Тема 1.4

Тема 1.3 Підходи до визначення та класифікації податків в Україні та в зарубіжних країнах Поняття податків та інших обов’язкових платежів у вітчизняному та в зарубіжному законодавстві Податки в більшості країн можна поділити за наступними критеріями: 1. за порядком введення та територією справляння:

• загальнодержавні і місцеві податки – для унітарних держав;

• федеральні, регіональні або податки штатів, місцеві –для держав з федеративним устроєм.

2. за формою оподаткування:

• прямі – податки, що стягуються з майна чи доходів платника, визначаються розміром об’єкта оподаткування і сплачуються власником майна чи доходу;

• непрямі (на споживання) – податки, що стягуються під час використання матеріальних цінностей, визначається розміром споживання і включається до ціни товару чи послуги і сплачуються продавцем за рахунок покупця.

Другий вид класифікації є більш важливішим, тому що така класифікація дає найбільше уявлення про податковий тягар, який покладає на платника податку держава. Рівне і справедливе оподаткування та інші принципи податкового права і податкової політики держави найбільш повно розкриваються через аналіз прямих і непрямих податків, повний облік яких визначає податковий тягар. Тому в наступному пункті даного розділу ми зосередимо свою увагу на характеристиці та порівняльному аналізі окремих податків в Україні та зарубіжних країнах саме за таким поділом.  Основу прямого оподаткування традиційно складає подоходний податок або податок на доходи фізичних осіб. Податок сплачується з сукупного доходу, отриманого на протязі фінансового або календарного року. Подоходний податок або податок на доходи фізичних осіб стягується у всіх європейських державах. Відмінності, як правило, пов’язані з особливостями встановлення деяких елементів податку. Наприклад, податкова служба Ірландії при визначенні загального річного доходу платника податків враховує додаткові (понад основну заробітну плату) доходи від премій або привілеїв. У Данії і Іспанії в базу оподаткування включаються внески по страхуванню життя. У Фінляндії на відміну від більшості держав доходи від дивідендів, відсотків по внесках у банки і по державних цінних паперах при визначенні бази оподаткування не враховуються. У Бельгії, Люксембурзі, Голландії, Франції, Великобританії, Швеції і Фінляндії виплати по лікарняних оподатковуються, а в Німеччині, Ірландії, Португалії і Іспанії — вони не є об’єктом оподаткування. У Великобританії, Люксембурзі і Фінляндії виплати по безробіттю враховуються в базу оподаткування, а в Ірландії, Австрії, Португалії і Іспанії - ні. В багатьох державах аліменти на дітей включаються до об’єкту оподаткування, а законодавство ФРН і Австрії цього не передбачає. В Україні аліменти на дітей також не включаються до оподатковуваного доходу фізичної особи.  В деяких країнах доходи поділяються на певні категорії. В залежності від цього поділу існує певний порядок нарахування податку та його ставки (Великобританія, Данія). Наприклад, у Великобританії функціонує шедулярна система. Всі доходи поділені на шість шедул, при цьому відсутнє таке поняття як сукупний оподатковуваний доход. Віднесення доходу до тієї або іншої шедули змінює порядок нарахування податку. Таким чином, практично в кожній державі визначення бази оподаткування має свої особливості, які відображають особливості підходу законодавця до соціально-економічної політики такої держави.  Суб’єктами оподаткування є фізичні особи. В більшості країн платники даного податку поділяються за принципом резиденства на резидентів та нерезидентів. Це такі країни, як Великобританія, Австралія, Австрія, Німеччина, Іспанія, Італія, Швейцарія. В Україні також в новоприйнятому Законі “Про податок на доходи фізичних осіб” платники поділяються за принципом резиденства. Резиденти сплачують податок з доходів, отриманих на території держави, так і за її межами. Нерезиденти сплачують податок з доходів отриманих тільки на території держави. Якщо аналізувати законодавство Росії, то там платники класифікуються за принципом громадянства на громадян, іноземців, осіб без громадянства. На нашу думку, така класифікація не досить вдала, адже бувають випадки, коли особа є громадянином певної держави, але постійно проживає, користується відповідними благами і отримує доходи на території іншої держави. Логічно було б зазначити, що і кошти у вигляді податків, інших обов’язкових платежів такої особи повинні надходити до бюджету держави, з якою платник податку має тісні економічні та інші зв’язки. Якщо фізична особа одружена, то можливі два підходи до оподаткування сім'ї: сімейне оподаткування, при якому податок стягується з сукупного доходу подружжя, і роздільне оподаткування. Наприклад, в Німеччині і Ірландії подружжя має право самостійно визначити схему, по якій вони сплачуватимуть прибутковий податок. У Великобританії "сукупний підхід" застосовується як загальне правило, але при цьому подружжя може скористатися і індивідуальним (роздільним) оподаткуванням. В багатьох європейських країнах перевага надається індивідуальному підходу до оподаткування членів сім'ї (Швеція, Данія, Фінляндія, Нідерланди, Австрія, Італія, Греція). Такого підходу дотримується і Україна, країни Прибалтики, а також країни СНД. Ставки прибуткового податку в більшості країн встановлені, як правило, по складній прогресії. Це такі країни як Франція, Італія, Японія, Норвегія, Швеція, Бельгія, країни