Лекція 10. Закономірності та особливості розвитку перехідних економік.

Перехідні економічні системи, їх зміст та основні риси. Формування інституційних та економічних умов переходу до нової системи господарювання.

У процесі трансформації однієї економічної системи в іншу або від однієї стадії до іншої в межах однієї сис­теми існує певний перехідний період, упродовж якого формуються і міцніють елементи та форми нової еконо­мічної системи, а водночас відмирають, модифікуються елементи і форми старої системи. Аналогічні процеси з 1991 р. відбуваються і в Україні. Щодо соціально-еконо­мічного змісту цих процесів, їх спрямованості у вітчиз­няній та західній економічній літературі уже трива­лий час ведуться дискусії.

У багатьох працях вітчизняних та зарубіжних економістів і політи­ків наголошується, що в Україні відбувається перехід до ринкової економіки (або до ринкової економічної систе­ми, до розвинутої ринкової економіки) і що цей період потребуватиме певного часу. Висловлюються думки, що після подолання економічної кризи перехідний етап три­ватиме 2—3 десятиліття. Інші учені стверджують, що го­ловними рисами перехідного періоду в Україні є перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку; від одного способу виробництва до іншого; від одного базису до іншого тощо.

Залежно від цього по-різному характеризують зміст перехідної економіки. Одні вчені таким змістом назива­ють перетворення усієї системи соціально-економічних відносин, другі — формування реальних ринкових відно­син, треті — створення відкритої національної ринкової економіки, четверті — побудову основ постіндустріального суспільства, п'яті — процеси капіталізації суспільно-економічного ладу та ін.

По-різному тлумачиться та економіка, економічна система або спосіб виробництва, від якої потрібно пере­ходити до іншої економіки, системи тощо. Переважна більшість економістів називають її командно-адміністра­тивною системою, окремі — плановою економікою, соці­алістичним устроєм, базисом, що ґрунтується на поза­економічній залежності. Водночас більшість авторів справедливо зазначають, що період переходу від одного типу економіки до іншого є перехідним.

Економічна сутність перехідного періоду полягає в тому, що це особливий період, упродовж якого економі­ка країни або декількох країн переходить в істотно (сутнісно) інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи. Оскільки основними елементами такої системи є продуктивні сили, техніко-економічні відносини (єдність і взаємодія цих сторін формує техно­логічний спосіб виробництва), організаційно-економічні відносини, виробничі відносини, або відносини економіч­ної власності, та господарський механізм, то в перехід­ний період відбувається докорінна трансформація кожно­го з цих елементів (або підсистем). Перехідний період в Україні почався в 1991 р.

Перехідний період має місце і в межах однієї еконо­мічної системи, зокрема при переході від менш розвинутої стадії (етапу) до більш розвинутої. Так, пере­хід нижчої стадії капіталізму у вищу тривав майже чоти­ри десятиліття. Але упродовж такого періоду відбувають­ся не істотні (докорінні), а якісні зміни в економічній системі.

Оскільки сутністю перехідного періоду від однієї до іншої системи є докорінна трансформація існуючої еко­номічної системи, то необхідно з'ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одного бо­ку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься піс­ля перехідного періоду, — з іншого.

Най­поширенішою характеристикою економічної системи, яка існувала в Україні та інших країнах колишнього СРСР, є поняття «командно-адміністративна система». Проте ця назва характеризує лише один з елементів еко­номічної системи — її господарський механізм або управ­лінський аспект, який є важливим, але не визначальним. Визначально-синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.

У колишньому СРСР 92% власності було зосереджено в руках держави. Таким чином, невід'ємною рисою такої системи, а отже складовою частиною поняття, що відоб­ражає тип цієї системи, є термін «державний».

Державна власність (на засоби виробництва, фінансо­во-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власнос­ті, частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет, тощо) може бути різною за своєю соціально-економічною сутністю. Це залежить: 1) від типу управління цією власністю; 2) від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівни­ками державних підприємств; 3) від характеру самої праці (здійснюється вона методами економічного чи по­заекономічного примусу, є індивідуальною чи колектив­ною тощо); 4) від характеру влади (економічної, політич­ної), оскільки власність і влада діалектичне пов'язані між собою.

Управління виробництвом і власністю в колишньому СРСР мало командно-адміністративний характер. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, під­приємству директивно доводилися з єдиного центру по­казники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенкла­тура продукції. Споживачам внаслідок цього нав'язува­лися значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало затратний характер економіки, низьку ефек­тивність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у роз­рахунку на душу населення СРСР відставав від розвину­тих країн світу приблизно в 10 разів). Командно-адмініс­тративна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарсь­кий розрахунок був формальним, виробництво здійсню­валося заради виробництва, мав місце товарний дефіцит.

