1.2 Структура підприємств

Основу діяльності кожного підприємства становить структура підприємства, яка характеризує склад підрозділів та систему зв'язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. Розрізняють поняття виробничої, організаційної та загальної структур управління [6, с. 107].

Виробнича структура підприємства – сукупність виробничих ланок, їхня кількість розміри, співвідношення між ними за кількістю працівників, використовуваних виробничих фондів. В основі формування виробничої структури підприємства – частковий поділ праці. Одна або кілька стадій виробничого процесу організаційно оформляються у відповідні структурні підрозділи підприємства. До виробничих відносять підрозділи, в яких здійснюється основне виробництво, а також допоміжні й ті, що обслуговують основне виробництво.

Виробнича структура підприємства має виняткове значення для забезпечення процесу нормального його функціонування і навіть виживання оскільки від її досконалості залежать в кінцевому підсумку рівень продуктивності праці, якість продукції та її конкурентоспроможність [7, с. 21].

Рис. 1.2 Загальна структура виробничого підприємства [7, c. 37]

Базовою ланкою організації процесу виробництва на підприємстві є робоче місце – частина виробничої площі оснащена відповідним обладнанням, де один або група працівників виконують певну операцію з виготовлення продукції або ж обслуговування процесу виробництва.

Характер і особливості робочого місця значною мірою визначають всю виробничу структуру підприємства. Розрізняють просте робоче місце (один працівник обслуговує одну одиницю обладнання), багатоверстатне (один працівник обслуговує декілька одиниць обладнання), колективне (група працівників обслуговує один об'єкт). У деяких галузях поширені робочі місця, основу яких становить складна і взаємопов'язана система машин і агрегатів.

Групи робочих місць об'єднуються у виробничі дільниці, на яких здійснюється відносно закінчена частина виробничого процесу (виготовлення деталі, вузла для готового продукту або ж виконуються певні технологічні операції). Дільниця є первинною структурною ланкою підприємства. Кількість дільниць, їх склад, характер техніко-технологічних зв'язків між ними визначають склад і структуру більш крупних виробничих підрозділів – цехів, звідки виходить закінчена частина продукту або ж повністю виконується певний технологічний процес.

Наявність (або відсутність) цехів, їхня кількість визначаються значною мірою також обсягами виробництва. Виділяють три види виробничої структури підприємства: технологічну, предметну і змішану. На підприємствах з технологічною структурою утворення цехів і дільниць відбувається на основі принципу технологічної однорідності. Наприклад, на машинобудівних підприємствах створюються механічні, термічні, ливарні, ковальські, складальні цехи. У свою чергу, наприклад, в механічному цеху формуються токарні, свердлильні, фрезерувальні, зубонарізні, шліфувальні та інші дільниці (лінії). За предметної структури кожний цех виробляє якийсь виріб (кілька виробів) або ж певну їх частину, а дільниці спеціалізуються на виробництві певних частин виробу чи деталей до нього. Наприклад, на підприємстві з виробництва металорізального інструменту створюються цехи для виробництва різців фрез, свердел тощо [7. с. 303].

Предметна структура підприємства створює сприятливі умови для впровадження досягнень науки і техніки, автоматизації й комплексної механізації виробничих процесів, поглиблення спеціалізації працівників, піднесення рівня організації виробництва і нормування праці. Водночас використання її в чистому вигляді призводить до появи в межах одного підприємства дублюючих виробництв. Тому широко застосовується змішана (предметно-технологічна)структура, що передбачає організацію заготівельних і допоміжних виробництв за технологічним принципом (лиття, штампування, ремонт), а обробних виробництв – на основі предметного виду виробничої структури.

Виробнича структура підприємства за командно-адміністративної системи господарювання значною мірою визначалася відомчими інтересами й потребами. Внаслідок цього створювалися в межах відомств замкнуті системи, в рамках яких були намагання організувати навіть «власне» верстатобудування, не кажучи вже про матеріально-технічне забезпечення, ремонт тощо. Це знижувало технічний рівень виробництва, призводило до збільшення витрат, зниження якості продукції, розпорошення матеріальних, фінансових, трудових ресурсів.

Загальну структуру підприємства представляє сукупність всіх виробничих, невиробничих (з обслуговування працівників та членів їх сімей) і управлінський підрозділів підприємства [8. с. 194]. 

Організаційна структура управління - це система управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів. Між елементами системи управління існують зв'язки, які можна підрозділити на:  1) лінійні зв'язки виникають між підрозділами різних рівнів управління, коли один керівник адміністративно підпорядкований іншому (директор - початкових цеху - майстер); 

2) функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, що виконують певні функції на різних рівнях управління, між якими не існує адміністративного підпорядкування (начальник планового відділу - начальник цеху);  3) міжфункціональні зв'язки мають місце між підрозділами одного рівня управління (начальник основного цеху - начальник транспортного цеху).  Відомі кілька типів організаційних структур управління:

Лінійне управління - найбільш спрощена система, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії [9. с. 230]. Кожний підлеглий має тільки одного керівника, який одноосібно віддає розпорядження, контролює і керує роботою виконавців. Перевагами лінійного управління є: оперативність, чіткість взаємовідносин, несуперечливість команд, підвищення ступеня відповідальності керівників, зниження витрат на утримання управлінського персоналу. Але керівник не може бути універсальним фахівцем і враховувати всі сторони діяльності складного об'єкту. Тому лінійне управління використовується на малих підприємствах знайпростішої технологією виробництва і в нижній ланці великих підприємств - на рівні бригади виробничої дільниці. 

Рис. 2.2 Лінійна структура управління [9, c. 256]

Лінійно-штабне керування використовується в управлінні цехами і відділами. Єдиноначальність зберігається, проте керівник готує рішення, накази та завдання для виконавців за допомогою штабних спеціалістів, які здійснюють збір інформації та її аналіз та розробляють проекти необхідних розпорядчих документів. 

Функціональне управління передбачає поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління, що дозволяє розосередити адміністративно-управлінську роботу і доручити її найбільш кваліфікованим кадрам. Однак це призводить до необхідності складних узгоджень між функціональними службами при підготовці важливого документа, знижує оперативність роботи, подовжує терміни прийняття рішень. 

Дивізіональне управління дозволяє централізувати стратегічні загальнокорпоративні функції  управління  (фінансову діяльність, розробку стратегії фірми тощо), які зосереджуються у вищих ланках адміністрації корпорації і децентралізувати оперативні функції управління, які передаються виробничим підрозділи [10. с. 112]. Це призводить до гнучкого реагування на зміни в зовнішньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та підвищення їх якості, але в той же час - до збільшення чисельності апарату управління та витрат на його утримання. 

Матричне управління виділяє тимчасові предметно-спеціалізовані ланки - проектні групи, які формуються з спеціалістів постійних функціональних відділів. При цьому вони лише тимчасово підпорядковані керівнику проекту. А після завершення робіт над проектом повертаються у свої функціональні підрозділи. Переваги: ​​виключно висока гнучкість системи управління і орієнтація на нововведення.

У господарській практиці часто зустрічається складний вид управління - поєднання перерахованих типів організаційних структур управління на різних рівнях управління підприємством. 

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПІДПРИЄМСТВА – ЯК МІКРОЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