СНД, США, Чехія. Проте у ряді держав вона встановлена на основі принципу пропорційності (Естонія –26%, Росія-13%, Україна - 13%). Величина податкової ставки коливається від 0,1 до 55% залежно від країни і змінюється з врахуванням податкових знижок_, що надаються платникам податків. Залежно від сімейного стану платника податків ставки податку диференціюються. Наприклад, у Великобританії з врахуванням основних нестандартних податкових знижок (витрат, пов'язаних з роботою, відсотків, які виплачуються за кредит на купівлю будинку, тощо) для самотнього платника податків ставка прибуткового податку майже на 3% вища, ніж для подружньої пари. В Ірландії з врахуванням витрат, пов'язаних з роботою, внесків на страхування життя і на медичне страхування для самотнього платника податків ставка податку вдвічі більше, ніж для подружньої пари. В Італії ставка для самотнього платника податків вища на 2—2,5%. У Франції, з врахуванням відсотків по позиках, благодійних внесків і витрат, — на 7%. В Швеції — на 8%. Таким чином, у всіх європейських країнах ставка прибуткового податку для самотніх платників податків вища, ніж для подружніх пар. При цьому відмінності величини ставок в державах — членах Європейського Союзу досягають 20 і більше відсотків. Такий підхід до визначення розмірів податкового тягаря обумовлений демографічною і соціально-економічною політикою, яка проводиться в кожній державі. Враховуючи вище викладене, можна зробити припущення, що саме такий підхід до оподаткування доходів фізичних осіб є найбільш ефективним як для платника, так і для держави.  Щодо прогресивного способу встановлення ставок податку, зрозуміло, для реалізації принципу справедливості такий підхід є найбільш вдалим. Але в нашій країні він призвів до того, що заробітна плата в більшості випадків виплачувалась у так званих “конвертах”, частина доходів залишалась в “тіні”. Враховуючи досвід Російської Федерації, Україна з 1 січня 2004 року встановила єдину ставку податку 13% до 1 січня 2007 року, з 1 січня 2007 року – 15%. Вважаємо, що на даному етапі розвитку такий підхід є найбільш вдалим для нашої країни, адже він дозволить вивести з “тіні” значну частину доходів громадян. А це також, матиме позитивний вплив і на збільшення відрахувань до фондів соціального страхування та Пенсійного фонду. Порядок сплати прибуткового податку в зарубіжних країнах визначається двома основними способами: декларативним і безготівковим. Суть декларативного способу сплати податку полягає в тому, що до податкових органів подаються декларації про доходи, одержані за минулий фінансовий (податковий) рік. Декларацію заповнюють наймані працівники, які одержують інші доходи окрім заробітної плати і фізичні особи_, які не є найманими працівниками, але отримують доходи з інших джерел. Безготівковий спосіб сплати податку полягає в відрахуванні бухгалтерією підприємства (організації) суми податку від виплачуваного доходу. Дохід може бути у вигляді заробітної плати, дивідендів, процентів по вкладах, тощо. При безготівковій формі сплати прибуткового податку, яку іноді називають “утриманням з джерела”, в податкові правовідносини вступають три суб’єкта: податкові органи, підприємство або платник, на якого покладено обов’язок утримувати податки із заробітної плати, або банк, який утримує податок з процентів по вкладам, або інвестиційна компанія, яка утримує податок з дивідендів такої фізичної особи. Даних суб’єктів можна назвати податковими агентами платника податку. В Україні з прийняттям Закону України “Про податок на доходи фізичних осіб” також законодавчо врегульовано правовий статус податкового агента платника податку, що є досить новим у сфері податкових правовідносин в нашій державі. В більшості країн податок сплачується з найманих працівників підприємствами, де вони працюють. Виключення складає Франція, де наймані працівники самостійно сплачують податок з заробітної плати. Строки сплати встановлені в залежності від способу сплати прибуткового податку. Декларації як правило подаються за підсумками року, а податки по безготівковому способу сплачуються кожний місяць або по факту отримання дивідендів та інших виплат. Податкові пільги при оподаткуванні прибутковим податком займають досить важливе місце, тому що без них визначити податковий тягар неможливо. Законодавство зарубіжних країн передбачає податкові пільги з врахуванням віку, сімейного стану, професійної діяльності та мети витрат, які здійснює платник податку. Найбільш розповсюджений від пільг складають податкові знижки, які поділяються на стандартні – їх розмір не залежить від витрат платника, та нестандартні - їх розмір тісно пов’язаний з обсягом витрат платника.  