Власником виготовленої на підприємствах продукції була держава, оскільки і самі підприємства, і власність на засоби виробництва знаходилися в її руках. При цьому проголошувалося існування загальнонародної влас­ності. Насправді персоніфікатором державної власності була правляча еліта — вищі чиновники партійного, дер­жавного та господарського апаратів, які мали величезні привілеї. Значна частина створеного національного дохо­ду (до 40%) спрямовувалася на військові цілі. Свідчен­ням цього, а також затратного характеру економіки була низька частка особистого споживання в національному доході. Так, якщо в 1908 р. вона становила 54,8%, у 1928 р. — 58,1%, то у 1988 р. — 40,1%. За рівнем осо­бистого споживання в розрахунку на душу населення СРСР посідав 77-те місце в світі.

Водночас у загальнонародних інтересах розвивалася система освіти (в тому числі вищої — до вузів щорічно зараховували 75% дітей робітників і селян), охорони здо­ров'я (безплатні медичні послуги), культури, відпочинку, надання житла, хоча правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості й швидше.

Здебільшого реалізовувалося право на працю, яка ма­ла переважно колективний характер. Однак при оплаті робочої сили домінувала зрівнялівка на досить низькому рівні, що позбавляло переважну кількість працюючих дієвих стимулів до праці. На різних етапах існування СРСР переважав або економічний, або позаекономічний примус до праці: до сталінського періоду — економічний, що супроводжувався незначним безробіттям; в період сталінського режиму майже 12 млн. осіб були здебільшо­го політв'язнями і в таборах виконували рабську за ха­рактером працю. Приблизно 35 млн. селян були примусо­во прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах, не мали права залишати колгоспи без дозволу органів влади, що найбільшою мірою відповідало феодальному типу залеж­ності й праці. Лише в останні два—три десятиріччя пра­ця в СРСР набула характеру економічного примусу, як це характерно для інших держав світу. Оскільки влас­ність була тотально одержавлена і знаходилася насампе­ред в руках бюрократичної еліти, то й політична влада не могла бути демократичною. Вона знаходилася в руках партійно-господарської радянської еліти і підтримувала­ся одержавленням ідеології, політичними репресіями то­що. Внаслідок цього в економічній політиці мало місце нав'язування волюнтаристських рішень.

Таким чином, в економічній системі колишнього СРСР з погляду визначального критерію (відносин еконо­мічної власності) поєднувалися елементи одержавленого бюрократично-елітарного соціалізму, капіталізму (однією з рис якого було існування нелегальної економіки як складової частини тіньової економіки), воєнного комунізму, феодалізму, рабовласницького та соціалістич­ного устрою. Таке поєднання мало місце більш як три десятиліття, тобто майже половини періоду існування СРСР після політики НЕПу, під час якої 92% земельного фонду республіки було розподілено між селянами, відчутно посилилися процеси капіталізації економічної системи та використання важелів ринкової економіки. Після сталінського режиму значно послабилися елементи докапіталістичних, експлуататорських формацій, дещо посилилися засади соціалістичного ладу, але домінував не цей уклад. Оскільки в такій мозаїці, своєрідному по­єднанні елементів різних економічних систем переважа­ла власність бюрократично-номенклатурної еліти, існувало відчуження безпосередніх працівників від засобів виробництва, цю систему найлогічніше назвати державно-номенклатурним соціалізмом.

Виходячи з цього, некоректно говорити про перехід від індустріальної економіки. Така класифікація еволю­ції економічних систем (їх поділ на аграрні, індустріаль­ні та постіндустріальні) є поверховою, оскільки ігнорує тип власності та акцентує увагу в першому випадку на рівні розвитку технологічного способу виробництва (ін­дустріальний), у другому — на переважанні аграрної сфе­ри порівняно з індустріальною (аграрна економіка), а в третьому — залишається аморфно-беззмістовною (постіндустріальне суспільство — тобто суспільство, яке існує після індустріального). При послідовному дотриманні та­кого підходу на зміну економічній системі, що базується на машинній праці, машинній техніці, повинен приходи­ти тип системи, який слід називати автоматизованим ви­робництвом.

Безпідставною є також характеристика існуючої в колишньому СРСР економічної системи як соціалістич­ного устрою. У цьому випадку частина (окремі, хоча й важливі в останній період існування цієї системи елемен­ти соціалізму) видаються за ціле, що не відповідає вимо­гам системного підходу.

Щодо визначення «планова економіка», то в ньому організаційна форма розвитку продуктивних сил і еволю­ції виробничих відносин (планова, планово-стихійна, сти­хійна) заміняє домінуючий критерій при характеристиці економічної системи — тип економічної власності. Залеж­но від нього формувався тип юридичної власності — пере­дусім панівна номенклатурно-бюрократична еліта розпоряджалася, користувалася і володіла власністю на засоби виробництва.

