Тема 1.1 Методологічні засади податкової конфліктології.

Лекція- 2 год.

План

1.Історія виникнення та розвитку конфліктології як науки.

2.Предмет, завдання юридичної конфліктології як міждисциплінарної галузі знань.

3. Правовий та психологічний аспекти конфліктів у сфері оподаткування.

Самостійна робота- 2 год.

1. Класифікація конфліктів за сферами прояву, ступенем тривалості і напруження, суб’єктами конфліктної взаємодії.

2. Методи податкової конфліктології.

План

Семінар- 2 год.

1.Загальне поняття про конфліктну ситуацію та конфлікт.

2.Істороія виникнення конфлікту та розвитку конфліктології як науки.

3.Осмислення конфліктів у пам’ятках Київської Русі.

4.Предмет конфліктології.

5. Об’єкт конфліктології.

6 Завдання юридичної конфліктології як міждисциплінарної галузі знань.

7.Методи вивчення конфліктів.

8. Функції юридичної конфліктології.

9.Правові аспекти конфліктів у сфері оподаткування.

10. Роль попередження конфліктів у досягненні співвідношення публічних та приватних інтересів у сфері оподаткування.

11. Роль судових рішень у розв’язанні податкових конфліктів.

Індивідуально – консультаційна робота – 2 год.

1. Попередження конфліктів у сфері оподаткування. Роз’яснення податкового законодавства органами Державної податкової служби.

Рекомендована література:

Закони:1,5,6

Навчальна література:

Основна: 8,9,10,16,23

Додаткова: 11,12,13, 18,24,26.

1. 1.Історія виникнення та розвитку конфліктології як науки.

Українське суспільство рухається нині шляхом складних і болючих перетворень, мета яких – ринок і демократія.

По суті, ці категорії являють собою єдність конфлікту й консенсусу, узгодження й протиборства інтересів у різних сферах економічних і суспільно-політичних відносин, які, мають розвиватися за правилами. Лише за такої умови виграє кожна із сторін, кожен учасник суспільних відносин. Тож не випадково до проблем виникнення, перебігу й ефективного вирішення конфліктів звертаються не тільки конфліктологи, соціологи й психологи, а й політики, управлінці, юристи та інші фахівці.

Традиційно конфліктологія розглядала конфлікти з позиції уникнення деструктивних соціальних явищ та Їх наслідків, негативних станів конфліктної взаємодії. Але конфлікт може мати й творчий потенціал вирішення складних соціальних і життєвих ситуацій.

Тому постійно зростає актуальність розробки фундаментальних наукових засад вивчення конфліктів, напрацювання та вдосконалення правил конфліктної взаємодії у багатоманітних сферах суспільного життя. Усе це спричинило подальший розвиток конфліктології як науки про протистояння різних соціальних верств, груп, організацій, індивідів.

Чимало соціальних конфліктів характеризуються наявністю тих чи інших юридичних аспектів, часто спричиняються юридичнми ситуаціями, а потім і вирішується юридичними засобами. Судові та правоохоронні органи, зреmтою, всі фахівці-юристи основну частину своєї діяльності приділяють з'ясуванню, розслідуванню, розгляду, попередженню та вирішенню конфліктів. По суті, юридична діяльність починається там, де виникають конфлікти. Тому важливим завданням юриспруденції є вивчення причин і внутрішніх механізмів конфліктів, які відбуваються у правовому полі, шляхів запобігання їм, засобів і процедур їх цивілізованого врегулювання й вирішення. Сьогодні цілком назріла потреба у розробці нового напряму в науці та нової навчальної дисципліни, яка на основі синтезу положень соціології, психології та правознавства вивчала б теорію та практику юридичних конфліктів.

У пам'ятках права стародавніх часів розглядаються способи розв'язання конфліктів та шляхи їх попередження. Вже в найдавніших правових актах (закони Ману, Хаммурабі та ін.) спостерігаються дві тенденції:

з одного боку, спроба запобігати конфліктам, з іншого ­справедливо вирішувати їх із застосуванням юридичних процедур.