До стандартних відносяться: неоподатковуваний мінімум, сімейні знижки, знижки на утриманців, оподаткування за нульовою ставкою та податковий кредит. Так неоподатковуваний мінімум, який означає звільнення від сплати податків мінімальних доходів, визначених законодавством, передбачений для всіх платників незалежно від їх сімейного стану, тощо. Дана пільга існує в більшості держав світу. Розмір неоподатковуваного мінімуму встановлюється кожною державою в залежності від її економічного розвитку та рівня доходів громадян. Так, в 1993 році у ФРН введений звільнений від оподатковування прожитковий мінімум, що постійно змінюється в бік збільшення. Так, у 1997 році він склав 12095 DM для самотніх, і 24191 DM для сімейних; у 1998 році він склав 12365 DM і 24731 DM, а в 1999 — 24731 DM і 26135 DM відповідно. В Україні до 1 січня 2004 року неоподатковуваний мінімум дорівнював 17 гривень. З 1 січня 2004 року такий мінімум у вигляді податкової соціальної пільги складає 30% мінімальної заробітної плати з врахуванням перехідних положень Закону України “Про податок на доходи фізичних осіб”, у 2007 році така пільга буде мати розмір 100% мінімальної заробітної плати для всіх категорій громадян, дохід яких за місяць не буде перевищувати суми мінімального прожиткового рівня, помноженого на коефіцієнт 1,4. Сімейні знижки надаються платникам в залежності від їх сімейного стану. Наприклад, у Португалії доходи членів сім’ї оподатковуються податком за різною шкалою, у Німеччині та Ірландії використовується система розподілу доходів, при якій доход подружжя поділяється порівну і по відношенню до нього передбачена відповідна ставка, яка дозволяє знизити податковий тягар. На сьогоднішній день в Україні такий вид пільги не застосовується. Знижки на утриманців являють собою пільги платникам, які мають дітей, та інших утриманців – членів сім’ї. Закон України “Про податок на доходи фізичних осіб” також передбачає надання податкової соціальної пільги у розмірі 150% мінімальної заробітної плати з урахуванням перехідних положень закону є самотнім батьком або матір’ю, має трьох і більше дітей. Оподаткування за нульовою ставкою здійснюється відносно певної групи доходів і фактично означає звільнення від податку. Така пільга передбачається законодавством Австрії, ФРН, Бельгії, Люксембургу, Франції, Фінляндії і Греції. Законодавством України передбачено використання нульової ставки при оподаткуванні майна, отриманого у спадщину та при даруванні для осіб першого ступеня споріднення по відношенню до особи, яка є спадкодавцем або дарувальником.  Розповсюдженим видом пільг в зарубіжних державах є застосування податкового кредиту. Податковий кредит – це сума, на яку зменшується розмір податку, а не величина оподатковуваного податком доходу, також має особливості застосування в різних державах. Наприклад, в Данії, Швеції і Австрії податкові кредити надаються подружжю, а в Бельгії, Греції, Іспанії і Італії — не тільки подружжю, але і сім'ям, що мають на утриманні дітей. Існують і інші підстави надання податкових кредитів, визначувані законодавством зарубіжних країн. Щодо питання застосування податкового кредиту в Україні, то законодавство нашої держави зовсім по іншому трактує поняття податкового кредиту. Ст. 5 Закону України “Про податок на доходи фізичних осіб” визначила, що податковий кредит – це певні витрати, понесені платником протягом звітного року на суму яких він має право зменшити свій сукупний річний оподатковуваний дохід. Види витрат, які можна віднести до податкового кредиту, також перераховані у вище зазначеному законі. Наступним податком, який встановлений майже у всіх державах світу є податок на прибуток юридичних осіб, або корпоративний податок. Даний вид прямих податків є найбільш важливим джерелом бюджетних доходів. Так в США податок на доходи корпорацій займає третє місце за обсягом надходжень до бюджету, в Італії - друге, в Японії – перше місце (даний вид податку перевищує 56% всіх податкових надходжень).  Суб’єктами оподаткування є юридичні особи, які створені у формі корпорацій (компаній з обмеженою відповідальністю, які орієнтують свою діяльність на отримання прибутку).  Юридичні особи, установчі документи яких не передбачають в якості їх мети отримання прибутку, не є платниками корпоративного податку. Кошти отримані такими юридичними особами повинні використовуватись на установчі цілі. У випадку здійснення діяльності комерційного характеру такі юридичні особи позбавляються статусу неприбуткової організації і вважаються платниками корпоративного податку. Юридичні особи складають даний податок незалежно від того, чи є вони резидентами даної держави чи ні. При цьому оподаткування нерезидентів має деякі відмінності у порівнянні з оподаткуванням резидентів.  База оподаткування визначається відповідно до принципу чистого доходу. З валового доходу, одержаного юридичною особою, віднімаються витрати, перелік яких встановлюється законодавством. До них, зокрема, відносяться матеріальні витрати, пов'язані з виробничою діяльністю, відрахування до амортизаційних фондів, витрати на заробітну плату, витрати на рекламу, тощо. Для визначення бази оподаткування важливі принципи територіальності і резидентства. Відповідно до першого з них оподаткуванню в державі підлягають лише ті доходи юридичних осіб, які одержані на її території. Доходи, одержані поза межами даної держави, не включаються в базу оподаткування корпоративного податку. Принцип резидентства означає, що податок сплачується в державі, резидентом якої є юридична особа, незалежно від місця отримання прибутку. Резиденство — це один з критеріїв визначення приналежності юридичної особи до податкової юрисдикції держави, який полягає в тому, що резидентом визнається юридична особа, центр фактичного управління якою розташований на території даної держави, При цьому слід мати на увазі, що правила визначення резидентства в законодавстві різних країн мають значні відмінності. Основні характеристики податку на прибуток - його ставка і пільги.  Ставка визначає частку оподатковуваного прибутку (у %), що вилучається на користь держави. Розглянемо сучасну ситуацію зі ставками податку на прибуток у зарубіжних країнах (табл. 1).

