- •Опорний конспект лекцій Лекція 1. Економічна теорія: предмет та методи пізнання.
- •Лекція 2. Економічна система суспільства та закономірності її розвитку.
- •Лекція 3. Форми організації суспільного виробництва та їх еволюція.
- •Лекція 4. Теорія грошей.
- •Лекція 5. Ринкова економіка: суть, функції і структура. Суб'єкти ринкової економіки.
- •Лекція 6. Капітал як економічна категорія і фактор виробництва. Оборот капіталу.
- •Лекція 7. Інфраструктура ринку і капітал сфери обігу.
- •Лекція 8. Монополія та конкуренція в ринковій економіці.
- •Лекція 9. Ринкові відносини в аграрному секторі економіки.
- •Лекція 10. Закономірності та особливості розвитку перехідних економік.
- •Лекція 11. Підприємство (фірма) в перехідній економіці.
- •Лекція 12. Теоретичні аспекти ринкової трансформації економіки України.
- •Лекція 13. Економічна теорія та економічна політика держави.
- •Лекція 14. Фінансово-кредитна система.
- •Лекція 15. Економічне відтворення та економічне зростання. Циклічні коливання в економіці.
- •Лекція 16. Доходи, їх джерела та розподіл. Зайнятість і відтворення робочої сили в перехідній економіці.
- •Лекція 17. Інтернаціоналізація господарського життя і світовий ринок.
- •Лекція 18. Глобалізація світогосподарських зв’язків та загальноцивілізаційні проблеми людства.
Лекція 10. Закономірності та особливості розвитку перехідних економік.
Перехідні економічні системи, їх зміст та основні риси. Формування інституційних та економічних умов переходу до нової системи господарювання.
У процесі трансформації однієї економічної системи в іншу або від однієї стадії до іншої в межах однієї системи існує певний перехідний період, упродовж якого формуються і міцніють елементи та форми нової економічної системи, а водночас відмирають, модифікуються елементи і форми старої системи. Аналогічні процеси з 1991 р. відбуваються і в Україні. Щодо соціально-економічного змісту цих процесів, їх спрямованості у вітчизняній та західній економічній літературі уже тривалий час ведуться дискусії.
У багатьох працях вітчизняних та зарубіжних економістів і політиків наголошується, що в Україні відбувається перехід до ринкової економіки (або до ринкової економічної системи, до розвинутої ринкової економіки) і що цей період потребуватиме певного часу. Висловлюються думки, що після подолання економічної кризи перехідний етап триватиме 2—3 десятиліття. Інші учені стверджують, що головними рисами перехідного періоду в Україні є перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку; від одного способу виробництва до іншого; від одного базису до іншого тощо.
Залежно від цього по-різному характеризують зміст перехідної економіки. Одні вчені таким змістом називають перетворення усієї системи соціально-економічних відносин, другі — формування реальних ринкових відносин, треті — створення відкритої національної ринкової економіки, четверті — побудову основ постіндустріального суспільства, п'яті — процеси капіталізації суспільно-економічного ладу та ін.
По-різному тлумачиться та економіка, економічна система або спосіб виробництва, від якої потрібно переходити до іншої економіки, системи тощо. Переважна більшість економістів називають її командно-адміністративною системою, окремі — плановою економікою, соціалістичним устроєм, базисом, що ґрунтується на позаекономічній залежності. Водночас більшість авторів справедливо зазначають, що період переходу від одного типу економіки до іншого є перехідним.
Економічна сутність перехідного періоду полягає в тому, що це особливий період, упродовж якого економіка країни або декількох країн переходить в істотно (сутнісно) інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи. Оскільки основними елементами такої системи є продуктивні сили, техніко-економічні відносини (єдність і взаємодія цих сторін формує технологічний спосіб виробництва), організаційно-економічні відносини, виробничі відносини, або відносини економічної власності, та господарський механізм, то в перехідний період відбувається докорінна трансформація кожного з цих елементів (або підсистем). Перехідний період в Україні почався в 1991 р.
