3. Теорія оподаткування д.Мілля. Неокласична фінансова школа

Попередником нової течії фінансової думки слід назвати насамперед Д.Мілля. Він першим розробив основні положеннятеорії оподаткування за принципом платоспроможності (1848р.), першим дав поняттю платоспроможності таке визначення, яким досі користується фінансова наука. Відповідно до розробленої ним “теорії пожертвування ”, кожний індивід має вносити на користь держави “посильну частку ” у вигляді податкових платежів. Коли кожний індивід буде нести сумірний за величиною його доходів тягар «жертви», буде дотримуватися умова втрати однакової корисності. Тим часом Д.Мілль не дає чіткого пояснення поняття «жертви» або втрати корисності.

“Якщо окремий індивід сплатить державі менше за свою “сумірну частку” податкових платежів, це призведе до необхідності підвищення тягаря оподаткування інших платників. Зменшення рівня оподаткування для даного індивіда, за інших рівних умов, принесе значно менше користі суспільству порівняно з тим “злом”, що його спричинить підвищення рівня оподаткування інших. Принцип рівнонапруженості оподаткування означає рівномірні пожертвування”.

На питаннях величини рівня оподаткування і пов’язаної з цим небезпеки фіскальної експлуатації громадян Дж.С.Мілль не акцентує свою увагу. Він певним чином абстрагується від них:

“Держава не повинна сприйматися як величезне об’єднання усіх, масштаби якого не мають значення для тих, хто заінтересований у його існуванні. Певний індивід або клас індивідів вносять достатньо незначну “частку” за користування державними благами. Якщо ж виникає питання про доцільність внесків, то причини тут криються не в оподаткуванні, а в чомусь іншому. Тому варто усунути ці причини, а не розглядати їх як підстави для зменшення рівня оподатковування.

Для пояснення принципу платоспроможності Дж.С.Мілль використовує припущення про існування ідеальної держави. Вона повинна піклуватися про те, щоб видаткова сторона бюджету була “в порядку ” згідно із зовнішніми критеріями її оцінки. За відхилень від такого “ідеалу ” одні індивіди одержали б переваги, а права інших були б ущемлені з погляду справедливого розподілу бюджетних засобів. Внаслідок цього порушився б принцип справедливості також і при формуванні дохідної частини бюджету. Інакше кажучи, безрезультатним є прагнення реалізувати принцип справедливості щодо дохідної частини бюджету, якщо цьому протидіють різного роду маніпуляції з його видатковою частиною.

У п'ятій книзі «Основ політичної економії» Мілль аналізує економічну роль держави. Він розумів, що система вільної конкуренції не може забезпечити вирішення цілого ряду економічних проблем, оскільки існують такі сфери господарської діяльності, що не гарантують індивіду одержання достатнього прибутку. Тому держава, на думку Мілля, повинна узяти на себе видатки по створенню інфраструктури, розвитку науки і тощо. Велике значення він надавав державній системі соціального забезпечення і проблемам оподаткування. Найбільш придатним об'єктом оподаткування він вважав власність, що не надбана працею, тобто насамперед «спадщини за заповітом і без заповіту, що перевищують визначену суму». Що ж стосується величини коштів, що повинна збирати держава у виді податків, то, на думку Мілля, вона не повинна перевищувати суму, необхідну для виконання державою функцій по забезпеченню існування системи вільної конкуренції.

Відмітною рисою різних шкіл неокласичного напрямку, що виникли в останній третині XIXст. одночасно в кількох країнах (Австрія, Англія, Швейцарія, США та ін.), стали основоположні теорії граничної корисності, граничної продуктивності, аналіз граничних величин в економіці.

На ґрунті теорії граничної корисностів фінансовій науці виникла самостійна школа, основними представниками якої стали Е.Сакс (Чехія), Л.Вальрас (Швейцарія), У.Джевонс (Англія), С.Рікка-Салерно, А.Граціані (Італія), Е.Селігмен (США) та інші. Найінтенсивніше вони розробляли теорію податків і їх перекладання.

