2. Розвиток фінансової науки в Україні

Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку в умовах Російської імперії, і тому дуже важко виділити внесок українських вчених в її розвиток. Історичні джерела свідчать, що лише починаючи з другої половини XIX століття з’являються роботи вчених, присвячені проблемам фінансової науки. Тут, насамперед, слід назвати видатного вченого, поета, письменника, громадського діяча І.Я.Франка.

Питанням фінансів І.Я.Франко присвятив понад 40 праць. Передусім, це праця з аналізу фінансової політики Австро-Угорської імперії, характеристика діяльності багатьох фінансових установ, у тому числі комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств. Навіть в роботах із питань політичної економії та статистики він порушує фінансові проблеми того часу.

Праці І.Я.Франка написані українською мовою і не втратили своєї актуальності й по сьогодні. Його роботи мають різний рівень наукової завершеності, проте всім їм притаманний високий професіоналізм. У 1883 році Франко публікує роботу під назвою “Сила податкова Галичини”, в якій досліджує наявну податкову систему імперії. Він вказує на непосильний податковий тиск, що зумовлює тяжке економічне становище трудового люду. І.Франко вбачає причину податкового тягаря в надмірних непрямих податках, які завуальовують несправедливий розподіл національного багатства між верствами населення на користь капіталу.

Усвідомлюючи роль податків у розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів, І.Франко регулярно здійснює критичні розгляди проектів та звітів державного бюджету, гостро реагуючи на постійне збільшення податків для Галичини та скорочення видатків на її економічні й соціальні цілі.

Наприкінці XIX століття І.Франко проявив активну зацікавленість щодо питань розвитку банківської системи в Галичині. Це було викликано появою значної кількості банківських установ, які швидко збанкрутіли, що призвело до втрати вкладів громадян, здебільшого селян. Схоже сталося і в умовах незалежної України, коли різні комерційні структури, створивши фінансову піраміду, призвели до втрати громадянами своїх заощаджень.

Водночас І.Франко в своїх працях висловлює впевненість, що розвиток фінансово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського життя в країні.

До числа визначних українських економістів-фінансистів належить також М.І.Туган-Барановський. У своїх працях він заперечує твердження К.Маркса про те, що прибуток і заробітна плата перебувають у зворотному співвідношенні одне до одного. Вчений доводить, що зі зростанням прибутку може зростати також і заробітна плата, а відповідно – доходи держави. Він також стверджує, що заробітна плата і прибуток можуть збільшуватися при зростанні продуктивності праці. Це збільшує фінансові можливості держави, підприємця, працівника.

М.І.Туган-Барановський різко виступав проти запровадження прогресивного прибуткового податку, рекомендуючи для покриття витрат держави на ведення війни використовувати позики, які, на його думку, не мають елементів примусу і не вимагають від приватних осіб приносити в жертву свої майнові інтереси.

Свої наукові погляди щодо проблем фінансів М.І. Туган-Барановський намагався втілити в життя, перебуваючи на посаді міністра фінансів України в уряді Центральної Ради. Цікавими є думки М.І. Туган-Барановського з приводу ролі грошей у здійсненні виробничих циклів. Так, на його думку, в період застою виникає надлишок грошей, що зумовлює низький процент на позичковий капітал. В свою чергу низький процент на капітал зумовлює пожвавлення в економіці. На противагу теоретичним постулатам К.Маркса, який стверджував, що капіталістична економіка об‘єктивно йде до краху, Туган-Барановський доводив, що економіка, побудована на принципах сукупного попиту і сукупної пропозиції, має гарні перспективи.

Не можна не згадати М. Добриловського, професора-емігранта української господарської академії в довоєнній Чехословаччині. У 1934 році він видав курс лекцій “Основи фінансової науки”. М. Добриловський у своїх наукових твердженнях дотримувався західноєвропейської традиції ототожнення державних фінансів із державним господарством, а тому фінансова наука, на його думку, повинна досліджувати способи одержання коштів для задоволення державних потреб.

Аналогічних поглядів дотримувався й український вчений-фінансист М.І.Мітіліно. У своїй роботі “Основи фінансової науки ”, яка вийшла в 1929 році в Україні, він стверджував, що між державою та її громадянами відбувається угода, за якою держава задовольняє певні потреби громадян, а останні сплачують за це певну суму грошей у формі податків.

