2. Напрямки фінансової науки у XIX ст.

Проявом спрощення політичної економії як методології фінансів став розвиток догматичного напрямку в науці. Його ознаки – переважна увага до фінансових класифікацій податків, бюджету, позик і ін. Особливо ці риси відрізняли французьку фінансову школу в особі її найвідоміших представників П.Леруа-Больє, Р.Штурма, Л.Сэя.

Історія науки розглянутого періоду характеризується розквітом російської фінансової школи (Н.Х.Бунге, І.І.Янжул, С.Ю.Вітте, І.Х.Озеров, П.Гензель, В.Н.Твердохлєбов і ін.). У Росії наука про фінанси розвивалася в системі юридичних наук. Російську школу відрізняло самостійне трактування й аналіз методології фінансової науки. Досліджувався і такий маловивчений аспект фінансів, як їхня географія.

У кожному з розділів науки з'явилися нові актуальні теми. Були переборені уявлення першої половини XIX ст. про те, що податок – це плата за державні послуги. Лише найбільш консервативні державні діячі і вчені продовжували дотримуватися цієї точки зору (наприклад, у Франції – А.Тьєр, П.Леруа-Больє). А.Вагнер вніс у визначення податку елемент його соціальних функцій, розробляючи положення про те, що податками повинні пом'якшуватися класові антагонізми.

Питання про те, які податки кращі – прямі чи непрямі, продовжував залишатися актуальною темою фінансових творів. Консервативні вчені з посиланням на закон розподілу доходів В.Парето, який тлумачиться як доказ великої сукупної величини доходів низькооплачуваних шарів населення, переконували в бажаності і законності росту непрямих податків (С.І.Іловайський – у Росії, П.Леруа-Больє – у Франції). Представники демократичної течії відзначали фінансову необхідність цих податків як основного резерву зростання державних доходів. При цьому податків на предмети першої необхідності (хліб, сіль, м'ясо і т.п.) пропонувалося уникати, помірковано обкладаючи, по термінології того часу, “предмети відносної корисності” (пиво, кава) і високо – тютюн, спиртні напої, предмети розкошу.

Вінцем податкових систем на межі XIX-XX ст. був визнаний прибутковий податок. В усіх розвинутих країнах з'явилися десятки творів, присвячених його дослідженню і пропаганді (у Росії, наприклад, це була робота И.Озерова “Прибутковий податок в Англії”, видана в 1898р.).

Найбільш цікавим і важким розділом фінансової науки продовжувала залишатися теорія перекладання податків. До середини XIX ст. було зжите класичне (по Сміту) трактування перекладання. Майже зійшла нанівець теорія “дифузії податків” Н.Канара. Її продовжували дотримуватися лише А.Тьєр (Франція) і О.Бісмарк (Пруссія). Майже в усіх національних школах були зроблені висновки про незначне перекладання прибуткового податку, переваги з цього погляду індивідуальних податків перед реальними, неперекладання податків зі спадщини і дарувань. Теоретичне обґрунтування цієї лінії було досягнуто методами математичного аналізу в рамках школи граничної корисності.

Слід зазначити падіння інтересу до розробки проблем державного кредиту. Були зжиті теоретичні погляди вчених першої половини XIX ст. про те, що позики – просте переміщення позичкового капіталу усередині країни, а також що державні борги сплачуються майбутніми поколіннями, нарешті, що позики збільшують національні заощадження. Перестало обговорюватися питання, що краще: позики чи податки? Доходи, отримані за допомогою системи державного кредиту, були визнані в науці як другий (після податків) метод фінансування державних витрат.

Було розроблене визначення державного бюджету, під яким розуміли ще не сам грошовий фонд, що акумулюється державою, а тільки юридичний акт, що містить попереднє схвалення державних доходів і витрат.

Збільшилося число творів, присвячених державному бюджету. Ця тема широко розроблялася у Франції (Р.Штурм, Л.Сей). Прихильники догматичної школи, досліджуючи стан бюджетів, дійшли висновку, що зростання державних витрат – прогресуюче зло. Представники демократичного табору засуджували зростання військово-поліцейських витрат держави, а також їхнє збільшення в зв'язку з управлінням державним боргом. Але в той же час науково обґрунтовувалася необхідність збільшення соціальних витрат держави.

Новим розділом науки стали місцеві фінанси. Історично першою тут почала досліджуватися система доходів місцевих органів управління, а усередині її сферою переважної уваги стали місцеві податки. З'явилися теорії комунального обкладання. Саме тоді в науці затвердилися погляди, згідно яким загально прибуткові й загальнопомайнові податки непридатні для комунальних фінансів.

Провідний представник неокласичної фінансової школи професор Празького університету Е.Сакс критично ставився до класифікації економічних наук К.Менгера. Він не заперечував проти виділення фінансової науки в самостійну галузь знання, але вважав помилковою точку зору К. Менгера про фінансову науку як прикладну. На думку Е.Сакса, політична економія і фінансова наука належать до розряду точних наук. Останню треба перебудувати на засадах теорій маржиналізму. Як аргумент вчений висунув положення про те, що колективні потреби — це ті ж індивідуальні потреби, бо їх зазнають окремі індивіди і вони можуть бути задоволені тільки через споживання матеріальних благ. Тому, на думку Е.Сакса, фінансове господарство — це споживання багатств на задоволення певних потреб; звідси його закони визначаються суб'єктивною цінністю. Кожний, зважаючи на своє становище (наявне багатство, напруженість потреб), дає суспільним потребам різну суб'єктивну оцінку, а вся сукупність таких оцінок утворює ту загальну середню, яка визначає державні доходи і витрати. Тому про абсолютну суму податків не можна сказати нічого певного, окрім того, що відносна сума їх перебуває у співвідношенні з граничною корисністю багатства, яке має у своєму розпорядженні платник.

Таким чином, економічна думка XIXст. позначена численними спробами класифікації (систематизації) економічної науки. Вони досить адекватно відбиті в історії економічних вчень багатьма відомими її представниками (Л.Косса, А.Онкен, В.Ф.Левитський та ін.). Важливе місце в класифікаціях зайняла проблема виділення фінансової науки як самостійної і визначення її взаємозв'язків з іншими складовими частинами. В першій половиніXIXст. деякі вчені різних країн усе ще продовжували розглядати фінанси як додаток до політичної економії. В другій половині цього ж століття, незважаючи на рецидиви таких поглядів, серед вчених міцно утвердилося розуміння фінансової науки як самостійної галузі теоретичного знання. Це знайшло широке відбиття в історії економічної та фінансової думки.

У другій половині XIXст. історія фінансів та історія фінансової думки як самостійних наукових дисциплін диференціювалися від фінансової науки. Водночас вони стали однією зі складових частин історико-економічної науки разом із історією політичної економії (економічної теорії). Між цими складовими частинами існує настільки тісний взаємозв'язок, що, на думку відомих вчених, "...історію фінансової науки взагалі важко відокремити від загальної історії політичної економії. І там, і тут доводиться згадувати одні й ті ж видатні імена. Це цілком природно завдяки тісному зв'язку державного господарства як частини з народним господарством як цілим".

Історія економічної, в тому числі фінансової, думки другої половини XIXст. відбила, по-перше, сильний вплив історичної школи на національне економічне мислення, по-друге, нові тенденції в трактуванні економічної ролі держави, по-третє, подальшу диференціацію економічних наук і взаємодію між ними.

Можна стверджувати, що фінансова наука в XIX столітті досягла більших успіхів, ніж за весь попередній час.