Назва економічної системи «базис, що ґрунтувався на позаекономічній залежності», не відповідає критеріям понятійності, категоріальності, тобто в ній відсутнє чітке визначення базису.

Щоб з'ясувати назву тієї системи, до якої прямує Україна, необхідно проаналізувати трансформаційні про­цеси в кожному з елементів економічної системи і пере­дусім у відносинах економічної власності.

Якщо виходити з того, що в постіндустріальному або інформаційному суспільстві, на переконання західних учених, вирішальними елементами розвитку стане твор­ча діяльність людини на основі високого рівня розвитку науки, освіти та інформації, а в Україні відбувається їх деградація, то з погляду розвитку системи продуктивних сил перехідна економіка України характеризується пос­туповим регресом.

З погляду техніко-економічних відносин (відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо) економіка України у межах СРСР була відкритою. Свідченням цього є те, що в народ­ногосподарському комплексі України до 80% виробниц­тва товарів не мало завершеного технологічного циклу. Але щодо світогосподарських зв'язків економічна систе­ма СРСР, у тому числі України, була закритою, про що йшлося вище.

Важливими ознаками відкритої економіки є активна участь країни в міжнародному поділі праці, у міжнародній виробничій, науково-технічній кооперації, обміні капіталами та ін. У 90-х роках економіка України внаслідок розриву навіть раціональних економічних зв'язків з країнами колишнього СРСР стала значною мі­рою закритою щодо країн СНД. Хоча Україна вперше у 2000 р. домоглася позитивного сальдо у зовнішній торгівлі, проте переважна частка експорту — товари паливно-сировинної групи, передусім значне зростання продукції чорної металургії. За іншими названими вище ознаками економіка України залишається закритою.

Крім того, в Україні існувало понад 2000 крупних під­приємств, підпорядкованих загальносоюзним міністерст­вам і відомствам. За час кризи втілюється не завжди про­думана політика демонополізації; здійснюється нераціо­нальне розукрупнення цих підприємств, що в недалекому майбутньому зробить економіку держави беззахисною пе­ред іноземним капіталом, експансією ТНК. Отже, з пог­ляду техніко-економічних відносин перехідна економіка 90-х років також характеризується певним регресом.

Продуктивні сили і техніко-економічні відносини, як уже зазначалося, формують технологічний спосіб вироб­ництва. Узагальнюючим показником рівня його розвитку є співвідношення між трьома типами цього способу ви­робництва, що базуються на: 1) ручній праці; 2) машин­ній праці; 3) автоматизованій праці. На початку 90-х ро­ків в Україні частка першого способу виробництва стано­вила до 40% (виходячи з відсотка працівників, зайнятих ручною працею), частка другого — до 48%, а частка автоматизованого виробництва — менше 12%. У 90-ті ро­ки, по-перше, значно погіршилася якість технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, оскільки зросло фізичне та моральне зношування основ­них фондів; по-друге, зменшилися питома вага та якість технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці; по-третє, зросла частка способу виробництва, який базується на ручній праці, що найбільшою мірою властиве сільському господарству.

Таким чином, з погляду технологічного способу ви­робництва перехідна економіка 90-х років супроводжува­лася рухом у бік докапіталістичних формацій (адже їхній технологічний спосіб базувався на ручній праці) та капіталізму XVIII — початку XX ст. (його технологічний спосіб виробництва у цей період базувався на машинній праці).

Певною мірою прогресивними, але лише в кількісно­му аспекті є трансформаційні процеси у відносинах еко­номічної власності. Це виявилося у тому, що з 1991 р. частка державної власності скоротилася з 92 до 27%, що означає кінець її абсолютного домінування. Водночас цей процес набув надмірних масштабів, продовжується далі, що загрожує стабільності й суверенітету країни, означає перехід з однієї крайності в іншу.

Основним змістом трансформаційних процесів у від­носинах власності повинно стати роздержавлення (пере­хід державної власності у різні типи та форми недержав­ної власності — передусім акціонерну, а також коопера­тивну, приватну та ін.).

Трансформація економічної власності не повинна обмежуватися лише процесами роздержавлення. Доко­рінні або якісні зрушення необхідні й у межах державної власності. Такими зрушеннями у випадку трансформації економічної системи у бік соціалізації та гуманізації по­винні стати участь трудових колективів в управлінні власністю, створення автономних бригад, використання прогресивних форм заробітної плати, зокрема «участі у прибутках» тощо.

В Україні в 90-х — на початку XXI ст. реалізується далеко не найоптимальніша модель роздержавлення, в тому числі приватизації, характерними рисами якої є:

1. Підпорядкування державного сектора інтересам приватного капіталу. Значна частина державної влас­ності за безцінь (внаслідок штучного заниження її вар­тості або розкрадання) переходить до рук директорського корпусу, чиновників, представників тіньового капіталу. Через надмірне оподаткування, вилучення амортизацій­них відрахувань унеможливлюється навіть просте відтво­рення у межах державного сектора.

