8. Склад і структура страхових тарифів

Страховий тариф визначається як ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування, яка забезпечує страховику формування страхових резервів, достатніх для виплати страхових відшкодувань і страхових сум, та коштів, необхідних для розвитку страхової компанії. Страховий тариф, за яким укладається договір страхування, називається тарифом-брутто. Він складається з двох частин:

1) нетто-ставки;

2) навантаження (надбавки).

Нетто-ставка виражає ціну страхового ризику (пожежі, повені, вибуху тощо) і є основною частиною страхового тарифу, що призначена для виплати страхового відшкодування та страхових сум і яка формує страхові резерви.

Навантаження призначене для відшкодування витрат страховика, пов'язаних з проведенням страхування (по-іншому їх називають витратами страхових компаній на ведення справи), а також для забезпечення одержання страховиком прибутку. Така структура страхового тарифу є характерною для тарифів зі всіх видів страхування (рис. 11.1).

Для розрахунку страхових тарифів використовують методи, які базуються на:

§ теорії ймовірності та математичній статистиці;

§ експертних оцінках;

§ математичній статистиці та розрахунку доходності;

§ методі аналогій та ін.

Найбільш поширеним є метод, що базується на теорії ймовірності та математичній статистиці, тому за основу побудови страхових тарифів приймають ймовірність настання страхових випадків.

Методика розрахунку тарифної ставки на основі теорії ймовірності включає:

§ визначення вірогідності настання страхового випадку;

§ розрахунок нетто-ставки зі 100 гри страхової суми;

§ розрахунок ризикової надбавки з використанням статистичних рядів;

§ визначення можливого інтервалу змін показника з певною мірою вірогідності;

§ розрахунок брутто-ставки, виходячи із планової рентабельності;

§ визначення структури брутто-ставки та питомої ваги кожного елемента в ній.

9) Договір - це взаємне зобов'язання, письмова або усна угода про права та обов'язки між державами, установами, підприємствами та окремими особами¹. Ознаки страхового договору¹:

o самостійність (виокремленість) з-поміж інших договорів;

o двосторонній характер (ґрунтується на правах і обов'язках страховиків і страхувальників);

o платний характер (ґрунтується на зустрічному наданні, тобто кожна сторона отримує плату або інше майнове надання за виконання свого обов'язку);

o ризиковий характер, обумовлений тим, що в момент укладання угоди та підписання договору жодна зі сторін не знає, отримає вона від договору вигоду чи втрату. Усе залежить від випадку;

o строковість (всі договори страхування мають визначений строк дії);

o випадковість події, передбаченої договором;

o обмеженість обов'язку страховика.

Зміст цієї ознаки докладно буде розглянуто в питанні про здійснення виплат страховиком страхувальнику.

Зазвичай страховий договір відображає права та обов'язки контрагентів, що його уклали й підписали, тобто страховика й страхувальника. Разом з тим страхувальник має право укласти договір на користь третьої особи, яка не бере участі в укладенні договору. Право вимоги третьої особи може співіснувати з правом вимог особи, що уклала договір, але одночасно ці вимоги висуватись не можуть¹. Прикладом такого виду договорів є договори змішаного страхування життя.

10) Можна виділити наступні проблеми його подальшого розвитку страхового ринку:

економічного характеру - низький платоспроможний попит на страхові послуги; невеликі обсяги та недосконала структура капіталу страховиків; відсутність надійних інвестиційних інструментів для довгострокового розміщення страхових резервів;

1.     організаційно-правового характеру: відсутність цілеспрямованої державної політики у сфері страхування; недосконалість нормативно-правової бази; надмірна кількість видів обов'язкового страхування і неадекватність їхнього фінансового забезпечення; недостатній рівень державного регулювання і контролю за страховим ринком, непослідовність дій стосовно організації державного нагляду за страховою діяльністю; протекціонізм, галузевий монополізм;

2.     функціонального характеру - низька прибутковість окремих видів страхування; низька конкурентоспроможність страховиків у порівнянні з банками в боротьбі за залучення вільних коштів юридичних і фізичних осіб; відсутність середньо- і довгострокового планування страховиками своєї діяльності; низький рівень кваліфікації кадрів; зростання випадків страхового шахрайства; відсутність довіри населення і господарюючих суб'єктів до страхових компаній;

3.     інформаційно-аналітичного характеру - інформаційна закритість страхового ринку, низький рівень впровадження в страхову практику сучаснихінформаційних технологій; відсутність якісної статистичної інформації і недостатність докладних інформаційно-аналітичних матеріалів; недосконалістьфінансової звітності та методів обробки даних; відсутність банків даних про несумлінних страхувальників; відсутність рейтингів страхових компаній;непрозорість даних про структуру власності вітчизняного страхового ринку.