Перехідний період має місце і в межах однієї економічної системи, зокрема при переході від менш розвинутої стадії (етапу) до більш розвинутої. Так, перехід нижчої стадії капіталізму у вищу тривав майже чотири десятиліття. Але упродовж такого періоду відбуваються не істотні (докорінні), а якісні зміни в економічній системі.
Оскільки сутністю перехідного періоду від однієї до іншої системи є докорінна трансформація існуючої економічної системи, то необхідно з'ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одного боку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься після перехідного періоду, — з іншого.
Найпоширенішою характеристикою економічної системи, яка існувала в Україні та інших країнах колишнього СРСР, є поняття «командно-адміністративна система». Проте ця назва характеризує лише один з елементів економічної системи — її господарський механізм або управлінський аспект, який є важливим, але не визначальним. Визначально-синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.
У колишньому СРСР 92% власності було зосереджено в руках держави. Таким чином, невід'ємною рисою такої системи, а отже складовою частиною поняття, що відображає тип цієї системи, є термін «державний».
Державна власність (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності, частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет, тощо) може бути різною за своєю соціально-економічною сутністю. Це залежить: 1) від типу управління цією власністю; 2) від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державних підприємств; 3) від характеру самої праці (здійснюється вона методами економічного чи позаекономічного примусу, є індивідуальною чи колективною тощо); 4) від характеру влади (економічної, політичної), оскільки власність і влада діалектичне пов'язані між собою.
Управління виробництвом і власністю в колишньому СРСР мало командно-адміністративний характер. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно доводилися з єдиного центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції. Споживачам внаслідок цього нав'язувалися значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало затратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душу населення СРСР відставав від розвинутих країн світу приблизно в 10 разів). Командно-адміністративна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося заради виробництва, мав місце товарний дефіцит.
Власником виготовленої на підприємствах продукції була держава, оскільки і самі підприємства, і власність на засоби виробництва знаходилися в її руках. При цьому проголошувалося існування загальнонародної власності. Насправді персоніфікатором державної власності була правляча еліта — вищі чиновники партійного, державного та господарського апаратів, які мали величезні привілеї. Значна частина створеного національного доходу (до 40%) спрямовувалася на військові цілі. Свідченням цього, а також затратного характеру економіки була низька частка особистого споживання в національному доході. Так, якщо в 1908 р. вона становила 54,8%, у 1928 р. — 58,1%, то у 1988 р. — 40,1%. За рівнем особистого споживання в розрахунку на душу населення СРСР посідав 77-те місце в світі.
Водночас у загальнонародних інтересах розвивалася система освіти (в тому числі вищої — до вузів щорічно зараховували 75% дітей робітників і селян), охорони здоров'я (безплатні медичні послуги), культури, відпочинку, надання житла, хоча правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості й швидше.
Здебільшого реалізовувалося право на працю, яка мала переважно колективний характер. Однак при оплаті робочої сили домінувала зрівнялівка на досить низькому рівні, що позбавляло переважну кількість працюючих дієвих стимулів до праці. На різних етапах існування СРСР переважав або економічний, або позаекономічний примус до праці: до сталінського періоду — економічний, що супроводжувався незначним безробіттям; в період сталінського режиму майже 12 млн. осіб були здебільшого політв'язнями і в таборах виконували рабську за характером працю. Приблизно 35 млн. селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах, не мали права залишати колгоспи без дозволу органів влади, що найбільшою мірою відповідало феодальному типу залежності й праці. Лише в останні два—три десятиріччя праця в СРСР набула характеру економічного примусу, як це характерно для інших держав світу. Оскільки власність була тотально одержавлена і знаходилася насамперед в руках бюрократичної еліти, то й політична влада не могла бути демократичною. Вона знаходилася в руках партійно-господарської радянської еліти і підтримувалася одержавленням ідеології, політичними репресіями тощо. Внаслідок цього в економічній політиці мало місце нав'язування волюнтаристських рішень.