Століттями кращі уми людства намагалися аналізувати природу конфлікту, створювали теоретичні моделі безконфліктного суспільства і навіть прагнули втілити їх у життя.

Один із перших видатних китайських мислителів Конфуцій пов'язував виникнення конфліктів з нерівністю людей, порушеннями моральності та справедливості. Запобіганню конфліктів, на його погляд, мав би слугувати, широкий комплекс морально-етичних норм і правил поведінки. Неосвіченість і невихованість призводять до порушень у людських взаєминах. "Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді у державі й сім'ї не відчуватимуть до тебе ворожнечі", - заповідав мудрець.

Мислителі античного світу також зверталися до пояснення причин і наслідків конфліктів. Відомі ідеї Геракліта про конфлікти та боротьбу як основу всіх речей, незаперечну умову суспільного життя. Аналізуючи воєнну форму конфлікту, він удається до оцінки її соціальних наслідків: "Війна - батько усього і цар усього. Одним вона визначила бути багатими, іншим - простими людьми, одних зробила рабами, інших - вільними". Не лише люди, а й боги і всесвіт існують у суперечностях та боротьбі, які є джерелом виникнення усього нового у світі.

Сократ говорив про необхідність правомірними ненасильницькими засобами уникати несправедливих рішень органів влади. Запобіганню соціального' протистояння мала слугувати вперше сформована ним в історії європейської політичної та правової думки концепція договірних відносин між державою та її громадянами.

У проекті ідеальної держави Платона, де жорстко регламентувалися всі аспекти життя й діяльності людини, не залишалося місця соціальним суперечностям. Юридичні конфлікти мали вирішувати суди, яким він приділяє значну увагу. За його влучним висловом, "кожна держава перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином".

Аристотель джерелами конфліктів вважав нерівність людей, домінування несправедливого начала над справедливим, надмірне ввищення одних та приниження інших, а також негативні людські якості (нахабність, страх, зневагу тощо). Основна причина політичних конфліктів, за Аристотелем, - бажання державних діячів піклуватися передусім про себе, а вже потім про потреби держави та підданих. Саме звідси виникає тиранія й інші хибні державні форми. Основою ж позитивних форм державного устрою є дотримання міри у розподілі благ та почестей, особливо щодо порядку призначення на державні посади.

Класичним прикладом використання юридичних способів попередження та вирішення конфліктів є застосування приватно правової регуляції у Стародавньому Римі. Так, актуальними для сьогодення є чітко сформульовані римськими Юристами вимоги щодо запобігання спорам у зобов'язальному праві: а) дотримання волі й волевиявлення сторін; б) угода є право, якщо вона у межах закону.

Спроби осмислення суспільно-політичних конфліктів знаходимо у пам'ятках КиЇвськоЇ Русі. Так, митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать" протиставляє епоху Старого Заповіту, коли відносини між людьми будувалися на принципах безмежного підкорення й рабства, що спричиняло суспільну напругу, й епоху Нового Заповіту, де не існує соціальних суперечностей, панують свобода, істина й благодать. Нестор-літописець, автор "Повісті минулих літ", рішуче засуджує конфлікти­міжусобиці, що ослаблювали державу. Володимир Мономах у листі до князя Олега Святославича, відомому під назвою "Повчання", значну увагу приділяє усуненню протиріч між багатими й бідними, наполягає на необхідності піклуватися про бідних і слабких, поважати старших і менших. Засудження феодальних війн, поради князеві, як урівноважити владу, запобігти несправедливості, конфліктам містить "Слово" і "Маління" Даниїла Заточника.

Прогресивні для свого часу норми врегулювання та вирішення конфліктів встановлювала давньоруське право. Так, вже у першій редакції Руської правди (Правді Ярослава) зазначається, що особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість речі. Руська правда особливу увагу приділяє добросовісному набуттю речі та добросовісному користуванню речами, встановлює особистісну й майнову відповідальність за невиконання зобов 'язань. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від свавілля феодалів та купців окремі інтереси простого люду. Наприклад, у період особливого загострення соціальних відносин на початку ХІІ ст. для умиротворення країни Володимир Мономах законодавчо обмежив лихварські проценти (рези).