Аналіз вищезазначених проблем показує, що частина з них є притаманними і для інших секторів фінансового ринку (наприклад, проблеми економічного характеру й організаційно-правові проблеми), інша частина - характериними лише для вітчизняного страхового ринку. Значна кількість наявних проблем розвитку страхового ринку України пояснюються передусім прагненням страхових компаній максимізувати прибуток, незважаючи ні на довгострокові інтереси галузі, ні на професійну етику.

Для удосконалення та подальшого ефективного розвитку страхового ринку України необхідно здійснити ряд першочергових заходів:

1.     підвищити захист споживачів страхових послуг;

2.     збільшити капіталізацію страховиків та конкурентоспроможність національного страхового ринку;

3.     підвищити прозорість діяльності учасників страхового ринку [4];

4.     впорядкувати страхове законодавство в цілому та окремих його положень, і привести їх у відповідність до існуючих економічних реалій;

5.     відмінити непотрібні бар’єри, перепони та регулювання на ринку, що гальмують його розвиток та залучення іноземних інвестицій;

6.     обгрунтування й досягнення оптимальної структури між різними формами страхування;

7.     інтеграція страхування до європейських страхових структур;

8.     створення об'єднань страховиків із метою зміцнення їх фінансового становища та надійності щодо здійснення страхових операцій;

9.     залучення страхового ринку для вирішення питань соціальної політики держави;

10. запровадити реальні заходи, які б знизили можливості для корупції та бюрократичних перепон, принаймні в галузі страхування;

11. розвиток страхового брокерства та залучення до цього бізнесу професійних компаній;

12. розробити ефективні механізми захисту інтересів страхувальників.

Отже, страховий ринок України вже пройшов стадію формування і знаходиться на етапі розвитку. Він набув певного рівня розвитку, але не став реальним чинником стабільності і за своїми характеристиками не відповідає завданням випереджального розвитку української економіки та тенденціям світових страхових ринків. Це зумовлює його суттєве відставання у глобальному процесі формування світової фінансової системи.

11) Страховики можуть утворювати спілки, асоціації та об'єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утворення не суперечить законодавству України.

Об'єднання страховиків діють на підставі статутів і набувають прав юридичної особи після державної реєстрації.

Як уже згадувалось, в Україні створені й функціонують такі об'єднання страховиків: Ліга страхових організацій України (ЛСОУ), Авіаційне страхове бюро, Моторне (транспортне) страхове бюро, Морське страхове бюро, Національний ядерний страховий пул та ін.

Як добровільне об'єднання страховиків Ліга страхових організацій України (ЛСОУ) здійснює:

— захист прав та інтересів учасників ринку страхових послуг, що є членами ЛСОУ;

— сприяння формуванню та вдосконаленню правової бази страхової діяльності;

- сприяння підвищенню кваліфікації та професіоналізму керівників та спеціалістів — учасників ринку страхових послуг;

— ознайомлення громадськості з діяльністю учасників ринку страхових послуг та їх роллю в економічному житті України;

— сприяння реалізації антимонопольного законодавства у сфері страхової діяльності;

— утвердження взаємної довіри, надійності, порядності та ділового партнерства у взаємовідносинах між учасниками ринку страхових послуг та споживачами страхових послуг.

На регіональному рівні діє Харківський союз страховиків, а за галузевою ознакою — Асоціація страховиків в аграрному секторі економіки.