Таким чином, в економічній системі колишнього СРСР з погляду визначального критерію (відносин економічної власності) поєднувалися елементи одержавленого бюрократично-елітарного соціалізму, капіталізму (однією з рис якого було існування нелегальної економіки як складової частини тіньової економіки), воєнного комунізму, феодалізму, рабовласницького та соціалістичного устрою. Таке поєднання мало місце більш як три десятиліття, тобто майже половини періоду існування СРСР після політики НЕПу, під час якої 92% земельного фонду республіки було розподілено між селянами, відчутно посилилися процеси капіталізації економічної системи та використання важелів ринкової економіки. Після сталінського режиму значно послабилися елементи докапіталістичних, експлуататорських формацій, дещо посилилися засади соціалістичного ладу, але домінував не цей уклад. Оскільки в такій мозаїці, своєрідному поєднанні елементів різних економічних систем переважала власність бюрократично-номенклатурної еліти, існувало відчуження безпосередніх працівників від засобів виробництва, цю систему найлогічніше назвати державно-номенклатурним соціалізмом.
Виходячи з цього, некоректно говорити про перехід від індустріальної економіки. Така класифікація еволюції економічних систем (їх поділ на аграрні, індустріальні та постіндустріальні) є поверховою, оскільки ігнорує тип власності та акцентує увагу в першому випадку на рівні розвитку технологічного способу виробництва (індустріальний), у другому — на переважанні аграрної сфери порівняно з індустріальною (аграрна економіка), а в третьому — залишається аморфно-беззмістовною (постіндустріальне суспільство — тобто суспільство, яке існує після індустріального). При послідовному дотриманні такого підходу на зміну економічній системі, що базується на машинній праці, машинній техніці, повинен приходити тип системи, який слід називати автоматизованим виробництвом.
Безпідставною є також характеристика існуючої в колишньому СРСР економічної системи як соціалістичного устрою. У цьому випадку частина (окремі, хоча й важливі в останній період існування цієї системи елементи соціалізму) видаються за ціле, що не відповідає вимогам системного підходу.
Щодо визначення «планова економіка», то в ньому організаційна форма розвитку продуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово-стихійна, стихійна) заміняє домінуючий критерій при характеристиці економічної системи — тип економічної власності. Залежно від нього формувався тип юридичної власності — передусім панівна номенклатурно-бюрократична еліта розпоряджалася, користувалася і володіла власністю на засоби виробництва.
Назва економічної системи «базис, що ґрунтувався на позаекономічній залежності», не відповідає критеріям понятійності, категоріальності, тобто в ній відсутнє чітке визначення базису.
Щоб з'ясувати назву тієї системи, до якої прямує Україна, необхідно проаналізувати трансформаційні процеси в кожному з елементів економічної системи і передусім у відносинах економічної власності.
Якщо виходити з того, що в постіндустріальному або інформаційному суспільстві, на переконання західних учених, вирішальними елементами розвитку стане творча діяльність людини на основі високого рівня розвитку науки, освіти та інформації, а в Україні відбувається їх деградація, то з погляду розвитку системи продуктивних сил перехідна економіка України характеризується поступовим регресом.
З погляду техніко-економічних відносин (відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо) економіка України у межах СРСР була відкритою. Свідченням цього є те, що в народногосподарському комплексі України до 80% виробництва товарів не мало завершеного технологічного циклу. Але щодо світогосподарських зв'язків економічна система СРСР, у тому числі України, була закритою, про що йшлося вище.
Важливими ознаками відкритої економіки є активна участь країни в міжнародному поділі праці, у міжнародній виробничій, науково-технічній кооперації, обміні капіталами та ін. У 90-х роках економіка України внаслідок розриву навіть раціональних економічних зв'язків з країнами колишнього СРСР стала значною мірою закритою щодо країн СНД. Хоча Україна вперше у 2000 р. домоглася позитивного сальдо у зовнішній торгівлі, проте переважна частка експорту — товари паливно-сировинної групи, передусім значне зростання продукції чорної металургії. За іншими названими вище ознаками економіка України залишається закритою.