Тема 1.4 Правовий статус платників податків в зарубіжних країнах. Правовий статус податкового консультування  Класифікаційні порівняльні особливості резидентів та нерезидентів, які сплачують податки і збори Платниками податків тієї чи іншої держави є сукупність всіх осіб, на яких поширюється її податкова юрисдикція. Цей склад неоднорідний і включає різні категорії платників податків, об'єднаних загальною територією, єдиним громадянством, а також соціальними, економічними й іншими зв'язками. Основний поділ платників податків здійснюється в залежності від того, ким вони є.  Всіх платників податків можна поділити на:

• фізичних осіб

• юридичних осіб. 

В свою чергу і фізичні і юридичні особи можуть поділятися за принципом резиденства на:

• резидентів

• нерезидентів.

В цілому правове положення платників податків, характеризується рівними правами й обов'язками, однак у законодавстві ряду зарубіжних країн є особливості як у частині переліку податків, які зобов'язані сплачувати ті чи інші платники податків, так і в частині ведення обліку платників податків, використання податкових пільг, порядку застосування примусу до виконання податкових обов'язків, а також притягнення до відповідальності за порушення податкового законодавства. Фізичні особи в будь-якій державі становлять більшість серед платників податків. Обсяг податкових обов'язків цієї категорії осіб залежить від:

• громадянства, 

• фінансового стану, 

• наявності у власності того чи іншого майна,

• віку, 

• родинного стану, 

• професійної приналежності тощо. 