Для давньоруського судового процесу характерною була активна участь у ньому сторін конфлікту: особи, яка скоїла злочин, і потерпі­лої особи. Роль суду полягала здебільшого у посередництві між позивачем та відповідачем. Це свідчить про важливе значення у вирішенні конфлікту волевиявлення потерпілої сторони та можливість компромісу з винними особами, які б "загладили" вину.

Під значним впливом християнства розвивалися конфліктологічні погляди в період середньовіччя .

За вченням Аврелія Августина, єпископа м. Гіппона, що в Північній Африці, людська й божественна історія, яка є водночас протилежною і неподільною, являє собою вічну битву двох царств ­Божого й земного. Несправедливий і конфліктогенний сталий порядок Августин вважав "природним", оскільки він є наслідком гріха і кари Божої. Але цей порядок є тимчасовим, бо має існувати до другого пришестя Христа. Отже, розв'язання соціальних протиріч і конфліктів, встановлення справедливості пов'язувалося з утвердженням "Царства Небесного".

З позицій утілення божественної справедливості, розглядаючи питання церкви й держави, влади і суспільства, істини й справедливості, вирішує конфліктологічні проблеми домініканський монах, засновник теологічної теорії походження держави Тома Аквінський. Ця вічна справедливість, де не існує соціальних конфліктів, може утвердитися не завдяки світській владі, а завдяки владі церкви, що є вірною заповітам Бога. Дарунком Божої милості є Божественний закон, який спрямовує людей до добра.

У добу Відродження та Просвітництва конфліктологічні проблеми набувають здебільшого "земного" розуміння.

Для західноєвропейської політико-правової думки характерне засудження соціального безладдя та кровопролиття як "пережитку варварської епохи". На засадах віри в розум, силу та гармонію людини обrpунтовується здатність людей долати соціальні конфлікти.

Конфліктна суть суспільних відносин розкривається у державно правових ученнях про природне право та суспільний договір. Так, на думку англійського філософа Т. Гоббса, природним станом є безпе­рервна боротьба людей між собою, "війна всіх проти всіх". Отже, при­родна рівність людей за Гоббсом не є благом чи ідеалом, рівність - це джерело конфліктів. Лише суспільний договір, визнання людьми влади держави над собою покладає край цьому небезпечному стану.

Ідеї гармонізації суспільного життя, подолання соціальних суперечностей і конфліктів через удосконалення державно-правових механізмів сповідували українські просвітники Г. Сковорода, С. Яворський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, С. Десницький, Я. Козельський. Так, суспільно-політичний ідеал Г. Сковороди - Русь у формі "духовної республіки", де панували б рівність і справедливість.

Поштовхом до створення конфліктології як окремої галузі знань стало вчення Ч. Дарвіна про біологічну еволюцію, на фунті якого виник так званий соціальний дарвінізм. Біологічні закони природного відбору почали використовуватися для пояснення конфліктів у суспільстві. Конфлікт ототожнювався з боротьбою, яка вважалася основною формою соціальної взаємодії. Прихильники соціального дарвінізму вважали, що основні форми боротьби люди отримали від тваринного світу. Так, ігрові форми суперництва тварин породили "ритуальні конфлікти" (спорт, лицарські турніри, інтелектуальні конкурси, політичні ігри, демократичні вибори тощо); боротьба за виживання, за територію, за поживу, за місце в ієрархії серед людей набула характеру війн, збройних конфліктів, револю­цій тощо.

Подальший розвиток конфліктологічних знань пов'язаний з виокремленням філософсько-соціологічного та психологічного напрямів дослідження конфліктів. Звернення до цих найтриваліших і розвинених у науці традицій дослідження може сприяти комплексному розгляду поняття конфлікту, а також його предметної сфери.