Крім того, в Україні існувало понад 2000 крупних підприємств, підпорядкованих загальносоюзним міністерствам і відомствам. За час кризи втілюється не завжди продумана політика демонополізації; здійснюється нераціональне розукрупнення цих підприємств, що в недалекому майбутньому зробить економіку держави беззахисною перед іноземним капіталом, експансією ТНК. Отже, з погляду техніко-економічних відносин перехідна економіка 90-х років також характеризується певним регресом.
Продуктивні сили і техніко-економічні відносини, як уже зазначалося, формують технологічний спосіб виробництва. Узагальнюючим показником рівня його розвитку є співвідношення між трьома типами цього способу виробництва, що базуються на: 1) ручній праці; 2) машинній праці; 3) автоматизованій праці. На початку 90-х років в Україні частка першого способу виробництва становила до 40% (виходячи з відсотка працівників, зайнятих ручною працею), частка другого — до 48%, а частка автоматизованого виробництва — менше 12%. У 90-ті роки, по-перше, значно погіршилася якість технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, оскільки зросло фізичне та моральне зношування основних фондів; по-друге, зменшилися питома вага та якість технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці; по-третє, зросла частка способу виробництва, який базується на ручній праці, що найбільшою мірою властиве сільському господарству.
Таким чином, з погляду технологічного способу виробництва перехідна економіка 90-х років супроводжувалася рухом у бік докапіталістичних формацій (адже їхній технологічний спосіб базувався на ручній праці) та капіталізму XVIII — початку XX ст. (його технологічний спосіб виробництва у цей період базувався на машинній праці).
Певною мірою прогресивними, але лише в кількісному аспекті є трансформаційні процеси у відносинах економічної власності. Це виявилося у тому, що з 1991 р. частка державної власності скоротилася з 92 до 27%, що означає кінець її абсолютного домінування. Водночас цей процес набув надмірних масштабів, продовжується далі, що загрожує стабільності й суверенітету країни, означає перехід з однієї крайності в іншу.
Основним змістом трансформаційних процесів у відносинах власності повинно стати роздержавлення (перехід державної власності у різні типи та форми недержавної власності — передусім акціонерну, а також кооперативну, приватну та ін.).
Трансформація економічної власності не повинна обмежуватися лише процесами роздержавлення. Докорінні або якісні зрушення необхідні й у межах державної власності. Такими зрушеннями у випадку трансформації економічної системи у бік соціалізації та гуманізації повинні стати участь трудових колективів в управлінні власністю, створення автономних бригад, використання прогресивних форм заробітної плати, зокрема «участі у прибутках» тощо.
В Україні в 90-х — на початку XXI ст. реалізується далеко не найоптимальніша модель роздержавлення, в тому числі приватизації, характерними рисами якої є:
1. Підпорядкування державного сектора інтересам приватного капіталу. Значна частина державної власності за безцінь (внаслідок штучного заниження її вартості або розкрадання) переходить до рук директорського корпусу, чиновників, представників тіньового капіталу. Через надмірне оподаткування, вилучення амортизаційних відрахувань унеможливлюється навіть просте відтворення у межах державного сектора.
2. Інтенсивний процес первісного нагромадження капіталу. Закономірністю його в усіх країнах світу є початкова капіталізація сфери обігу, утвердження в ній підприємницької діяльності. Водночас, на відміну від країн класичного капіталізму, в яких змістом первісного нагромадження було відокремлення безпосередніх виробників від засобів виробництва, з одного боку, і концентрація цих засобів і фінансових ресурсів в руках капіталістів — з іншого, таке відокремлення де-факто існувало і в період існування СРСР (незважаючи на формальне проголошення загальнонародної власності). Тому в 90-х роках відбувалося значне поглиблення цього процесу, перетворення переважної більшості робітників та інтелігенції на зубожілу частину населення.