До числа українських вчених-фінансистів належав професор Київського університету святого Володимира М.Х.Бунге. Він більше відомий як державний діяч, який обіймав посаду міністра фінансів царської Росії. Водночас у нього є декілька невеликих, але оригінальних праць із питань грошового обігу, кредиту, державних фінансів.

Заслуговують на увагу роботи професора Харківського університету М.М.Алексєєнка. Основна його праця “Погляд на розвиток вчення про податки”, яка вийшла в Харкові в 1870 році, присвячена дослідженню поглядів на податки А.Сміта, Ж.-Б.Сея, Д.Рікардо, Ж.Сісмонді, Д.Мілля. Глибоко аналізуючи еволюцію вчення про податки, М.М.Алексєєнко доходить багатьох серйозних висновків. Так, досліджуючи погляди Сея про продуктивну і непродуктивну працю, він стверджує, що послуги держави – це також виробництво корисних речей, а тому праця на їх створення є продуктивною і повинна обкладатися податками. Характерною особливістю розвитку фінансової науки на початку ХХ століття є те, що в працях вчених-фінансистів цієї доби більше розглядаються проблеми фінансів зарубіжних країн і майже не приділяється увага фінансовим проблемам Російської імперії.

Свого часу професор університету святого Володимира М.П.Яснопольський вперше дослідив географічний розподіл державних доходів та видатків у Росії. Він опублікував декілька робіт із цієї тематики. Нині ідеї, започатковані М.М.Яснопольським, розвиваються сучасними вченими – у світовій фінансовій літературі вони дістали назву фіскального федералізму, а в Україні актуальні при розв’язанні проблеми міжбюджетних відносин.

Теоретико-змістовна спрямованість наукових досліджень представників української фінансової думки свого часу сягала рівня тодішньої світової фінансової науки, а в деякий випадках і випереджала її.

Тема 5

Хвиля кейнсіанської революції. Еволюція

неокласичних ідей. Неолібералізм

План

1. Кейнсіанська течія фінансової думки.

2. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм.

3. Основні школи неолібералізму.

1. Кейнсіанська течія фінансової думки

На уповільнення популяризації ідей інституціональної орієнтації К.Вікселля значно вплинула кейнсіанська течія фінансової думки, яка на довгі роки заволоділа умами багатьох учених.

Виникнення кейнсіанської течії було зумовлене високим рівнем безробіття в 30-х роках, що своєю чергою поставило перед економістами завдання розширити інтелектуальну спадщину наукової думки з метою розробки рекомендацій для подолання кризи.

Джон Мейнард Кейнсу 1936р. запропонував свій рецепт розв’язання цих проблем. Він закликав політиків до збільшення обсягу державних видатків для ліквідації так званого дефляційного дефіциту. При цьому аргументований Вікселлем принцип зіставлення доходів і видатків і збалансованості бюджету за кризових обставин має другорядний характер, навіть здається зайвим. У перспективі економісти покликані були розробити політику повної зайнятості населення.

На відміну від теорій неокласиків Кейнсдійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найбільш ефективного поєднання для отримання максимуму продукції, «винагородження» факторів виробництва і т.п.), а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів.

Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на ринку товарів, так і на ринку робочої сили і капіталу. Щоб уникнути величезних втрат від спадів і криз, необхідним є активне макроекономічне регулювання сукупного попиту з боку держави.

Конкретні напрямки державного втручання в економіку і державного регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу і реалізацію вироблених товарів.

Саме від Кейнса значною мірою бере початок концепція дефіцитного фінансування, або штучного накачування грошей в економіку, створення “нових грошей”, що є доповненням до загального потоку витрат і, тим самим, компенсує недостатній попит, зайнятість та прискорює зростання національного доходу. Дефіцитне фінансування на практиці означає відмову від політики збалансованого бюджету та систематичне зростання державного боргу, що, у свою чергу, передбачає використання інфляційних тенденцій як засобу підтримування ділової активності на високому рівні.