Вперше теорію граничної корисності виклав у 1897 році Ф.Еджуорт. Згідно з його гіпотезою податки мають вилучатися так, аби гранична «жертва», або втрата граничної корисності, для всіх громадян була однаковою. За даних обставин відбуватиметься пропорційне зменшення функцій граничної корисності і зниження стимулюючого ефекту, внаслідок чого мінімізується й сукупна «жертва» усіх громадян. Однак через застосування жорстких рестрикцій гіпотеза Ф.Еджуорта має невелику практичну цінність. Вона є не що інше, як один із сегментів неокласичної теорії граничної корисності.

Серед яскравих представників неокласичної школи фінансової думки варто виділити А.Маршалла. Завдяки виведеній на базі моделі попиту і пропозиції гіпотезі про вплив зміни податкових ставок на рівень цін та обсягів пропозиції товару на ринку, він вніс значний внесок у подальший розвиток теорії оподаткування за економікою добробуту і теорії перекладання податкового тягаря.

Маршалл теорію еластичності використовував для визначення економічної політики фірм і уряду (наприклад, податкова політика). Сума податку розподіляється між споживачем і виробником і включає надлишковий податковий тягар (омертвлені витрати). Еластичність дозволяє визначати, яку частину податку виплачують підприємці, а яку споживачі.

За еластичного попиту більшу частину податку виплачують виробники (з підвищенням ціни на певний товар споживачі будуть намагатися переключити свій попит на товари-субститути);

Якщо попит на товар нееластичний більшу частину податку виплачують споживачі (важко переключитися на субститути);

За еластичної пропозиції більшу частину податку виплачують споживачі; Якщо пропозиція товару нееластична, більшу частину податку виплачують виробники.

Це зрозуміло. Еластичність пропозиції означає, що виробники легко можуть переключити свої ресурси на виробництво якогось іншого товару або послуги. У випадку нееластичної пропозиції переаллокація ресурсів відбувається повільніше і складніше, тому більше всього від податку страждають виробники.

А.Пігує засновником надзвичайно важливої для сучасної фінансової науки концепції зовнішніх (побічних) ефектів. У спрощеному вигляді основна ідея концепції Пігу зводиться до того, що зовнішні ефекти виникають, якщо виробництво чи споживання індивідом певного блага пов’язано з позитивним або негативним побічним впливом на третіх осіб. Наведемо такий приклад: локомотив, викидаючи сажу й дим, завдає значної шкоди полям із зерновими, що колосяться неподалік залізниці. Це суттєво впливає на рівень доходів фермера. Припустимо, що між залізничною компанією і фермером не було попередньої домовленості про порядок відшкодування збитків від забруднення. У цьому випадку доцільне втручання держави. З метою обмеження негативних зовнішніх ефектів вона може вдатися до оподаткування цих ефектів. Аналіз А.Пігу являє собою базову концепцію сучасної економіки навколишнього середовища.

Зовнішні ефекти можуть бути й позитивними. Уявімо собі ситуацію, коли бджоли пасічника запилюють квітки яблуневого дерева сусіднього фермера. Проте на практиці такі випадки трапляються дуже рідко, оскільки кожний виробник зовнішніх ефектів, як правило, дбає про те, щоб його послуги були оплачені отримувачем вигоди. Висловлені зауваження належать до приватної сфери. У державному ж секторі позитивні зовнішні ефекти можуть стати настільки домінантними, що перетворяться на так звані суспільні блага. Проте А.Пігу приділяв цій категорії незначну увагу. Рішучий крок у розвитку теорії суспільних благ здійснила італійська школа фінансової науки. Задовго до А.Пігу У.Маццола чітко визначив специфічні властивості суспільних благ: вони неподільні, а тому використовуються спільно всіма індивідами. Чим більше благ надається одному індивіду, тим більше (а ніяк не менше) благ перебуває у розпорядженні всіх інших громадян.