Що стосується віку, то можна навести приклад Південної Кореї. Тут вік платника податків має вплив на обсяг податкових пільг. У зв'язку з цим Національний податковий арбітраж країни визначив в одній зі своїх постанов, що громадяни, які знаходяться в шлюбі, у віці до 20 років не повинні визнаватися дорослими з метою оподаткування. Відповідно для цієї категорії платників встановлені пільгові умови оподаткування. Здійснення платниками податків певної професійної діяльності також має вплив на обсяг податкових прав і обов’язків. Наприклад, у Бразилії прийнятий закон, відповідно до якого працівники іноземних дипломатичних місій, консульських служб і міжнародних організацій звільняються від сплати податку на операції по зарахуванню коштів на банківські рахунки. У Малайзії надані податкові пільги фізичним особам, які є висококваліфікованими фахівцями в галузі науки, медицини, розробки інформаційних технологій, коштів зв'язку, будівництва, з числа працюючих за кордоном. Передбачено звільнення зазначених осіб від оподаткування заощаджень і майна протягом двох років після їхнього повернення в країну. У Румунії ж для призупинення еміграції фахівців в області інформаційних технологій урядом прийняте рішення про повне звільнення від сплати податків заробітної плати розробників програмного забезпечення і програмістів. Оподаткування подружніх пар у ряді країн світу має свої особливості. Так, в Іспанії вони сплачують прибутковий податок по загальній ставці, однак їх оподатковуваний мінімум у два рази вище, ніж в індивідуальних платників податків, а максимальна ставка в 56 % застосовується до них з доходу меншого ніж як для більшості платників податків. Податковий статус юридичних осіб визначається:

• приналежністю до тієї чи іншої організаційно-правової форми чи формі власності,

• наявністю в їх капіталі іноземних інвестицій,

• розміром статутного капіталу, 

• характером і обсягом підприємницької діяльності.

Види платників податків-юридичних осіб: Іноземні компанії найчастіше користуються різними податковими привілеями. У Китаї іноземним компаніям, що знаходяться в столиці цієї держави, надана знижка до 80% від суми підлягаючих сплаті податків за умови, якщо вони здійснюють свою діяльність в галузі високих технологій і використовують зекономлені кошти на придбання нерухомості й автомобілів. ^ Компанії зі спеціальним податковим статусом є специфічним різновидом юридичних осіб, які набувають права на пільгове оподаткування з моменту своєї реєстрації. До числа таких компаній відносяться: 

• міжнародна ділова компанія, 

• оффшорная компанія, 

• міжнародна компанія. 