Основним стратегічним напрямом економічної політики держави, згідно з Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення; щоб подолати недостатню схильність до інвестування держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін), а й взяти на себе функції безпосереднього капіталовкладника, в тому числі організовувати громадські роботи, навіть у тому разі, коли вони непотрібні суспільству.

З найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнс називає також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.

Кейнс та його прихильники сподівалися пом’якшити негативні наслідки ділових циклів за допомогою планомірного проведення контрциклічної фіскальної політики. За загрози економічного спаду уряд може протидіяти цьому скороченням податків, збільшенням трансфертних платежів чи підвищенням витрат на оборону, розвиток інфраструктури або інші цілі. І навпаки, за загрози інфляції уряд може збільшити податки, зменшити трансфертні платежі, відкласти заплановані державні закупівлі.

Важливою складовою моделі Кейнса є теорія мультиплікатора, за якою зміна рівня рівноваги національного доходу більша за зміни того вихідного рівня автономних витрат, що його спричинили. Зростання інвестицій автоматично веде до зростання зайнятості та до пропорційного зростання національного доходу, а коефіцієнтом пропорційності є величина мультиплікатора, яка залежить від граничної схильності до споживання.

Таким чином, Кейнс збудив віру в те, що уряди можуть ліквідувати депресію та безробіття, регулюючи державні витрати та податки.

Серед найбільш яскравих представників кейнсіанської течії варто виділити А.Лернераз йогоконцепцією «функціональних фінансів». Суть її така: по-перше, оподаткування не повинно лише ставити цілі акумуляції ресурсів, по-друге, державні видатки не повинні орієнтуватися на рівень податкових надходжень, а усе має служити інтересам політики зайнятості населення. Бюджетний дефіцит слід покривати за рахунок або позичкових, або емісійних ресурсів. Згодом ця концепція сприймалася вже як утопія, оскільки навряд чи можливо в довгостроковій перспективі підтримувати повну зайнятість населення шляхом дозування державних доходів і видатків. Серед іншого, разом із правилами збалансованості бюджету змінилися й інституціональні умови: спостерігається домінування пріоритету інтересів індивідів і груп над інтересами держави.. Через це стали можливими “видатки, незалежні від доходів”, що значно вплинуло на поведінку індивідів як у державному секторі, так і на ринку(Дж.Б’юкенен, Р.Вагнер, 1977р.).

Неокейнсіанські теоретикициклу доповнили концепцію мультиплікатора концепцією акселератора. Акселератор показує, у скільки разів мають збільшуватися капіталовкладення в результаті конкретних темпів зростання національного доходу. Якщо умовою розгортання мультиплікаційного ефекту є наявність вільної робочої сили та незайнятих виробничих потужностей, то для акселераційного – необхідні інші умови. Зростання національного доходу потребуватиме збільшення виробничих потужностей та капіталовкладень (за умови, що існуючі виробничі потужності використано повністю або майже повністю). У свою чергу, зниження або хоч сповільнення темпів зростання національного доходу призведе до спадання темпів капіталовкладень і, навіть, до дезінвестування.

Е.Хансену своїй праці«Економічні цикли та національний доход»(1958) вважає, що саме технічний прогрес породжує автономні інвестиції і визначає рівень акселератора. Тому інтенсивність та тривалість процесу зростання визначаються виключно характером технічного прогресу.

Неокейнсіанці стверджують, що за сучасних умов цілком можливо обмежувати розмах циклічних коливань, стримуючи зростання виробництва у фазі піднесення та стимулюючи його у фазі рецесії. Органом, здатним це зробити, є держава, що має у своєму розпорядженні багато важелів для заохочення приватних інвестицій напередодні спаду або послаблення інвестиційної діяльності у період “перегрівання ” економіки.

Значне місце в концепції американських неокейнсіанців належить вбудованим стабілізаторам, тобто автоматичному застосуванню податкової та бюджетної політики для регулювання циклу. На їхню думку, за умов швидкого економічного зростання необхідно підвищувати податки, щоб ослабити функцію «споживання» та стримувати інвестиції, а у період спадів, навпаки, знижувати податки та збільшувати витрати, не оглядаючись на дефіцит бюджету, штучно підтримуючи попит. Одним із факторів, який також повинен сприяти зростанню попиту, є державне споживання, зокрема військові закупівлі.