3. Сучасна міжнародно – правова база дипломатичного протоколу.

Норми протоколу базуються на чотирьох основних джерелах: міжна­родному праві, міжнародному звичаї, державному праві, національних традиціях та особливостях.

Основоположними міжнародно-правовими актами, які врегульовують окремі норми дипломатичного протоколу, є конвенції, укладені під егідою ООН. Основним джерелом сучасного дипломатичного права є Віденська конвенція про дипломатичні зносини, підписана 18 квітня 1961 р. у Відні на Конференції ООН з дипломатичних зносин та імунітетів. В основу те­ксту Конвенції було покладено проект, підготовлений Комісією міжнаро­дного права ООН у ході робіт із кодифікації дипломатичного права, роз­початих у 1955 р. Учасниками конвенції в наш час є понад 170 держав, серед них і Україна. Всі країни світу, у тому числі й ті, які формально утримуються від приєднання до конвенції, дотримуються зафіксованих у ній норм, а протокольні служби враховують їх у своїй роботі. У деяких державах Віденська конвенція була інкорпорована в національні законо­давства й стала розглядатися як складова національного права. Інші -прийняли власні законодавчі акти з урахуванням норм Конвенції.

Конвенція 1961 р. визначає:

• порядок встановлення дипломатичних відносин між державами й заснування постійних дипломатичних представництв (ст.2);

•    функції дипломатичного представництва (ст.З);

•    порядок акредитації дипломатичних представників (ст.4);

•    права й обов'язки дипломатичних представників (ст. 5-13);

•    обов'язки держави перебування надавати всі можливості для вико­нання функцій дипломатичних представництв (ст.25);

•    класифікацію глав дипломатичних представництв (ст. 14, 15);

•    старшинство в дипломатичному корпусі (ст. 16, 17, 18);

•    імунітети й привілеї дипломатичних представництв і дипломатич­них агентів (загалом 20 статей);

•    порядок використання державної символіки акредитуючої держави на приміщеннях представництва (ст. 20);

•    порядок  припинення   функціонування  дипломатичних   представ­ництв (ст.43), а також інші практичні питання, пов'язані з виконан­ням функцій дипломатичних представництв.

"Віденська конвенція про консульські зносини" від 24 квітня 1963 р. -основне джерело сучасного консульського права, вона, зокрема, регла­ментує окремі протокольні питання діяльності консульських установ і консульських посадових осіб. Конвенція визначає порядок установлення й припинення консульських відносин між державами і відкриття консуль­ської установи; класифікацію глав консульських установ; порядок при­значення і допущення глав консульських установ; старшинство між гла­вами консульських установ і порядок старшинства між консульськими посадовими особами консульської установи; переваги, привілеї та імуні­тети консульських установ, штатних консульських посадових осіб та ін­ших працівників консульських установ, зокрема порядок користування державним прапором і гербом акредитуючої держави.

Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН і відкрита для підписання 16 грудня 1969 p., є одним із основних джерел сучасного права зовнішніх зносин. Конвенція визначає порядок направ­лення, початку і завершення функцій спеціальної місії, призначення членів місії; правила, які стосуються старшинства спеціальних місій; правила ви­користання державних символів країни, яка надіслала місію; статус глави держави і осіб високого ранг/, які очолюють спеціальну місію; привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів, аналогічні дипломатичним.

Головним міжнародно-правовим документом, який регламентує дія­льність постійних представників та постійних представництв держав при міжнародних організаціях, делегацій та спостерігачів в органах та на конференціях, які скликаються міжнародною організацією чи під її егі­дою, є Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 берез­ня 1975 р. До міжнародно-правових документів, які врегульовують окремі протокольні питання в діяльності міжнародних організацій, можна відне­сти Конвенцію про привілеї та імунітети ООН (1946 p.), Генеральну угодупро привілеї та імунітети Ради Європи (1949 р.), Протокол про привілеї та імунітети Європейських співтовариств (1965 р.) тощо.

Іншим джерелом, що формує протокольні норми, є міжнародний зви­чай. Прикладом протокольних норм, які спираються на міжнародний зви­чай, є форми та правила складання дипломатичної кореспонденції, по­рядок проведення дипломатичних прийомів, дипломатичних візитів, ви­користання візитних карток, титулування, привітання вищих керівників держави з національним святом тощо.

Джерелом норм і правил офіційного протоколу окремих держав є державно-правові документи: конституція, закони, укази, положення, по­станови, кодекси тощо. Державно-правові акти встановлюють порядок проведення офіційних заходів за участю вищих керівників держави; нор­ми, правила й церемоніал візитів на вищому рівні; порядок проведення заходів за участю дипломатичного корпусу. Вони також урегульовують питання акредитації дипломатичних представників та церемоніалу вру­чення вірчих грамот; державного службового й протокольного старшинс­тва; дипломатичних рангів та старшинства своїх дипломатів; питання, пов'язані з використанням державної символіки тощо.

Іншим джерелом, яке формує протокол окремих країн, є національні традиції та особливості. До комплексу норм і правил, які базуються на наці­ональних традиціях та особливостях, належить етикет вітань, у деяких краї­нах - одяг під час офіційних та протокольних заходів, протокольні подарун­ки, особливості меню або виголошення тостів під час прийомів тощо.