Стосовно сільського господарства отримання земельних сертифікатів і ділянок селянами та їх вихід із колективних господарств є широкомасштабним процесом консервації приватної трудової власності, яка в розвинутих країнах світу переважала у сільському господарстві в XV — XVI ст. Завдяки цьому долається антагонізм між особистісними і речовими факторами виробництва, між працею і капіталом, але на переважно звуженій докапіталістичній основі. Внаслідок цього у сімейних підсобних господарствах використовується виснажлива, здебільшого ручна праця, нерідко з меншим рівнем механізації, ніж за феодального способу виробництва. Така орієнтація відкидає сільське господарство України в епоху аграрної цивілізації, яка, на думку західних учених, передувала індустріальному суспільству.
3. Створення акціонерних компаній. В економічну систему України у процесі роздержавлення впроваджується акціонерна власність. Наприкінці 2000 р. налічувалося понад 40 тис. акціонерних товариств. Акціонерна форма власності — визначальний елемент економічної структури розвинутих країн у XX ст., оскільки вона є найадекватнішою формою існування монополій, у тому числі групових монополій — олігополій. Проте, на відміну від процесів поступового наповнення акціонерної форми власності у цих країнах демократичним змістом, в Україні утверджується здебільшого колективна капіталістична власність. Цей процес здійснюється всупереч Закону України «Про власність», в якому пріоритетною названа трудова колективна власність.
4. Формування елементів економічної структури, властивих розвинутим країнам світу на ступені державно-корпоративного капіталізму. Уклад, який при цьому створюється, найлогічніше назвати номенклатурно-клановим капіталізмом.
5. Створення класового суспільства. З погляду соціальних відносин, які є найближчою формою вияву відносин економічної власності, в Україні активно формується класове суспільство.
Найбільших зрушень у трансформації економічної системи в Україні зазнав господарський механізм. Двома його основними підсистемами є ринкове саморегулювання та державне регулювання. Переважає у розвинутих країнах світу державне регулювання, елементами якого є держане економічне, адміністративне і правове регулювання. Державне регулювання економіки оптимально поєднується з ринковим саморегулюванням та корпоративним регулюванням.
В Україні у 90-х роках зруйновано окремі раціональні форми економічного регулювання (наприклад, державне планування економіки, відносно помірковане податкове регулювання, фінансово-кредитне регулювання та ін.), деградувало управління державним сектором і замість цього інтенсивно впроваджувалися ринкові важелі саморегулювання. Водночас виникли такі атрибути ринкової економіки, як фондова, валютна, товарна біржі, а також біржа робочої сили, які за умов оптимального поєднання державного регулювання і ринкового саморегулювання сприятимуть розвитку зрілих форм економічної системи капіталізму.
Якщо розглядати трансформаційні процеси з погляду організаційної форми розвитку продуктивних сил (зокрема співвідношення планомірності й стихійності), то перехідна економіка 90-х років характеризувалася значним посиленням стихійності та хаотичності. Водночас позитивними аспектами перехідного періоду в 90-х роках було набуття певною частиною населення рис підприємця (що може сформувати новий потужний фактор економічного зростання), певне зміцнення психології приватного (у власників земельних ділянок, фермерів) та колективного власника (в частини трудових колективів), економія при споживанні комунальних послуг, переоцінка ролі робочого місця та ін.
Отже, з погляду формаційного підходу, який є домінуючим (порівняно із загальноцивілізаційним), перехідна економіка України характеризувалася своєрідним сплетінням підсистем та елементів як з однотипних, так і з різнотипних економічних систем. Переважаючим в ній слід вважати процеси первісного нагромадження капіталу та капіталізму на нижчій стадії його розвитку. Саме на цій стадії домінували ринкова економіка (тобто економіка, в якій переважало ринкове саморегулювання)