2. Інтенсивний процес первісного нагромадження ка­піталу. Закономірністю його в усіх країнах світу є по­чаткова капіталізація сфери обігу, утвердження в ній підприємницької діяльності. Водночас, на відміну від країн класичного капіталізму, в яких змістом первісного нагромадження було відокремлення безпосередніх вироб­ників від засобів виробництва, з одного боку, і концент­рація цих засобів і фінансових ресурсів в руках капіта­лістів — з іншого, таке відокремлення де-факто існувало і в період існування СРСР (незважаючи на формальне проголошення загальнонародної власності). Тому в 90-х роках відбувалося значне поглиблення цього процесу, пе­ретворення переважної більшості робітників та інтеліген­ції на зубожілу частину населення.

Стосовно сільського господарства отримання земель­них сертифікатів і ділянок селянами та їх вихід із колек­тивних господарств є широкомасштабним процесом кон­сервації приватної трудової власності, яка в розвинутих країнах світу переважала у сільському господарстві в XV — XVI ст. Завдяки цьому долається антагонізм між особистісними і речовими факторами виробництва, між працею і капіталом, але на переважно звуженій докапіта­лістичній основі. Внаслідок цього у сімейних підсобних господарствах використовується виснажлива, здебільшого ручна праця, нерідко з меншим рівнем механізації, ніж за феодального способу виробництва. Така орієнтація від­кидає сільське господарство України в епоху аграрної цивілізації, яка, на думку західних учених, передувала індустріальному суспільству.

3. Створення акціонерних компаній. В економічну систему України у процесі роздержавлення впроваджу­ється акціонерна власність. Наприкінці 2000 р. налічува­лося понад 40 тис. акціонерних товариств. Акціонерна форма власності — визначальний елемент економічної структури розвинутих країн у XX ст., оскільки вона є найадекватнішою формою існування монополій, у тому числі групових монополій — олігополій. Проте, на відмі­ну від процесів поступового наповнення акціонерної фор­ми власності у цих країнах демократичним змістом, в Україні утверджується здебільшого колективна капіта­лістична власність. Цей процес здійснюється всупереч Закону України «Про власність», в якому пріоритетною названа трудова колективна власність.

4. Формування елементів економічної структури, властивих розвинутим країнам світу на ступені дер­жавно-корпоративного капіталізму. Уклад, який при цьому створюється, найлогічніше назвати номенклатур­но-клановим капіталізмом.

5. Створення класового суспільства. З погляду соці­альних відносин, які є найближчою формою вияву відносин економічної власності, в Україні активно формується класове суспільство.

Найбільших зрушень у трансформації економічної системи в Україні зазнав господарський механізм. Двома його основними підсистемами є ринкове саморегулюван­ня та державне регулювання. Переважає у розвинутих країнах світу державне регулювання, елементами якого є держане економічне, адміністративне і правове регулю­вання. Державне регулювання економіки оптимально по­єднується з ринковим саморегулюванням та корпоратив­ним регулюванням.

В Україні у 90-х роках зруйновано окремі раціональні форми економічного регулювання (наприклад, держав­не планування економіки, відносно помірковане податко­ве регулювання, фінансово-кредитне регулювання та ін.), деградувало управління державним сектором і замість цього інтенсивно впроваджувалися ринкові важелі само­регулювання. Водночас виникли такі атрибути ринкової економіки, як фондова, валютна, товарна біржі, а також біржа робочої сили, які за умов оптимального поєднання державного регулювання і ринкового саморегулювання сприятимуть розвитку зрілих форм економічної системи капіталізму.

Якщо розглядати трансформаційні процеси з погляду організаційної форми розвитку продуктивних сил (зокре­ма співвідношення планомірності й стихійності), то пере­хідна економіка 90-х років характеризувалася значним посиленням стихійності та хаотичності. Водночас позитивними аспектами перехідного періоду в 90-х роках було набуття певною частиною населення рис підпри­ємця (що може сформувати новий потужний фактор економічного зростання), певне зміцнення психології приватного (у власників земельних ділянок, фермерів) та колективного власника (в частини трудових колективів), економія при споживанні комунальних послуг, переоцін­ка ролі робочого місця та ін.

Отже, з погляду формаційного підходу, який є домі­нуючим (порівняно із загальноцивілізаційним), перехід­на економіка України характеризувалася своєрідним сплетінням підсистем та елементів як з однотипних, так і з різнотипних економічних систем. Переважаючим в ній слід вважати процеси первісного нагромадження ка­піталу та капіталізму на нижчій стадії його розвитку. Са­ме на цій стадії домінували ринкова економіка (тобто економіка, в якій переважало ринкове саморегулювання)