У ряді країн про наявність пільгового податкового статусу компанії свідчить словосполучення «компанія, зареєстрована відповідно до закону про оффшорні (холдингові) компанії» із вказівкою відповідних реквізитів. Наприклад, міжнародна ділова компанія, якав створена на острові Джерсі, може розраховувати на оподаткування по ставці 2 %, якщо прибуток буде отриманий нею з інозменого джерела і її розмір не перевищить 3 млн фунт, стерлінгів. Прибуток, який складає велику суму, також обкладається за пільговими ставками¹. Розмір капіталу компаній також приймається до уваги при оподаткуванні. Наприклад, у Таїланді при стягненні податку на доходи корпорацій до дрібних і середніх компаній застосовують окремі, установлені для них ставки. Відповідно до законодавства до цієї категорії платників податків відносяться юридичні особи, розмір капіталу яких на кінець звітного періоду не перевищує певної суми. Для таких компаній передбачено кілька ставок, що розрізняються в залежності від розміру прибутку.  У Молдавії новостворені малі підприємства наділяються правом не сплачувати податок на доходи протягом перших трьох років. ^ Філії компаній, як правило, не розглядаються як самостійні платники, однак в окремих країнах їхнє оподаткування має істотні особливості. Так, на Тайвані передбачені різні ставки корпоративного податку для дочірніх фірм іноземних компаній і для їх філій. Зокрема, оподаткування дочірніх компаній здійснюється за ставкою 40%, а філій— 25%. Платники податків можуть об’єднуватись в так називані консолідовані групи -група компаній, пов'язаних між собою організаційно, фінансово і технічно. Це обумовлено насамперед тим, що в умовах спеціалізації виробництва кінцевий результат може бути отриманий лише на стадії реалізації готової продукції, а також тим, що всередині таких груп існує можливість податкового планування й оподаткування окремих її учасників може виявитись неефективним . Наприклад, у Японії консолідоване оподаткування охоплює «материнські» і дочірні компанії за умови, що частка перших у капіталі других складає 100%. Ця система застосовується тільки по відношенню до податку з корпорацій, при цьому обов'язок декларування доходу від імені всієї групи покладено на «материнську» компанію. Вихід в майбутньому якої-небудь компанії зі складу консолідованої групи не допускається. Законодавство більшості зарубіжних країн допускає, що платник податків може брати участь у податкових відносинах особисто або через свого представника. При цьому податкове законодавство може встановлювати вимоги до осіб, які представляють інтереси платників податків і рамках професійної діяльності. Здебільшого до них віднесені адвокати, аудитори і податкові (фінансові) консультанти. Наприклад, в Австрії і відповідності з Законом «Про професійну діяльність, пов’язаною з економічним управлінням» податковими представниками можуть виступати лише ті особи, які володіють відповідними спеціальними пізнаннями. Податкова юрисдикція будь-якої держави ґрунтується в першу чергу на її суверенітеті і національній території. Кожна держава в межах своїх національних кордонів володіє повним і безроздільним правом встановлення і застосування будь-яких законів і норм, які визначають правила поведінки платників податків. Структура системи оподаткування, розміри податкових платежів, порядок їх стягнення визначаються кожною державою і є обов'язковими для виконання на всій її території. Стосовно резидентів діє необмежений податковий обов'язок, і оподаткування поширюється на всі їх доходи незалежно від місцезнаходження їх джерел доходу. Податковий же обов'язок нерезидентів носить обмежений характер, тому вони сплачують податки тільки з доходів, одержаних із джерел походження даній країні. У зв'язку з цим віднесення конкретної фізичної чи юридичної особи до резидентів або нерезидентів є визначальним для обсягу покладених на нього податкових обов'язків. Майже у всіх державах резиденство платників податків визначається в залежності від часу перебування на даній території. Використовуються різні критерії, які дозволяють судити про те, наскільки постійне перебування тієї чи іншої особи або компанії в даній країні. Виходячи з цього і здійснюється поділ на резидентів та нерезидентів. Резиденство фізичних осіб визначається:

• по місцю і тривалості проживання в тій чи іншій країні 

• за економічними інтересами. 

Відповідно до іспанського податкового законодавства резидентом визнається:

• фізична особа, що прожила в Іспанії більш 183 днів протягом календарного року 

• має свої «основні економічні інтереси» у цій країні або здійснює свою «основну комерційну чи професійну діяльність» на її території. 

При цьому резиденти сплачують прибутковий податок із усіх доходів, включаючи інозмені, а нерезиденти — лише з доходів, отриманих в Іспанії. Досить складна система критеріїв резидентства існує в Китаї. Наприклад, у відповідності зі ст. 1 Закону від 31 жовтня 1993 р. «Про прибутковий податок з фізичних осіб» як платників прибуткового податку визначені особи, що мають місце проживання в Китаї, а також особи, що не мають місця проживання, але перебувають у цій країні не менш 365 днів. При цьому особами, що мають місце постійне місце проживання, визнаються ті, хто має в межах Китаю відповідну реєстрацію, будинок, економічні інтереси. Фізичні особи, що не мають місця постійного проживання, але проживають в Китаї від 1 до 5 років, зобов'язані сплачувати прибутковий податок лише з коштів, одержуваних ними в Китаї. Особи, які прожили в цій країні більше цього терміну, стають повними резидентами. При цьому не позначається на статусі резидента тимчасовий виїзд за межі країни на термін до 30 днів багаторазові виїзди загальним терміном не більш 90 днів. У фізичних осіб, що прожили на території Китаю 90 днів, податковий обов'язок виникає лише в частині доходів, отриманих із джерел у цій країні; вони також звільняються від сплати податку з доходів, отриманих від іноземного роботодавця. В цілому ж яка-небудь спеціальна диференціація умов оподаткування для резидентів і нерезидентів у цій країні відсутня. Фізичним особам, які відповідно до податкового законодавства Китаю є резидентами, податковими органами видається спеціальний сертифікат, що засвідчує їх особливий податковий статус.  У США фізична особа визнається резидентом, якщо відповідає кожному з трьох критеріїв, встановлених у ст. 7701 Кодексу внутрішніх доходів.  Такими визначені: