, визначити юридичний титул і заставну власність.

Акціонерне товариство виплачує відсотки по облігаціях у визначені періоди часу. Тому при продажі облігацій у дні, що не збігаються з днем виплати відсотків, покупець і продавець повинні розділити між собою суму відсотків. Самі ж покупці при настанні терміну виплати відсотків одержують їх цілком; так сума відсотків розподіляється між їх різними власниками.

Найважливішим різновидом приватних цінних паперів виступають часткові цінні папери (акції). Вони свідчать про те, що їхній власник є співвласником суспільства, заснованого на акціях. Розмір його паю визначається кількістю приналежних йому акцій.

Акція - цінний папір без установленого терміну звертання, що свідчить про ділову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві і право на участь у керуванні їм, надає право її власнику на одержання частини доходу у виді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції поділяються на звичайні і преференційні (привілейовані).

Покупці звичайних акцій здобувають ряд, зв'язаних з ними, прав.

По-перше, акція може бути продана чи відступлена її власником якої-небудь іншій особі.

По-друге, власники звичайних акцій мають право на одержання дивідендів. Їхнім джерелом є прибуток акціонерного товариства, що залишилася після погашення всіх його зобов'язань перед кредиторами, сплати податків і виплат дивідендів по привілейованих акціях.

По-третє, при ліквідації акціонерного товариства акціонери мають право на одержання частини його активів, що залишилася після задоволення вимог кредиторів, пропорційно частці приналежних йому акцій у загальному їхньому обсязі.

По-четверте, власники акцій одержують можливість брати участь у керуванні компанією за допомогою голосування на зборах акціонерів при виборі її виконавчих органів і при рішенні принципових питань діяльності акціонерного товариства.

По-п'яте, власники акцій мають право на одержання інформації про діяльність акціонерного товариства, головним чином тієї, котра представлена в річних звітах.

По-шосте, власники звичайних акцій (на відміну від власників привілейованих акцій) можуть дістати права покупки нових випусків цінних паперів компанії. Акціонери можуть користатися цілим поруч додаткових прав, визначених у статуті акціонерного чи товариства умовами розміщення акцій,

Акціонерне товариство може викупити власні акції в їхніх власників по поточній ринковій ціні. Такі акції іноді називають казначейськими. Вони не дають права голосу чи одержання дивідендів. Казначейські акції можуть зі знижкою проти покупної ціни продаватися співробітникам акціонерного товариства.

Існує кілька видів вартості акцій. Серед них виділяються: номінальна вартість, оголошена вартість, бухгалтерська вартість, ринкова вартість. Номінальна вартість являє собою вартість, що друкується на бланках акцій. Вона використовується для цілей обліку. Бухгалтерська вартість на відміну від номінальної й оголошеної змінюється рік від року. Вона визначається шляхом відрахування з всіх активів компанії і пасивів і розподілу результату на загальне число звичайних акцій, що знаходяться в обігу. Бухгалтерська вартість відбиває величину капіталу, що належить акціонерам, що приходиться на одну акцію. Ринкова вартість акції являє собою ту ціну, за якої вони можуть продаватися чи купуватися на ринку. Вона є визначальною для інвестора.

Крім звичайних акцій компаніями можуть випускатися привілейовані акції, що дають їхнім власникам ряд додаткових прав. Головною відмінною рисою привілейованих акцій є те, що дивіденди по них встановлені у формі гарантованого фіксованого відсотка і повинні виплачуватися до їхнього розподілу між власниками звичайних акцій. Привілейовані акції можуть володіти деякими іншими правами.

По-перше, умовами випуску привілейованих акцій передбачено звичайно, що у випадку, якщо по них не мається можливість виплатити фіксований відсоток, власників звичайних акцій не повинні одержувати дивідендів.

По-друге, сума відсотків, виконаних по привілейованих акціях може бути підвищена до розміру дивідендів по звичайних акціях.

По-третє, привілейовані акції можуть протягом деякого періоду часу бути наділені правами їхнього обміну за бажанням власника на визначене число звичайних акцій.

По-четверте, при випуску привілейованих акцій компанія може передбачити можливість їхнього викупу у власників за цінами, що перевищує ринкові.

Акції, будучи більш ризикованими цінними паперами в порівнянні з борговими зобов'язаннями, як правило, залучають інвесторів можливістю одержання підвищеного доходу, що може складатися із суми дивідендів і приросту капіталів, вкладених в акції внаслідок підвищення їхньої ціни.

Завдяки підвищеній прибутковості акції звичайно забезпечують кращий захист заощаджень від інфляції в порівнянні з борговими зобов'язаннями. Тому основними мотивами, що спонукують інвесторів вкладати кошти в акції, є бажання забезпечити приріст вкладених коштів унаслідок підвищення їхньої ціни, а також прагнення одержати підвищені дивіденди.