12) Страхові послуги – це послуги вторинного попиту, які значною мірою залежать від політичної й економічної стабільності, а також від рівня добробуту громадян країни. У законодавстві України послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення належать до фінансових послуг. Фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок третіх осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучення від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Фінансові послуги надаються фінансовими установами. У фінансовій науці разом із поняттям "страхова послуга" використовується поняття "страховий продукт" і не має єдиної думки щодо їх визначення. Вважається, що більш загальним поняттям є "страховий продукт". У зв'язку з цим наукова література виділяє такі підходи до розуміння взаємозв'язку між "страховою послугою" і "страховим продуктом". За першим підходом – ці терміни є синонімами. Страховий продукт (послуга) — це комплекс цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством. За другим підходом – страхова послуга включається у страховий продукт.  Страховий продукт – це набір основних і допоміжних послуг, що надаються страхувальнику при виконанні договору страхування. Третій підхід – конкретизація страхового продукту в послузі.  Страхова послуга є втіленням і практичною реалізацією конкретних продуктів страхової компанії, у зв'язку з чим вона завжди індивідуальна. Термін "страховий продукт" більше використовується на Заході. Існують різні концепції "страхового продукту". Серед них: компенсаційна концепція, за якої ризик випадкового погіршення матеріального стану страхувальника компенсується можливістю випадкової виплати. Основою страхового продукту є ризикова компенсація з боку страховика; інформаційна концепція, її автором є німецький учений В. Мюллер, який уважав, що "страховий продукт" і "страхова послуга" мають різне значення. Страхова послуга, що надається страхувальнику, полягає у наданні гарантії, а будь-який страховий продукт є певним обсягом інформації" що містить умови видачі страхової гарантії; концепція 3-рівневого продукту за Халлєром, згідно з якою виділяється три підсистеми страхового продукту: фінансова, технічна, соціальна. З фінансової точки зору страховий продукт виражається страховим полісом і діями страховика впродовж терміну чинності договору страхування; із соціальної – страховий продукт дає можливість розпоряджатися страховим забезпеченням; з технічної – страховий продукт забезпечує необхідне співвідношення між преміями та відшкодуванням; 13) Страхові посередники - це посередники, які задовольняють попит на страхові послуги та виконують роботи, котрі безпосередньо пов'язані з реалізацією страхових послуг і обслуговуванням договорів страхування.

У теорії та практиці страхування, страхове посередництво умовно поділяється на прямих та непрямих посередників.

Прямими страховими посередниками вважаються: страхові агенти; страхові брокери та перестрахові брокери. їх діяльність регулюється Законом України "Про страхування" та відповідними розпорядженнями Національної комісії, що здійснює державне регулювання ринків у сфері ринків фінансових послуг.

14) Під структурою компанії розуміються насамперед зв'язки, що існують між різними частинами організації для досягнення її мети. Це поділ роботи на окремі завдання, що виконуються керівництвом, галузевими та функціональними управліннями (департаментами), відділами, секторами й іншими підрозділами центрального офісу та регіональної мережі компанії. Організаційна структура набирає таких форм, як поділ праці, створення спеціалізованих підрозділів, ієрархія посад, внутрішньо організаційні процедури. Структура управління компанією може будуватись за такими принципами. Принцип лінійного підпорядкування. Це означає, що вищі керівники наділяються правом давати розпорядження підлеглим співробітникам з усіх питань, що випливають з їх діяльності. Наприклад, указівки керівника страхової компанії є обов'язковими для всього персоналу. Такий порядок, коли підлеглим структурам доводиться вирішувати справи виключно через "верхи", забезпечує відповідний рівень контролю за діями структурних підрозділів компанії. Проте в разі додержання лише функції лінійного підпорядкування центральний апарат, і особливо керівництво, перевантажується розглядом порівняно дрібних питань. Внаслідок цього управління втрачає оперативність, найкваліфікованіші працівники відволікаються від опрацювання перспективних, глобальних проблем розвитку компанії. Принцип функціонального підпорядкування. Право давати розпорядження надається щодо виконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує. Наприклад, головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошових цінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії. Носій функцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи інших функціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними про виконання тих чи інших видів робіт. Це не поширюється на дисциплінарну відповідальність. Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компанії або та особа, якій делеговані ці права. Принцип лінійно-штабного підпорядкування. Це здебільшого "мозкові" центри (штаби), які виконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії. До них, крім штатних працівників, нерідко залучають консультантів і експертів з вузів, наукових лабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання та подають керівництву свої висновки і пропозиції. Консультанти не наділяються правом давати розпорядження працівникам компанії. Страхові компанії, формуючи свої організаційні структури, використовують, як правило, усі три принципи.  15) Страховий ринок як частина фінансової сфери є об'єктом державного регулювання і контролю. Державне регулювання спрямоване на забезпечення формування і розвитку ринку страхових послуг, який ефективно функціонує, створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм, недопущення на страховий ринок спекулятивних та фіктивних компаній, що можуть заподіяти шкоду як страховій справі, так і майновим інтересам страхувальників, та дотримання вимог законодавства України про страхування.

Основні чинники, що зумовлюють необхідність державного регулювання страхової діяльності, пов'язані з:

1) захистом страхувальника;

2) економічною політикою, що проводиться державою.

Головною метою державного регулювання страхової діяльності є забезпечення формування страховиками достатнього обсягу коштів, за рахунок яких вони зможуть виконати свої зобов'язання перед страхувальниками за будь-яких обставин, тобто забезпечення платоспроможності кожного конкретного страховика.

Державне регулювання розвитку страхового бізнесу здійснюється у таких напрямах:

— пряма участь держави у становленні системи страхового захисту майнових інтересів;

— законодавче регулювання (прийняття державою базових законів та нормативно-правових актів);